хочу сюди!
 

Ірина

36 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «подарунки предків»

Чи варто змагатись з чоловіками за рівні права?

Дві третини всіх робіт у світі виконують жінки, отримуючи за це тільки 10 відсотків платні та володіючи лише одним відсотком світового багатства. “Несправедливо” – кажуть прихильники “гендерної політики”, а, як на мене, вона (ця політика) принижує Жінку, адже нам дано від Бога більше! Всевишній, створивши першу людину, надалі обрав співтворцем людства не Ангела, а Жінку. Вона виношує у своєму лоні дитину, в яку, при народженні, Бог вдихає життя. шануючи вибір Творця, наш народ возвеличив Жінку. І це врятувало українців від зникнення, бо на їх шляху доля щедро насипала катастроф, буреломів і лютих завірюх. Але знову і знову проростали нові зерна.

Що ж є в нашому народові таке, що не дає розсмоктатися серед інших, не загинути у жодній з пережитих катастроф? Якась таємниця? Ні!

Ніколи жінка на цій землі не була рабинею. Її психіка ніколи не деформувалася у рабську. Ніколи не затуляла вона обличчя чадрою, не була ізольована в жіночій половині, ніколи не продавали-купували її за калим. Навпаки, ще дівчиною вона користалася завжди волею вибирати собі пару, її питали, чи хоче вона вийти заміж за такого то, ще й дарували за нею віно, а не брали за нею платню. У ХVІІ столітті (за спогадами Боплана) в Україні дівчина могла сама сватати собі чоловіка. Ніколи не була вона й плеканою коштовною лялькою західного зразка.  Ще з часів трипілля (ІV–ІІ тис. до н.е.) кожна жінка не мала над собою володаря, якому треба догоджати, подобатися. Вона не боялась й не соромилась виявити свою волю, бажання вдачу. Це так ввійшло у підсвідомість, що ще й досі зберігається в українських родинах високий авторитет матері. А коли громадське життя стало на тори ХХ-го століття, українська жінка без особливих перешкод і ускладнень посіла становище вчительки, лікарки, архітектора, інженера. Бо її душа не була скута віковим приниженням, не мусила вона розбивати свій власний психічний мур, щоб включатися у світ інтелекту, який належить їй так само, як і чоловікові.

Це залишило слід у ментальності поколінь, вихованих такою матір’ю. Ще живий й досі охоронний український виголос: “Благослови, Мати!” або “Ой, мамо!” Козак отець Залізо, що не допускав на Запоріжжя жінок, в грізну хвилину звертається: “Ой, рятуй, Божа Мати, монастир загибає…” І Божа Мати прийшла. “Та й на хрест вона стала, кулі вертала, турка вбивала. Монастир рятувала…”

Культ матері – ось той талісман-різець, що формує українську особистість та стійкість у завірюхах, деформаціях і катастрофах.

Людмила Огнєва

газ.  “Донеччина”, №34, 8 травня 2007 

Чоловічі та жіночі орнаменти


Чоловічі та жіночі орнаменти

У Луцьку щойно побачила світ книга Віктора Давидюка "Концепції і рецепції". Можливо, я не стала б привертати до неї вашу увагу, як би останнім часом не доводилось чути від молоді бажання мати вишиту сорочку. Але не куплену, а замовлену, або зроблену власноруч. Ознайомлення зі змістом вище названої книги дає можливість зробити сорочку-вишиванку, дотримуючись національних традицій. 

Автор розповідає про випадок, коли на спині сценічної чоловічої свити було вишите дуже колоритне зображення Великої Матері, більш відоме як Берегиня. Зміст цього зображення відомий. На ньому правдоподібно змальовано процес виходу дитини з материнського лона. Подібні орнаменти доречні на подушках, або жіночій сорочці, бо в них вкладено побажання щасливого завершення пологів. Чи вдягнув би чоловік ту свиту, якби знав, що на ній зображено? Відмовився б він і від сорочки, з орнаментом, що не відповідає його віку, сімейному стану.
.
Щось подібне відбулося з футболістами "Шахтаря". Їм пошили українські сорочки. Та от тільки не врахували зміст орнамента. А він сповіщає, що вільний хлопець шукає цнотливу дівчину для одруження. Коли я розповіла про це на одному з донецьких сайтів, обгрунтувавши значення того орнамента, мій допис вилучили. Так і бігають  заклопотаними донецькі футболісти.

Подібні випадки трапляються, на жаль, і з дівочими сорочками, коли їх орнаментовано за правилами парубоцьких сорочок, або одружених жінок. Частіше таке буває при створенні на промислових підприємствах сценічних чи колективних костюмів у стилі фольк. Тут – одна-єдина порада: не чіпай того, чого не знаєш. Існують готові зразки, музейні і приватні колекції. Бери і використовуй. Але, якщо зразки – повоєнні, то нема гарантії відсутності прикрих помилок. Вони стосуються не лише еклектики (поєднання різних стилів), а й часткової емансипації жіночої та фемінізації чоловічої сорочок.

Знання про те, як оздоблювати чоловічу, а як жіночу сорочку, традиційно передавалося від матері до дочки. Тому до середини ХХ ст. не існувало питання чоловічих і жіночих узорів та правил їх розміщення на сорочці. Кожна жінка була фахівцем у цій галузі.

Жіночі сорочки здавна прикрашалися узорами у вигляді хвильок, зигзагів, зубців, пружків, діагональних разків, квіток та квіткових розеток. Чоловічі – стрічковими орнаментами з ромбів, квадратів, прямих хрестів, стилізованих дубових чи букових листочків.

Якщо в жіночих сорочках орнаментувався переважно комірець, рукав та поділ, то в чоловічих – комірець і груди. В усьому цьому закладався якийсь зміст, який відновити навряд чи вдасться.

Дехто припускає, що орнаментування відіграє оберегову роль, а тому прикрашалися ті частини одягу, які вважалися рубіжними для проникнення злих духів у тіло людини. Але достовірної інформації про це, переданої на рівні легенд, нема.

Упродовж ХХ ст. вишиванки, як правило, були невід'ємною частиною весільного вбрання, а також одягалися на свята. Весільна сорочка зберігалася все життя, її тримали на смерть. Вважалося, що без весільних сорочок на тому світі подружжя не зможе впізнати один одного. Цієї традиції дотримувалися і у нас на Донеччині, про що я дізналась під час етнографічної експедиції до Ново-Азовського району.

Пані Надія Сукова з Волині (а нині – мешканка Донецька) розповідала, що коли у дитинстві вона тяжко захворіла і мати не була певна, що дитина житиме, то почала вишивати для немовляти сорочечку на поховання, щоб впізнати на тому світі своє дитя, коли помре сама.

Отже, вишита сорочка, як ідентифікуючий атрибут святкового і поховального вбрання, – явище доволі відоме. Окрім того, сорочка-вишиванка була своєрідним паспортом, який узором, технікою виконання, кольором оздоблення свідчив про місцевість, сімейний стан і вік її власника.

У ХХ ст. для українців вишита сорочка стала свідоцтвом національної та людської гідності. У мордовських таборах українки відмовлялись носити номери. Голодовкою виборюючи право на вишиті комірці, хусточки, чим і відрізнялись від інших. А в'язні-чоловіки переховували вишиванки, або рушники, які їхні матері, дружини клали у вузол серед обов'язкових речей.

Людмила Огнєва.
Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України

Віра – дар Божий

Святкування знаменної дати – 2000-річчя Різдва Христового викликало як посилення інтересу громадськості до історії християнської культури та релігії, так і активізації атеїстів.

"Каже безглуздий у своєму серці: "нема Бога". Цей вислів у Святому письмі – Псалом 14.1 – незаперечно є логічним. Щоб сказати, що якоїсь особи немає, треба насамперед знати її ідентичність. А хоч один із смертних знає ідентичність Бога? Ні, не знає. Отже, сказати "Бога нема", – є безглуздям.

Інша справа, коли людина говорить: "Я не вірю в Бога". Акт віри – психологічний акт, наявність чи брак якого людина може збагнути. Тому цей вислів не є безглуздям.

Якщо людина говорить:"Я вірю в Бога", то це означає не тільки спроможність її розуму, а й вплив на неї Божої ласки (енергії, як говорили давні грецькі Отці Церкви).

Завдяки Божій ласці людина живе у новому надприродному стані свідомості, де зникають межі таких протилежностей у людському житті, як: терпіння і радість, невдачі і успіхи, самозвинувачення і всепрощення, здоров'я і слабкість, і, навіть, життя і смерть.

"Коли людина відчує боже призвання, в ньому виникає нове життя в котрому він не відчуває себе одиноким, тому що він поєднався з Богом та Його правдою. У тому житті його думки ототожнюються зі світовою волею. Він володіє передбаченням сучасного і повнотою віри в остаточну перемогу Божої Істини" (Е. Шюре. "Великі посвячені").

Як приклад, наведу епізод із життя отця Теодора Грушкевича. У листі до своєї дружини з місця ув'язнення 18.01.47 року він пише: "Моя, Найдорожча! вчора дістав від Тебе передачу, дякую. Ми святкували, Богу дякувати, гарно (не ображайся, що тут, замість Тебе, знайшов я собі іншу розраду). Але така доля й обов'язок священика: навіть і в своєму горі, нести другим розраду. Уладив я тут спільну Святу Вечерю, промовив пару слів потіхи. Треба було бачити у цю хвилину тих людей, аби зрозуміти, чи є яка користь із того… Ми тут є Божою зброєю для допомоги іншим і це оправдує наш тут побут, і най осолоджує Твою гіркість розлуки… Треба було бачити враження Водосвяття на людях і знову приходить гадка: нас тут треба було". (О.Гентуш. "Листи з неволі")

Чи може кожна людина отримати ласку Божу? Пошукаймо відповідь у Христових притчах. "Вийшов сіяч сіяти своє зерно, і як він сіяв, одно впало край дороги й було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. Друге впало на камінь і, зійшовши, висохло, бо вологості не мало. Інше впало між тернину і тернина, вигнавшись із ним вкупі, його заглушила. Нарешті, інше впало на ДОБРУ ЗЕМЛЮ і, зійшовши, вродило сторицею. Кажучи це, Ісус голосно мовив: "Хто має вуха слухати, той слухає" (Лука. 8. 4-8).

Далі євангеліст тлумачить цю притчу, та, думаю, що ви й так зрозуміли царства Божого: "Те, що на добрій землі, це ті, що чуючи добрим і щирим серцем Слово, держать його і дають плід терпіння" (Лука. 8. 15).

Усе це вказує на надприродне, тобто Боже походження християнської віри. Живучи цією вірою, християнин у своєму щоденному житті здатний осягнути тривалий мир у своїй душі, та справжній Божий світогляд.

Людмила Огнєва

“Світлиця”, № 60, 27 жовтня 2000

 

"Вузир-козир" - книга буття українців (закінчення)

Десь у ІІІ тисячолітті до н.е. праукраїнці починають записувати тексти (розповіді зірок) на папиру (сувій з липового лика). Глеєм, що стікає влітку з листя липи, наносили на папиру карту скупчення Плеяди, і, поєднуючи лініями зірки, переносили таким чином існуючу інформативну систему. Виявилось, що лінії з’єднань складають певні малюнки і вся система теж являє собою не просто схему, а малярський витвір; Отримане зображення повної інформації (Головної книги буття), яку праукраїнці записали на папиру, зберігалося в таємниці і доступ до неї був обмежений. 

Цій схемі були дані назви, серед яких автор вибрала листи-козир та вузір-колозир, об’єднавши у вузір-козир. вузір-козир є одночасно і абеткою, і збірником всіх можливих малюнків. Сам вузір-козир і окремі малюнки

з нього, тобто тексти, писали на рушниках та писанках, однак сам вузір-козир брали з папири. Виколювання вузорів на рушниках та розписування писанок входило в обов’язки киви, що складали провідну духовну верству суспільства. Це вони створили систему писемності і книгу буття. 

“Вузир-козир" виконував ще й функцію Головної книги буття праукраїнців, яка навчала, пояснювала, розповідала, впорядковувала і звеселяла, торкаючись духовної, матеріальної, психологічної сторін життя людської спільноти і життя окремої людини в ній. Вона подає також опис чужих країв, небесних світил, рослин тощо. Можливо, спеціальні тексти (наприклад щодо лікування) слід шукати у вузорах (малюнках) рушників, писанок”. (Н. Денисюк. “Праукраїнська цивілізація”, с. 14-15) 

Слово “вузір” завжди вживалося вишивальницями, але вже давно вони не сприймають сам вузір, як інформацію, лише як прикрасу. Однак, праукраїнське виколювання вузору на одягу і на рушниках однозначно було викликано віруваннями та обрядами. 

Рушники тоді були, як святе письмо, і навіть прати їх мала право особа (віда) з провідної духовної верстви суспільства. 

Вишивання було життєвою необхідністю, бо кожна людина в суспільстві повинна була дотримуватись певних правил. Ці правила були розписані до дрібниць з урахуванням соціальної та особової психології, необхідних змін у довкіллі. Отже в кожній оселі мав бути як вузір-козир, так і окремі тексти, які мали відношення до цієї родини, або суспільної верстви. Особливо багато уваги приділено у вузорі-козирі козакам.

Ставлення до писанок, різьблення, гончарства, хорового співу (а капела), танців було таке ж саме як і до рушників.

Надія Денисюк встигла відтворити в сучасному вигляді не всі тексти вузіра-козира. Але вже те, що подано у книзі “Праукраїнська цивілізація”, дає уяву про життя того суспільства.

Цікаво, що праукраїнську цивілізацію в ІІІ тисячолітті до н.е. очолювали жінки. Киви (киві), кими, деми розподіляли між собою сфери накопичених знань. Кими відали водну стихію, деми – різні технології, киви – гуманітарні речі: медицину, астрономію, астрологію, філологію тощо. Проте їх об’єднували спільна царина – рідне суспільство та спільна мета – зробити своє суспільство, свою націю якомога досконалішою, тобто якнайкраще пристосованою жити в гармонії з довкіллям і між собою. Практично це здійснювали через життєво необхідні обряди і правила поведінки, від яких не міг відступити ніхто, бо це означало зраду вірі.

Український етнос глибоко всотав традиції матріархату, ревно зберігав їх всі ці тисячоліття, вони стали для українців природними. І завдяки цьому вдалося відкрити прадавнє Слово (вузір-козир), зміст якого пояснив причину незнищенності “українства”.

Людмила Огнєва

“Донеччина”  № 90 4 грудня 2007

День матері

Свято Матері

Шановні друзі! Інформація, яка поширювалась ЗМІ під час святкування Дня Матері, тільки частково відповідає дійсності. Саме тому це свято сприймається людьми по-різному. Хтось ставиться до нього, як до нав'язаного згори, на кшталт радянських свят; хтось переносить на нього своє ставлення до колишнього Президента України, наказом якого День Матері став державним святом; хтось повірив, що воно прийшло до нас з Америки. Все це свідчить про нашу необізнаність. Споконвіку Свято матері у другу неділю травня люди відзначали, як день Божої Матері, Матері Землі та Матері земної.

"Ой, я маю три матері, та всі три хорошії  Три матері, три квіточки, як три красні рожі, Перша мати — Непорочная, як лілея біла,  Із Дитятком — Немовлятком, Пречистая Діва.  Друга мати — це найкраща на світі країна.  Земля наша, наша славна Ненька-Україна.  Третя мати — що ж про неї гарного сказати?  Це ласкава, люба, мила, рідна моя мати. Ой, маю я три матері, та всі три хороші. Три матері, як три квітки, як три красні рожі." (Народна пісня.)

За радянських часів це свято було заборонено, але Українська Церква його зберегла. Традиційно у цей день відправляють служби, присвячені Божій Матері, та поздоровляють жінок-матерів. Бо, створивши за своєю подобою першого людину, Бог для подальшого продовження людського роду обрав Співтворцем не Ангела, а земну жінку, котра виношує у своєму лоні дитину, у яку при народженні Бог вдихає душу. Тому Свято Матері є духовним. Взагалі, травень є місяцем Божої Матері, то не пізно відсвяткувати День Матері у будь-який день травня, якщо цього не зробили 13— го. 

Про те, як його святкували наші предки, розповідь далі. Вона — з народних джерел. У травні, коли вишня мов наречена, вбирається у біле і яблуня красується у пишному вінку, приходить на землю світле свято. Стукає у кожну оселю, велику й малу, і, ставши на порозі, нагадує всім про призабуту мудрість віків — звичай вшановувати Материнську Долю. Тож другої неділі травня поспішали до рідної домівки діти щоб разом з ненькою обійняте яблуню, пригорнути вишневі віти й уклонитися вінку землі -барвінку: Спасибі тобі, Земле Тетяно, за те, що рід людський увічнила: бабусю у вишню возвела, матінку яблунею назвала, а сестру з калиною поєднала. Тут же закопували кусники хліба, гроші й зерно, "щоб у добрі та спокої довіку бути". І потім йшли до хати, де за давнім звичаєм мали вшановувати матір хлібом та дарунками. Відчинивши двері, промовляли: Пороги, пороги, із вас — дороги! Дозвольте ступити, матір обійняти, Сиву голубоньку поцілувати. Мати зустрічала дітей, скропляючи їх свяченою водою:  Вода до ніг — на долю,  вода до рук — на щастя,  вода на поріг, щоб у достатку жив наш рід! Син подавав свій дарунок (хусточку, чобітки, або черевички) зі словами:  Нене-горличко, сива ластівко, сонце ясне є, усміх дня,  Ви прийміть цей дарунок, матінкою Мати з великою пошаною приймала дарунки і клала їх на стіл поряд з хлібом: Хліб на столі — доля в руці щастя вітається,  доля — не цурається. І далі промовляла: Нехай люди бачать, а онуки вчаться,  матір поважають — честь бережуть. Не забувала про матір і донька. Побіля братових дарунків лягала сестрина вишиванка — голубе з жовтим по білому. Нитки добирались у святкові дні, а сплітались у візерунок у Чистий четвер: "щоб мали наступальну силу від лихого ока і слова". Не було на тій вишиванці  чорного кольору:  Нехай матуся на сім світі добро творить та до вишні і яблуні ходить Окрім дітей, вітали господиню рідня, чоловік. Добрим знаком було дістати від чоловіка ложку, коралі, сон-траву, як символи життєвої снаги, надійності і спокою. Та найкориснішим вважалося зібрати вранці росяні пелюстки яблуневого цвіту і потай, з-за спини, обсипати ними жінку. Це оберігало її від хвороб, возвеличувало у материнстві. Ті діти, що не могли з певних причин приїхати на свято, передавали матері свої вітання, а у себе дома ставили перед образом Богородиці свічку і просили: Вічко, свічечка, світи,  На матінку укажи,  В щасті-долі щоб жила,  Здоров'ячко берегла". А ще мали за звичай зберігати зрізані на Мамин день яблуневу й вишневу гілочки. Щодо цього є легенда про матір ТБ доньку: "Вони йшли лугом і дуже гарно співали. Обидві вродливі. Люди про них казали: "Спів — від Бога, краса — від землі. Таке рідко кому випадає, а тут і передати нікому: дітей-онуків немає". Не раз бідкалась стара: "Я б і серце своє віддала, аби онучків мати". А донька лише, мовчки, кивала головою. Переказують, що ці прохання почув Вітер-старець, який всі таємниці знав, і звістив він жінкам, що по смерті матимуть те, що хотіли. Згодом таки здійснилося це віщування, але як! Старша, яка могла б стати бабусею, у вишню перетворилася, зі своєї крівці ягідки родить і серце у зернятку — камінчики ховає. А донька, у житті, діточками обділена, дісталася їх, як яблунею стала... Певне, тому цього дня на материнських могилах з'являються дві гілочки — вишнева і яблунева, поставлена у склянку з водою та зерном. Запалюють діти свічку й тихенько схиляються над нею з лівого боку — "від серця". Горить вогник, і душу зігріває згадка про найріднішу і найдорожчу людину.

По-різному вшановують матерів в інших країнах. У 1910 році молода американка Анна Джервіс, яка рано втратила матір і боляче пережила цю трагедію, вирішила відзначати День Матері в школі, де вчителювала. Вона помітила, що в тих родинах, де матір поважають, проблемних дітей не буває, (учні, і їхні батьки з радістю підтримали ініціативу вчительки. Через чотири роки потому вони звернулись до Конгресу США та Президента Вільсона з проханням встановити аналогічне державне свято. У 1914 році Конгрес США видав декрет про щорічне святкування Дня Мате­рі у другу неділю травня.

Невдовзі його узаконило ще чи­мало країн: Швеція, Норвегія, Данія, Німеччина, Польща. Так цей день став Міжнародним Святом. Україна в той час не мала своєї державності, але Союз Українок Галичини звернувся до громадян із закликом встановити Свято Матері. Відгукнулися культурно-просвітницькі організації. З 1929 року у другу неділю травня по всій Україні матері отримували подарунки від близьких та поздоровлення від друзів. Але у 1939 році, з приєднанням Галичини до Радянської України, були заборонені Союз Українок і свято Матері! У дев'яностих роках в Україні відродились Союз Українок і святкування Дня Матері. Проте воно офіційно проводилось тільки на рівні громадських організацій. І лише у 1999 році, після звернення Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО) до Президента України Леоніда Кучми, Свято Матері за президентським наказом стало державним святом.

Я вірю, що прийде час, коли День Матері знову стане святом родинним, коли усвідомлять, нарешті, люди Заповідь Божу: "Шануй батька і матір твою, щоб тобі було добре, і щоб ти довго прожив на Землі."

Людмила Огнєва

“Світлиця” № 37, 2 червня 2006 с.2

Вузир-козир – книга буття українців

Вузир-козир – книга буття українців

Останнє тисячоліття в історії України відоме неймовірними зусиллями нищення будь-яких проявів “українства”. Але воно витикалось в кожнім поколінні, поставало і поставатиме й надалі. Окрім збереження мови, пісень, обрядів, матеріальної культури тощо, зберігся також спільний для українців спосіб мислення, спільні риси характеру, а звідси – й однакова поведінка за певних умов. Пошуку витоків того незнищенного “українства” присвятила свої наукові дослідження Надія Денисюк.

Після тривалого аналізу цілком конкретних проявів “українства” Н.Денисюк прийшла до висновку, що вони (прояви) лежать на рівні підсвідомості, передаються від діда-прадіда, незалежно від того, яке на сьогодні “начальство”. Це означає, що українські національні риси формувались за умов дуже тривалої (понад сотню поколінь) і дуже жорстокої організації суспільства. Таке впорядковане, яким було праукраїнське суспільство 4500 років тому, навряд чи здатна зробити зараз будь-яка держава. Цей період української історії має назву “трипільської культури” завдяки місту Трипіллю під Києвом, де речові докази його існування знайшов археолог Інокентій Хвойка.

Надія Денисюк аналізувала згаданий період під кутом зору соціології, теорії релігії, використовуючи інформацію з історії, археології, географії, етнографії, психології, інформатики та інших наук. Вона намагалася створити “інформативну систему понять, за якою можна було б читати тексти поза нашими знаннями.” Їй таки вдалось отримати систему кодування усної мови чи то пак, – письмо праукраїнців. Нажаль, Надія Денисюк пішла з життя, не завершивши свою працю. Залишились журнальні статті та книга “Праукраїнська цивілізація”, де описано лише загальні риси системи кодування праукраїнської мови. 

За думкою автора праукраїнці довірили свою мову зіркам як вічній надійній пам’яті. Адже вік зірок вимірюється мільйонами років, а зміни у їхньому розташуванні повільні, 5-7 тисяч років для них – це мить.

Найзручнішими для спостереження на широті біля 50° у часи, про які йде мова, були зірки скупчення Плеяди (Волосожари) в сузір’ї Тільця.  Кожну зірку скупчення праукраїнці позначали певним скороченим словом. З назв зірок складались “розповіді” – тексти літературні, релігійні, пояснювальні, заповіді, заборони, які зазвичай передавалися усно за допомогою співу, повторювань та у витворах гончарів.

(Далі буде)