Етюд при двох свічках

Той вечір...

І лице натхненне,

І рук, мов крил, граційний змах....

І над усім - етюд Шопена,

При двох запалених свічках.

Мелодія краси і цноти заповнює кімнату, дім...

А я перегортаю ноти й милуюсь профілем твоїм,

Волосся білого розмаєм....

І не вві сні, а наяву, тебе вже вкотре, - відкриваю,

Так добре знану, і - нову.

О господи, яке ж ти диво!..

І ноти випуска рука, і свічі гаснуть соромливо,

Й Шопен здивовано змовка....

Коли роки й життя буденне

Любов і нас утомлять вкрай,

Я попрошу: "Етюд Шопена при двох свічках мені заграй".

І в припорошеній замрії,

Під звуки дивні оживу

Й тебе - укотре вже! - відкрию,

Весь вік і знану, і нову;

Весь вік незбагнену й натхненну...

Ні, я нічого не скажу:

Лишь вибачусь перед Шопеном

І знов дві свічки погашу.

І. Немирович