Посторонний.

 

Я помню все, что было еще до

До сотворенья мира мирозданья

До тех времен еще, когда водой 

Покрыто все с верха до основанья.

Тогда везде зияла пустота

Лишь темнота, ни хляби и не тверди

И смысл, и суть и истина проста

Ничто вокруг, ни жизни и не смерти.

И были в мире только мы вдвоем

И ты была все вот такой же дурой

Тщеславный сноб с напыщенным лицом

Клубком амбиций, чувств карикатурой.

Все грезилось тебе, когда же бог

Создаст среду банального гламура

И развернуться, наконец-то б мог

Там твой талант и скверная натура.

И с упоеньем жажду утолить

Любвиобильно – сексожадной стервы

Любить и мучить, трахать и пилить

Ногтями длинными перебирая нервы.

И нарушать, грешить и попирать

Творить себе и быть самой кумиром

С правдивым видом поминутно врать

Чужие слезы заедать зефиром.

Все мечешься, потом болезни смерть

Потом родишься, снова все по кругу

Не разорвать и не преодолеть

Зачем-то мы привязаны друг к другу.

Мы незнакомы. Все сказать хочу

Про эту вечность, что тебя я знаю

Я так давно, давно тебя люблю

Боготворю, любуюсь, наблюдаю.

І.Р.

Плащаницею ночі покриєш схололі вуста, Дорахуєш до ста, і, примруживши стомлені очі, Прочитаєш молитву, і тінню старого кота Повз розбурхану Лету прожогом укотре проскочиш. А за нею туман. І прочинене навстіж вікно, І було то давно, і банальна зимова сльота. Ти постукаєш в небо, а там наливають вино, А спускатися долу вже боязко, бо самота. Бо брести по землі, по зимі волочити крило, Жи би все відгуло, а воно на ступнях мозолі. А вино не дозріло – у Лету крівцею стекло. І не дійдеш домів, через біль у вцілілім крилі.

І весь світ мені не чути,
Через білий, радіо, шум,
І нікого не бачу,
Тільки її.
І ніхто не відкриє двері,
Щоб спіймати хвилю
І ніхто не відкриє вікно,
Щоб побачив я сонця світ.
А очі її наче зорі,
Що зеленим світять в пітьмі,
А полум’я волосся,
Гріє душу, навіть в морозний день, мені.
Мене оточують друзі,
Чи може все ж я на самоті?
Я дуже люблю свободу,
А чи зможу я бути з кимсь?
Можливо я не знаю чого я хочу,
Можливо не дам щось в замін,
Та знаю я точно - кохаю,
ЇЇ І ЛИШ ЇЇ!!!!!!!!!!!!


Дівчина якій я це написав зрозуміє що це їй )))) Сонечко - я тебе люблю!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

ось весна. що робити з нею?
знов прийшла. хто її просив?
горобці несуть ахінею
із усіх своїх голосів

ну там промені і струмочки
ну там дамочки цок-цок-цок
ну дощі та інші примочки -
навігація берег пісок

томик віршів старого бахита
навіть гості - ви ви і ви
виправдовуєшся: треба жити.
так і треба тобі. живи.

І дзвін струни
І сяйво місяця небесного
І холод снігу,
На весняній траві.
Все так знайомо,
Все згадується кожен рік
І дивуватися усьому,
Що відбувається набридло...
Мені...
Я так звик бути таким,
Яким подобаюсь собі,
Та чи сподобаюсь комусь я??
Чи так і залишусь на самоті.
Та вірю я в звичайне щастя,
Що кожен робить сам cобі.
І вірю я в прекрасне диво,
Хоч і не зустрічалося воно мені.
Це так прекрасно,
Бачити весняну траву.
І подих зеленої весни
І відчуття,
Що комусь не байдужі твої думки.
Я хочу щоб увесь світ,
Посміхнувся місяцю ясному,
Бо такого близького "супутника"
Їй не знайти, не бачити ніколи.

Роздертий дух, хоч ціле моє тіло.
Дивлюсь на вас, всміхаючись несміло.
Чого я тут? Для кого ці вистави?
Вам не потрібні ми! Вам треба слави!
Та все ж прийшла почути Ваше слово,
Яке заздалегідь уже готове.
А що зробили Ви для України?
Підняли дух хоча б одній людині?
О так! Підняли кілька років тому.
Я пам’ятаю цю щасливу втому,
Як з друзями верталися з майдану…
Ми думали, що порвані кайдани.

Ми так гадали. Вірили словам
А ви віддались нашим ворогам!
Ви нас жбурнули у глибоку прірву!
А разом з нами – нашу щиру віру!

Та ви й самі нам ворогами стали.
Та ви ж без нас пропали би! Пропали…
Та вам, цих слів ніколи не збагнути!
В ярмі не будем більше спину гнути!

Можливо, завтра виженуть зі школи,
І не закінчу я її ніколи.
Бо слів моїх ця влада не пробачить,
Та байдуже про себе! Край мій плаче!

Хай вірш цей тягарем у серці буде,
Як Януковичу яйце у груди!
Історія не пробачає зради
Хіба у Бога попросіть поради!

На щастя є ще в Україні цвіт!
І він ще зачекає кілька літ!
А вже тоді повстануть духом сильним
Тоді і будуть люди наші вільні.

І встане рідна матінка з колін!
Й почує весь народ щасливий дзвін.
Із гордістю піднімем догори
Яскраві синьо-жовті прапори!

Христя Мулик, учениця 10-А класу Тернопільської ЗСШ№14
21-22 січня 2009 року.

З Майдану.

Один вышел на поиски истины как герой, а в награду ему досталась – маленькая наряженная ложь.

Сквозь запахи золы, туман, и зимний вечер
Пришли. На стенах пляшут факелов огни
И твой гудит камин, то вечность
Из нас в трубу высасывает дни.
В чертах знакомых лиц уже не будет радости
Дым, шепот за столом, и пол скрипит в ногах
Мы – карлики души, нам было нужно малости
Лишь руки отогреть, да память воскресить.
Уже тому сто лет, как я покинул город
Дремучий лес в горах – от вашей доброты
Вы вспомнили меня? Я тот, кто мыслей ворох
Таскает за собой и смотрит с высоты
На вашу жизнь – что молох
Напрасных жертв, и праздник суеты.

Вперше зі шкільного віку я розродилася на вірш... (якщо це можна так назвати)))

Не для мене даруєш ти квіти,
не про мене твої ніжні сни,
не для мене співаєш сонети
і даруєш серпанки весни...
Зараз я усвідомити мушу
древні істини якось собі,
не дарма ж дарувала я душу,
не зважала, чи вартий, чи ні...
І тому не триматиму злості
я на тебе й твою нову суть,
я бажаю тобі тільки щастя,
знай - кохала, про це не забудь!
Я ж про це шкодувати не буду,
бо кохання - святе почуття,
заховаю 'го глибоко в душу
й пронесу промінець крізь життя.
Він пригріє мене в лиху днину
і згадаю я десь крізь роки,
як любила незтямно Людину
це найкраще, що є у житті.

Порой весною (в феврале)

Так тянет к ступе и метле,

Или отдаться на столе

Своим гостям навеселе.

Неплохо летом (в сентябре)

Кататься голой на метре,

Отдаться в чьем-нибудь дворе

За крюк висящей на ребре.

В ноябрьских сумерках (зимой)

Так хорошо идти одной,

Когда какой-нибудь больной

С ножом торопится за мной.

А дома, дома (круглый год)

Меня никто, никто не ждет

И я плыву, меня несет

Течением моих невзгод.

И я иду, бреду в бреду

Того, чего не будет, жду

Зачем-то этот блог веду

Несу вот эту ерунду…

Жара и грязь плацкартного вагона

 Звенит в стакане ложка на столе

Твое лицо в потемках как икона

И огоньки проносятся в стекле.

Я под столом возьму тебя за руку

Пока твой муж на верхней полке спит

И ты поймешь, что ты всего лишь сука,

Которая на привязи сидит.

Под звуки храпа – тихая беседа,

Украденный у жизни поцелуй

Я помню ночь - со вторника на среду

Все спали, но не мы с тобой…

…Проходит ночь «разврата» и «растлений»,

В вагоне рассветает суета

Зачем на годы прозы и терпений

Так редко выпадает красота.

Тот, кто считает пошлостью вот ЭТО,

Пусть мне подробно, внятно объяснит

Зачем так много денег и предметов

И очень мало дружбы и любви?

Как хорошо, что жизнь не бесконечна,

И значит, есть страданиям предел

Несправедливо и жестоко вечно

Не видится, с кем видеться б хотел…

Он с чемоданом, а она зевая,

Влюбленной парой выйдут на перрон

Когда-нибудь ее в толпе узнаю

Всегда есть шанс – один на миллион.