Голодовка, оголошена Юрієм Луценком, виглядає гірким привітом з минулого. Не намагаюся нав’язати аналогій з дисидентськими часами і паралелей з легендарними постатями. Річ не в тому, хто. Річ у тому, як. Та сама безнадійна боротьба одиночки з нещадною системою. Та ж безкарність можновладців, безпорадність співчутливців і безжалісність байдужих.

Справедливість, порядність, совісність і людяність не можуть мати кольору, партійної належності, ідеологічної спрямованості. Строку давності і строку придатності. Вони або є, або їх немає. Слова, зронені майже двадцять років тому невідомим пом’ятим чоловіком, тоді здавалися крикливством. Нині вони видаються майже пророцтвом. Чи змінилися за два десятиліття незалежності люди? Чи змінилося наше ставлення до влади і батьківщини, свободи і порядку, чесності й зрадництва, справедливості і законності, суду й осуду, кари і милосердя?

Але ж не 80-ті надворі. За всіх ремствувань з приводу стискання рамок свободи слова гласність існує як явище. Вже не скажеш, що не знав, не чув, не бачив. Повідомлення про кримінальні справи, очні ставки й допити оселилися в новинах. Подробиці про казематне життя-буття іменитих арештантів на слуху. Хто має мізки, той помислить. Але в народній реакції на те, що відбувається, рідко знаходиться місце обуренню, ще менше — співчуттю. Мляве співчуття, пуста цікавість, навіть паскудненька зловтіха — ось найчастіші відгуки на «лук’янівські зведення». «Що там Луценко? Ще живий? Ну... Схуд на двадцять кілограмів. Нічого, йому на користь... Панкреатит у нього? Пити треба було менше...» Подібні репліки — не рідкість. Ними забиті форуми сайтів, ними перекидаються в компаніях і чергах на маршрутку. Відмовляюся вірити, що саме такою є в переважній більшості реакція на те, що відбувається з людиною, яка ціною власного здоров’я відвойовує право на чесне ім’я, право на справедливість. Просто з людиною. Але те, що саме так реагують дуже й дуже багато людей, очевидно.