...Красою обличчя з нею не могла б рівнятися жодна з казкових дів. В ньому була осяйність опіумних марень - ефірне видиво для піднесеного духу, куди божественніше за всі шалені фантазії, що витали колись над дрімотними душами Делосових дочок. А проте в рисах її не було тієї правильності, яку ми нерозважно привчилися звеличувати у класичних витворах язичників. «Не існує витонченої краси,- цілком слушно зауважує Бекон, розмірковуючи про форми й типи краси,- без деякого неладу в пропорціях». І хоча я бачив, що риси Лігейї не мають класичної правильності, хоча розумів, що її врода саме «витончена», і відчував, що найпершу роль тут грає отой «нелад», а однак намагався, марно намагався відшукати ту неправильність і довести до ладу власні уявлення про той «нелад». Я вдивлявся в її високе бліде чоло - воно було бездоганне (яке ж холодне це слово, коли стосувати його до такої божественної величі!), а кольором могло б змагатися з найчистішою слоновою кісткою - широке, лагідно-опукле й владно-спокійне.... Я вдивлявся у делікатний обрис її носа - ніде не бачив я такої довершеності, хіба на вишуканих давньо-іудейських медальйонах: такі самі витончені лінії, такі самі плавні дуги ніздрів - ознака трепетної душі. Я милувався чарівливими вустами. От де вже справді торжествували небесні чари! Вишуканий вигин невеличкої верхньої губи... під нею м'яко, розслаблено, чуттєво спочиває нижня... Я доскіпливо вивчав форму підборіддя - і тут теж знаходив ту лагідну помірність, ніжність і величавість, повноту та одухотвореність, що були в давніх греків,- такі обриси, либонь, бог Аполлон навіяв уві сні Клеоменові, синові афінянки. І тоді я заглядав у величезні очі Лігейї...

---

---