Один человек пришёл в парикмахерскую, чтобы его, как обычно, подстригли и побрили. Он разговорился с парикмахером, который его обслуживал. Говорили о разном, и вдруг, разговор зашёл о Боге.
Парикмахер сказал:
— Что бы вы мне ни говорили, а я не верю, что Бог есть.
— Почему? — спросил клиент.
— Ну ведь это ж и так ясно. Достаточно выйти на улицу, чтобы убедиться, что Бога нет. Вот скажите, если Бог существует, откуда столько больных людей? Откуда беспризорные дети? Если бы он действительно существовал, не было бы ни страданий, ни боли. Трудно представить себе любящего Бога, который допускает всё это.

Клиент на мгновение задумался, но решил промолчать, чтобы не вступать в спор. Когда парикмахер закончил свою работу, клиент ушёл. Выйдя из парикмахерской, он увидел на улице заросшего и небритого человека (казалось, что тот не стригся целую вечность, настолько неряшливо он выглядел).

Тогда клиент вернулся в парикмахерскую и сказал парикмахеру:
— Знаете, что я вам скажу? Парикмахеров не существует.
— Как это так? — удивился парикмахер. — А я разве не в счёт? Я же парикмахер.

— Нет! — воскликнул клиент. — Их не существует, иначе не было бы заросших и небритых людей, как вон тот человек, который идёт по улице.

— Ну, мил человек, дело ж не в парикмахерах. Просто люди сами ко мне не приходят.
— В том то и дело! — подтвердил клиент.

— И я о том же: Бог есть. Просто люди не ищут его и не приходят к нему. Вот почему в мире так много боли и страданий.

 

Бог, Единый в Трёх Лицах, сотворил этот мир и людей в нём. Люди,согрешив, утратили с Богом ту связь, которая была до грехопадения. Но Бог не бросил согрешивших людей и открывал им Свою волю. Это Откровение Божие людям изначально было устным Преданием, а впоследствии стало записываться.

Таким образом, устное Откровение Бога (Ною, Аврааму, Иакову..) первично по сравнению с записью этого Откровения. В определённый момент истории человечества Господь образовывает новый народ - потомков Авраама от Исаака - и заключает с этим народом Завет. При Моисее этот Завет записывается. Стало быть, Завет Божий первичен по отношению к записи этого Завета. К народу, состоящему с Собой в Завете, Бог посылает пророков. Их речи тоже записываются. Но речь пророка первична по отношению к записи этой речи.

Затем,наступает момент Боговоплощения. Иисус Христос, Бог и Человек,упраздняет ВетхийЗавет, заключённый с одним народом, и устанавливает Новый Завет, обращённый ко всему человечеству. Он совершает дело нашегоспасения, благим плодом которого является учреждение новозаветной Церкви - это происходит в Пятидесятницу, при сошествии Святого Духа наапостолов.

Слова Христа, которые Он говорил людям, первичны по сравнению с записью этих слов.НоХристос приходил не для того только, чтобы сказать людям, как надожить. Он пришёл для того, чтобы спасти мир, а это спасение совершается в Церкви. Церковь есть Тело, Глава которого - Христос. Невозможно противопоставить Церковь её Главе.

Поэтому, когда кто-тоспрашивает: "что первично - Церковь или Библия", то,фактически,спрашивает: "что первично - Тело Христово или записанные слова Христа?"

В Царстве Небесном не будет нужды в Библии. А вот Церковь там будет, ибо где Христос - там и Его Церковь. Главное - понять принципиальную первичность Церкви (Тела Христова) по отношению к Библии.

Кількість релігійних і коло релігійних заміток на ресурсі значно перевищує кількість заміток, що претендують на якусь науковість.
Принаймні у себе в блозі можна оголосити зону вільну від релігії. [ Читать дальше ]

Осенний праздник Казанской иконы Божией Матери — это праздник в честь дня освобождения Москвы от поляков в 1612 году. Долгое время на Руси этот день отмечался как государственный праздник. Вся страна прославляла один из самых любимых на Руси Казанский образ Богородицы, которая явила свое чудесное заступничество за Русь во время Смутного времени.В 1737 году в выстроенный в Санкт-Петербурге собор (Казанский собор) был перенесен чтимый образ Казанской иконы Божией Матери. Казанская икона была в ополчении во главе с Кузьмой Мининым и князем Димитрием Пожарским, когда русские войска освободили Кремль и Москву от врага. В память об этом событии на Красной площади был возведен Казанский собор, который был ликвидирован летом 1936 года.Знаменательным событием было отмечено 4 ноября 1993 года, когда в Москве на Красной площади был открыт восстановленный Казанский собор.

          

После пожара в Казани в 1579, уничтожившего часть города, девятилетней Матроне Онучиной явилась во сне Богородица, велевшая откопать Её икону на пепелище. В указанном месте на глубине около метра действительно была найдена икона.

День явления Казанской иконы — 8 июля по юлианскому календарю — ныне общецерковный праздник в Русской Церкви.

На месте явления иконы был построен Богородицкий девичий монастырь, первой монахиней, а после и игуменьей которого стала Матрона Онучина (принявшая имя Марфа).

Уже в XIX не было полной ясности, где находился подлинник явленной иконы, но большинство мнений склонялось к тому, что он был в казанском Богородицком монастыре.

29 июня 1904 из Богородицкого монастыря икона была похищена. Похитителя нашли: им оказался Варфоломей Чайкин (Стоян), крестьянин 28 лет. Он утверждал, что драгоценности и оклад образа продал, а саму икону расколол и сжёг в печи, что было подтверждено следственными действиями и судом присяжных. Впоследствии он не раз менял свои показания; возникало много версий, что икона не была уничтожена, в частности, что на самом деле была украдена копия иконы, а также, что икону Чайкин за огромную сумму перепродал старообрядцам.

Чудеса от иконы начались ещё при её перенесении с места явления в храм: исцелились двое слепых, участвовавших в процессии.

Уже в 1579 году список с Казанской иконы отправлен в Москву царю Ивану IV (Грозному). При Петре I один из списков чудотворной иконы был перенёсен в Санкт-Петербург. С 1737 года эта икона находилась в церкви Рождества Богородицы на Невском проспекте, которую в 1811 году сменил Казанский собор.

Будущий Патриарх Ермоген, святитель Московский, в 1594 году, будучи митрополитом Казанским, составил Повесть и чюдеса Пречистыя Богородицы, честнаго и славнаго Ея явления образа, иже в Казани.

Ещё один чудотворный список с иконы был привезён из Казани в Москву, видимо, ополчением из Казани, в войско князя Дмитрия Пожарского в 1611 году. Осенью 1612 года ополчение свергло боярское правительство королевича Владислава. В память о сём событии было установлено сначала местное (в Москве) празднование иконе; в 1649 году, по случаю рождения на праздник «чудотворныя иконы Казанския, во время всенощного пения», наследника престола царевича Димитрия, царь Алексей Михайлович повелел праздновать 22 октября Казанской иконе «во всех городах по вся годы».

До постройки Казанского собора на Красной площади Москвы в 1636 году, московская «Казанская» находилась в приходском храме Пожарских — церкви Введения на Лубянке, во Псковичах (не сохранилась; стояла на месте нынешней площади Воровского). После разрушения Казанского собора в Москве почитаемый список Казанской иконы был перенесён в Богоявленский, что в Елохове, собор Москвы.

Первым храмом в честь иконы стала Казанская церковь в подмосковном селе Коломенском:

«В 1610 г. Тушинский самозванец с воеводой Сапегою имел здесь свой стан. Царь Михаил Феодорович в память избавления Москвы от поляков приказал заложить каменную пятиглавую церковь во имя Казанской Богоматери, освященную при Алексее Михайловиче». Современный храм в Коломенском был построен в 1649—1653 годах как домовая церковь при Коломенском царском дворце.

В 1768 году императрица Екатерина II украсила оклад Казанской иконы Богородицы в Казанском Богородицком монастыре своей бриллиантовою короной.

В XIX веке Казанский образ был, вне сомнения, самой почитаемой иконой во всероссийском масштабе; к началу XX века по Российской империи были десятки официально «чтимых» местных списков Казанской иконы по различным епархиям.

В конце XX века получили распространение мифы, связывающие икону с митрополитом Гор Ливанских Илиёй, и об особой роли иконы в Великой Отечественной войне.

Часто думаю о Боге. Верю в бога, но  не люблю религию. Потому,  что люди веру превратили в бизнес и создали из него религию. Это неправильно.

По этому поводу очередной опус от Макроса. (2006 год)

 ИСПОВЕДЬ МОНАХА.

  Пред Вами исповедь монаха,
  Свой голос подающего из праха.
  Из праха рухнувших надежд
  Под хохот веселящихся невежд.

  На смертном ложе умирающий старик
  Поведал свой рассказ и сник.
  Сказал такие он слова,
  До нас их донесла молва:

  " Искал я бога с ранних лет
  Как средство от житейских бед,
  Пол мира в поисках прошел,
  Среди людей  я  бога не нашел.

  Тогда стучаться  начал в двери храмов
  Религий всяких и ислама.
  Проверил - в храмах бога нет:
  Есть только нарисованный портрет.

  Отринул мир, спустился в подземелье,
  Заканчиваю дни в холодной келье.
  Не там искал истоки сотворенья,
  Бог есть во мне до смерти от рожденья".

 

 

Православні церкви Ужанської долини припадають на період, давніший ніж Брестська чи Ужгородська унія…

(З історії духовного життя Великоберезнянщини Закарпатської області)

      До наших часів збереглися тільки окремі, із поширених у давнину, тлумачних євангелій, де зміст рукописного тексту «толкувався» зрозумілою народною мовою. В одному із таких євангелій відомий історик А.Р.Годинка віднайшов і у березні 1936 року опублікував такий запис  (скорочено) : « … купив сію книгу глаголємую  святоє євангеліє раб Божій Прокоп Галєчкович из женою Катериною и из сыном своїм Данком и за своє отпущеніє гріхов и за родителей своїх ближніх и дальніх от віка померлих ; И придал сію книгу, святоє євангеліє, до храму святого Архістратига Михайла в селі Волосянці; Куплена сія книга в дому отца Матея про обивателів волосянських за панованя єго милости пана Раделвила и за князя Дмитра Артемовича …      Потом Юрко сын Прокопов, зосталый при отці своєм небожчике блаженной памяти побачивши, же сія книга пошарпана, и дал єй поправити, тоє также за своє отпущеніє гріхов и жены своєй Маріи и доньки своєй Анны и зятя свого Яцка и за отпущеніє гріхов родителей своїх всіх померших. И дали за ню дороги монеты – золотых 24 … року Божого 1560 місяця августа на день св. Преображення Г.Бога Спаса… Пописав сія Іван дяк». Книга містила і так звану «клятву» проти майбутніх зловмисників: «А кто бы сміл отдалити от св. Архістратига Михайла и от села Волосянки, и от сынов Прокоповых, также и от Юрковых дітей сына Прокопового, нехай будє клят проклят, анафема, маранафта на віки вічниє. Амінь ».      Наведені записи із «толкованого євангелія у Ляхувци» А.Годинка вважав пудкарпаторусинськими і щодо мови, і щодо походження. Та варто зауважити, що, на відміну від Ляхівців на Ужгородщині, міжгірський Ляховець ( згад. в док. З ХVІ ст.)  і Волосянка теперішньої Львівської області були сусідніми селами. Тому версія про те, що тут згадана саме ужанська Волосянка, не є достатньо доказаною…      Відповідно опису домінії 1631 року наша Волосянка (Великоберезняського району, Закарпатської області) входила до округу крайника Стецика, де нараховувалося 27 сіл від Дубринич до Ужка включно. В описі вказано, що церква села Волосянка стоїть на сільській землі, власних земель не має, а батько – піп сплачує за церкву півтора золотого. Те ж саме сказано тут й про сусідні церкви сіл Суха, Быстра, Ужок. У селі Луг саме тоді «нову церков шолтис на своюм фундуки, а не на сільськум збудував». Імена отців духовних в описі не згадані, окрім Симка Поповича із села Тиха, що платив «порцію»: кожних чотири роки – одного вола і «дежму», тобто десятину, від свиней і бджіл … Згідно церковних описів 1741 р. волосянська парохія мала дерев’яну церкву під покровительством Унгварської домінії. Парохом був Василь Дякович. Річний дохід його, як вказано, складав усього 10 флоринів. Число дворів не зазначено… Тут варто згадати, що вна-слідок минулих боїв між «каруцами» та «лабанцями» наприкінці 17-го і на початку 18-го століть Волосянка вельми потерпіла, а сусідній Луг був спалений дощенту… Із першої половини ХУІІІ ст. зберігся у Волосянці й образ св. Трі-йці, про що свідчить напис : « Сей образ дали зробити раб Божий Иван Дмитрів из жонов своєв Касєв за доброє здоров’я своє і за отпущеніє гріхов. 1738 ».        Церковний опис Волосянської парохії 1751 р. вказує, що сільський храм із дерева перебуває у доброму стані, має всі образи і три дзвони… 1805 року на карті жупи Унг, як окремі населені пункти, окрім Луга, позначені ще й Середня, Нижня і Верхня Волосянка. Однак не маємо відомостей про те, що у кожному з них  була своя окрема церква. Єдина для всіх волосянчан, давня дерев’яна церков височіла на пагорбі побіля цвинтаря. Своїм домінуючим центральним верхом і винятково мальовничими його заломами, вона нагадувала бойківські храми сусідньої Львівщини, а також давні дерев’яні церкви у воловецьких селах Перехресний і Таламаш (нині частина с. Гукливий). Зображення волосянської дерев’яної церкви дійшло до наших днів завдяки фотографії галицького вченого Михайла Драгана. Дослідник усіх закарпатських церков Михайло Сирохман вказує, що за одними даними Волосянківська церква була збудована у 18-му, за іншими – у 16-му столітті… Звичайно, не можна упевнено твердити, що церква св. Арх. Михайла у Волосянці – та сама, котру згадують давні документи. Але так само не можна і виключати таку можливість.         Роковими подіями для Михайлівського дерев’яного храму у Волосянці стала не війна, і навіть не стихійне лихо, а звичайне будівництво залізничної колії від Великого Березного до Сянок.         Саме завдяки йому в центрі Волосянки поблизу злиття річок Бистра і Уж виріс новий кам’яний храм, котрому, до речі, якраз нинішнього року минає перша сотня літ ( див. матеріал « Постройте нам церков каменну … » - « Карпатська зірка », № 7558 ) … Пустуючий дерев’яний храм опісля ще кілька років дивував заїжджих гостей своїми витонченими формами. А потім були довгі роки війни, першої великої війни – світової… У 20-30 рр. минулого віку , коли подорожі залізницею і туристськими стежками у верхів’ї Ужа стали дуже популярними, пам’ять про чудову дерев’яну церкву була ще живою. Так, у статті доктора Всеволода Саханєва “Малювання ікон на Підкарпатській Русі” (1935) знаходимо згадку про те, що повний набір старих ікон заховано на горищі кам’яної церкви у Волосянці. Із цих ікон принаймні дві – «Спаситель» і «Архангел Михаїл» нагадують ікони руського малярства, або, як пише В. Саханєв, «в цих іконах явно видимий східний спосіб іконопису»…                                                                                Іван Циганин.                                                                                «Карпатська зірка» - 2007.

Единственный вопрос над которым стоит размышлять, который стоит жизни,  это вопрос - что есть "Я", и на что я смею надеятся....

Конечно, все что тут напишу банально, глупо и не имеет смысла. На протяжении всей истории человечества ответ на основной вопрос: "О жизни, вселенной, и вообще" так и остался "42". :)

 Так вот есть он этот ли смысл во вселенной? Почему клетка живет несколько часов, муравей дней, люди десятки лет, дерево сотен лет, звезды и планеты тысячи лет. Почему можно искусственным путем создать органическую примитивную клетку, но делиться как живая она не будет. Почему природа имеет такое разнообразие и четкую функциональность со своим предназначением. Почему организм изначально запрограммирован сначала на развитие, а потом на саморазрушение, ведь в принципе взрослый организм может создать клетки новому организму, а себя починить уже не может. Миру не нужны отдельные элементы, он существует только в постоянных изменениях и способности эту самую жизнь передавать.

Многие христиане и прочие религиозные товарищи воспользуются вопросами на которых ответ у обычного человека "Х.З." поднимают палец вверх, закатывают глаза и дают Библию почитать. Типа там есть все ответы. Все бог создал, запустил и теперь вот мы все расхлебываем своим терпением :)) Это конечно есть такая версия, что многие здесь обидятся, если ее раскритиковать. А какие мысли вас посещают, если конечно посещают :))

П.С, Может быть, мы вообще все тупо живем в матрице, как файлы или программки на диске, которым выдали новую биологическую оболочку в большой операционке?

Стаття з УНІАН, друкується зі скороченнями, для роздумів.

Кирил розвінчує культ споживацтва в найрізноманітніших його проявах, поглядаючи на годинник за 30000 євро... Чи не краще нам жити за різними годинниками?..

Ось вона, колосальна вага деталі! У політиці, у справах церковних та справах світських. А разом – у житті земному загалом.

Скільки зусиль було вкладено в підготовку візиту Патріарха Кирила до України! Готувалися церковники, працювала потужна російська пропагандистська машина, суєтилися політики по обидва боки кордону, посильний внесок робили олігархи різного масштабу.

І ось достатньо було Його Святійшеству задерти рукав, аби глянути на годинник... За коротку мить фотокамера встигла зафіксувати сам годинник. І колосальні зусилля виявилися значною мірою перекресленими. Завдяки Інтернету за лічені хвилини мільйони людей відкрили для себе, що Його Святійшество носить годинник фірми Breguet вартістю приблизно в 30 тисяч євро.

Філіппіки “безудержному потреблению”

Звісно, на перший погляд, нічого грішного в цьому немає. Зрештою, Патріарх Кирил не є найбіднішою людиною в Росії, і ніде, ніякими церковними канонами не заборонено священнослужителеві користуватися супердорогим годинником. Питання, зрозуміло, в іншому.

Звісно, ідеться про віру. Віру в Бога. А також віру, точніше – довіру до того, хто покликаний зміцнювати цю віру в людях, нести слово Боже до них. Вона або є, або її нема.

Коли Його Святійшество виходить до тисяч людей, які стоять під пекучим липневим сонцем на вулицях у столиці, а ще мільйони чекають перед телевізорами, і з болем у голосі починає говорити про загрозу “безудержного потребления”, а потім ці ж люди бачать на його руці годинник за три десятки тисяч євро, довіру до духовної особи це аж ніяк не зміцнює.

Треба визнати, якби навіть Патріарх Кирил, ніколи й словом не обмовився про загрозу цього самого “безудержного потребления”, то й у цьому разі недешевий годинник легендарної швейцарської фірми, м’яко кажучи, погано в’яжеться з образом пастиря людських душ, для якого Духовне має бути апріорі вищим за всі блага цього світу, іншими словами – за Матеріальне.

Однак Його Святійшество, крім усього, багато й охоче розвінчує сучасний культ споживацтва в найрізноманітніших його проявах.

Його проникливий погляд звертається до всіх, хто дивиться прямий ефір за участю Патріарха на найрейтинговішому українському телеканалі – “Інтер”, а голос возноситься проти “потребления”: “Процессу потребления нет предела. Можно купить один самолёт, другой, третий. Но что это значит по отношению к обществу? Земля не способна выдержать такой проект. А значит, поддерживать его – грех. Бог просто не дал нам таких ресурсов. Потому очень важно научиться христианской аскезе – победе над своими страстями, инстинктами».

«Если все общество встанет на путь безудержного потребления, то Земля наша этого не выдержит. Уже доказано, что если средний уровень потребления всего мира будет таким, как сейчас в Соединенных Штатах, то оставшихся ресурсов хватит на 4045 лет», – попереджає він телеглядачів.

Печаль Патріарха викликає, зокрема, й те, що “ безудержный потребительский инстинкт, овладевающий сегодня все большим числом людей, на самом деле лишает их обычной радости от приобретения каких-то вещей. Возникает аномальная ситуация, когда человек, поддаваясь рекламе, моде, начинает гнаться за последними моделями мобильных телефонов и автомобилей”.

Предстоятель РПЦ дуже тонко відчуває страждання людей від цього: «У человека возникают совершенно другие уровни удовлетворения. Например, он получает удовлетворение от того, какое место в списке журнала Forbes он занимает, и переживает как личную трагедию, если по этому списку он опускается вниз».

Навіть у нинішній економічній кризі Патріарх бачить певний позитив. На його думку, криза може стати «встряской», в которой сегодня нуждается западноевропейская цивилизация, весь благополучный западный мир”. «Кризис может в этом смысле научить людей сдержанности, научить рачительно относиться к своим финансовым возможностям. Но самое главное – он учит христианской аскезе, умению управлять своими инстинктами и страстями».

А ось на зустрічі зі студентами українських духовних навчальних закладів він спрямовує своє гнівне слово проти сучасних супермаркетів та торговельно-розважальних центрів: “Супермаркет, где можно отдохнуть, поесть, покататься на коньках, – вот храмы XXI века. Храмы-развлекаловки, которых в Москве больше остальных общественных заведений. Поэтому напрасно некоторые думают, что люди пойдут в настоящие храмы в массовом порядке”. “Деньги стали символом благополучия и гарантией свободы, власти. Но это иллюзия, возникшая на волне расцвета общества потребления”, – продовжив він.

А ось на кіностудії Довженка, зустрічаючись з інтелігенцією, він знову повертається до наболілої теми. Як зауважило одне з Інтернет-видань, “тогда Святейший был еще беспощаднее к идеологии безудержного потребления”. “Как-то я спросил одного очень богатого человека: «А вы испытываете удовольствие от новой вещи?» Он улыбнулся: «Только в тот момент, когда подписываю чек». Безудержное потребление снимает радость обладания новой вещью. У человека, заболевшего этой страстью, теперь другие способы удовлетворения, например, место в списке журнала «Форбс». Я понимаю, что у каждого свои игрушки, но некоторые из них опасны. Бог не дал нам ресурсов, чтобы всем жить так. А колоссальные диспропорции в потреблении – грех”.

Переконливо? Переконливо, кажуть собі люди, ті самі мільйони людей в Україні, які слухали Пастиря в телеефірі, ті люди, які “інтелігенція на кіностудії Довженка”, які “студенти духовних закладів” та багато інших. Але тут же їхній погляд падає на годинник за 30 тисяч євро. І вони запитують себе: даруйте, а хіба це не та сама “игрушка” (пам’ятаєте, “последние модели мобильных телефонов, автомобилей” і так далі?), про які Патріарх же казав “некоторые из них опасны”? А оскільки такої “игрушки” у мене немає, чи не формує мій духовний Пастир ті самі “колоссальные диспропорции”, які сам же називає “грехом”?

«Личный пример – это то, без чего священник не может нести служение»

Так і виникає безліч запитань, які руйнують довіру до Пастиря. Він же бо сам неодноразово казав про те, наскільки важливо священнослужителю особистим життям навчати людей віри, зміцнювати Віру.

«Личный пример – это то, без чего священник не может нести служение», – подчеркнул патриарх. Как отметил он, в наше время, когда люди перестали верить словам, жизнь священника – постоянная проповедь делом».

Ну і яка ж тут “проповедь делом” виходить із життя Патіраха Кирила, запитує себе вірянин? І це вже не кажучи про ті каверзні питання не так філософського плану, які доводиться відганяти від себе: “А коли я опускаю свої десять (двадцять чи сто) гривень у скриньку “на будівництво храму” чи купую свічку, щоб поставити її з молитвою за здравіє Патріарха, куди йдуть ці кошти? Таки на храм чи…”

Можливо, ви запитаєте автора: а при чому тут створення української помісної церкви?

Для багатьох людей, переконаний, таки “при чому”. Нехай для різних людей – по-своєму.

Везіння та щастя духовних поводирів у всьому світі полягає в тому, що багато людей ідуть за ними (буде це церковне життя чи партійне будівництво) – бо просто вірять їм. Вірять не аргументам, не цифрам чи фактам, а, так би мовити, “взагалі”. Тому, що вони здаються їм красивими, духовними, енергійними (політтехнологи, яким доводиться мати справу з вождями та масами, як відомо, називають це харизмою).

Але в цьому ж і біда духовних поводирів. Коли якась деталь, якась дрібничка, щось нібито другорядне й неістотне похитне цю віру, людей можуть перестати переконувати і цифри, і факти, і вчинки. І тоді той, кому досі вірили на слово, хоч кинеться зі скелі в прірву, та людям стоятиме перед очима той самий годинник, і скажуть: не вірю… Іншими словами, коли Його Святійшество каже, що помісна церква в Україні таки є і не треба сушити собі цим голову, то можливо, над цим варто все-таки подумати, запитують ці люди себе...

Патріарх Кирил, до нас, як у свою вотчину їхав. Звик, що в Росії під час візиту до провінції ніхто б ніколи не наважився сфотографувати того годинника, не кажучи вже про те, щоб усім ці фото показати. Тож і до нас із тією самою впевненістю їхав. Мовляв, хто посміє. Ось якби намірився їхати до Європи чи Штатів, заховав би того годинника подалі. На час поїздки, звісно. То, виходить, ми таки для нього таки вотчина?


Глава РПЦ Патріарх Кирил

Олександр Калініченко, УНІАН