Комітет Визвольного Фронту України

Сиджу і чекаю: у хату ось-ось
Примчаться кати ненависні;
Шукають бандитів, іще там когось...
Невже той бандит, що в колисці?
(Володимир Король, 4 квітня 1946 року)

Покоління, народжене по закінченні громадянської війни можна було б цілком вважати поколінням “homo sovietiсus”, адже над його виховуванням працювали уся система освіти та культури, усі на той час доступні засоби масової інформації, усі новітні дитячі та юнацькі організації. Маленькі громадяни СРСР виховувалися на життєписах свіжих героїв – Павликів Корчагіних та Морозових. Система освіти і виховання повинна була забезпечити нормальну роботу тоталітарної держави, де людина мала відчувати себе колесом і гвинтиком величезного механізму. Однак, щось у цій системі від початків її творення було хибним. То той, то інший гвинтик цього механізму відмовлявся працювати, і тоді вмикався маховик терору і репресій. За задумом творців системи тільки страх повинен був стимулювати до праці, надихати на подвиг, стримувати від бунту непокірних. Однак, людина звикає до небезпеки, проте вона ніколи не може звикнути до несправедливості...

19 вересня 1946 року в селі Ташлик тепер Смілянського району Черкаської області органами МДБ було заарештовано учасників “терористично-диверсійної збройної бандгрупи”, перед якою стояло завдання “шляхом терору, диверсії і антирадянської агітації вести боротьбу проти радянської влади і комуністичної партії, за ліквідацію колгоспів і створення на Україні “самостійної” буржуазної держави”. До складу боївки входило вісім осіб, найстаршому її члену виповнилося на той час 24 роки, а наймолодшому – лише 16. Під час обшуків, проведених при арештах, в учасників “бандгрупи” виявлено вогнепальну зброю, бойові гранати, антирадянські агітаційні матеріали, художні твори антирадянського змісту, написані учасниками цієї групи. Саме останні дають найповнішу уяву про причини, які змусили юнаків стати на шлях боротьби з радянською тоталітарною системою.
З-поміж членів “бандгрупи” на літературній ниві працювали Дмитро Корпань, Володимир Король та Рибалко Анатолій. Перу двох перших із них належать рукописні добірки поезій, вилучені під час обшуку. Найцікавішим для дослідника тієї епохи є перша книга історичного роману “В боротьбі за волю” (січень, 1946 року) та щоденник Дмитра Корпаня.

За задумом автора, роман “В боротьбі за волю” мав стати “прививкою від колгоспної зарази для тих людей, хто здоровий совістю і розумом”. Події твору відбуваються в 20 – 30 роках минулого століття в селі Благодатному. В центрі роману – істрія селянської родини Петра Гнатовича та його синів – Петрика і Миколи. Водночас, досліднику, який знайомиться з кримінальною справою легко помітити, що події, описані в рукописі – це події, пережиті самим автором. В особі Петра Гнатовича легко побачити батька автора твору, а в постатях Петрика і Миколи – його синів – Дмитра і Олександра. Підкріплює думку про автобіографічність роману і слово до читача, в якому Дмито Корпань пише: “Я прямо в очі дивлюся Вам, бо те, що тут написано, відповідає гіркій дійсності, і це підтвердять міліони селянських сердець. Тут немає фарб, тут немає видуманого і не бувало, але все, що принесла радянська влада для селянина – все є тут. В цій книжці відбито життя села до колективізації і хаосу розрухи.”

В цій статті не ставилося за мету оцінювати літературну творчість Дмитра Корпаня. Його творчий доробок тут розглядається як історичне тло, на якому формувалися світогляди борців з радянською тоталітарною системою. Під час допиту 2-3 жовтня 1946 року на запитання слідчого “Що штовхнуло Вас на шлях боротьби з радянською владою?” Корпань відповість: “Близьке оточення, в якому я виховувався, визначило формування в мені антирадянських поглядів. Батько мій – Корпань Дмитро Никифорович (...) мав дрібновласницьку куркульську ідеологію. Від нього я часто чув висловлювання невдоволення колгоспною системою сільського господарства, він хвалив життя при непі у своєму одноосібному господарстві, коли не було колгоспів.” Детальніше про такі розмови йдеться на сторінках роману “В боротьбі за волю”. Дмитро Корпань влучно подає еволюцію селянської психології. Сам не будучи свідком подій визвольних змагань українського народу початку ХХ століття, автор, очевидно, зі слів близького оточення пише:

“Радянська влада боролася проти тих, хто не хотів її, а не проти бандитів, у цій новій владі така банда, що такої ще світ не бачив, хоч існує тисячі років. Вони уже хіба раз обманюють. Робітникам дали заводи, тілько не для того, щоб вони жили, а були рабами їх. Нам дали землю, подражнили нею, а тепер відберуть і заставлять над нею працювати за те, що кинуть самі, як собаці, а не за те, що візьмеш сам. Залучать усіх до колгоспу, як табун овець, і поставлять над нами зграю вовків, щоб погрожували смертю тій вівці, що відбилася від табуну. Оце буде таке квітуче щасливе рівнопрвне (тілько не життя), а рівноправна мука.”

Поступово до українського селянина приходила думка, що “нова економічна політика примінена для того, щоб дехто трохи розбагатів, щоб потім було у кого що грабувати”.
Події розкуркулення, колективізації та голодомору залишили глибокий слід у свідомості підлітка, яким був на той час Дмитро Корпань. Описи тих подій в романі вражають деталями:

“Уночі явились якісь люди, вдерлися в хату і геть усе забрали. Забрали і на подвір’ї все, а опісля прийшли вдень і її вигнали з хати, заперши хату на замок і не дозволивши відпирати її. Тепер вони живуть у сусіда, але кажуть, що зовсім виженуть з села. (...) Люди заходили і виходили з хати, несучи хто що зумів видерти з рук розлютованих хазяїв. А біля комори і погреба вешталася кучка мужиків, і з їх карманів виглядали квашені яблука, огірки, а в декого і капуста, з якої тік росіл, стікаючи по штанях, капав на землю, притрушену снігом. Людські обличчя були збентежені і засоромлені, бо роблячи ці безтижі поступки, вони стидилися самі себе. (...) Того ж вечора всі сімї розкулачених (35 – О.С.) були зібрані на станцію і вивезені в далекі області Росії. В Архангельських, в Пермських, в Уральських лісах стогнали і умирали тисячі людей від голоду і холоду. Утікачі групами появлялися у своїх рідних селах, шукаючи притулок, але найшовши притулок, гинули з голоду на рідній українській землі, де був рай, стало пекло, де було життя, стала мука, де було чути любі українські пісні, там лунали прокляття і стогін умираючих. А в селах строїлися колгоспи. Кричали газети про радість, щасливе і заможнє життя селян.”

Знайшов відображення на сторінках першої книги роману і процес руйнації приватних селянських господарств та утворення колгоспів.

“Із сорока п’яти дворів хутора, - пише Дмитро Корпань, - в колгосп поступило лише 19. Над “індусами” (так називали тих, хто не ішов в колгосп) нависла смертельна загроза: або бути знищеними матеріально і морально, або іти на “добровільних началах” в колгоспне ярмо. Непосильні податі душили хуторян. Одні їх поки виплачували, другі тікали із хутора невідомо куди, а треті запиралися у своїх подвір’ях і нікого не підпускали до себе, аж поки не з’являлася шайка комнезамів, викидала їх з хати, забирала усе, що можна забрать, і все це за несплату самодурських податків. Награбоване продавалося на селянському базарі. Уторговані гроші пропивалися селянською владою. Отакий був порядок і права. (...) Строївся колгосп. Зігнані телята і корови стояли під відкритим небом, простужувалися і боліли, і дохли, як мухи осінню. Люди працювали в колгоспі, аби як день до вечора. Земля оброблялася вкрай погано, з десятини брали тілько 50-60 пудів зернових культур, в місто (звітувалися про – О.С.) 130-150 пудів. Ізчерпувалися людські запаси, і на наружу виповзали результати колективного господарювання. (...) Село і хутір жив сьогоднішнім днем. Село було голе, та ще й до того підкрадався голод.”

Особливо гнітюче враження на читача справляють картини етноциду, яким став для України голодомор.

“Підходила весна 33 року. Голота, не маючи вдома, а в колгоспі не получивши, кинулася за допомогою, але гірко розчарувалася. У колгоспі варили їсти тілько тим, хто працював на сьогоднішній день, а хто залишався вдома чи по хворобі, чи нетрудоспособні до роботи, пухли і почали умирати. Хоч кому і давали допомогу, то її тілько хватало на неділлю. А як же дожити до жнив – родилося запитання не в одній голові.
(...) В колгоспі почалася масова загибель скотини: коней, волів, коров і інших тварин. Погано доглядаючи, працюючи без норм і від поганих кормів, тяглова сила відказалася зовсім служити своїм поганим хазяїнам. Колгосп до того докотився, шо не в силах був постачити фуражу на днівне пропитання худобі. Кожний день на скотомогильник вивозили все нові і нові трупи здохлої скотини. Ще тілько почався лютий місяць, а на полях то там, то там появлялися здохлі коні. Над трупом кружилася зграя вороння, а люди розривали жертви і несли по домівках, жарили, їли і умирали від трупного яду.
(...) Крадіжки, грабежі і убивства стали постійною і обикновенною подією і новиною в селі.
(...) Настав березень місяць. Вперше зникла птиці з села: хто її поїв сам, а у кого украли. Зникали решти собак, яких не убили в 31 році собаколупи, які ходили табунами по дворах і знищували їх. Зникли і коти. М’ясо їхне поїли голодні люди, а кожки проміняли у кооперації на гас, тому що за гроші гас не продавався.
(...) Селяни, доївши овощі, кинулися в паніку, а інші продавали кожухи, рядна і кидалися в поїздки, ідучи в далекі города Росії. В Москву, Ташкент, Тіфліс та інші города потекли натовпи голодних, опухлих, знесилених людей, надіючись найти там притулок, щоб спасти своє життя.
(...) Петрик бачив занадто багато для дитячого розуму. Він не раз бачив, як голодні селяни роздирали дохлятину. Він не раз обходив опухлих людей, а іноді і трупи, яких родичі не всилах віднести на кладбище, винесли тілько на улицю, для того, щоб колгоспна підвода, яка була виділена для цієї мети, підібрала і відвезла на кладбище.
(...) Селяни, немаючи чим привезти (дров) топлива, вирубували і палили зелень, яка украшала улицю, тини і різні огорожі. Село перетворювалося в пустиню...
(...) У кожній хаті (кутка – 0.С.) Каганцівки було найдено людське м’ясо то в вареному, то в жареному вигляді, багато рук і ніг було приховано у старому погребі. Вся Каганцівка була заарештована і відправлена невідомо куди. Але не було заарештовано враження людей...
(...) Прийшла пора урожаю. Люди, наївшись молодого хліба, помирали, як від отрути, але хто залишався жить, став поправлятися і приймав свій людський облік.
(...) Хоча і появився хліб, але він був сухий і давлючий, про сало забули, а як була у кого коровка, то молока з неї не пили. День у день приходилось бути їй в ярмі, обробляючи колгоспне поле. Обробляли селяни і свої клаптики огородів. Стараючись на шістьдесятьох сотках посадити і посіяти все те, що потрібне, бо вже на колгосп не було надії. І той, хто тримав коровку, мав тілько кучу навозу від неї та гору клопоту.
Селяни кинулися за козами. Козу в ярмо уже не запряжуть, а молока буде стидно требувать. Але ж з появою кіз появився і указ про здачу козиної шерсті. Курі хоч і не держи: яйця дай, пір’я дай і помет курячий тоже віддай на ланку ударниці. В знак цього безглуздого налогу (...) біля сільської ради висіла на тинові курка, прив’язана за голову, а біля неї висіла маленька бумажка з поясненням:
Яйця – дай, пір’я – дай,
М’ясо тоже віддай.
Як все время тужить –
То краще не жить.
Отак же залишалося зробити і селянинові, але селянин ухитрявся, викручувався, і хоча він не помирав, але ж і не жив.
Так наблизився тридцять сьомий рік. Але рай був недовго: було що їсти, та скоро не дуже раді були тій їжі. Підходили вибори у Верховну Раду, і для того, щоб дехто не мішав цій комедії, органи НКВД рішили прибрати до рук і недобродихающих на радянську владу. Загуркотіли мотори чорних воронів, і тюрми наповнилися тисячами арештантів.”

З фотографічною скурпульозністю вимальовує Дмитро Корпань процес нищення українського села, щоб тим самим винести вирок його руйнівникам. Герої книги – підлітки Петрик і Миколка приймають рішення боротися проти радянської влади, а задля цього розпочинають агітаційну кампанію. Виготовивши ряд антирадянських листівок, вони розповсюджують їх в селі. Це стало причиною їх арешту. Знову таки, ці події – не вигадка, а лише один з епізодів біографії автора роману. На жаль, у зв’язку з затриманням її автора органами МДБ перша книга трилогії виявилвся останньою. Однак, оскільки ми вважаємо, що основою для написання твору стали події з біографії Дмитра Корпаня, то наступними розділами роману мала стати історія його перебування в ув’язненні та діяльність створеного ним Комітету Визвольного Фронту України. Про ці події розповідають сторінки кримінальної справи та щоденника Д.Корпаня.

Про свій перший арешт на допиті 2-3 жовтня 1946 року Дмитро Корпань розповідав слідчому: “В 1937 році під впливом Суржка Петра Пилиповича я з братом Олександром виготовив і поширив декілька антирадянських гасел, таким чином, в 15-річному віці я вже став на шлях антирадянської діяльності. (...) В 1937 році 29 листопада я був засуджений за одною справою з братом Олександром спцколегією Київської області за поширення в період вибрчої кампанії з виборів депутатів до Верховної Ради Радянського Союзу антирадянських листівок і гасел. Термін покарання мені був визначений – ув’язнення у виправно-трудових таборах на 6 років з ураженням в правах після відбуття покарання на 5 років. Брат Олександр отримав 10 років ув’язнення і помер в таборах.
Покарання я відбував з 1937 по 1939 рік в Черкаській в’язниці, з 1939 по квітень 1941 знаходився в ВТТК №9 в м.Києві, а потім був вивезений на Колиму, де, до 28/ІХ. – 1943 р., як ув’язнений, працював на золотих копальнях. Після відбуття терміну покарання 28 серпня 1943 р. з табору був звільнений, але на материк до кінця війни відпущений не був і залишався працювати в Дальбуді в якості вільнонайманого. Не дочекавшись офіційного дозволу на виїзд, 10 липня 1945 року я вітк з місця роботи і відправився на батьківщину в село Ташлик Ротмистрівського району Київської області, куди прибув 28/ХІ – 1945 року, не маючи при собі ніяких документів.
(...) В 1941 році я потрапив на Колиму, де працював в середовищі великих контрревоюціонерів – троцькістів, бухарінців і українських націоналістів, заарештованих в 1939-1940 роках на Західній Україні. За прізвищами я мало кого пам’ятаю. Був там Голубєв – колишній особистий секретар Наркомфіна, Звєрєв – колишній працівник Кремля, другий колишній замісник наркомважпрому (прізвища не пам’ятаю), зустрічався з тисячами значних злочинців, з яких багато вели антирадянські розмови, зводили наклепи на політику полтбюро ЦК ВКП(б), говорили, що колгоспи організовані передчасно і що вони приведуть до матеріального погіршення становища селян.
Прибувши після втечі з Дальбуду на батьківщину, я не оцінив правильно тої ситуації, яка виявилася в селі в результаті німецької окупації, побачив матеріальні труднощі колгоспників, і вирішив, що в цьому винні колгоспи і комуністи, які організували їх. Під впливом батька і бесід в таборі з українськими націоналістами Західних областей України, я сприйняв ідею українських націоналістів – створення незалежної від Росії “самостійної” української держави. На грунті антирадянських націоналістичних переконань, що склалися, я вирішив стати на шлях боротьби з Радянською владою за ліквідацію колгоспів і створення незалежної від Радянського Союзу української держави.”

Сторінки щоденника дозволяють стверджувати, що краплею в морі терпіння Дмитра Корпаня став ще 1944 рік. 9 січня того року в “далёкой северной пустыне погиб илюстратор моих сочинений, единомышленник и брат Александр”, а 22 лютого 1944 року покінчив життя самогубством батько, не бажаючи “більше бути в радянській тюрмі”.
Після вдалої втечі з заслання 28 вересня 1945 року “зі зброєю і без документів” Дмитро Корпань прибуває додому в село Ташлик Смілянського району Черкаської області, де починає роботу над вже згадуваним романом та рядом поетичних творів антирадянського спрямування, зокрема, поемою “Бандерівці”, віршами “Хіба бандіт захоче вмерти?”, “Боже наш праведний” та інше. У віршованих творах Д.Корпаня відчутний вплив української поезії ХІХ століття, зокрема, творчості Т.Г.Шевченка. Слідом за Тарасовими словами: “Брешеш, людоморе. За святую правду-волю розбійник не встане!”, Корпань у своїй поезії “Хіба бандіт захоче вмерти?” 22 травня 1946 року напише:

(...) Збирайтеся, як збирались
Колись гайдамаки,
Як шуміли, сміялися
Високі байраки.

Збираються й тепер всяко
України діти.
Збираються, та погано
(Ніде правди діти).

Кати зовуть бандерами,
Кажуть: “Лихо діють”,
Ніби вони між братами
Зло та горе сіють.

А ви, брати осліплені,
Брехню освятили.
Своїх братів – дурні, дурні,
Клеймом заклеймили.

(...) Не впізнали, нацькували
Собаку на брата.
І волею обміняли
Благого на ката.

Бо хто мучить, давить, губить –
Той добрий, той батько,
А той же, хто волю будить –
Бандіт чи ледащо.

Не вмієте, не хочете
Людей впізнавати,
Так не треба тоді, брати,
Когось проклинати.

(...) Хіба бандіт схоче вмерти,
Добру послужити?
Бандіт іде вкрасти – здерти,
Щоб краще прожити.

А ті, а ті все забули,
Все, окроме волі –
Життя своє посвятили
О тих, що вік голі.

Водночас, Дмитро Корпань виношує задум створення антирадянської бойової організації. У своєму щоденнику він напише: “Я больше не могу молчать, глядя на бедствие крестьян Украины, на те все обманы, на неправду, на умышленные издевательства над несчастными тружениками, которые молча тянут гарбу нелюдских тяжестей, наклоня покорно головы идут, а куда и к чему, один Бог знает. (...) Я решил, что всякие политические организации, которые имеют агитациооный характер без террористических акций есть не что иное, ка пустое предприятие, которое ещё не начавши существования, уже обречено на провал. Лишь террор может внести существенные изменения в жизнь человечества. Лишь путём террора можна зажечь сердце, раздувая занявшийся пламень свободы в народных массах. Лишь смелые и решительные действия группы террористов способны пробудить и поднять флаг усыплённой свободы над головами обманутых слепых и потерявших надежды на жизнь людей, которые стали робкими исполнителями и безгласыми рабами коммуны. Лучше и безхлопотней убить коммуниста, чем убеждать его. Пуля – самое убедительное средство для них.” До цієї ж думки схиляли Дмитра Корпаня і скупі відомості із Західної України, де йшли на той час бої між загонами радянської армії та відділами Української Повстанської армії. 4 лютого того ж року в щоденнику зроблено такий запис: “Очень интересное письмо я читал сегодня, которое пришло с Западной Украины. Это письмо даёт чувствовать, что не всё умерло и не всё поглощённое кошмаром большевистской ночи. Оно доказывает, что не все стали трусливыми рабами и преклонились перед возмутительною ложью и коварством иудейцев.”
На допиті 20 вересня 1946 року Дмитро Корпань розповість про початки організації повстанської групи. “Будучи антирадянсько налаштованим, після повернення з місця ув’язнення на батьківщину я не змирився з існуючою колгоспною системою сільського господарства, і комуністами, які винні в організації колгоспів. (...) Я вирішив створити терористичну організацію, яка поставила перед собою завдання знищення колгоспів та їх керівників –комуністів. У квітні 1946 року я став підбирати собі однодумців для залучення в організацію. (...) У перших числах липня 1946 року я познайомився з жителем села Ташлик – Рибалком Анатолієм Юхимовием.”
Рибалка Анатолій “був у Німеччині і повернувся після вигнання німців по репатріації”. Його батька – Юхима Єрофійовича у вересні 1946 року також заарештували органи МДБ. Як і Корпань, Рибалка Анатолій писав “вірші антирадянського змісту”. Анатолій погодився на пропозицію Д.Корпаня “організувати збройний загін для ведення боротьби з радянською владою, особливо проти колгоспів та їх керівників”. Третім членом організації став Володимир Король.

Король Володимир Данилович народився 7 жовтня 1928 року в с.Ташлик Смілянського району Черкаської області. В цьому ж селі здобув восьмирічну освіту, став членом ВЛКСМ. Після закінчення школи вступив до Київського військово-медичного училища. Однак, його навчання в училищі закінчилося у зв’язку з “відданям під суд (...) батька – Короля Данила Савовича за розтрату кооперативних грошей”. 18 червня 1946 року Володимир повертається додому, де починає зустрічатися з Д.Корпанем та А.Рибалком. “Корпань при зустрічі зі мною у нього на квартирі і мого товариша – Рибалка Анатолія, систематично доказував нам про те, що існування на Україні радянської влади і колгоспного ладу неможливе, так як в зонах, окупованих англо-американськими військами, на території Німеччини створені комітети Українських і Білоруських націоналістів, які при допомозі англо-американських капіталістів ведуть боротьбу за відторгнення України і Білорусії від СРСР шляхом збройного повстання, а відповідно, як доказував нам Корпань, ми повинні за прикладом існуючих антирадянських націоналістичних організацій на Заході створити у себе із надійних нам Українських націоналістів “Комітет Союзу Визволення України”.
Як і два інших учасники групи, Володимир Король писав вірші. Зошит з його поезіями було вилучено на квартирі учасника повстанського віділу Рака Леонід Федоровича. Уривок одного з творів Короля Володимира винесено в епіграф статті. Він, напевно, найкраще передає атмосеру страху, яка панувала в тогочасному суспільстві. Однак, В.Король не вважав справу безнадійною. Він пише:

Ще кати не задавили
Україну-матір.
Досить ще у неї сили,
Щоб цепи порвати! (...)

Водночас, автор прекрасно розуміє, що боротьба з тоталітарною системою повинна іти не на життя, а на смерть:

Мене стрічати радо будуть
Хто хлібом, хто таки свинцем.
О, українські люди, люди,
Просніться ж ви кінець-кінцем!

В поезії від 27 липня 1946 року В.Король дає для себе клятву: “... Я буду бить вас, поки серце б’ється, поки тримаю зброю ще в руках...”. У більшості його творів звучать заклики до повстання за незалежну Україну:

Так скидайте ж ярма з шиї –
Смерть тепер нам не страшна.
Ви покажете Росії –
Україна ще міцна!

У травні 1946 року Дмитром Корпанем був написаний текст листівки, а Рибалком Анатолієм знято з неї та розповсюджено копії. Відозва стала свого роду програмною декларацією майбутньої терористичної антирадянської групи. В листівці говорилося:
“Громадяни обездоленої України!
Відкрийте очі, пробудіть свою свідомість і з відкритими очима і ясною свідомістю взгляніть на своє життя! Пригадайте, яке добро ви побачили за ці двадцять років комуни, а згадайте, скілько горя перенесли ради неї! До якої пори ви будете трусливими, безмовними, бездійними, а услужливими рабами колгоспу? Відкривайте зло, зриваючи комуністичні ширми, якими закривається гірка неправда!
Негайно і рішуче гуртуйтесь навколо повстанців; сміливо і самовіддано борітесь за волю з найлютішим ворогом людства – комунізмом! Високо піднімайте прапор волі над головами людей, замучених голодом і кривдою! Бо вона може бути добута тільки шляхом повстання через ріки крові! Не вірте сотий раз тим, хто уже обманув дев’яносто дев’ять разів!
Нещадно знищуйте комуністів, бо вони заради собственних шкур і слави гублять міліони людських сердець! Безжалісно знищуйте комуністів, бо тільки пуля і смерть здібні пробудити їхню свідомість, а нашу волю!
В пісок розбивайте чавунне ярмо колгоспу, а разом з ярмом знищуйте і тих, хто намагається захищати і увіковічнить його!
Той, у кого не померли добрі почуття, той, хто не хворіє більшовицькою заразою, той, хто не трясеться за свою шкуру – хай з зброєю в руках веде пригнічені, осліплі і задурманені натовпи – до повстання!
Вище голови, більше хоробрості, сміло і рішуче за волю і незалежність – вперед! Краще померти в боротьбі, ніж і в майбутньому залишатися колгоспною тряпкою! До зброї, брати! В огонь повстання! За людські права, за щасливе життя – смерть комунізму!
Комітет Визвольного Фронту України.”

До середини липня 1946 року антирадянська підпільна група налічувала сім осіб. До неї входили: Корпань Дмитро, Рибалки Анатолій і Валентин, Король Володимир, Коваленко Володимир, Маслюк Олександр, Рак Леонід. Пізніше до групи був залучений Іван Гончаренко. Наприкінці липня того ж року відбулася нарада учасників групи, які прийняли присягу “борці за волю і незалежність Українського народу”, текст якої був написаний Д.Корпанем. В ній “говорилося, що той, хто вступає в організацію, яка бореться за звільнення України, зобов’язується віддати всі сили, вміння, знання, а якщо буде потрібно, то й життя за “визволення України”. Тоді ж учасники наради з метою конспірації взяли собі псевдоніми, зокрема: “Корпань вибрав собі кличку “Д.Дніпровський”, Король присвоїв собі кличку “В.Дославський”, Коваленко – “Гайовий”, Маслюк – “Зайченко”, Рак – “Гайдай” і Рибалко Валентин – “Ястребович”. Керівником організації обрано Д.Корпаня, “заступником (голови – О.С.) націоналістичної боївки” – В.Короля.
Організувавши диверсійно-терористичну групу, Д.Корпань сподівався “шляхом терору і диверсії (...) залякати комуністів і вони відмовляться від колгоспів, крім того, розраховував, що найближчим часом неминуче буде війна Англії і Америки з Радянським Союзом, і що до цього часу на Україні буде повстання за відокремлення України від Радянського Союзу, яке раніше розпочнеться в Західних областях України. Наші диверсійно-терористичні акти повинні були підготувати український народ до повстання”.
Протягом короткого часу відділом здійснено ряд диверсійно-терористичних актів. Під час рейду тодішніми Ротмистрівським, Кам’янським та Златопольським районами з 30 липня по 27 серпня 1946 року учасники групи здійснили шість таких актів. Так, 30 липня 1946 року нею вчинено напад на село Катеринівку Кам’янського району, під час якого було поранено голову колгоспу та спалено його будинок. В ніч з 4 на 5 серпня 1946 р. здійснено напад на склад зброї Ротмистрівського райвоєнкомату, де захоплено один навчальний автомат, дві гвинтівки і 100 рушничних патронів. В ніч з 7 на 8 серпня 1946 р. - напад на село Санжариха Ротмистрівського району, де спалено буділі кузні і столярної майстерні колгоспу. В ніч з 24 на 25 серпня 1946 р. вчинено напад нана село Пастирське Златопільського району Кіровоградської області, де спалено будівлю сільради і контори колгоспу. На місці своїх дій повстанці залишили листівку: “Громадяни! Тут був і діяв загін ім.Чорноти. Загін бореться за волю і незалежність українського народу. Хай живе Вільна Україна! Смерть комунізму. Чорнотівці.” Вранці того ж дня між станціями Сердюківка і Капітанівка загін з допомогою протитанкової гранати підірвав залізничну колію “з метою пустити під укіс товарний потяг і цим загальмувати рух пасажирських потягів Москва-Одеса, щоб у Москві знали про те, що тут готується повстання. Пустити потяг під укіс нам не вдалося, так як на момент вибуху проходив не потяг, а один тільки паротяг, який встиг вчасно зупинитися, не доїхавши до місця пошкодження рельси декілька десятків метрів.” В ніч з 26 на 27 серпня 1946 року в с.Самгородок Ротмистрівського району вчинено теракт над головою колгоспу ім. ВКП(б) – Лещенком і спалено будівлю правління і три будівлі тваринницького двору колгоспу. В селі також розповсюджено відозву за підписом “Чорнотівці”.
В ніч на 1 вересня 1946 року в садибі Івана Гончаренка відбулася нарада учасників диверсійно-терористичної групи. “На нараді обговорювалося питання виходу групи за 200 кілометрів через Шполянський район в бік міста Бердичева з метою підшукати на шляху лісовий масив, де можна було б підготувати землянку на випадок змушеного переходу на нелегальне становище, крім того, (передбачалося – О.С.) захопити, якщо вдасться де-небудь в районі типографський шрифт для друку листівок і здійснити диверсійні і терористичні акти. Іти до міста Бердичева запропонував Король Володимир, який знав там місцевість”. Того ж дня група з чотирьох осіб на чолі з Королем Володимиром відправилася в запланований рейд, під час якого було захоплено в колгоспі села Куцівка Ротмистрівського району чотирьох коней, здійснено напад на двох червоноармійців та пограбовано магазин в селі Самгородок. Оскільки основне завдання цього рейду – знайти район, придатний для облаштування землянки – не було виконано, група запланувала “здійснити вихід з метою підшукати лісовий масив для обладанання землянки в Чигиринському районі Кіровоградської області”.
Похід на Чигирищину тривав з 8 по 16 вересня 1946 року. У ході рейду було вчинено напади на працівника МДБ сержанта Кошелєва, контору лісодільниці села Матвіївки, квартиру голови колгоспу “Червона зірка” того ж села Кошового Савелія Даниловича. Члени групи при спробі вчинення збройного опору “13 вересня 1946 року (...) убили голову колгоспу села Мельники Кіровоградської області, члена ВКП(б) – Деркача Петра і завгоспа колгоспу села Медведівки тієї ж області – Журавля Василя.” 14 вересня група пограбувала магазин сільпо села Телепино Кам’янського району, “де вкрали різних товарів на суму біля 10 тисяч карбованців”. Після цього її учасники, ще деякий час переховуючись, відправилися додому, в село Ташлик.
19 – 24 вересня члени диверсійно-терористичної групи були заарештовані органами МДБ. Уникнув арешту лише Рибалка Анатолій, який до рідного села не повернувся, а поїхав, за словами учасників боївки, до родичів у Миронівку Київської області.
У ході слідства заарештовані визнали себе винними у скоєних злочинах. 28 – 29 листопада 1946 року в м.Києві відбулося закрите судове засідання Військового трибуналу військ Міністерства Внутрішніх Справ Київської області без участі звинувачення і захисту. Судове засідання винесло вирок: “Корпаня Дмитра Дмировича, Короля Володимира Даниловича, Коваленка Володимира Васильовича і Маслюка Олександра Степановича за сукупністю скоєних ними злочинів і на основі ст.54-9 КК з санкції ст.54-2 КК УРСР – всіх чотирьох – до вищої міри покарання – розстрілу, з конфіскацією особисто належного підсудним майна. Гончаренка Івана Гавриловича, Рибалка Валентина Юхимовича і Рака Леоніда Федоровича за сукупністю здійснених ними злочинів і на основі ст.54-9 КК, за санкцією ст.54-2 КК, і крім того, стосовно Гончаренка і Рибалка ст.271 КК УРСР до позбавлення волі в ВТТ терміном: Гончаренка на двадцять (20) років, без ураження в правах; Рибалка на п’ятнадцять (15) років з ураженням в правах на п’ять років і Рак на десять (10) років без ураження в правах. (...) Вирок остаточний і оскарженню в касаційному порядку не підлягає...” 17 лютого 1947 року в м.Києві вирок стосовно Корпаня Д.Д., Короля В.Д., Коваленка В.Д. і Маслюка О.С. приведено до виконання.

Олександр Солодар, м.Черкаси, газета “Незборима нація”