Що ж є в нашому народові таке, що не дає розсмоктатися серед інших, не загинути у жодній з пережитих катастроф? Якась таємниця? Ні!

Це залишило слід у ментальності поколінь, вихованих такою матір’ю. Ще живий й досі охоронний український виголос: “Благослови, Мати!” або “Ой, мамо!” Козак отець Залізо, що не допускав на Запоріжжя жінок, в грізну хвилину звертається: “Ой, рятуй, Божа Мати, монастир загибає…” І Божа Мати прийшла. “Та й на хрест вона стала, кулі вертала, турка вбивала. Монастир рятувала…”

Культ матері – ось той талісман-різець, що формує українську особистість та стійкість у завірюхах, деформаціях і катастрофах.

Людмила Огнєва

газ.  “Донеччина”, №34, 8 травня 2007 

"Каже безглуздий у своєму серці: "нема Бога". Цей вислів у Святому письмі – Псалом 14.1 – незаперечно є логічним. Щоб сказати, що якоїсь особи немає, треба насамперед знати її ідентичність. А хоч один із смертних знає ідентичність Бога? Ні, не знає. Отже, сказати "Бога нема", – є безглуздям.

Інша справа, коли людина говорить: "Я не вірю в Бога". Акт віри – психологічний акт, наявність чи брак якого людина може збагнути. Тому цей вислів не є безглуздям.

Якщо людина говорить:"Я вірю в Бога", то це означає не тільки спроможність її розуму, а й вплив на неї Божої ласки (енергії, як говорили давні грецькі Отці Церкви).

Завдяки Божій ласці людина живе у новому надприродному стані свідомості, де зникають межі таких протилежностей у людському житті, як: терпіння і радість, невдачі і успіхи, самозвинувачення і всепрощення, здоров'я і слабкість, і, навіть, життя і смерть.

"Коли людина відчує боже призвання, в ньому виникає нове життя в котрому він не відчуває себе одиноким, тому що він поєднався з Богом та Його правдою. У тому житті його думки ототожнюються зі світовою волею. Він володіє передбаченням сучасного і повнотою віри в остаточну перемогу Божої Істини" (Е. Шюре. "Великі посвячені").

Чи може кожна людина отримати ласку Божу? Пошукаймо відповідь у Христових притчах. "Вийшов сіяч сіяти своє зерно, і як він сіяв, одно впало край дороги й було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. Друге впало на камінь і, зійшовши, висохло, бо вологості не мало. Інше впало між тернину і тернина, вигнавшись із ним вкупі, його заглушила. Нарешті, інше впало на ДОБРУ ЗЕМЛЮ і, зійшовши, вродило сторицею. Кажучи це, Ісус голосно мовив: "Хто має вуха слухати, той слухає" (Лука. 8. 4-8).

Далі євангеліст тлумачить цю притчу, та, думаю, що ви й так зрозуміли царства Божого: "Те, що на добрій землі, це ті, що чуючи добрим і щирим серцем Слово, держать його і дають плід терпіння" (Лука. 8. 15).

Усе це вказує на надприродне, тобто Боже походження християнської віри. Живучи цією вірою, християнин у своєму щоденному житті здатний осягнути тривалий мир у своїй душі, та справжній Божий світогляд.

Людмила Огнєва

“Світлиця”, № 60, 27 жовтня 2000

Десь у ІІІ тисячолітті до н.е. праукраїнці починають записувати тексти (розповіді зірок) на папиру (сувій з липового лика). Глеєм, що стікає влітку з листя липи, наносили на папиру карту скупчення Плеяди, і, поєднуючи лініями зірки, переносили таким чином існуючу інформативну систему. Виявилось, що лінії з’єднань складають певні малюнки і вся система теж являє собою не просто схему, а малярський витвір; Отримане зображення повної інформації (Головної книги буття), яку праукраїнці записали на папиру, зберігалося в таємниці і доступ до неї був обмежений. 

Цій схемі були дані назви, серед яких автор вибрала листи-козир та вузір-колозир, об’єднавши у вузір-козир. вузір-козир є одночасно і абеткою, і збірником всіх можливих малюнків. Сам вузір-козир і окремі малюнки

з нього, тобто тексти, писали на рушниках та писанках, однак сам вузір-козир брали з папири. Виколювання вузорів на рушниках та розписування писанок входило в обов’язки киви, що складали провідну духовну верству суспільства. Це вони створили систему писемності і книгу буття. 

“Вузир-козир" виконував ще й функцію Головної книги буття праукраїнців, яка навчала, пояснювала, розповідала, впорядковувала і звеселяла, торкаючись духовної, матеріальної, психологічної сторін життя людської спільноти і життя окремої людини в ній. Вона подає також опис чужих країв, небесних світил, рослин тощо. Можливо, спеціальні тексти (наприклад щодо лікування) слід шукати у вузорах (малюнках) рушників, писанок”. (Н. Денисюк. “Праукраїнська цивілізація”, с. 14-15) 

Слово “вузір” завжди вживалося вишивальницями, але вже давно вони не сприймають сам вузір, як інформацію, лише як прикрасу. Однак, праукраїнське виколювання вузору на одягу і на рушниках однозначно було викликано віруваннями та обрядами. 

Рушники тоді були, як святе письмо, і навіть прати їх мала право особа (віда) з провідної духовної верстви суспільства. 

Вишивання було життєвою необхідністю, бо кожна людина в суспільстві повинна була дотримуватись певних правил. Ці правила були розписані до дрібниць з урахуванням соціальної та особової психології, необхідних змін у довкіллі. Отже в кожній оселі мав бути як вузір-козир, так і окремі тексти, які мали відношення до цієї родини, або суспільної верстви. Особливо багато уваги приділено у вузорі-козирі козакам.

Ставлення до писанок, різьблення, гончарства, хорового співу (а капела), танців було таке ж саме як і до рушників.

Надія Денисюк встигла відтворити в сучасному вигляді не всі тексти вузіра-козира. Але вже те, що подано у книзі “Праукраїнська цивілізація”, дає уяву про життя того суспільства.

Цікаво, що праукраїнську цивілізацію в ІІІ тисячолітті до н.е. очолювали жінки. Киви (киві), кими, деми розподіляли між собою сфери накопичених знань. Кими відали водну стихію, деми – різні технології, киви – гуманітарні речі: медицину, астрономію, астрологію, філологію тощо. Проте їх об’єднували спільна царина – рідне суспільство та спільна мета – зробити своє суспільство, свою націю якомога досконалішою, тобто якнайкраще пристосованою жити в гармонії з довкіллям і між собою. Практично це здійснювали через життєво необхідні обряди і правила поведінки, від яких не міг відступити ніхто, бо це означало зраду вірі.

Український етнос глибоко всотав традиції матріархату, ревно зберігав їх всі ці тисячоліття, вони стали для українців природними. І завдяки цьому вдалося відкрити прадавнє Слово (вузір-козир), зміст якого пояснив причину незнищенності “українства”.

Людмила Огнєва

“Донеччина”  № 90 4 грудня 2007

Шановні друзі! Інформація, яка поширювалась ЗМІ під час святкування Дня Матері, тільки частково відповідає дійсності. Саме тому це свято сприймається людьми по-різному. Хтось ставиться до нього, як до нав'язаного згори, на кшталт радянських свят; хтось переносить на нього своє ставлення до колишнього Президента України, наказом якого День Матері став державним святом; хтось повірив, що воно прийшло до нас з Америки. Все це свідчить про нашу необізнаність. Споконвіку Свято матері у другу неділю травня люди відзначали, як день Божої Матері, Матері Землі та Матері земної.

За радянських часів це свято було заборонено, але Українська Церква його зберегла. Традиційно у цей день відправляють служби, присвячені Божій Матері, та поздоровляють жінок-матерів. Бо, створивши за своєю подобою першого людину, Бог для подальшого продовження людського роду обрав Співтворцем не Ангела, а земну жінку, котра виношує у своєму лоні дитину, у яку при народженні Бог вдихає душу. Тому Свято Матері є духовним. Взагалі, травень є місяцем Божої Матері, то не пізно відсвяткувати День Матері у будь-який день травня, якщо цього не зробили 13— го. 

По-різному вшановують матерів в інших країнах. У 1910 році молода американка Анна Джервіс, яка рано втратила матір і боляче пережила цю трагедію, вирішила відзначати День Матері в школі, де вчителювала. Вона помітила, що в тих родинах, де матір поважають, проблемних дітей не буває, (учні, і їхні батьки з радістю підтримали ініціативу вчительки. Через чотири роки потому вони звернулись до Конгресу США та Президента Вільсона з проханням встановити аналогічне державне свято. У 1914 році Конгрес США видав декрет про щорічне святкування Дня Мате­рі у другу неділю травня.

Невдовзі його узаконило ще чи­мало країн: Швеція, Норвегія, Данія, Німеччина, Польща. Так цей день став Міжнародним Святом. Україна в той час не мала своєї державності, але Союз Українок Галичини звернувся до громадян із закликом встановити Свято Матері. Відгукнулися культурно-просвітницькі організації. З 1929 року у другу неділю травня по всій Україні матері отримували подарунки від близьких та поздоровлення від друзів. Але у 1939 році, з приєднанням Галичини до Радянської України, були заборонені Союз Українок і свято Матері! У дев'яностих роках в Україні відродились Союз Українок і святкування Дня Матері. Проте воно офіційно проводилось тільки на рівні громадських організацій. І лише у 1999 році, після звернення Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО) до Президента України Леоніда Кучми, Свято Матері за президентським наказом стало державним святом.

Я вірю, що прийде час, коли День Матері знову стане святом родинним, коли усвідомлять, нарешті, люди Заповідь Божу: "Шануй батька і матір твою, щоб тобі було добре, і щоб ти довго прожив на Землі."

Людмила Огнєва

“Світлиця” № 37, 2 червня 2006 с.2

Останнє тисячоліття в історії України відоме неймовірними зусиллями нищення будь-яких проявів “українства”. Але воно витикалось в кожнім поколінні, поставало і поставатиме й надалі. Окрім збереження мови, пісень, обрядів, матеріальної культури тощо, зберігся також спільний для українців спосіб мислення, спільні риси характеру, а звідси – й однакова поведінка за певних умов. Пошуку витоків того незнищенного “українства” присвятила свої наукові дослідження Надія Денисюк.

Після тривалого аналізу цілком конкретних проявів “українства” Н.Денисюк прийшла до висновку, що вони (прояви) лежать на рівні підсвідомості, передаються від діда-прадіда, незалежно від того, яке на сьогодні “начальство”. Це означає, що українські національні риси формувались за умов дуже тривалої (понад сотню поколінь) і дуже жорстокої організації суспільства. Таке впорядковане, яким було праукраїнське суспільство 4500 років тому, навряд чи здатна зробити зараз будь-яка держава. Цей період української історії має назву “трипільської культури” завдяки місту Трипіллю під Києвом, де речові докази його існування знайшов археолог Інокентій Хвойка.

Надія Денисюк аналізувала згаданий період під кутом зору соціології, теорії релігії, використовуючи інформацію з історії, археології, географії, етнографії, психології, інформатики та інших наук. Вона намагалася створити “інформативну систему понять, за якою можна було б читати тексти поза нашими знаннями.” Їй таки вдалось отримати систему кодування усної мови чи то пак, – письмо праукраїнців. Нажаль, Надія Денисюк пішла з життя, не завершивши свою працю. Залишились журнальні статті та книга “Праукраїнська цивілізація”, де описано лише загальні риси системи кодування праукраїнської мови. 

За думкою автора праукраїнці довірили свою мову зіркам як вічній надійній пам’яті. Адже вік зірок вимірюється мільйонами років, а зміни у їхньому розташуванні повільні, 5-7 тисяч років для них – це мить.

Найзручнішими для спостереження на широті біля 50° у часи, про які йде мова, були зірки скупчення Плеяди (Волосожари) в сузір’ї Тільця.  Кожну зірку скупчення праукраїнці позначали певним скороченим словом. З назв зірок складались “розповіді” – тексти літературні, релігійні, пояснювальні, заповіді, заборони, які зазвичай передавалися усно за допомогою співу, повторювань та у витворах гончарів.

(Далі буде)