хочу сюда!
 

Арина

43 года, весы, познакомится с парнем в возрасте 38-48 лет

Похована у рідному Кремянці 13 березня 2001 р.

19 років тому Галина Гордасевич похована у рідному любому її серцю Кремянці 13 березня 2001 р.


На фото: Галина Гордасевич разом з сином Богданом і онукою Соломією

Після похорону у багатьох було здивування, чому Галина Гордасевич обрала Кремянець місцем свого вічного спочинку, бо перебувала тут всього нічого часу в кілька місяців, коли на кілька тижнів приїжджала в гостину до друзів, але відповідь досить проста: де народилася - там і захотіла бути похованою. Дуже мудре рішення. А ще в тому велика правда життя, що жодні життєві напасті не в силі переінакшити волю і долю людини, яка сильна духом! 
Якби не проклята радянська влада, не прокляті "визволителі", що запроторили Галину Гордасевич в 16-ть років за грати після того, як повезли на каторгу ГУЛагу аж на Колиму її батька - священника Леоніда Гардасевича, - то і вчилася б вона у Кремянці обов'язково, а за тим і жила та писала тут, а не промучилася 30-ть років в здеградованому зрусифікованому Донецьку. Так само діти письменниці виростали б не в середовищі бандюковичів-януковичів, а посеред нормального освіченого люду Кремянеччини, Острога і цілої Волині - серед панів, а не пролетарів-злидарів Донбасу. Чи ж не тому перша дитина Галини Гордасевич - син Сергій помер немовлям через убогу медичну допомогу сповна безоплатну, як і я, друга дитина, дивом вижив за тих умов Донбасу з його дикої соціальної убогості, засилля дегенератів та аморального суспільства. Для нормальної людини СРСР був як тотальний жах! А Донбас - як його найвища еволюція людо-ненависницького комуністичного устрою! 
Там була мука, виснаження і безнадія. Навпаки,  у рідному Кремянці відпочивала і раділа душа Галини Гордасевич у рідкісні моменти перебування тут, а планувалося і мати тут житло, як і ще багато було планів та задумів. Галина Гордасевич дуже сподівалася, що за вільної України зможе мати такий достаток зі свого творчого доробку, аж стане меценатом. Зокрема, вона мріяла спільними зусиллями відкрити у Кремянці мистецький пансіонат значно кращий за той, що в Ірені для письменників, бо тут мали бути різні митці, що творчо б проводити свої вакації: письменники, музиканти, малярі, науковці тощо. Пленери, фестивалі, конференції і просто зустрічі різноманітні прийшли б до Кремянця на постійно і це б зробило його центром культури місцевого, регіонального і всеукраїнського значення. Отже і дало значний поштовх економічному та соціальному розвитку і процвітанню. Всесвітньо відомі Канни були довгий час убогим занедбаним містечком, а ідея проведення там кінофестивалю стала золотою жилою для цього всього краю. Для могутнього історичним минулим Кремянця його оновлення було цілком реальним, як вважала Галина Гордасевич. Але, як сказав Іван Багряним і ще дехто, а тепер і я: "Маємо те, що маємо..."

Повернення в дитинство

Пострибаю по доріжці
На одній ніжці –
я в дитинство повернулась!
В мене бантики рожеві
і сандалики дешеві,
та ціна не має значення.
Головне, що я весела
і що недалекі села –
це для мене землі невідомі,
а життя переді мною
озивається луною
і, звичайно, обіцяє радість.
Півстоліття пролетіло,
зупинитись не хотіло,
і було там всього і усякого.
Але я лиш усміхнулась
і в дитинство повернулась:

– Добрий день, Дібровице!
 

Повернення на Батьківщину

Повернутись на батьківщину
        – не така вже оригінальна мрія,
особливо, коли тобі за полудень береться.
Щось тонко і ніжно щеміло побіля серця,
коли я в’їжджала в Тернопіль
          по вулиці Малишка Андрія.

День був хмарний і зимний.
          Чи ж би гнів на мене земля моя мала,
що я так довго чужими стежками ходила?
Ну, що ж, як бачиш, настала ота хвилина,
що я вернулась до тебе
          і сльозу на льоту спіймала.

Не все воно в житті виходить, як мріється,
і далекі дороги не стеляться рушниками.
Підгинаються ноги з утоми, а треба іти та іти.
І побачиш: на місці стоїш,
          хоч здавалось –  сягаєш мети.

І одна хвилина руйнує все,
          що будувалось роками.
Та за куряву тих нелегких доріг,
          що на скроні і серце впала,
як повернення в юність,
          колись нагорода прийде:
щастя ще раз вернутись на землю, де,
рідна мати моя, ти ночей не доспала.

 
                            * * *
А коли мене спитають:
              – Де на світ родилась ти?
Я скажу:
              – Це там, де гори
не якої й висоти,
та коли на кручі станеш,
та коли з гори поглянеш –
то такий довкола простір,
що зривайся і лети!

А коли мене спитають:
         – Де на світ ти народилась?
Я скажу:
              – Це там, де Іква,
що Словацькому любилась,
в’ється межи берегами,
ще там билась з ворогами
мужня і чарівна Ірва,
що в потік дзвінкий розбилась.

А коли мене спитають:
              – Де родилась ти на світ?
Я скажу:
              – Там, де катальпи
жовтувато-білий цвіт,
де пісні дзвенять усюди,
де веселі й добрі люди.
Я у Кремянці родилась –
кремянчанкою зовіть!

Місто мого дитинства Дібровиця

Тихо долає простори,
Ледве колише рінь.
Може, то річка Гуринь...
Може, вона – Горинь...

Місто моє чорноброве,
Як дівчину, приголуб.
Може, воно від “діброви”...
Може, від слова “дуб”...

Тут люди, душею близькі,
А тілом міцні, як дубки,
Говорять вони по-поліськи,
Милі мої земляки.

Тут доля мене причастила
Великої тайни життя.
Тут серця лишилась частина,
Хоч була я ще зовсім дитя.

Знову церква біліє,
Звільняючись бруду й іржі.
Князівно Іуляніє,
Місто моє бережи!

Хай бігають по Воробинській,
Де пісня моя розпочата,
Хлопчики, мов горобчики,
І мов синички, дівчата.

Будинки в разок, мов намисто,
І з бджілкою квітка кожна.
Як це потрібно – місто,
В яке повернутись можна.

 © Галина Гордасевич
2

Комментарии

114.03.20, 07:20