То що має бути на вході? Або роздум: чому ми погано живемо?
- 26.03.11, 12:25
"Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо..."
Конституція України, ст. 5
Спілкуючись з людьми, часто доводиться чути: от немає в Україні ідеології.
В СССР, де раніше була Україна, вона була, навіть в УНР 1917 року була, а зараз її немає. Раніше нам керівництво зверху донизу постійно казало: до якої мети ми йдемо, які засоби для цього використовуємо, що потрібно для цього робити. А зараз - ні.
І чуються в цих наріканнях не тільки людські претензії, а й образи. В основному, до влади: от не дали нам напрямок руху, недали нову ідеологію, куди рухатися, що робити - невідомо. І що це таке – державі двадцять років, а ідеології немає, ну то дайте вже нарешті?
Ключовим у цих претензіях є слова - «не дали і дайте» ...
І за совдепівським звичаєм, від влади, а більше від Президента, Верховної ради або глави Уряду, чекають не тільки ідеології, а всього – і моральних вказівок, і роботи, і соціальних благ, пільг, навіть нагород. От спустяться владні чини з Києва до людей і все-все їм дадуть. Дехто з нас так і чекають десятиліттями. А життя проходить.
Тільки от марно. І справа не в тому, що «дати» нам ідеологію або терміново її розробити «верхи» не хочуть. Справа в тому, що вони тут просто ні до чого. Насправді, «розробити» її владі просто не можливо. Поясню.
Ідеологія - явище соціальне.
Ідеологія народжується в суспільстві, живе в ньому, вмирає в ньому ж. І дивно вимагати її від Президента, Уряду, верховних депутатів, коло обов'язків яких суворо окреслене Конституцією. Наприклад Президент - він покликаний бути саме Президентом, а не новоявленим царем або генсеком. Ми що сліпі чи недієздатні, що нам потрібен вождь-поводир? Ми що стадо, що нам потрібен пастух? Вільні люди за своєю суттю, свою ідеологію формулюють самі. На те вони і вільні, на те вони і суспільство.
Інша справа, що до сьогодні таке суспільство у нас слабо викристалізоване. Але це не означає, що в Україні взагалі немає ніякої ідеології. Вона є, як не бути! І є люди, які нею займаються. І це логічно: святе місце порожнім не буває, природа порожнечі не терпить.
Щож відбувається? На зміну ідеології КПРС та УНР до нас прийшла ідеологія споживання. З однією з її яскравих проявів – телерекламою, яка так всіх дратує, але для нашого телебачення – головна справа, як спосіб заробляти гроші. І це не просто бізнес. З огляду на вартість лише однієї хвилини рекламного часу на ТБ, це дуже серйозний бізнес.
А хіба це ідеологія? Це ж реклама, і нічого більше.
А що таке ідеологія? Це комплекс готових відповідей на питання, які завжди хвилювали людину. Що в житті головне? Як вести себе в цьому світі, як самоствердитися? Як вчитися, лікуватися, працювати, утримувати родину? Як і заради чого, врешті-решт, жити? І т. д. І т. п.
І реклама, яка виступає сьогоднішнею ідеологією споживання, дає наочні відповіді на всі ці питання. Всі, як і годиться в межах цієї ідеології! До того ж, дуже наочно, подекуди агресивно. Це ж реклама, це ж тільки телебачення. Як інакше?
Проект якого суспільства стоїть за рекламою?
Наше «суспільство споживання»: з одного боку – виробники товарів і послуг, з іншого – величезна маса споживачів цих самих товарів і послуг. Маса, якої має стати, згідно цієї ідеології. У тому то й проблема, що реклама виховує не громадянина, не патріота, а саме споживача, причому споживача-космополіта, чия батьківщина – та міжнародна корпорація, у якої він робить зараз чергову покупку, надивившись реклами. Або за цією ж аналогією – надивившись політичної реклами, більшість з нас робить політичний вибір. Що, як показує історія є взагалі небезпечним.
Як приклад, подивімося на США, де це саме суспільство споживання цілком сформувалося. У 2009 році, соціологи США поставили респондентам питання про їх улюблене заняття, то 34 % опитаних ( з яких 93% відсотки дівчаток-підлітків) відповіли однаково – «робити покупки». Так, було встановлено, що середній американець в магазинах проводить 6 годин на тиждень. А от спілкування зі своїми дітьми займає всього лише 40 хвилин на тиждень! Пріоритети очевидні.
Або інше питання, яке соціологи поставили американським студентам: «Ваші головні цінності?». Виявилося, що для 42% опитаних - «добре виглядати, мати гарне волосся». І тільки для 6% - «одержувати знання».
Що ми маємо?
Положення-ж в Україні, природньо гірше. Ми усі «родом з дитинства» - з голодного радянського дитинства. Раніше тільки у кіно або у випадкових журналах ми могли спостерігати закордонне «красиве життя». Політика перемінилася, бо владі теж захотілося більшого, ніж секретні радості із спецрозподільників. Народу сказали: «Купуйте!» Але розбагатіти вийшло не у всіх – не кожен був червоним директором, не кожен зміг стати олігархом. За словником, олігархія - це «влада небагатьох». А самонароджену ідеологію споживання народ ввібрав як губка. Висловлюючись словами аграріїв «чим сухіший грунт, тим більше і швидше вологи він вбирає ...».
Тут слід також відмітити, що патріотичні сили були заслабкі та занадто ліберальні. Нам нікому було дати поштовх до нової ідеології. Солов'ї перебудови і демократії, ще до капіталістичної революціі 1991 року, багато і гаряче висвистували про розвиток, так би мовити, прогрес, а вийшло ж щось протилежне. Наслідок – Україна виявилася відкинутою назад. В економічному плані – на десятиліття, у політичному на роки.
Чому у влади своя ідеологія?
Цитуючи одного автора «ця випущена із радянського зоопарку орда з червоних номенклатурників та директорів, миттєво вознесена на недосяжну висоту, що у мільйони разів перевищує доступні її розумінню розміри бажань, що ніколи не думала ні про що «громадське», спустошена морально минулим, спустошена розумово в ставленні до майбутнього - на жаль, нічого не могла винайти, окрім бажання – купити..!».
Купити чужу дружину, купити начальство, купити виборців - словом, нічого, окрім купити. Їх присутність змушує нормальних людей, тобто людей з великими моральними вимогами, зменшити ці вимоги до мінімуму, оскільки тепер не час для прояву ваших високоосвічених думок і пов'язаних з цими думками цілей. Великі знання, великі моральні і навіть просто людські стосунки, при їх владі, потрібно відкласти до іншого часу, поки не скінчиться їх мертвотний тиск на наше життя. Ба більше: ці, ранні «буржуї-запроданці», ще досьогодні поширюють, у здеграділому ними живому людському суспільстві запах холодного трупа совдепії – ЖЕКів.
Для них головне – гроші будь-якими способами. Дурних способів незалишилось – колишні комсомольці перебрали всі. По-чесному, розбагатіти неможливо - хто сміливий, той і з'їв. Освіта, медицина, транспорт – вони захопили все! Для червоних гроші не пахнуть, навіть якщо видерті останні у пенсіонерів, хворих, соціально-незахищених. Цю «істину» в нас заложили, потім розповсюдили, а тепер і дітей того ж вчать. Недарма на національних каналах з'явилися різного роду шоу, де переможець отримує грошовий приз. «Ви на все готові піти заради грошей?» - солодко посміхаючись, провокуючи молодіжну аудиторію запитує ведучий. «На все!» - радісно волає аудиторія.
На чому заснувати ідеологію?
Зрозуміло, що істинного прогресу ця ідеологія не сприяє і сприятиме не може. Ця ідеологія внутрішньовидової боротьби за гроші, ідеологія війни всіх проти всіх, словом, ідеологія споживання, об'єктивно працює на руйнування суспільства і держави. Виходячи з підвалин – суспільство може бути засноване тільки на солідарності і взаємодії, тому що держава по суті, є ні що інше, як те саме суспільство, тільки сильне, здорове і політико-організаційно оформлене.
Так що не можна говорити, що немає в Україні ідеології. Вона є, і вона діє. Інша справа, що вона не подобається, і справедливо – дуже багатьом. Особливо на місцях. Нам давно вже, об'єктивно – потрібна інша ідеологія, протилежна тій, яку нам нав'язують. Людям на місцях, конче потрібен позитив протилежний негативу.
Яка це буде ідеологія? Хто нам її «дасть»?
Вище ми вже говорили, що мова йде про набувача, накопичувача і споживача в одній особі, що «в живому людському суспільстві» поширює «дію холодного трупа». У американських політологів є такий термін - «dead nation», який перекладається і як «мертва країна», і як «мертвий народ». І доречі, вживається він у двох випадках. Так називають країну, яка користується плодами чужої науково-технічного прогресу, а сама нічого не винаходить і не виробляє, можливо торгує сировиною. Якщо позбавити її цих чужих продуктів, наприклад комп'ютерів, мобільників, вона зі своєю сировиною залишиться, але вже під опікою міжнародних гуманітарних фондів. Так само «мертвою», називають країну, в якій людей помирає більше, ніж народжується. Як у нинішній Україні, де населення зменшується у середньому на 200000 осіб на рік.
Такою «мертвою країною», західні політологи та соціологи Україну сьогоднішню і називають. Добре, що поки що лише в останньому – демографічному сенсі. Поки що. У науці ми дещо можемо. Можемо зробити ще ракети і літаки – колишню нашу гордость. Однак, є злидні наших вчених, так само як і самої науки. Але ніхто, як би не тужився, не згадає, коли за останню чортову дюжину років «великих реформ» і «повернення в цивілізований світ», хоч хтось з нашої керівної «еліти» хоч раз вимовив би, окрім ВВП, словосполучення – «науково-технічний прогрес». Чи можемо ми, українці дозволити, щоб це саме «поки» найближчим часом перетворитися на незворотнє «вже»?
Мораль?
Вона очевидна: ми повинні стати живою країною в усіх значеннях цього слова. Нам конче потрібна ідеологія життя, не пов'язана з новим Сильним президентом і його вдохновляючою «партією влади», розставленими на всіх рівнях державного управління, або лідерами опозиції зі своїми невиконаними обіцянками. Нам у першу чергу, потрібна ідеологія, яка узгоджується з інтересами і духовними цінностями більшості нашого народу. Саме так: не меншин, або окремих територій. як зараз, а саме – більшості. Що є і справедливо, і найвищою мірою демократично.
Дійсно, поклавши руку на серце, запитаємо кожен сам себе: що для нас найголовніше? Заради чого ми живемо? Відповідь очевидна: це наші діти, це наша родина. А ще – достаток сьогодні і забезпечена старість завтра. Це для нас – найголовніше. Все інше - вторинне. Хто б що не казав. Інше питання: в чому, для кожного з нас, наш головний інтерес? У тому, щоб всіляко збільшувати наш особистий, сімейний ВВП, проявити себе, застосувати знання та досвід, довести що ти корисний суспільству, щоб наші діти не потребували, а могли отримати гідну освіту, знайти професію, відбутися, нарешті, в цьому житті.
І третє, резюмуюче і закономірне питання: що ще, якщо не сімейні цінності, має лежати в основі нашої нової ідеології? Звичайно, вони повинні бути досить інтегрувані, їх можна прописати інакше, в державній стилістиці, але суть їх повинна залишатися саме такою - відповідно з основними потребами людини.
Ідеологія - це, повторюся, комплекс цілей і засобів.
Тому ми повинні сказати, що головна турбота і мета нашого суспільства - це наше краще майбутнє, тобто наші діти, і ми, як суспільство, маємо зробити все, щоб воно, це майбутнє, було нам гарантовано. Ми будемо всіляко стимулювати народжуваність, допомагати молодим сім'ям, пропагувати сімейні цінності і сам інститут сім'ї. І не просто сім'ї, а сім'ї багатодітної. Зараз такою у нас вважають ту, де три дитини, говорячи тим самим, що і це вже «багато», вище за норму. А нормою, має бути рівно стільки, скільки потрібно для виживання Україні, і самодостатності всіх процесів, включаючи культуру. А адже ми хочемо не тільки виживати, але й жити, і жити гідно.
Отже, турбота про живе майбутнє країни, яке вже тут, дихає, - чим погана «національна ідея», серцевина нової, позитивної ідеології? І якщо не ця ідеологія, то - яка? Адже в іншому випадку все обезглужджується: навіщо реформи, плани, збільшення ВВП, якщо в країні жити нікому? Заради чого все? Це що стосується мети.
Виникає питання: звідки взяти кошти?
Як звідки? У наших «товстосумів» запитаємо, вони, і місця знають: набрали цього добра стільки, що тепер просто голову ламають, куди і як усе це пристроїти. Хто вже третю яхту собі купив, хто літак багатший за президентський, і футболістів-мільйонерів ... Дехто з них, навіть у гламурних тусовках починає говорити про формування в Україні громадянського суспільства.
Бачите, виходить, що ніщо само собою не робиться, і не затверджується. Тим більше ідеологія. Ми повинні затвердити її самі для себе. Хоча б з тієї простої причини, що ніхто за нас це не зробить. А зробити це ми зможемо тільки тоді, коли хоча б частина нашого населення перетвориться на відповідальну суспільну силу, в те саме «вільне суспільство вільних людей», яке саме ставить перед собою цілі і саме шукає шляхи їх досягнення.
Словом, все - самі. Нова постановка задачі незвична, що й казати. А так хочеться повернутися до «доброї совдепівщини» - отримувати все зверху, «втілюючи плани партії в життя», аж до відповідей на питання: як жити, що любити і в що вірити. При цьому, ні про що не замислюючись, ні за що особливо не відповідаючи. Тільки от скінчилося це «колись», ще 1991 році…
Який час настав?
Настав час самим приймати рішення, самим відповідати за себе, за свою родину, своє місто, і за свою країну. Інакше кажучи, настав час для іншої ідеології, яку творимо ми самі.
Олег Матійців
Конституція України, ст. 5
Спілкуючись з людьми, часто доводиться чути: от немає в Україні ідеології.
В СССР, де раніше була Україна, вона була, навіть в УНР 1917 року була, а зараз її немає. Раніше нам керівництво зверху донизу постійно казало: до якої мети ми йдемо, які засоби для цього використовуємо, що потрібно для цього робити. А зараз - ні.
І чуються в цих наріканнях не тільки людські претензії, а й образи. В основному, до влади: от не дали нам напрямок руху, недали нову ідеологію, куди рухатися, що робити - невідомо. І що це таке – державі двадцять років, а ідеології немає, ну то дайте вже нарешті?
Ключовим у цих претензіях є слова - «не дали і дайте» ...
І за совдепівським звичаєм, від влади, а більше від Президента, Верховної ради або глави Уряду, чекають не тільки ідеології, а всього – і моральних вказівок, і роботи, і соціальних благ, пільг, навіть нагород. От спустяться владні чини з Києва до людей і все-все їм дадуть. Дехто з нас так і чекають десятиліттями. А життя проходить.
Тільки от марно. І справа не в тому, що «дати» нам ідеологію або терміново її розробити «верхи» не хочуть. Справа в тому, що вони тут просто ні до чого. Насправді, «розробити» її владі просто не можливо. Поясню.
Ідеологія - явище соціальне.
Ідеологія народжується в суспільстві, живе в ньому, вмирає в ньому ж. І дивно вимагати її від Президента, Уряду, верховних депутатів, коло обов'язків яких суворо окреслене Конституцією. Наприклад Президент - він покликаний бути саме Президентом, а не новоявленим царем або генсеком. Ми що сліпі чи недієздатні, що нам потрібен вождь-поводир? Ми що стадо, що нам потрібен пастух? Вільні люди за своєю суттю, свою ідеологію формулюють самі. На те вони і вільні, на те вони і суспільство.
Інша справа, що до сьогодні таке суспільство у нас слабо викристалізоване. Але це не означає, що в Україні взагалі немає ніякої ідеології. Вона є, як не бути! І є люди, які нею займаються. І це логічно: святе місце порожнім не буває, природа порожнечі не терпить.
Щож відбувається? На зміну ідеології КПРС та УНР до нас прийшла ідеологія споживання. З однією з її яскравих проявів – телерекламою, яка так всіх дратує, але для нашого телебачення – головна справа, як спосіб заробляти гроші. І це не просто бізнес. З огляду на вартість лише однієї хвилини рекламного часу на ТБ, це дуже серйозний бізнес.
А хіба це ідеологія? Це ж реклама, і нічого більше.
А що таке ідеологія? Це комплекс готових відповідей на питання, які завжди хвилювали людину. Що в житті головне? Як вести себе в цьому світі, як самоствердитися? Як вчитися, лікуватися, працювати, утримувати родину? Як і заради чого, врешті-решт, жити? І т. д. І т. п.
І реклама, яка виступає сьогоднішнею ідеологією споживання, дає наочні відповіді на всі ці питання. Всі, як і годиться в межах цієї ідеології! До того ж, дуже наочно, подекуди агресивно. Це ж реклама, це ж тільки телебачення. Як інакше?
Проект якого суспільства стоїть за рекламою?
Наше «суспільство споживання»: з одного боку – виробники товарів і послуг, з іншого – величезна маса споживачів цих самих товарів і послуг. Маса, якої має стати, згідно цієї ідеології. У тому то й проблема, що реклама виховує не громадянина, не патріота, а саме споживача, причому споживача-космополіта, чия батьківщина – та міжнародна корпорація, у якої він робить зараз чергову покупку, надивившись реклами. Або за цією ж аналогією – надивившись політичної реклами, більшість з нас робить політичний вибір. Що, як показує історія є взагалі небезпечним.
Як приклад, подивімося на США, де це саме суспільство споживання цілком сформувалося. У 2009 році, соціологи США поставили респондентам питання про їх улюблене заняття, то 34 % опитаних ( з яких 93% відсотки дівчаток-підлітків) відповіли однаково – «робити покупки». Так, було встановлено, що середній американець в магазинах проводить 6 годин на тиждень. А от спілкування зі своїми дітьми займає всього лише 40 хвилин на тиждень! Пріоритети очевидні.
Або інше питання, яке соціологи поставили американським студентам: «Ваші головні цінності?». Виявилося, що для 42% опитаних - «добре виглядати, мати гарне волосся». І тільки для 6% - «одержувати знання».
Що ми маємо?
Положення-ж в Україні, природньо гірше. Ми усі «родом з дитинства» - з голодного радянського дитинства. Раніше тільки у кіно або у випадкових журналах ми могли спостерігати закордонне «красиве життя». Політика перемінилася, бо владі теж захотілося більшого, ніж секретні радості із спецрозподільників. Народу сказали: «Купуйте!» Але розбагатіти вийшло не у всіх – не кожен був червоним директором, не кожен зміг стати олігархом. За словником, олігархія - це «влада небагатьох». А самонароджену ідеологію споживання народ ввібрав як губка. Висловлюючись словами аграріїв «чим сухіший грунт, тим більше і швидше вологи він вбирає ...».
Тут слід також відмітити, що патріотичні сили були заслабкі та занадто ліберальні. Нам нікому було дати поштовх до нової ідеології. Солов'ї перебудови і демократії, ще до капіталістичної революціі 1991 року, багато і гаряче висвистували про розвиток, так би мовити, прогрес, а вийшло ж щось протилежне. Наслідок – Україна виявилася відкинутою назад. В економічному плані – на десятиліття, у політичному на роки.
Чому у влади своя ідеологія?
Цитуючи одного автора «ця випущена із радянського зоопарку орда з червоних номенклатурників та директорів, миттєво вознесена на недосяжну висоту, що у мільйони разів перевищує доступні її розумінню розміри бажань, що ніколи не думала ні про що «громадське», спустошена морально минулим, спустошена розумово в ставленні до майбутнього - на жаль, нічого не могла винайти, окрім бажання – купити..!».
Купити чужу дружину, купити начальство, купити виборців - словом, нічого, окрім купити. Їх присутність змушує нормальних людей, тобто людей з великими моральними вимогами, зменшити ці вимоги до мінімуму, оскільки тепер не час для прояву ваших високоосвічених думок і пов'язаних з цими думками цілей. Великі знання, великі моральні і навіть просто людські стосунки, при їх владі, потрібно відкласти до іншого часу, поки не скінчиться їх мертвотний тиск на наше життя. Ба більше: ці, ранні «буржуї-запроданці», ще досьогодні поширюють, у здеграділому ними живому людському суспільстві запах холодного трупа совдепії – ЖЕКів.
Для них головне – гроші будь-якими способами. Дурних способів незалишилось – колишні комсомольці перебрали всі. По-чесному, розбагатіти неможливо - хто сміливий, той і з'їв. Освіта, медицина, транспорт – вони захопили все! Для червоних гроші не пахнуть, навіть якщо видерті останні у пенсіонерів, хворих, соціально-незахищених. Цю «істину» в нас заложили, потім розповсюдили, а тепер і дітей того ж вчать. Недарма на національних каналах з'явилися різного роду шоу, де переможець отримує грошовий приз. «Ви на все готові піти заради грошей?» - солодко посміхаючись, провокуючи молодіжну аудиторію запитує ведучий. «На все!» - радісно волає аудиторія.
На чому заснувати ідеологію?
Зрозуміло, що істинного прогресу ця ідеологія не сприяє і сприятиме не може. Ця ідеологія внутрішньовидової боротьби за гроші, ідеологія війни всіх проти всіх, словом, ідеологія споживання, об'єктивно працює на руйнування суспільства і держави. Виходячи з підвалин – суспільство може бути засноване тільки на солідарності і взаємодії, тому що держава по суті, є ні що інше, як те саме суспільство, тільки сильне, здорове і політико-організаційно оформлене.
Так що не можна говорити, що немає в Україні ідеології. Вона є, і вона діє. Інша справа, що вона не подобається, і справедливо – дуже багатьом. Особливо на місцях. Нам давно вже, об'єктивно – потрібна інша ідеологія, протилежна тій, яку нам нав'язують. Людям на місцях, конче потрібен позитив протилежний негативу.
Яка це буде ідеологія? Хто нам її «дасть»?
Вище ми вже говорили, що мова йде про набувача, накопичувача і споживача в одній особі, що «в живому людському суспільстві» поширює «дію холодного трупа». У американських політологів є такий термін - «dead nation», який перекладається і як «мертва країна», і як «мертвий народ». І доречі, вживається він у двох випадках. Так називають країну, яка користується плодами чужої науково-технічного прогресу, а сама нічого не винаходить і не виробляє, можливо торгує сировиною. Якщо позбавити її цих чужих продуктів, наприклад комп'ютерів, мобільників, вона зі своєю сировиною залишиться, але вже під опікою міжнародних гуманітарних фондів. Так само «мертвою», називають країну, в якій людей помирає більше, ніж народжується. Як у нинішній Україні, де населення зменшується у середньому на 200000 осіб на рік.
Такою «мертвою країною», західні політологи та соціологи Україну сьогоднішню і називають. Добре, що поки що лише в останньому – демографічному сенсі. Поки що. У науці ми дещо можемо. Можемо зробити ще ракети і літаки – колишню нашу гордость. Однак, є злидні наших вчених, так само як і самої науки. Але ніхто, як би не тужився, не згадає, коли за останню чортову дюжину років «великих реформ» і «повернення в цивілізований світ», хоч хтось з нашої керівної «еліти» хоч раз вимовив би, окрім ВВП, словосполучення – «науково-технічний прогрес». Чи можемо ми, українці дозволити, щоб це саме «поки» найближчим часом перетворитися на незворотнє «вже»?
Мораль?
Вона очевидна: ми повинні стати живою країною в усіх значеннях цього слова. Нам конче потрібна ідеологія життя, не пов'язана з новим Сильним президентом і його вдохновляючою «партією влади», розставленими на всіх рівнях державного управління, або лідерами опозиції зі своїми невиконаними обіцянками. Нам у першу чергу, потрібна ідеологія, яка узгоджується з інтересами і духовними цінностями більшості нашого народу. Саме так: не меншин, або окремих територій. як зараз, а саме – більшості. Що є і справедливо, і найвищою мірою демократично.
Дійсно, поклавши руку на серце, запитаємо кожен сам себе: що для нас найголовніше? Заради чого ми живемо? Відповідь очевидна: це наші діти, це наша родина. А ще – достаток сьогодні і забезпечена старість завтра. Це для нас – найголовніше. Все інше - вторинне. Хто б що не казав. Інше питання: в чому, для кожного з нас, наш головний інтерес? У тому, щоб всіляко збільшувати наш особистий, сімейний ВВП, проявити себе, застосувати знання та досвід, довести що ти корисний суспільству, щоб наші діти не потребували, а могли отримати гідну освіту, знайти професію, відбутися, нарешті, в цьому житті.
І третє, резюмуюче і закономірне питання: що ще, якщо не сімейні цінності, має лежати в основі нашої нової ідеології? Звичайно, вони повинні бути досить інтегрувані, їх можна прописати інакше, в державній стилістиці, але суть їх повинна залишатися саме такою - відповідно з основними потребами людини.
Ідеологія - це, повторюся, комплекс цілей і засобів.
Тому ми повинні сказати, що головна турбота і мета нашого суспільства - це наше краще майбутнє, тобто наші діти, і ми, як суспільство, маємо зробити все, щоб воно, це майбутнє, було нам гарантовано. Ми будемо всіляко стимулювати народжуваність, допомагати молодим сім'ям, пропагувати сімейні цінності і сам інститут сім'ї. І не просто сім'ї, а сім'ї багатодітної. Зараз такою у нас вважають ту, де три дитини, говорячи тим самим, що і це вже «багато», вище за норму. А нормою, має бути рівно стільки, скільки потрібно для виживання Україні, і самодостатності всіх процесів, включаючи культуру. А адже ми хочемо не тільки виживати, але й жити, і жити гідно.
Отже, турбота про живе майбутнє країни, яке вже тут, дихає, - чим погана «національна ідея», серцевина нової, позитивної ідеології? І якщо не ця ідеологія, то - яка? Адже в іншому випадку все обезглужджується: навіщо реформи, плани, збільшення ВВП, якщо в країні жити нікому? Заради чого все? Це що стосується мети.
Виникає питання: звідки взяти кошти?
Як звідки? У наших «товстосумів» запитаємо, вони, і місця знають: набрали цього добра стільки, що тепер просто голову ламають, куди і як усе це пристроїти. Хто вже третю яхту собі купив, хто літак багатший за президентський, і футболістів-мільйонерів ... Дехто з них, навіть у гламурних тусовках починає говорити про формування в Україні громадянського суспільства.
Бачите, виходить, що ніщо само собою не робиться, і не затверджується. Тим більше ідеологія. Ми повинні затвердити її самі для себе. Хоча б з тієї простої причини, що ніхто за нас це не зробить. А зробити це ми зможемо тільки тоді, коли хоча б частина нашого населення перетвориться на відповідальну суспільну силу, в те саме «вільне суспільство вільних людей», яке саме ставить перед собою цілі і саме шукає шляхи їх досягнення.
Словом, все - самі. Нова постановка задачі незвична, що й казати. А так хочеться повернутися до «доброї совдепівщини» - отримувати все зверху, «втілюючи плани партії в життя», аж до відповідей на питання: як жити, що любити і в що вірити. При цьому, ні про що не замислюючись, ні за що особливо не відповідаючи. Тільки от скінчилося це «колись», ще 1991 році…
Який час настав?
Настав час самим приймати рішення, самим відповідати за себе, за свою родину, своє місто, і за свою країну. Інакше кажучи, настав час для іншої ідеології, яку творимо ми самі.
Олег Матійців
9
