Не влазить в комменти до http://blog.i.ua/user/494539/159440/

Не скажу щоб я засуджувала емігрантів - це їх життя і їх вибір...Проте я не поважаю людей які тікають від проблем думаючи що десь там їх не буде. І проблеми там точнісінько ті самі - дороге житло і продукти, складнощі з працевлаштуванням...так там краща медицина, але вона і коштує відповідно, хоча в Україні також вже достатньо сучасних клінік які не поступаються за рівнем європейським, і пересічна людина в стані оплатити 300-400 грн на місяць медичної страховки і отримувати послуги на відповідному рівні...так, там кращі дорогі, але і податок на транспорт чималий...за всі задоволення тре платити...І заробляти добре в Україні також реально - було б бажання шукати і працювати, зара вже не ті часи коли все стояло і зарплату видавали продукцією...

То чомуж люди їдуть? А просто тому що вони не в змозі вирішити свої фінансові і особистісні проблеми тут і просто від них тікають....бо досі для наших людей є стійкий стереотип що "там" добре і тойхто виїхав - щасливчик, а тому всеодно що він там миє унітази чи збирає апельсини, а тут був вчителем чи лікарем - головне що "там"...І я дуже жалкую людей які виграють Грін карту - ця лоторея вже поламала стільки доль, що стає страшно. Серед моїх знайомих є чудовий лікар, що називається "від Бога", багатообіцяючий науковець, у якої вже практично була готова до захисту докторська, чимало просто гарних фахівців які поїхали, бо чоловік/дружина/батьки виграли, і під тиском сім"ї вони не могли лишитися....І тепер там вони - ніхто, лікар стала нянечкою для тяжкохворих, науковець - домробітницею...І коли вони висловлюють бажання повернутися на них дивляться як на прокаженних - "Ти що здуріла?"

Так, є певна категорія спеціалістів які працюють закордоном по спеціальності, але вони завжди спочатку добилися чогось тут, а вже потім їм запропонували і вмовили приїхати попрацювати, з відповідним додатковим пакетом - надане житло, транспорт, соцпакет. І вони їдуть не назавжди, а на рік-два-три-п"ять, а тоді з новими знанннями і досвідом повертаються в Свою країну...

Пояснюю зразу - я досить довгий час жила у Франції, працювала там, мені купу разів пропонували виїхати як спеціалісту, і деякі пропозиції дотепер дійсні...Але мені там сонце не так світить і трава не так росте - бо то не моя країна, там чужа земля і чужі люди, хоча я не маю язикового бар"єру і навколо повно справжніх давніх друзів...І я не хочу як емігранти кидатися до людей що говорять російською/українською "Ой поговоріть, я рік вже рідної мови не чула"...І не хочу жити ніби маючи все але з глибоко захованим сумом в очах....Я всього того що є там можу добитися і в Україні і доб"юся, а до друзів в гості я завше люблю їздити )

Мені справді імпонує європейська система подання інформації в новинах - людям дають факти, а висновки робіть самі. То й же грузинський конфлік висвітлювався практично без коментарів, за репортажем з Тбілісі ішов зразу репортаж з Москви, тобто давалася думка обох сторін...

Коли повернулася додому одним з питань звичайно було "А що там говорять про Грузію?" Я розказую, що по суті просто повідомляють новини, без визначення правих і винних. На що мені бабуся видає геніальну фразу "А звідки тоді люди знають хто правий?" Я так і присіла...пояснюю що люди мають самі визначати для себе хто на їхню думку правий...вона каже - як так, людина сама не має визначати хто правий, а раптом вона не так визначить...я тихо сповзаю і шукаю розумні слова - як пояснити людині яка все життя звикла що їй вказують що правильно, а що ні, що такі речі - особисте сприйняття, що нема в світі чистого білого і чорного, що навіть історію розумні вчителі читають так щоб діти розуміли - нема правих і винних, є події і їх наслідки, а хто зробив добро, а хто - зло ніколи не відомо, що зло через роки може обернутись добром і навпаки...я якось раніше не стикалась напряму з таким аспектом психіки радянських людей, я слава Богу росла вже саме в ті часи, коли люди перестали вірити тому що говориться зверху...а виявляється що ще ціле покоління людей не наважується створити свою думку без одобрямсу зверху, мені то страшно, бо їми - дуже легко зманіпулювати (що ми власне і бачим на кожних виборах), і таку позицію не поламаєш, не навчиш дивитися на світ в напівтонах....

Давно вже збиралась, останній поштовх отут :)

http://blog.i.ua/community/662/130014/

Замальовки з життя:

Вул. Братиславська в годину пік, маршрутка зупиняється у другому рядку перед світлоформ - ряд праворуч для машин, що повертають. Нетерпляча жіночка починає вимагати від водія щоб той відкрив двері і її випустив, всеодно стоїм, а їй потім іти від зупинки і тд. і тп. Водій абсолютно спокійно пояснює що це по-перше заборонено, по-друге елементано небезпечно для неї самої і двері не відкриває - жінка зривається на мати і крик, водій не витримує і відкриває таки двері і в цей момент ледь не зносячи двері повз маршрутку проноситься машина.... Жіночці тій лишалося півкроку до смерті, і кого у цьому можна звинуватити окрім неї самої?

На тій же Братиславській лобове зіткнення - машини добряче побиті, проте всі водії-пасажири практично неушкоджені - врятували паски і подушки безпеки. А через два дні - нова аварія, практично такі самі пошкодження у машин тіки тіла людей розкидані на 10 метрів, а всього то проблеми було - пристебнутися...

Найбільше бісить байдуже ставлення людей до власних дітей - хоча зараз багато хто вже розуміє що дитяче крісло - то не забаганка поліції в Європі, а запорука безпеки маленьких пасажирів, і батькам набагато спокійніше їхати знаючи що дитина не лазить ззаду по всьому салону і не полетить лобом у скло при різкому тормозінні...

Мовчу вже про народ який не зважаючи на розподільну полосу і паркани по боках вперто переходить Московський проспект чи проспект Перемоги...За кордоном водій який збив людину що вилізла на трасу автобану звільняється від відповідальності - він не повинен відповідати за дії придурків які самі лізуть під колеса...

До чого я це все...власне для того що доки існують машини - будть аварії і в них гинитумуть люди, таке життя, якими б жорсткими не були правила і покарання всеодно будть ті хто їх так чи інакше порушиватимуть. Різниця в тому що ми самі постійно створюєм аварійні ситуацї - хто, як не ми вимагає від маршруток зупинки там де нам зручно, хто нехтує тими ж пасками безпеки, хто бігає через дорогу, лінуючись пройти 20 м до переходу... А потім нарікаєм на міністрів і уряд які "нічого не роблять"...як завжди...

Відповідь на http://blog.i.ua/community/629/122187/ (особистий привіт Mamay_  - любителю видаляти неугодні коменти і невдалі блоги)

Ще в студентські роки дуже часто чула нарікання на те що ми вчимо багато "непотрібного". Звичайно, майбутнього інженера трохи напрягають всілякі гуманітарні предмети, проте саме вони дають можливість не зациклитись на фізиці-математиці, а навчитись бачити трохи далі за екран монітора... Так конспекти писати марудно і набридає, проте чогось всі при цьому забувають що конспекти пишуться не лише для збереження інформації а і для того щоб ця інформація краще відклалася в голові. Спробуйте посидіти на одній лекції і нічого не писати, просто слухати, а на іншій - вести конспект і десь через тиждень пригадайте матеріал. В першому випадку ви заледве пригадуватимете про що взагалі йшлося...

Закінчуючи школу ми отримуємо досить суттєвий багаж на перший погляд не дуже потрібних нам знань. Але хто знає, як повернеться доля і з чим в житті прийдеться стикнутись? Не такий вже той тягар знань великий і важкий, щоб його покинути. Ми всі сміємось з американців які не знають географії і історії, проте не розумієм що ми це все знаєм лише тому що наша освіта робить з нас не тупих вузьких спеціалістів, а більш-менш різносторонньо розвинутих людей,

І школа, і інститут спрямовані і мусять бути спрямовані на здобуття теоретичних знань і базових основ практичних навичок. Практикуючі спеціалісти вкрай рідко бувають гарними викладачами - це різні сфери застосування знань і різні людьські якості. Практичні знання здобуваються лише в процесі стажування чи роботи, причому в багатьох країнах за право стажуватися у провідних спеціалістів доплачують гроші і немалі. Проте практика без теоретичних основ безглузда - рано чи пізно, навіть ті люди які починали з практики ідуть і інститути підтягати теорію, не для "корочки", а для знань. Ідуть вчитися до людей які знають практику гірше за них, але знають теорію і вміють її донести студентам.

Так, закінчуючи інститут ми розумієм що практичні знання ми здобили самі, своїми силами, проте це - нормально, так мусить бути. Нас не повинні вчити в школі ремонтувати розетки чи готувати, нас не повинні вчити в інституті працювати, нам дають базові знання і показують шляхи до здобуття нових знань, все інше - справа нас самих. Побутові навички і вміння жити в суспільстві здобуваються в процесі життя і з досвідом, це ті знання які ми мусим здобувати самостійно, від оточуючих чи з книжок, інтернету...

_________________________________________________________________________________________________________

"Ти спитаєш, а що мені робити?
1) Не переймайся за оцінки, вони нічого не варті.
2) Вчи те, що тобі необхідно, а не те, що вимагає викладач.
3) Читай літературу з особистісного розвитку, займайся практичною діяльністтю, влаштуйся з 3-4-го курсу на роботу, щоб отримувати практичні навички."

1. Оцінки  - це суб"єктиний чи об"єктивний рівень твоїх знань, перейматися ними не варто, проте взагалі не зважати - також нерозумно

2. Викладач не просто так дає знання. Вони можуть здаватися непотрібними зараз, проте за місяць-два чи через рік ти не зможеш опанувати інший, дуже потрібний тобі матеріал бо ти не маєш для того знань

3. Практична діяльність без теоретичних основ не принесе тої користі якої ти від неї чекаєш. Тобі вибирати і тобі шукати оптимальне співвідношення між теорією і практикою, практичні навички змінюються дуже швидко, а теорія залишається незмінною роки, а то і століття...

/Навіяно почутими в останні дні цифрами зарплат бюджетників/

Як ви думаєте, реально у наші дні прожити на 700 грн на місяць? Мені чогось здається що м"яко кажучи нереально... А виявляється саме стільки отримує у нас в країні солдат-контрактник. І наші військові чини ще дивуються чого народ не рветься до лав захисників вітчизни...Сама знаю хлопця якій справді мріяв бути військовим-контрактником, прослужив вже роки 3 і зараз пішов працювати до нас на склад кладовщиком бо вдома дружина з малою дитиною, і зарплата фактично грузчика перевищує зарплатню війскового разів у 5... То про яку професійну армію можна взагалі говорити... Да, чудова рекламна кампанія, яскраві плакати, заклики до патріотичних почуттів. Проте почуття-почуттями а їсти-то хочеться...і жити не "якось", а нормально...

Моя краща подруга викладає в школі мистецтв, ставка у неї аж 1000 грн...от і приходиться замість співу шукати хоч якісь приробітки щоб прогодувати себе і дитину...Вона не полишає роботи бо не бачить сенсу жити не займаючись тим що лежить до душі, проте таких ненормальних фанатиків серед молоді - одиниці...більшість просто закопує свої таланти і вміння і йде торгувати...Добре якщо такий заробіток дозволяє знайти хвилинку і позайматися з дітьми фактично безкоштовно, для душі, проте це скорше винятки...

Взагалі складається враження що найкраще прожити у нас можна лише торгівлею...кого не перестрінеш - всі менеджери, мерчендайзери, або продавці...і тільки в очах туга - у кожного своя, за спортом, за музикою, за викладанням... Так, є чимало інших сфер де непогано платять, проте щоб бути програмістом, журналістом чи дизайнером тре мати таланат і хист, а отже знов таки займатися спорідненою працею, тільки в цьому випадку вже за більш-менш пристойні гроші...

Так, за останні роки в деяких бюджетних сферах ситуація трохи змінилась на краще. В міністерстві освіти нарешті зрозуміли що якщо середній вік викладачів і науковців наближається до 70 років то років через 10 викладати і досліджувати буде нікому. фізично. А молоді тре заробляти, годувати сім"ї і ставати на ноги. І щойно підвищили зарплати молодь таки пішла в інститути. Так, 1000 грн аспірантської стипендії - не фонтан, особливо для Києва, проте викрутитись можна. А викладацькі зарплати хоч і не дотягують ще до європейських проте 1000-1500 у.е на місяць це вже більш-менш...

Проте це - крапля в морі, невже в інших сферах не можна зробити так само? Невже не зрозуміло що все це - наше майбутнє, що покоління безвідмовних тружеників вже відходить і що скоро не буде кому сидіти в бібліотеках, водити по музеях екскурсії чи вчити дітей музиці... Ніби нікому не потрібні дрібниці...в яких проте ховається наша культура...