хочу сюди!
-
-
51 рік, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 40-57 років
Пошук
Стрічка заміток за місяць
Суббота.
- 03.10.25, 19:50
После шести дней творения Милостивый Творец почил в день седьмой, учредив для людей Субботу как памятник Своей творческой активности. Четвертая заповедь неизменного Божьего закона требует соблюдения седьмого дня, Субботы, как дня покоя, дня поклонения и служения в соответствии с учением и примером Иисуса Христа – Господина Субботы. Суббота — это день радостного общения верующих с Богом и друг с другом, это символ их искупления во Христе, знак их освящения и верности, предвкушение вечного будущего в Божьем Царстве. Суббота — это непреходящее Божье знамение Его вечного завета со Своим народом. Радостное проведение этого святого времени с вечера до вечера, от заката до заката — это празднование творческих и искупительных деяний Бога!
1
"Звісно народ не хоче війни".
- 03.10.25, 10:51
Я дуже давно писав, що спілкувався особисто з Симоньян. Вона тоді тільки зайнялася RT. Це було наприкінці нульових. Що запам'яталося так це, що вона була на прийомі в ляпках і дуже маленька, і пахло від неї часником.
Це чесно говорю.
Dmitry Smirnov
***
Вже у в'язниці під час Нюрнберзького процесу, Герман Герінг дав інтерв'ю психологу Густаву Гілберту.
Герінг сказав таке:
«Звичайно, люди не хочуть війни. З якої радості якийсь фермерський дурень захоче ризикувати своїм життям, якщо найкраще, що він може отримати в результаті війни, це повернутися назад на свою ферму живим і неушкодженим?
Звісно, народ не хоче війни. Зрозуміло, ніхто не хоче війни ні в Росії, ні в Англії, ні в Америці, ні навіть у Німеччині. Це очевидно.
Але, зрештою, політику визначають лідери країни. І змусити народ підтримати цю політику — справа дрібниці. Причому неважливо, що це демократія, комунізм, парламент чи фашистська диктатура».
На це Гілберт йому заперечив:
«Але в демократії є одна відмінність — народ має можливість висловитись через своїх обраних представників».
На що Герінг відповів:
«Це, звичайно, все чудово, але є у народу голос чи ні — його завжди можна примусити до покори. Це просто: треба лише сказати йому, що на нього нападають. І при цьому звинуватити пацифістів у відсутності патріотизму і в тому, що вони наражають країну на небезпеку. Це працює у будь-якій країні».
18 квітня 1946 року, цитата з книги Гілберта «Нюрнберзький щоденник».
Це таке готують для "Доні-червоний килимок", чи для куйла? (карикатура нижче)
14
Ім'я
- 03.10.25, 02:03
“Дехто каже, що ти володієш даром провидіння, от я і цікавлюсь. Не те щоб я в таке вірив, але ж не на порожньому місці з'явилися ці балачки.” – Вишняк замовк і витримав кількасекундну паузу. На його співбесідника, проте, ці слова не справили жодного враження. – “Я більше схиляюся до того, що говорять інші. Ти – далекий родич Боса, і він тримає тебе із жалості.” Це вже прозвучало набагато більш провокативно, але Варава продовжував незворушно мовчати.
Це вже не вперше Вишняк намагався його розговорити, і все було марно. Варава цікавив його своїм існуванням та дратував одночасно. Для нього це був такий собі антиприклад для наслідування. Той, на кого варто рівнятися, аби нічим не стати на нього схожим.
Вишняк перевів погляд на годинник і подумки вилаявся. Обідня перерва доходила до кінця, а він провів її в затхлому кутку біля цього незрозумілого діда. В нього лишалася тільки одна можлива зачіпка, яку він досі боявся використати, але тоді, зі злості, все ж таки зміг. Це стосувалося цноти. Зараз він не пам'ятав уже, що саме тоді сказав, але жарт вийшов влучним, себто болісним та принизливим. Вишняк гадки не мав ні про що стосовно особистого життя Варави, але був певен, що цьому миршавому чоловічкові у житті не дала б жодна баба, ні з жалю, ні навіть за гроші. Це був хід по тонкому лезу й для нього самого – у свої 25 він сам ще лишався незайманим, через що страшно комплексував та боявся, що хоч хтось із колег може таке запідозрити.
А проте, він влучив у десятку. Вічно беземоційне обличчя Варави перекосило від гніву, вицвілі оченята під кущистими рябими бровами звузилися, а маленькі долоні стиснулися в кулаки. А затим він різко й неочікувано схопив Вишняка за руку. Того пересмикнуло, наче вдарило струмом, а очі поповзли вверх, так що замість них на обличчі зосталися самі білки.
Він упав у кров, море крові, затхлої та встояної, так що вона дійшла до консистенції холодцю, але його тіло пробило ту застиглу жижу, провалившися в глибину. Замість повітря він почав хапати ротом ту брудну кров, що мала смак гною та недуг, хаотично борсаючись, та все ж виринув головою на поверхню.
Але щось було не так, він і сам не одразу зрозумів, аж поки не схопився руками за обличчя, намацавши замість очей порожні очниці. Його очі, однак, продовжували бачити, плаваючи десь у морі крові, незалежно одне від одного транслюючи йому видива того моря. Вишняк завив від горя й розпачу, та все ж пірнув назад, намагаючись навпомацки знайти їх на глибині.
Море, берег моря, вода чорніє й біснується, згори все заливає дощ, червоний дощ крові, все червоне. Колючий пісок та уламки мушель, вони тікають, вони всі босі й ріжуть ноги об мушлі, падають, здираючи до м'яса коліна й лікті, хапаються у розпачі за обличчя й відтак рвуть їх на шмаття, бо їх долоні вкриті гострими уламками мушель. Вибухи. Хаотичні спалахи, блискавки й вибухи, кулеметні черги з вертольотів, що так близько. Хтось підіймає руку й кидає каменем у найближчий, такий чіткий у кривавому дощі, ніби його дійсно можна збити каменем. Натомість його прошиває одразу кілька автоматних черг, розриваючи на шмаття, вони продовжують бігти по розпеченому піску й мушлям, що лезами ріжуть їм ноги, вони біжать по дитячим трупам, розірваними вибухами й кулями. Вишняк намагається схопити хоч когось із них, щоб спитати що коїться, хапає одного за плече й кричить щось, та все тоне у вибуху. Той, що попереду, обертається, й замість обличчя в нього каша з мозку й роздавлених кісток. Вишняк починає блювати, він блює просто навколо себе в океані застиглої крові, знову виривається на поверхню, втративши надію знайти свої очі й сподіваючись, що зараз він хоча б матиме милість швидко померти від виснаження та пережитого жаху.
Коли Варава забрав руку, його пересмикнуло ще раз. Вишняк сидів розгублений та шокований не менш як хвилину. “Що то було?” – зрештою спитав і сам не пізнав свого голосу. “Це той тягар, що мені випало нести” – спокійно відповів Варава. – “Насправді, зовсім маленька його частина”. Його лице знов стало збайдужілим, він відвернувся й продовжив відламували руками й відправляти шматок за шматком до рота свій хліб, ясно показуючи, що розмову завершено.
[ розгорнути ]
3
