Поїхала я, значить, до батьків різати кабанчика, думаю собі, зараз за три дні впораюся і повернуся до Харкова, а тут 2-га хвиля війни навалила, автобуси перестали рухатися, а за кілька днів село батьків опинилося на лінії вогню. Батя в впав у нєвє'бєнну істерику, мама, я і молодша сестра з 5-ти літнім сином трималися спокійно, війна так і війна, що поробиш. Довкола повний фарш, арта, танки, гради, вуличний бій на нашому дворі доки ми сиділи в своєму мілкому погребі... Останьою краплею особисто для мене стало бомбардування літаком, бо знаєте, це не те саме як у місті, де літак може скинути бомбу на 12-ти поверхівку і бомба знесе верхні поверхи і все, в селі якщо бомба впаде у двір, то знесе нахуй двір разом з погребом і всіма у ньому. Вивезла своїх жінок в Барвінкове, разом з нами поїхало ще кільканадцять людей, батя все ще в істериці, волав їхати на Захід... Їбали ми зі свого району тікати, більшість осіли в Барвінкові і чекали... Я три дні пожила в соццентрі, почало зривати дах, застрибнула в першу ж автівку яка їхала в село і повернулася, бо там худоба і господарство яким сусіди які не виїхали опікувалися. Електрики не було, повна морозильна камера зарізаного кабанчика, вікно одне знесене ударною хвилею, край вулиці перекалампоцаний, деяких хат не лишолося в інших дахи і вікна позносило, кацапні нема, вона рушила в інший бік. Тиша, тільки чути як їбашать в Ізюмі і довкола, а ще стадо корів яких люди випустили з сараїв перш ніж евакуюватися... Корови почали розбивати батьківське сіно яке за двором стояло, мусила перетягати копицю з тюків у двір, тюки великі 15-17 кг, а вмині 43 кг ваги, словом, заїбалася я по-повній. Тюки тягала, м'ясо солила, вікна побиті забивала клійонков, та ще й система опалення потекла, мусила кожні 6ть годин доливати воду аби хата не охолола бо мороз був 15 градусів, туди доливаю, а там витираю аби хату не затопило... З худоби 2 корови, 2 теляти і свиня, навозу гора... Короч, думала здохну... Через два тижні починають з'їздитися односельчани і мої батьки приїхали. Чоловіки взялися всі дружно одне одному шифером хати перекривати і допомагати в ремонті того що треба ремонтувати.... Я видихнула, поїхала до сестри в Барвінкове, а звідти добу вибиралася назад у Харків до іншої сестри. Приїхала, тут бомбить на окраїнах, але до нашого району лише звуки доходять, загалом все тихо... Але, історія не про це... Пішла я, значить, сьогодні в супермаркет, а туди впускають лише чергою, відстояла, купила сік і кефір (Балаклійський молокозавод як і Ромол не працюють, тож в нас на полицях купа полтавської молочки яку я ще не бачила), ближні аптеки не працюють, пішла в дальні, купила все що треба, повертаюся до дому майже порожніми вулицями і міркую... Блять, що за хуйня... Частина Харкова тупо виїхала, наш начальник як і тисячі інших виїхали і відсижуються, все стоїть, колеги всі в Харкові, чекають коли запуститься фірма... Всі просто чекають... Тобто, йоб-твою мать!!! Коли 2-га хвиля лише почалася українці взяли, мобілізувалися, частина бізнесу переформатувалася на оборонку, і я подумала, ну ща, кацапів зафіксуємо, українці адаптуються і ми відновимо життя в містах... А воно ніхуя, кацапів зафіксували, частина українців з'їбалася, засіла і чекають... Що чекають, не зрозуміло, але чекають... Мабуть на диво якесь чекають, а тим часом міста стоять в депресії, журбі і непозбувній бентезі... І лише селяни в яких села перестали прострелюватися, повернулися до своїх пошкоджених будинків, половили корів, собак, котів, перекрили дахи, і тепер сидячи без світла думають як будуть довбати переорані городи, адже жерти щось треба буде, і взагалі, як сказали сусіди: "Єслі шо, будемо садити в перервах між обстрілами, а шо, жити ж треба якось"... І тільки горожани кинули бізнеси, працівників/роботи і з'їбалися... Тобто, це як?!Ну, зараз прожерите гроші, а шо потім? У Харкові працює НП, працюють комунальні служби, так, я знаю, що в деяких районах тотальний піздєц і адіще, але ж не всюди... Можна ж вже якось і адаптуватися, запускати роботу, життя, планувати майбутнє... Так, іноді бомбить, іноді страшно, і що? Забитися в куток, трястися і чекати доки не станеться диво і все закінчиться? Так, не закінчиться, це на кілька місяців, і що тепер сидіти в кутках і тремтіти місяцями, скиглити, пестити свою тугу і жаль?! Шо за хуйня?! Наші солдати б'ються і вмирають для того аби ми тут сиділи і журилися про свою нелегку українську долю... Блять, я в ахує від наших людей... Треба брати яйця/яєчники в кулаки і хуярити зі своєї сторони... Треба тримати оборону з цього боку, треба економіку запускати, незнаю, продовжувати вібратори через НП замовляти, гроші на відпочинок або на ремонт заробляти, у мене, блять, дача в окупації але це не означає, що я не збираюся робити там ремонт щойно кацапню виб'ють з Куп'янська... У мене купа планів, і я готова працювати на них під бомбардуванням, як і мої колеги, але деректор з'їбався кудись на захід, за кордон точно ні, бо його б не випустили... Це, така хуйня, оця схильність українців переходити зі стану "в'їбати по-повній" до "їбись воно все коньом" за долю секунди... Я оцей стан непозбувної бентеги в період коли навпаки треба зібратись і їбашити не розумію, це доречно в мирний час, коли нудно, і життя одноманітне, і ти не знаєш що хочеш, але це щось тобі дуже треба... Я сама схильна впадати в стан меланхолії, але тільки в мирний час, коли ти можеш собі це дозволити, оце вот фсьо плакання під одіялкою над похованими мріями, але не зараз... Боже збав мене зараз уподобитися до Харкова і впасти в заціпеніння і переляк, нє-нє-нє!!! Я зараз надрочена, я жити хочу, я хочу планувати, я хочу працювати і жити далі, навіть під кулями, навіть якщо періодично доведеться заповзати в бункєр через повітряну тривогу, але я хочу жити далі, хочу щоб мій Лис повернувся живий з тероборони, хочу сексу, хочу шоколадки, і лікера хочу... Блять, перстаньте хандрити!!! Запускайте станки, чьо за хуйня?!
