Ссылаясь на прошлый свой пост, выкладываю свой стих. Он пролежал без дела года 4, его даже мои друзья без энтузиазма читали. Другое дело блоги! Вот, наконец, пригодился.

Лиш сьогодні ми назавжди,
Лиш сьогодні ми єдині!
Завтра будем ми без влади,
Тільки ми і піни хвилі!

Завтра будуть піни хвилі,
І до зустрічі Весна.
Ближче, ближче... Вже не треба
Раю цього без землі.       

Тих, що бачили ми далі,
Вже не ми, і не вони.

Ти — лиш Сонця тихий подих,
Як банально,— все не так.
Поцілуй мене в останнє,
І без тебе все вже так...

Лиш сьогодні ми назавжди.
Ні. Ні. Ні. Не хочу в жах.
Але що ж, і там побачу
Сонце твоє уві снах!

Да, и в довесок лирическая говнозарисовка, к новелле, которую я никогда не напишу:

Нервно ползая по полу, он собирал осколки великого, нежного,— осколки Любви. И только до уродства вымазавшись сажей Вчерашних Дней, он понял, что собирает лед, который тая, холодом обжигает руки. И незачем плакать... Смех без причины...