Время неумолимо движется вперед..или по кругу..кому как...
Меняемся мы, наша жизнь.
Лишь фото и пожелтевшие страницы старых дневников возвращают назад..туда,
где еще так хотелось, где еще так верилось...где самозабвенно и наивно  любилось.
"Я пливу в осінньому сонці, що ховається у листях. Вони пахнуть смутком прощання.
Але той смуток  - мякий і теплий, не схожий ні на який інший у моєму житті.
Прозоре синє небо дзвенить кришталем. Повітря пронизують павутинки бабиного літа, несучи в собі частинку літа...
Меланхолійно-задумливий вітер чалапає палим листям.
Іду алеєю. Разом з вітром.
Думками лечу за небокрай, де причаїлася вже сніжно-біла завірюха нового року.
Твого року. 
А ти не літаєш.
Можливо тому, що колись проміняв крила на свій ноутбук, чи прикольну флешку у вигляді револьвера...
А можливо, ти боїшся літати. Боїшся не впасти..ні..Тебе просто лякає магнетична сила неба.
Тобі лячно - що ти, злетівши раз, вже не зможеш плазувати...
Ти не хочеш бути НЕТАКИМ. А я все чекаю.
Не бажаю забирати небо собі. Його так багато, а я - одна. Хочу ділити його з тобою.
Але ти все ще вагаєшся. Чи забув, як літати, разучився...розлучився з небом і зі мною..розминувся.
Осінь на мить здається вічною. Та це не так..Небо  - ось, що вічне...І прагнення висоти.
Ми лише миттевості, тож не варто зволікати.
Інакше стане запізно...запізно літати...запізно кохати..."
16.10.01