Олег Ольжич-Кандиба

біографія коротко

Народився Олег Олександрович Кандиба 21 липня (8 липня ст. ст.) 1907 року у Житомирі в родині поета Олександра Олеся. Середню освіту почав здобувати у Пущі-Водиці під Києвом, але закінчити середнє навчання довелося лише в Празі. Наприкінці 1922 він разом із матір’ю виїздить з України у Берлін, де 3 січня 1923 року нарешті зустрівся з батьком, який у лютому 1919 був змушений поспіхом емігрувати до Австрії. Закінчив Карлів Університет філософський факультет у 1929р. Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був запрошений читати лекції з археології у Гарвардський університет (США), де 1938р. заснував Український науковий інститут. Але йому судилася інша доля.
Після заснування 1929р. ОУН (організації українських націоналістів) він обирає шлях професійного революціонера, очолює в Центральному проводі культурний сектор, а згодом стає заступником голови проводу ОУН. В кін. 1930-х рр. редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН. У 1938–1939 брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення — Карпатської України — в її збройній боротьбі проти угорських окупантів. Був заарештований солдатами угорської армії і провів три дні у Тячівський в’язниці. Після листа угорських вчених на захист вченого уряд Угорщини розпорядився випустити Олега Кандибу та Уласа Самчука. Протягом 1939–1941 очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.
На початку радянсько-німецької війни 1941–1945 переїхав до Києва разом з Буковинським куренем, узяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції. В 1941–1942 О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 О. Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру — Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїздить до Львова.
У травні 1942 Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях.
У січні 1944 після арешту Андрія Мельника перебрав посаду Голови ПУН ОУН. 2 серпня 1943 року у віддаленому селі Яблінка-Вижня біля Турки на Бойківщині одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною), та їх шлюб був недовгим. Вже після його смерті народився син Олег.
25 травня 1944 заарештований гестапо у Львові. Був ув’язнений у Целенбау — окремому блоці для особливо важливих в’язнів на території концентраційного табору Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944, закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц). О.Ольжич — автор двох прижитєєвих збірок: «Рінь» (1935) та «Вежі» (1940). Третя, посмертна, збірка «Підзамчя» вийшла в 1946 р. Писав цікаву прозу і пристрасну публіцистику. Всією творчістю утверджував у читачів героїчний світогляд, героїчний чин, який тільки, навіть ціною власного життя, може привести до свободи

Злотний порох над майданом

Густо-густо бубон грима,
І тріпочеться сопілка.
Юнаки з дівочим станом,
З бурштиновими очима
Не цілуйте ви нас стільки!

Не п'яніть нас: ми вже п'яні
Синьо-злоттю цього неба,
Наше щастя - родить муки!
Хто це став так біля себе?!
Хто це став, напнувши луки,
Сірим муром на майдані?!

Мов лебеді закричали,
А вовки виттям їх стріли –
Крики так знялись військові.
Задзвонили гострі стріли.
Мов листки, листки кленові
Юнаки майдан заслали.


Знов вітри над землею, вітри

Знов вітри над землею, вітри
І блакить, і розриви, і дим
Сонну землю черкає згори
Смерть черкає крилом голубим.

Ширше груди! Повніше серця!
(Бо згориш від чекання, згориш!)
Чи була коли днина, як ця,
І дівочі уста принадніш?!

О, ця днина, як п'яне вино!
О, ця смерть, як холодна блакить!
Як велично, що нам не дано
До тридцятого року дожить!


ПІХОТИНЕЦЬ

Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.


НА ПОЛІ БОЮ

На полях сторожкого сьогодні
Ми міцні і глибокі резерви.
Цигарки в нас, і ми не голодні,
Та болюче напружені нерви.

Там десь злякано сальва лунає.
- Не бої, а обійми б їм братні!..
Ой, не так неохоче стріляє
Той, хто виріс під реви гарматні.

Ми резерви, та ось вже без ляку
Ми з світанком піднімемось сивим.
Ой, шалена це буде атака
І скінчиться, звичайно,— проривом.

Легко і ясно

Легко і ясно лежати з пробитими грудьми
В травах поплутаних, в росах на вогкій землі.
Так всевидюче-спокійний мій сон непробудний.
Брови розкинулись вільно на рівнім чолі.

Довго-бо йшли ми крізь доли, і гори, і кручі;
Світ не радів нам, упертим, бундючним і злим,—
Лінії завжди ламались суворо й рішуче,
Барви навколо лягали камінням важким.

Шкуру й волосся нам теж переситила барва.
Риси суворі на видах врізьбили бої. ...
Легко і ясно лежати в поплутаних травах...
Трави і квіти візьмуть собі барви мої.

http://ukrcenter.com/

Джерело: http://dovidka.biz.ua/oleg-olzhich-biografiya-skorocheno/

У радянські часи його ім’я було під жорстоким "табу". Водночас без цієї людини неможливо уявити культурне та політичне життя української нації у 1920-1940-х рр., не кажучи вже про національно-визвольний рух періоду Другої світової війни.

Олег Кандиба-Ольжич народився 21 липня 1907 року в Житомирі. Його батьком був відомий український поет Олександр Олесь. У1909 році сім’я Кандиб переїхала до Києва. Згодом — до Пущі-Водиці, ближче до місця роботи батька.

Олег був свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. У 1919 році його батько стає культурним аташе Української Народної Республіки в Будапешті, що згодом негативно відбилося на долі Олега та його матері, які після поразки УНР та з приходом радянської влади стали "ворогами народу".

У січні 1923 року Олег з мамою покидають Україну й прибувають до Берліна. Там довго не затримуються й переїжджають до Чехословаччини, оселяються за п’ятдесят кілометрів вiд Праги у Горніх Черношицях, згодом — Ржевницях.
 
До 1924 року О.Кандиба навчається в Українському громадському комітеті в Празі, а в зимовому і літньому семестрах 1924-1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Водночас він відвідує лекції з передісторичної археології та історії мистецтва, пише наукові та дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства.

Ґрунтовні праці молодого археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, а згодом до Італії, де він читає лекції. У Римі Олег, який на той час був уже відомим науковцем, зустрічається з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем.


Євген Коновалець і наша доба

Як стверджують біографи Ольжича, ця зустріч мала вирішальне значення для його подальшої долі як діяча націоналістичного руху. Полковник Коновалець побачив у молодому вченому та видатному поетові обізнану з тодішньою дійсністю в Україні людину, яка дуже добре розуміла значення духовного фактора у визвольно-революційному процесі державного відродження українського народу.

У 1928 році в Празі з’являється друком перше оповідання молодого літератора під назвою "Рудько", підписане псевдонімом О. Лелека. Навчання на філософському факультеті Олег Кандиба завершив у 1929 році, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Того ж року в журналах "Літературно-науковий вісник", "Студентський вісник" публікуються перші вірші поета.

Як стверджував Улас Самчук, відомий український письменник, публікації О.Ольжича у "Віснику" забезпечили йому "одне з перших місць емігрантського Олімпу".
 
У 1929 році О. Кандиба вступає до Організації українських націоналістів й одразу ж стає її провідним діячем. На доручення полковника Є.Коновальця він організував "Культурну референтуру ОУН", яка налагодила випуск легальних і нелегальних видань українських націоналістів, об’єднала довкола себе чимало відомих діячів культури та мистецтва.

Ольжич був одним із будівничих та оборонців Карпатської України, яка постала у березні 1939 року внаслідок розвалу Чехословацької Республіки.

У 1940 році стався розкол ОУН, зокрема група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою утворила "революційний провід ОУН". Ольжич різко засудив розкол і беззастережно став на бік ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника.


"Найкраща людина, яку можна мати за вождя". До 120-річчя Андрія Мельника

З вибухом Другої світової війни О.Ольжич на чолі перших похідних груп ОУН вирушає в Україну й очолює націоналістичне підпілля в Києві. З його ініціативи у столиці розпочинається розбудова українського політичного і культурного життя. Постає Українська національна Рада як майбутній парламент незалежної України. Починає виходити газета "Українське Слово", організовуються інші українські інституції.

З метою мобілізації народу на побудову Української держави О.Ольжич за дорученням проводу ОУН організовує багатолюдне відзначення та звеличення подвигу героїв, які у 1921 році були розстріляні більшовиками поблизу села Базар, що на Житомирщині. Незважаючи на протидію окупаційної німецької влади, до Базару зійшлася велика кількість українців з усієї України. Німці, здивовані розмахом маніфестації, зайняли спочатку вичікувальну позицію. Але вже невдовзі розпочалися арешти, зокрема, найбільш масові — на Житомирщині та Коростенщині. До початку грудня було заарештовано понад 200 активістів ОУН.

Активізація діяльності ОУН на східних теренах призводить, врешті-решт, до масових арештів у Києві. Зокрема заарештовано, а згодом страчено у Бабиному Яру Олену та Михайла Теліг, Івана Рогача, Петра Кошика, Ореста Чимеринського та інших чільних діячів ОУН.

На той час О.Ольжич як заступник голови ОУН фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Україні, а тому змушений постійно переховуватися від окупантів. Він покидає Київ та оселяється на Прикарпатті, де на той час вже активно діють партизанські відділи ОУН та загони УПА.




"Незриме військо поневоленої нації". Якими мали бути його солдати?

Усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини та окупації Радянським Союзом території України, О.Ольжич ухвалює рішення про створення "Куреня смерті", загону добровольців, який мав залишитися за лінією фронту з метою проведення широкомасштабних диверсійних акцій в тилу ворога.

Очевидно, він добре розумів приреченість людей, які б відважилися на цей крок, однак вважав, що ідея нових Тернопілів чи Крутів неодмінно підніме на нову боротьбу майбутні покоління українців. Але О. Ольжичу так і не вдалося реалізувати свою ідею.

Фашисти чатують за ним, а в травні 1944 року на конспіративній квартирі у Львові гестапівці знаходять його й заарештовують. На сьогодні існують три версії, що пояснюють причини та обставини арешту провідника ОУН.

Зокрема, висловлюється припущення, що арешт О. Ольжича відбувся через "провал" однієї з його зв’язкових, яка раніше потрапила до гестапо й видала керівника українського націоналістичного підпілля.

Арешт провідника міг бути спричинений цілеспрямованою діяльністю німецьких спецслужб, які розшукували рукопис книжки "Революція рве кайдани", де О.Ольжич зібрав факти про злочини нацистської Німеччини проти українського народу.


Українська націоналістична преса УВО, ОУН, УПА, УГВР (1928-1951)

Також існує припущення, що арешт керівника ОУН зумовлений його намаганнями встановити контакти із західними союзниками, які на той час готувалися до відкриття другого фронту. У всякому разi можна стверджувати, що питання арешту О.Ольжича — одне із малодосліджених у його біографії й потребує додаткового вивчення.

Як особу, особливо небезпечну для Рейху, його терміново везуть на допит у Берлін, а згодом — у концтабір Заксенхаузен, де після неймовірно жорстоких катувань він загинув. Тіло героя було наказано спалити у крематорії.

Творча спадщина О.Ольжича, якщо не брати до уваги його наукових праць, невелика: три поетичні збірки, низка публіцистичних статей та кілька нарисів про культуру. Але, як стверджує Зенон Городиський, соратник О. Ольжича з національно-визвольної боротьби, вона "багата за змістом, бо в ній він глибоко з’ясував ідеологічні засади і напрями культурної політики".

За життя О. Ольжич видав лише дві книжки поезій: "Рінь" (Львів, 1935) та "Вежі" (Прага, 1940). Третя збірка "Підзамчя", упорядкована самим автором, побачила світ уже після його смерті.

Поетична творчість О. Ольжича має безпосередній зв’язок із його ідеологічними та політичними переконаннями. Саме у поетичних формах він намагався скристалізувати власні ідеологічні й навіть політичні концепти.

Ольжич вважав, що прогрес та відносне матеріальне благополуччя зіпсували людину, а бездуховність або ж фальшива соціалістично-інтернаціоналістська культура вбивала у ній творчі потенції. Саму ж людину він хотів бачити якісно оновленою.

Це добре підмітив Олег Штуль-Жданович, соратник О. Ольжича, який, зокрема, відзначав: "Маємо на увазі, що та людина була не зіпсута, та людина не вміла на конференціях говорити про мир, а в суті готувати війну, та людина не вміла говорити про боротьбу за правду, а торгувати тією правдою одночасно". І до образу людини морально чистої звернувся зір О. Ольжича.

У цьому контексті характерною є поема "Городок 32", яку можна вважати програмним твором поета. "Городоцький чин", "городоцька трагедія" — тема, з відомих причин маловідома в українській літературі. А тому доробок О.Ольжича і в цьому плані видається значущим.

Василь Білас і Дмитро Данилишин, бойовики УВО-ОУН у 1932 році здійснили невдалий напад на поштову установу в місті Городку, що на Львівщині. Тікаючи, молоді хлопці були схоплені польськими жандармами й заарештовані, а згодом страчені. Але геройська постава, мужність, лицарська поведінка молодих хлопців під час суду вразили українське суспільство.

Як інтерпретує цю тему О.Ольжич? Для поета подвиг молодих галицьких хлопців, — це привід для розмови більш широкої та важливої. Для автора це нагода порушити низку проблем, які й сьогодні залишаються актуальними. Найголовніша з них — формування в українця характеру безкомпромісного воїна, готового віддати життя за визволення своєї Батьківщини.


До питання про ідеологію Організації українських націоналістів

Ольжич у притаманній йому манері — стиль, мов переблиск гострого меча, наче крицевий передзвін — не залишає ворогам України жодних шансів. Рубікон перейдено, моральний бар’єр слабкодухості подолано, всяка жертва віднині потребує помсти. Все особистісне, що пов’язане з добробутом, віднині має відійти на задній план.

Лише "дух одвічної стихії", що об’єднає мільйони, поведе до вистражданої волі:


Потрібно всіх у роботі,

А серце б’є, як обух.

Прокляття моїй плоті,

Що слабша за мій дух.


Подвиг В.Біласа і Д.Данилишина став зразком мужності й жертовності покоління, до якого належав О.Ольжич. Це була одна з найтрагічніших подій, яка глибоко вплинула на почуття і свідомість не лише галичан, а й всього українського народу.

Як поет, О. Ольжич усіляко пропагував цінності, що підкреслювали героїчну суть українця та української нації. В одній із статей він писав: "Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів. З почуттям власного благословення на чолі, назавжди рішена на свойому шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде".

Ольжич гартував характер української людини, бо хотів, щоб залізний характер мала українська нація.



P.S.Більше про життя, творчість і боротьбу О.Ольжича можна дізнатися у книзі - Б. Червак "Слово, що стало зброєю" (До 100-річчя від дня народження О.Ольжича) - Київ; Видавництво ім. Олени Теліги, 2007 р.

Богдан Червак
http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/08/27/92187/

У Цезаря, в одній з останніх книг
Про Галлію, холодній і прозорій,
Є незабутнє місце. Він обліг
Аварикум. В одвічному роздорі
Розтерзані галлійці на цей раз
Були невгнуті, і високі стіни,
Від варварів обсаджені гаразд,
Поборювать підкочено машини.
Бій був тугий, як, може, не один,
Всю ніч невгавна боротьба тривала,
І Цезар бачив, як одна з машин,
Поцілила на мурі міста галла.

Умлівіч другий вискочив на труп.
Пристріляна машина стяла й цього.
Тоді став третій... І смертельну гру
До ранку спостерігано самого.
І війську, і для Цезаря вона
Лишилася на все незрозуміла.
Дух – крига і – стихія вогняна.
Плекання тіла – й спалювання тіла.


Олег Ольжич, 1935 р.

XX 

Олег Ольжич (справжнє ім'я: Олег Кандиба), (1907—1944) — український поет, археолог і громадський діяч.

- Слава ворогові, що твоєї ненависти вартий. - Не так неохоче стріляє той, хто виріс під реви гарматні. - Нащо слова? Ми діло несемо. - Достаток лише — марність, і щастя — сліпий гріх. - Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна. - Там втрат не буває, де жертва — Здобутий в огні бастіон. - Прокляття моїй плоті Що слабша за мій дух! - Хто вмів справедливо карати, Той дивиться смерті в лице! - Хто має уші — хай слуха! Хто має серце — люби! - Не роки життєвою мірою — зміст для того, хто дивиться прямо. - Захочеш — і будеш. В людині затям Лежить невідгадана сила - Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. - Здорові і молоді народи не знають самообмеження. - Не партикуляризми врятують Україну. - Українська історія багата на великі й героїчні моменти, але досить в ній і темних та болючих сторінок, що їх воліли б ми часто вирвати і не мати в цій великій книзі, з якої народ має вчитися славних і добрих діл. Та зріла мужня суспільність не сміє боятися глянути правді в лице, зокрема в тій хвилині, коли дійсність вимагає, щоб її бачити тверезо, а не через рожеві окуляри ідилії. - Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. - Жива віра, віра, що не спиняється перед жертвами — та, що перемагає. - Націоналізм значить світогляд, що в основу суспільно-політичного думання і чину кладе ідею нації'. - Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини. - Мілітаризм — це універсальний світогляд і мораль, що формує людину і народи... Мілітаристичний світогляд ушляхетнює життя, покликаючи в ньому: відвагу, мужність, вояцьку товариськість, почуття вищого обов’язку і честі. - Спільнота нації в Українській духовності історично усвідомлюється не природничо, а духово-містично в Ідеї Роду. З нього родиться вся потуга Української Держави та відродження.

Поэма длинная, но я вам советую её всю прочитать и постараться осмыслить, поверьте, оно того стоит. Очень сильная вещь.

Олег ОЛЬЖИЧ Із збірки «Вежі» (1940) НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ I Читайте газети при тихім вікні, Впивайтесь ясним каламутом. І як не зірвуться ці лагідні дні, Не крикнуть розпучливо-люто! Читали, пряли недомріяні сни, Солодку молошність туману. Від року до року, з весни до весни, Від рана чекали до рана. Вели не в майбутнє, де бурі і грім, В минувшину спогади всі ці. О, будьте ви прокляті кодлом усім, І ваші діла, і річниці! II Багато нам вогників кволих мани На всяких трясовинах квітло. У мряку сьогодні і будучини Прожектором кинуто світло. Ви вийшли, незнані, із темряви нор Позначити шлях перемоги. І знав вас поштовий брудний коридор І сірі обніжки дороги.   Це ви написали на брукові міст Трьох літер багряну рекляму. Не роки життєвою мірою — зміст Для того, хто дивиться прямо. Лягла постанова за спокій лиця І буря за погляди тихі. Йдете неухильно, йдете до кінця, І вибух голосить ваш прихід. * * * III Обійстя у соннім підміськім селі — Сади, і сади, та левади, — Набої, що ти їх збирав на ріллі, І школа — леговище зради. Та ось по кількох невиразних роках Ти вже гімназистом у Львові, — Де стерла дбайлива, услужна рука Всі плями пролитої крови. Книжки, та наука, та течія днів — За ладом міщанських фіранок. І вперше пекучий, задушений гнів На рабсько-плескатий поранок. IV І бачили очі дитячі твої, Широкі і схожі на рану, Як люди, що знали визвольні бої, Улесливо кланялись пану. І слухали уші, коли вчителі Учили, нечесно-лукаві, Лучити гонори своєї землі І службу ворожій державі. О, ні, не ступати по правих путях Борцями дзвінкої засади, — Сприймати життя і творити життя З кубельця своєї посади. І встала потворна оголена суть Повільної зради ідеї. Не може, не може, не може ж так буть, Облудники і фарисеї! І ти розпізнав їх, таких мовчазних, Однаковим трунком упитих, Упертих і все заклопотаних, їх, Що знають, що треба робити. V Коротка розмова та погляд часом, Раптова і болісна проба, І ось ти у лаві стоїш юнаком На бруку, де тупість і злоба. Читаєте спільно рядки з-під поли, І бліднуть уста і обличчя. Ніхто-бо не знає години, коли І де його справа покличе. VI Завмерли, заклякли, обпершись на стіл. Холонуть відсунені лишки. Товариш уп’явся очима в простір, Карбуючи крицею вишкіл. — Розкрий свої очі і прямо поглянь, І ти не займешся багрянцем За все, що лишилось від наших змагань Під зарядом хитрого Панци? Чи їм чотирьох ворогів побороть, Народ в Революцію зрушить? Не їхня пухка і задихана плоть, Не їхні зацьковані душі! За вступом твоїм тільки совість стає, А проти резон — не єдиний: Од роду-бо ласе є тіло твоє Вигоди, їди і родини. Дорогу назви свою, ця — або ця, Горіння — чи збирання крихот. Ми йдем неухильно, ми йдем до кінця, І вибух голосить наш прихід. VII О втіхо, що серце виповнюєш вкрай По сумнівах і по ваганні! Дорога, рогачка, березовий гай — Як брила, як камінь на грані. — Свідомі присяги? Свідомі шляхів? І як небезпечні шляхи ці? На стяг синьо-жовтий і зброю батьків... І пальці холонуть на цівці.   Тепер вже тобі не відняти вінця, Твоєї єдиної пихи. Підеш неухильно, підеш до кінця, І вибух зголосить твій прихід. VIII Чекає спокуса тебе не одна І, повні зрадливої знади, Прозорі озера науки, вина Поезії пінні каскади. Та де той п’янкіший знайдеш водограй І плеса синіші холодні, Як ставити ногу недбало на край Блакитної чаші безодні! IХ Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила. Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила. І легко тобі, хоч і дивишся ниць, Аби не спіткнутись ні разу, І нести солодкий тягар таємниць І гостру петарду наказу. Навчишся надать блискавичність думкам І рішенням важкість каміння. Піти чи послати і стать сам на сам З своїм невблаганним сумлінням.     Х Холодна очей твоїх синя вода, Що бачать гостріше і далі. І навіть любов твоя буде тверда, Як бронза, рубін і емалі. Вона не зверне тебе в соняшний сад, Де смокви і грона сочисті. Ні кроку зі шляху, ні думки назад, Ні хвилі даремне на місці! Далеко в безодні ланцюг поколінь, Лик часу сіріє і гине. Тобі-бо самому найвищих горінь Дано осягнути вершини.   ХI Туман повива Революції лик, Його не побачиш багато. Блідий кольпортер, мовчазний боєвик І наче труба — пропагатор. Та тіло міцне її, кров — як вино, І сітка не рветься ніколи, Чотири займанщини скувши водно, Опутавши три суходоли. А дух Революції — п’єш його ти Всією душею своєю. Набиті струєю кільчасті дроти Над цілою цею землею.   Вважай, необачний, напруженість ця Години віщує понурі! Хтось стисне підойму і кине серця У вир магнетичної бурі. ХII За дня безнадійно. І мрію лиши. В тумані і доли, й вершини. Та кожної ночі скрегочуть в тиші Залізні колеса машини. Щоночі котрийсь озивається шлях. Неясні накази, прокльони. Це Спілка розводить по темних полях Промоклі походні колони. А ранок знайде їх за росами меж В окопах своїх занімілих. Ось бризнула лінія перлами стеж, Разками знялися відділи. І вже розцвітають в просторах ясних Багряні і чорнії квіти. Жорстокі маневри такі, що за них Доводиться кров’ю платити. ХIII Ще куриться й дихає важко земля По стрілах огненної бурі, А вже заливають оселі й поля, Мов повінь, блакитні мундури. Але до кінця треба виконать план Чіткий операції цеї. Там втрати, що кров’ю захлюпують лан, І відступ у давні траншеї. І помста ворожа, і вісті лихі, І муки, не чувані в світі. О, бийте, катуйте, сліпі і глухі, Уявним проломом упиті! Хтось руку по мапі спокійно простяг, Там вам контратаки не вздріти На тих невідомих, прозорих полях, Де ви лиш розгублені діти. ХIV Прийшлось купувать перемогу всіляк, Зазнати біди і напасти: Вночі на дорозі від куль посіпак Свого команданта покласти. (Три роки душили розжеврілий шал, І месник підніс свою руку, Коли то закидавсь і їх генерал Від кулі на літньому бруку). ХV На страх і за кару — суди польові, І землю поглинула тиша. Щоб відповідь ваша — атаки нові — Ударила тим голосніша. Вона покотилась луною до гір, Ясніше займаються ранки: Команда відкрила поновний побір — Всі брами нарозтіж до бранки. І йдуть по шляхах звідусіль, як один, Одною густою юрбою, Меткий робітник і важкий селянин По зброю і просто до бою.   ХVI Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди — на сталь перекуті в огні, Це люди — як брили камінні. Не втішені власники пенсій і рент, Тендітні квітки пансіонів, — Хто кров’ю і волею зціпить в цемент Безвладний пісок міліонів. ХVII Був час над усе легковажних гадок — Імпреза і знову імпреза, — Коли заблищав на ріллі Городок Безжалісним холодом леза. Суспільносте блідо-рожевих півслів, Гурра-наукової бздури, Огрядно-тупих патріотів, послів І всіх ювілятів культури! Ці стріли безумні ударом бича По рабському виді твоєму. В просвіти і пасіки стрільно влуча, В рожеві лаштунки едему.   Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час Все маєш духовного гарту На стіл побойовища кинути нас Тверезо, без жалю, як карту! ХVIII О, вір, у одваги ясне багаття, І скинеш, як порвану лаху, І слабість, і сумнів, і марність життя, Коли ти не відаєш страху. І так тебе хміль наливає ущерть, І так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка, бентежно-несміло.   ХIХ Чи знала про нього людина одна, Як вдарила прудкістю хвили Його незаглушених стрілів луна У плюшах вигідної віли? Нікчеми з нікчем! Не дешевий папір, Атрамент і жалісні жести, — Ворожою кров’ю і гуком мортир Виписує нарід протести. ХХ О Націє, дужа і вічна, як Бог, — Не це покоління холопів, — Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі? О Націє, що над добро і над зло, Над долю, і ласку, і кару, — Хто, темний, не схилить поблідле чоло В сліпучому сяйві Базару? Хто, мертвий, не стане у праведний слід На путі, що славою бита, У громі грядущих огненних побід, Що ними ти вкриєш півсвіта? ХХI Товаришу, ти, чиє тіло вжила Рішуча рука, як штилета! Тремтять молоді і здорові тіла, І зводяться крила до лету. І ми будем гідні не слави й похвал — Учинку, що горами руха! Гранати, петарди, живий арсенал Із плоти розкутого духа. ХХII О думка, що тіло без жалю руба, Що очі й уста твої сушить! Архангельська срібноголоса труба Гримить крізь простори і душі. І мертві встають, і шукають хреста, Їх очі розчахнуто-тьмяні. Встають, наче поросль, струнка і густа, — Страшне покоління титанів.     ХХIII Приспішене слідство. Нервовий синкліт І вулиця: крови і плоті. Його дев’ятнадцять нескінчених літ І присуд: — лише до живоття. Йому не згоріти, як метеорит, Осяявши простір широкий, — Пропалювать серцем похмурий граніт Десятки безвихідних років. Йому умирати щоночі, щодня, Щохвилі конати по тричі, Між корчами крешучи іскри огня І кривлячи гордо обличчя. ХХIV Шкодуй для них погляду, дум і промов І знай у хвилину загину, Що купить твоя непідроблена кров Лиш сльози ледачі і слину. Твій крик металевий у інші серця, Що квітами квітнуть у глуші: Убийте в гадках своїх матір-отця, Залізом випалюйте душі! О, вірте, всі мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму! Найвищі-бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму.       ХХV І чують одні, і не чують одні, Малі в недоладному горі. Стихія виконує сліпо, у сні, Прогнозу: двоподіл таборів. Каміння лягло на холодних полях Важкими моренами ріні. О, їх здобувати в упертих боях, Ці хмурі окопи камінні. А ви, що фелахами глей рівнини Місили в цяцьковані стіни, Ось вдарять громи — і осядуть вони Озерами жовтої глини. ХХVI Є погляд у того жорстоко-прямий, Хто смерті заглянув у вічі, І бачить завчасу він плями чуми На свіжо-рожевім обличчі. І чує завчасу заразу і мор, І зводить безжалісну руку... Та стане сліпим, хто ховався до нор Від першого пострілів звуку. Як гурт овечок ошаліло-тупий: Тісніше, докупи, докупи! Щоб вранці заслати пахучі степи Отруйними купами трупу.     ХХVII І ось він виходить ще раз на процес З в’язниці, що мертва і сіра, Своє показати камінне лице І крикнути нації: «Віра!» І в хвилю важку, що для інших ріша Про волю і соняшні далі, Гидка, ропувата і ховзька душа Зачовгалась в поросі залі. Мовчала достойна і сита юрба, Гойдалась задушлива мряка. І крикнуло серце: чи хто розруба Набубніле м’язиво рака? * * * ХХVIII Твоє поготівля пекуче... Та раз — Записка: нагальна розмова. Товариш нервово говорить: наказ, На шосту годину до Львова. Робоче убрання. Лиця не голи. Усе докладніше — на стрічі. Ніхто-бо не знає години, коли І де його справа покличе. ХХIХ — Готові на чин? — Команданте, наказ! І рвуться слова невблаганні. Не бестія з кулі твоєї, а плаз Впаде в передсмертнім харчанні. Життям своїм купиш не славу і честь І бачиш понуро-нерадий: Не пурпур оздобою шат твоїх єсть, А чорна сироватка зради. Та ти не відхилиш свойого вінця, Блідий, наче крейда, і тихий. Підеш неухильно, підеш до кінця, І вибух зголосить твій прихід. ХХХ Нахмурились брови, скипіли уста, І зморшки на чолі твоєму. А думка, на диво ясна і проста, Останню ріша теорему. До розв’язки — відступ. Не дати углуб Проховзнутись тілові гада. І рішення: в скруті твій кинутий труп — Найкраща твоя барикада. ХХХI О ранок, як ранок твойого життя, І очі ті, ховзькі і гострі! Твій погляд невгнутий, що їх перетяв, І твій незахитаний постріл. Той стріл, що лавину зриває важку, Прокляття випадку, що скрізь є. І ось ти фехтуєш рапірами куль, Разиш блискавками децизій. Ще хвиля — і душить дихання твоє Юрба, що тяжка і густа є, Остання з чола твого блискавка б’є І кулею в мозок вертає.   ХХХII Розкрийте зіниці, розкрийте серця, Черпайте криштальне повітря! Одвіку земля не зазнала-бо ця Такого безкрайого вітру. Він віє, шалений, над стернями днів Диханням нестримної волі Від дальніх пікетів, вартових огнів Імперії двох суходолів. Він віє диханням солоним, як кров П’янких океанових надрів, Що їх Севастопіль навсе розпоров Кільватерним ладом ескадри.   Над диким простором Карпати — Памір, Дзвінка і сліпуча, як слава, Напруженим луком на цоколі гір Ясніє Залізна Держава. 1935