Після того, як оце щойно мій безпосередній шеф, Щавурський Б.Б., сходив у магазин і купив, як він висловився, "жменьку виноградику і два кілограми яблук", заплативши 43 гривні, я зрозуміла, що саме прийшов час почати сеанс навіювання:
ГРОШІ ПАДАЮТЬ МЕНІ З НЕБА!!!
А тепер поставимо питання на державному рівні – Вам вистачає грошей до зарплати?
Голосуємо:
От і відбувається у Львові форум видавців. Особливо я пишаюся придбанням такої книжки, яку я купила вже біля Оперного театру ( бо форум проходить у Палаці Потоцьких, але у Театральному сквері також багато яток учасників форуму). Отже, це дослідження відомого сходознавця-індолога Степана Івановича Наливайка “Таємниці розкриває санскрит”. Це чудова-пречудова книжечка у чорній палітурці ( поки поверталася поїздом до Тернополя не могла відірватися від неї). Це ґрунтовне дослідження відповідності санскриту й української мови та й взагалі спорідненості української й індійської культур. Вражає, що виявляється санскрит та українська мови мають багато спільних та спільнокореневих слів. Наприклад, тата – тато, матар – мати, бграта – брат, свастрі – сестра, ту – ти, свій - взагалі так і буде – свій, трі – три, чатура – чотири, чашака – чашка, уда – вода, то – то, тада – тоді, плаваті – плавати й багато інших. Мало того, багато українських обрядів є майже тотожними індійським. Все це вказує на те, що ми всі, люди, – браття! І наша культура сягає далекої давнини і має спільне коріння з давніми народами.
Продавав книги свого батька Сергій Наливайко, також, хоч і досить молодий, та знаний у світі науковець, який продовжує родинну традицію досліджень української культури. Крім вищезазначеного тОму, він демонстрував ще й власні книги.
Ой, у лузі червона калина
С.Чарнецький
музика народна
Ой, у лузі червона калина похилилася.
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо!
Не хилися, червона калина - маєш білий цвіт.
Не журися, славна Україна - маєш добрий рід.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо!
Виступали стрільці січовії у кривавий тан,
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми тії московські кайдани розіб'ємо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо!
Гей, у полі ярої пшенички золотистий лан,
Розпочали стрільці січовії з москалями тан!
А ми тую ярую пшеничку ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо!
Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
Та й прославить по всій Україні січових стрільців.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо!
Хоч стільки й не живуть, та мені довелося опановувати науку за радянської доби. А тоді у всіх навчальних закладах надзвичайно студіювались твори класиків марксизму-ленінізму. Нам вбивали в голови різні там принципи та закони будівника комунізму.
Ми виносили зі стін освітніх закладів таке:
Щоби змінити державний устрій, в країні потрібна революційна ситуація. Це коли «верхи» не можуть жити по-старому, а «низи» не хочуть жити по-старому.
Крім революційної ситуації, для змін у країні необхідна сила (партія), здатна очолити боротьбу тих, хто не може жити по-старому.
На вашу думку, чи існує в українському суспільстві така партія (сила), що здатна захистити інтереси знедолених та очолити їхню боротьбу проти владарів.
Свої думки публікуйте у коментарях.
Щоби люди кожного разу не лякалися отого гучного слова Націоналізм, читаючи наші публікації, я вирішила звернутися до Великого тлумачного словника української мови і процитувати його значення.
Отже:
НАЦІОНАЛІЗМ, -у, ч.
1. Ідеологія й політика, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок пригнічення іншої, розпалює національну ворожнечу.
2. Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.
3. Рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і т. ін.; патріотизм.
Не знаю, може, й недоцільно публікувати в нашому товаристві цю замітку. Та всі ми живемо в різних куточках України, і кожній частині нашої держави притаманна своя говірка. У кожного регіону є свої особливі слова та вислови, що визначають його з-поміж усіх, і це збагачує нашу мову, робить її яскравою і вишуканою.
Отже, пропоную увазі читачів деякі галицькі слова:
ЗнИмка- фотографія;
ФАйний, слІчний – красивий, чудовий;
ПудЕлко – спеціальна баночка для сипучих продуктів;
Кубіта – дівчина;
ДзиґльОва пані – манірна жінка;
ЛіґумІни – особливі солодощі, яких ніхто ніколи не бачив, або щось дуже смачне;
МарципАни – те саме, що й ліґуміни;
МЕшти – черевики;
СукОнка – плаття;
ДзиґАр – годинник;
Ясік – вишита подушка;
Ясьок – біб (городня культура);
РижОва зУпка – рисовий суп;
КнИдлі – ліниві вареники.
11 вересня у Львові відбудеться книжковий форум. Зазвичай, ми, усі працівники видавництва «Богдан», беремо участь у його роботі.
Цього року з боку нашого видавництва планується ряд презентацій. Серед них одна, на мій погляд, найважливіша. Буде показано широкому загалу тритомник мемуарів класика українського кіно, режисера Юрія Іллєнка.
«Юрка Іллєнка доповідна апостолові Петру» - так гучно зветься ця книга, а жанр її, що так дотепно придумав п.Юрій, звучить - роман-хараман. Хараманами – називала бабуся режисера усі оповідки малого Юрка, що він їх вигадував у своїй кмітливій голові й розповідав старенькій.
Написана книга в стилі «потоку свідомості», де, мов в калейдоскопі міняться скельця спогадів, снів,вигадок, мрій, знятих та незнятих фільмів, уривків непоставлених сценаріїв, напвінароджених кін та реальних життєвих колізій. Написано мемуари також цікаво – з граматичними помилками, що їх допускає автор, та ненормативною лексикою, яка щораз ріже вухо прискіпливого читача. Мова твору – це своєрідний літературний «блоу-ап» або ж «життя зненацька», як би сказали кінематографісти. Та попри все тут постають події не тільки культурного життя епохи, а й суспільні катаклізми, що їх пережив автор, а з ним і його співвітчизники, українці.
Чому я публікую ці рядки у співтоваристві «Ми любимо тебе, Україно»? Мабуть, тому, що нині Юрій Іллєнко – один із чільників «Свободи», і в своїх мемуарах він саме описує свій нелегкий і звивистий шлях до усвідомлення себе українцем… Ось що написано автором у передмові про себе: «… з вишколу… кривавих… бенкетів… хлопча… (автор) виходить Яничаром. … Фатум спокушає нью-яничара… Яничар раптом усвідомлює, що він є відсутнім каменем з тієї соші, яку торували віками його предки. Яничар починає роз’яничарюватись… Знов стає українцем, націоналістом, націонкратом».
(Цитата скорочена мною)
Вже не один раз у коментарях я зустрічала думку, що питання української мови в нашій державі – то спірне питання. Скажу відверто, мене взагалі дивує така постановка цього питання – розмовляти українською в Україні є спірним питанням. (?????????????......)
Та розміркувавши трохи, я зрозуміла, що нічого дивного в подібних висловлюваннях немає… Адже прищеплення непристижності та другорядності української мови починається в Україні зі школи, де виховують у дітей українофобію. Чомусь українська мова завжди вважалась непристижною, другорядною, другосортною. Педагоги з української у школі, зазвичай, були дивакуваті та трохи помішані на класичних творах... На противагу російськомовним вчителям, які пропагували Великую Русскую Культуру и Классику...
Взяти б, приміром, сучасний шкільний буквар. Здається, що укладачі цього підручника зупинилися десь у минулому, бо постійно наголошують на поле, лан, гай, річку, вербу та хату під стріхою… Чи то в селі вони бували давно й не знають, що хати під стріхою вийшли із моди ще у позаминулому сторіччі, і зустріти їх можна під відкритим небом хіба що в селі Пирогово в Музеї української архітектури та побуту, чи то вже геть заклопотані навчальним процесом, зациклюючись на тій освітянській ниві, що й не бачать, що більшість школярів давно перебралась із села до міста, а в селі займають місця за партою лише п*ять-шість учнів на клас… Така відстороненість від сучасного життя, як мені здається, створює ще один аспект непристижності всього, що пов*язано з Україною та українським.
Ще одна хиба, на мій погляд, навчального процесу, що створює враження другорядності української мови. З програми української літератури для загальноосвітньої школи виходить, що значні літературні процеси зупинилися в Україні десь наприкінці 19 сторіччя, ну, може, в середині 20, а далі все проходить на зразок Шевченкових та Малишкових віршів… Тільки не подумайте, що мені не подобається Шевченко чи Малишко, якраз навпаки… Та хочеться наголосити, що в українській літературі, так само, як і в будь-якій світовій літературі, відбуваються процеси, що давно вивели її із рамок провінційності на світову арену, показавши світові такі постаті, як В.Шевчук, Л.Костенко, В.Стус, І. Малкович та інші. В нашій літературі уже встигли посивіти БУ-БА-Бісти, що вели літературний перед впродовж двох десятиліть, їм на зміну прийшов з потужним словотвором Сергій Жадан… Давним-давно хиткий фемінізм Марка Вовчка встигли змінити «ґендерні студії пані Забужко» та творчі експерименти таких літераторок, як Н. Білоцерківець, Г. Пагутяк, Г.Осадко тощо.
Слід сказати, що й український живопис давно вже визнаний за межами нашої держави і не пасе задніх. Варто лише пригадати імена таких Майстрів, як І. Марчук, А. Буртовий, В. Франчук та багато інших.
Та й кіно українське - давно не таке, як його хочуть нам показати - піф-паф та цьом-цьом...
А про успіхи українського спорту годі й казати, наперекір безгрошів’ю та організаційним негараздам українські спортсмени на Олімпіаді в Китаї посіли Україні 11 місце, показавши світові, що ми фізкультурно розвинена та спортивно спроможна нація.
Тому хочу ще раз наголосити – нам, українцям, є чим пишатися, а усім тим, хто не сприймає України та української мови, ще раз пораджу – придивіться ближче до країни, в якій ви живете, усвідомте, що то країна потужних традицій та самобутньої культури. Якщо не полюбіть її, то бодай прийміть...
А нам, свідомим, як у товаристві висловлюються деякі автори, бажаю пишатися своїм, українським, бо зазвичай поважають того, хто сам себе поважає.
Отож, ШАНУЙМОСЯ!
ХАЙ НАША ДОЛЯ НАС НЕ МИНАЄ,
ХАЙ КРАЩЕ В СВІТІ ЖИВЕТЬСЯ !
ШАНУЙМОСЯ, БРАТТЯ, БО МИ ТОГО ВАРТІ!
А ТАКИ - ВАРТІ!
БУДЬМО!
| фрагмент І мертвим, і живим, |
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізите на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» – «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже Німець.
Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те щоб прості люде.
А гвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
