Я – жінка.                                                        

Це для мене на зорі

Зриваєш ти росою взяті квіти.

Цілунок твій о вранішній порі –

Для мене.

Правди нікуди подіти:

Я – жінка.

Це для мене написав

Петрарка неземні оті сонети.

І це заради мене – Боже збав! –

Готовий був підняти на багнети

Весь світ Наполеон.

І мій полон

Здолати не судилося поету…

Я – жінка.

Монна Ліза і Ассоль.

Облич у мене безліч,

Безліч доль.

Таких, як я, мільйони на Землі!

І це до нас прямують кораблі

Крізь всі шторми,

Крізь бурі навісні –

Це наша зірка світить їм в пітьмі.

Це ми синів чекаємо з доріг,

Що приведуть на материн поріг…

Я – жінка.

Я – Надія і Любов.

І ти мені весь світ даруєш знов.

Чому я тут? Чому, луною кроків                                  

Порушуючи тишу забуття,

Відлічую свої десятки років –

Щоб відійти у чорне небуття?

Щоб бачити в очах безодні зорі,

Що падають, мов сльози, у пітьму,

Благословляти небеса прозорі

Чи проклинать байдужість їх німу?

Чому сміюсь, кричу, радію, плачу,

Немов мале нестримане дитя,

Далеким марю, ближнього не бачу,

Піском крізь пальці віючи життя?

Де той, хто лічить вечори і ранки?

Де відповідь на всі мої «чому?»

В вінок буття вплітаючи світанки,

Куди іду –

У вічність

Чи в пітьму?

Залізний «брат» з розпеченим мечем,                                 

Із ласкою усміхненого ката

Вже відмика позиченим ключем

За вік наш – вкотре! – безтурботну хату.

Відлунням Переяславських угод –

Мов мед липкий, солодкі привітання…

На пагорбі забутому осот

Понад кістками зацвіте востаннє,

І вже  –

Рівнина, поле, коровай,

Пісні журливі, щедрий урожай,

Іудами розпроданий зарання.

Та цур тобі, Батуринська маро!

Що ж Умань тужить?

Не за коліями?

Заплющиш очі – наче й не було

Торованого шляху аж до ями.

І хтось так звично клацає ключами...