Іноді в нашому житті залишається лише надія. Потрібно лиш триматися за неї і не відпускати. Потрібно просто вірити...

Дійсність охоплюють мрії,

Твої чи мої надії

Летять по небу із зорь?

Дивися! Он падає зірка:

Скоріше бажання промов.

Чи то не твоя надія 

Летить по небу із зорь?

Я очі прикрию руками -

Не хочу я бачити світ.

То таки твоя надія

Летіла крізь сонячний світ.

Я світло ввімкну,

Ти зачиниш вікно,

Ми разом уб’ємо надії.

Ніхто не побачить під нашим вікном

Зорю, що із неба спустилась...

тиняєшся містом такий ненавмисний
намисто бруківки розсипане рясно
тікаєш за місто коли вже затісно
вертаєшся завжди невчасно
і тиша снігів мовчазна і похмура
як тільки виходиш з вагону
ковтає твою непомітну фігуру
і мовчки несе від перону

Вугілля тепле – згаяна любов. Холодне вістря кожної хвилини.
Останній день – його могутні стіни.
Скажи що-небудь, тишу нажени. Всміхнись мені, немов чужа людина.
Гранична мить, коли ще наші спини щось випадкове здатне зупинить.
Молись до неба – випадковий збіг, який рятує дурників дорослих,
Що захопились мужністю і зростом приходить безперечно не до всіх.
Наступний ранок, випадковий сніг. Одному в світі затишно і просто,
Та уві сні там щось тобі болить,
А що? Хіба ж ти здатен пригадати? Береш ключі, ідеш собі із хати.
Поштова скринька, папірець в руці. Так починаєш мовчки забувати усіх,
Кому лишилось що сказати, увесь той ваш дитячий щирий сміх.

А я на краю світу стою
Розправивши крила
З висока усіх роздивляюсь...
Подивіться на мене:
На краю світу стою
Та ключі від свого світу тримаю
А я на краю світу стою
Розправивши крила співаю пісні...
Подивіться на мене:
Двері вам у мій всесвіт відчиняю

прочитай коли матимеш змогу це скельне письмо
невловимо зсутулене в темних закутках мрій
ці думки пропливають над містом як зріджений смог
і чіпляються як павутиння в гілки ліхтарів

ніч лишає по собі удома розпатраних нас
біля вікон пустих із цигарками у руках
озирнешся і бачиш за спиною згаяний час
що утворює з попелу хмари в минулих роках

як ріка залишає по собі сміття та іржу
мов дітей у далеких притулках зі зграєю мрій
наші мрії це те ледь помітне що я не кажу
але знову рушаю по світу шукати своїх

З рештою, так - жити розпатраним краще
Не відпускай душу собачу мою
Весь отой рай – просто фарбований ящик
Глечик для крил
Втеча у мрію свою

Гавкіт почуй - це я біжу за тобою
Знаю твій слід, бачу вже спину твою
Знаєш бодай, що за твоєю спиною
Щоб не було
Завжди я тихо стою

Бог помагай тим, кому боляче жити
В глину кидай житню солому й пісок
Мовчки додай все що ми сміли просити
В рани вкладай
Білим вапном затирай

Хотів я світла почуттів

І вже вважав тебе своєю,

Ти ж вільною була у наготі

Почуттів сучасних у поє`днанні...

 

Колись гуляли ми удвох

Просторами шкільно-буденними

Та  раптом промінь улучи`в