Народився майбутній лікар у закарпатському селі Білки на Іршавщині,  котре подарувало світу багатьох відомих науковців, творців, діячів. Навіть у дорадянські часи, які вважалися безпросвітними, тут здобували освіту  не тільки діти заможних панів. А тому коваль Іван Сокач не полишав горнила кузні допізна, майже щовечора вітався з місяцем через мале віконце, виконував усі замовлення справно і вчасно, аби заробити синові на освіту. Надто тямущим до науки вдався малий Іванко, дивував учителів кмітливим розумом і цікавістю. І так хотілося вивести в люди хлопчика, який обігнав у навчанні ровесників-багатіїв. А тому всіляко заохочувалося його сидіння над книжками, писання при свічці, неблизькі прогулянки до бібліотеки  обласного центру.
    Іванко любив затримуватися у батьковій кузні, прислухатися до розмов дорослих дядьків. Хоча були то здебільшого нарікання на нестатки, на тяжке життя, недуги. Дуже вражало його, якщо хтось помирав раптом, нібито без явної причини. Бо навіть до важко хворих не завжди кликали «дохторів», адже коштували їх послуги  грошей, котрі водилися не у кожній селянській родині. Ще хлопчаком заявив якось, що вивчатиме медицину, і не дозволить помирати раптово молодим і дужим…
Те, що хлопець вирішив дохторувати, тішило батька-матір немало, бо таких спеціалістів запрошували у село аж з Іршави, вважаючи чи не посланцями Божими.  І вчитися на лікаря треба було далеко від рідного краю, зазвичай у Братиславі, адже Закарпаття було того часу частиною Чехословаччини.
      Іван Іванович потім пригадував, що великих труднощів вступити на факультет медицини тоді не складало. На перший курс зарахували усіх бажаючих. Щоправда, на другий рік залишилася незначна частка студентів, які пройшли іспитування здатністю вчитися, а ще - освоювати найгуманніше на землі мистецтво зцілення від недуг. Він був серед перших у їх списку.
       Згадував лікар  і інший цікавий штрих з тодішнього ставлення держави до молодих спеціалістів. Для здобуття професії  їм надавався солідний грошовий кредит, який мали повернути за встановлений термін через п’ять років після початку роботи. Скористався ним і Іван Сокач,  і дуже доречно. Зміг пройти практику у Виноградові, чотири роки стажування у Дебрецені, перейняти неабиякий досвід гінекологічної практики. А по війні усі борги скасувалися самі собою відомими політичними змінами у житті Закарпаття. Але той аванс він повернув відтак безвідмовним служінням пацієнтам, які зверталися до нього у будні і свята, незважаючи на графік лікарського прийому. Можливо, і не мають ваги ці штрихи його біографії до пізніших професійних заслуг, але вони наводять на певні роздуми щодо способів надання шансу обдарованій і здібній юні. Вони підказують, що професіоналізм не береться лише з Божого дару, а пестується і підтримується суспільством.

    Після  стажування  молодий лікар отримав дуже відповідальне призначення - очолити систему охорони здоров’я у гірському районі. Власне, очолювати не було ні кого, ні що, адже довелося створювати з нуля і базу, і колектив. То був перший повоєнний рік, у трудовій книжці позначений 1-им травнем 1945…


   Добре, що Бог наділив його неабиякою заповзятістю і здатністю трудитися, не покладаючи рук. Адже скільки часу забирали організаційні справи, скільки порогів доводилося оббити щодня, аби обладнати відповідно відділення,  завезти медикаменти, інструментарій, встановити правила роботи, дати бодай мінімальних знань молодшому персоналу. То вже потім у області відкриють медичні училища, факультет при УжДУ, направлять фахівців з інших регіонів усього Союзу. А кілька років доводилося вникати у всі дрібниці не лише медичної справи, а й господарювання, надання інструктивних настанов. Ось яке володіння згідно архівних даний прийняв новоспечений керівник райлікарні: персонал: лікарі -два, медичні сестри - 4; матеріальна база: дезкамера -1, кухня для харчування хворих, ручна пральня, кінь -1. А обслуговувати необхідно було 45 лікарнянських ліжок: 10 - терапевтичних, 5 - хірургічних, 3 -гінекологічні, 2- пологові та 25 - інфекційних. Ця статистика дає досить повну уяву про умови роботи фахівця, вишколеного у Братиславі та Дебрецені…


    Щоправда, його посилали у гірський район нібито на недовгий період, лише організувати справу, а відтак мав отримати роботу у обласній лікарні. Напевне, міг скористатися таким шансом, але буденні клопоти так втягнули у свій вир, що забув про власну кар’єру. Адже суто організа-ційних справ вистачало, щоб дні завершувалися пізно, а тут ще й хворих щодня десятки. І не лише лікарнянських, а й у селах, причому бездоріжніх, віддалених. Добирався підводами, інколи і верхи на коні. Були виклики навіть у Турківський район  сусідньої Львівщини. Здебільшого до породіль, коли сільські повитухи не могли дати ради важким пологам. Жодного разу не відмо-вився, пославшись на втому чи зайнятість. Сьогодні таке сприймається, очевидно, з подивом, бо лише власна совість і почуття обов’язку (ні, не перед керівництвом чи законом) змушували забувати про сон і відпочинок, про обіцяні відвідини родичів, про всі особисті справи, а йти на перший поклик кожного, хто просив допомоги. Ні належного обліку хворих ще не було, ні якогось правового контролю за діяльністю медиків, але ні за яких обставин не дозволив собі порушити найголовнішу заповідь лікаря: полегшити  страждання недужого. Хто б порахував, скількох пацієнтів врятував з обіймів смерті, скільком немовлятам подарував щастя побачити світ?  Без перебільшення, два покоління великоберезнян пішли у життя з його теплих долонь… Він робив операції, якщо не було змоги швидко доставити хворого до обласного центру, лікував недуги, які виходили за межі компетенції гінеколога, і колишня практика та постійне навчання тут згодилися  дуже. Скоро здобув славу лікаря-чарівника, до якого просилися на прийом пацієнтки навіть з Ужгорода.
Через рік після призначення головним лікарем району домігся відкриття клінічної ла-бораторії, рентген-кабінету та зубопротезного кабінету. Ще через рік зумів організувати роботу низки сільських фельдшерсько-акушерських пунктів,  а відтак - амбулаторій.
      Якось так  складається, що біля яскравих світил завжди обертаються зорі, які діляться промінням і теплом. Найперші підлегліколеги Івана Івановича виявилися також непересічними медиками, котрі не зраджували клятві Гіппократа. У Великому Березному вдячним словом згадують Ганну Кузіну,  Фаїну Настаскіну, Таїсію Васалатієву, Михайла Ворожильчака, Людвіга Вайзера, Василя Воронича та інших, що розбудовували систему охорони здоров’я у гірському краї. Немало спеціалістів, які пройшли гарт під керівництвом Івана Сокача, стали помітними особистостями у обласній лікарні.
    Якщо вдатися у архівну хроніку медицини того часу, то не перестаєш дивуватися ентузіазму і енергійності лікарів, які працювали у нашому районі. Причому, ніяких дивідендів вигоди чи користі за подвижницький труд. Раділи, якщо могли придбати велосипеда, яким і на роботу доберешся, і до хворого потрапиш швидше, аніж пішки. Послугувався довгі роки цим видом транспорту і Іван Іванович.
Мав щастя і він, і його пацієнти, що вихованням синів і домашніми спра-вами займалася дружина, вчителька за фахом, що походила з інтелігентної священицької родини, і почуття гуманного обов’язку було для неї першочерговим.  То дуже важливо, якщо удома є атмосфера розуміння і підтримки. Єлизавета Тиборівна знала ціну подвижництва чоловіка, передала це і обидвом синам. Для Івана та Миколи з ранніх років не існувало проблеми вибору професії - стануть, як тато…
 Організаторські зусилля та професійний талант Івана Іва-новича не залишилися не відзна-ченими державою:  1963 року удостоївся почесного звання Заслуженого лікаря УРСР, а ще через три роки - ордена Трудового Че-рвоного Прапора.  Можна лише здогадуватися, що цьому поспри-яло тодішнє обласне керівництво сфери охорони здоров’я, де були його колишні колеги та й учні. І про це думається сьогодні з вдячністю, адже не завжди на нашій землі належно цінують найсумлінніших трудівників. Хоча… не лише шануванням та розумінням була оточена його праця, бо доводилося чути несправедливі звинувачення, переносити підступи заздрісників, виправдовуватися за професійність вчинків перед невігласами  медичної справи. До того ж, посада змушувала бути активним комуністом, займатися громадськими справами, інколи лукавити перед власним сумлінням. Але, як і всіх одержимих людей, від таких прикрощів  його рятувала високість покликання, яке завжди стає понад земну суєту…
     Воно дозволяло проводити біля хворих кілька безсонних ночей підряд, спозаранку простувати до лікарні у вихідні дні, не рахувати відпрацьованих годин, не дратуватися через побутові незручності. Хтозна, яке то щастя - усвідомлювати свою потрібність, доки є сили і снага?! А він відчував її не лише у робочому кабінеті, у лікарнянській палаті, бо зверталися часто просто на вулиці:
     - Іване Івановичу, а підкажіть, що зі мною коїться останніми днями…
      Причому, перепиняли не лише жінки, а нерідко й чоловіки, яких турбували  проблеми з  самопочуттям. Ерудований у  різних галузях медицини, наділений даром інтуїції, здебільшого безпомильно призначав лікування чи давав поради. Справді, Богом благословенний на лікарське мистецтво. З таких спогадів можна б написати книгу, а розповідь пересипати і слушними порадами, і корисними рецептами.
     Майже до 76 років не покидав свого посту Іван Іванович Сокач, якого тепер без усякого сумніву величають великим Лікарем і колишні колеги та пацієнти, і вся громадськість селища, якій не байдуже до діяльності визначних постатей отчого краю. А справу продовжують сини: Іван - у Виноградові, Микола - у Сваляві, переймуть її і дальші нащадки.
…Вшанування 100-річного ювілею від Дня народження талановитого лікаря і фундатора районної системи охорони здоров’я  перетворилося у щемно хвилюючу подію, яка полишиться у пам’яті кожного її свідка зерном невмирущості  подвижництва в ім’я ближнього свого…