О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

"вятичи орловской губернии"

  • 01.07.17, 13:17
Випадково знайшов от таку книжку:

"Исследование Павла Ивановича Якобия "
ВЯТИЧИ ОРЛОВСКОЙ ГУБЕРНИИ", ЗАПИСКИ  ИМПЕРАТОРСКОГО ГЕОГРАФИЧЕСКОГО ОБЩЕСТВА ПО ОТДЕЛЕНИЮ ЭТНОГРАФИИ. Том XXXII


Дуже цікаве дослідження. Цитую коментар до книги:

"В 1893 году будучи призван организовать психиатрическое дело в Орловской губернии, Павел Иванович Якобий (1842-1913), в частности, организовал учет различных психических расстройств у жителей губернии. Полученные данные, нанесенные на административную карту, показали очень резкое различие по некоторым расстройствам в разных уездах. Это привлекло его внимание и побудило заняться, посильно, антропологическими, этнографическими, топонимическими исследованиями в этой местности. На основании своих наблюдений и результатов исследований он пришел к выводу о том, что в центральных уездах Орловской губернии проживает этнически финское население, которое как бы зажато с двух сторон двумя другими этносами.

Этот финский этнос является частью клиновидной формы зоны проживания финнов, обращенной острием на юг и располагается на территории сегодняшних Калужской и Тульской областей проходит через западные районы Орловской (цепляя восточные районы Брянской) и Курскую области и, возможно, уходит в Воронежскую.

Бросается в глаза резкое отличие между "западным" и "центральным" финским этносом на территории Орловской губернии. Граница этих этносов примерно совпадает с границей Восточноевропейской возвышенности и с сегодняшней границей Орловской и Брянской областей. Восточная же граница этого финского этноса размыта.

Павел Иванович предположил, что так как места, где был обнаружен этот финский этнос, близко совпадают с местами, где согласно летописям обитали легендарные и воинственные Вятичи, то он счел его недорастворенным остатком этого «ассимилированного» примерно в начале 13 века этноса. Это революционное утверждение вызывает к жизни еще одно не менее революционное, для некоторых, его заявление о том, что легендарные Вятичи были финским племенем.

Надо отметить, что это утверждение находит массу подтверждений. Например, по мнению Т. Н. Алексеевой, вятичи в антропологическом отношении могут рассматриваться как «ославяненное» узколицее восточно-финское население. К этому необходимо сделать два комментария. Первый, в отношении термина финны, или использующийся наравне с ним термин, финно-угры. По мнению К. Ф. Мейнандера этот термин только языковой. Так называемые народы финно-угорской группы не образуют культурного, политического, расового единства в большей степени, чем народы индоевропейской группы. Согласно этому определению получается весьма размытая картина. И все-таки доктор П. И. Якобий уверенно причисляет "центральный" этнос к финнам. На основании наличия характерных для финских народов психических заболеваний, «финской» ментальности, подобия в обычаях, подобия в произношении звуков языка, явного тождества в одежде и т.д. Кроме того он указывает на обилие топонимических свидетельств первичного заселения этих мест племенами финской языковой группы. Правда тут необходимо упомянуть, что подобная картина имеет место на большей территории Европейской России. Поэтому столь явная «финскость» «центрального» этноса вовсе не отрицает «финскости» других двух этносов, которая может быть просто иной.

Второе. Необходимо упомянуть, что многие не глубокие исследователи этих мест воспринимали и воспринимают жителей орловского края как весьма однородный великорусский этнос, говорящий хоть и с местными особенностями, но на самом что ни на есть великорусском наречии.

Замечательная книга столь наблюдательного, смелого и творческого человека (свободного от казенного гипноза) каким является доктор П. И. Якобий дает нам уникальный временной срез процесса этногенеза на территории Орловской губернии в самом конце 19 века, который прошел очень спокойно для этих мест, и привлекает внимание самых различных специалистов к изучению столь мало изученного народа, каким является Великорусский. И примыкающему к нему совершенно не проработанному вопросу о роли финнов в формировании Великорусского этноса и Русского государства".

Мерзотники

  • 04.03.17, 08:30
Вчора, в день жалоби, почув такий діалог двох мерзотників пенсійного віку:

- А чєво єто флаги траурниє вісят?
- Да тітульниє падохлі...
 
Характерна зовнішність. Невмируща скрєпна вимова. Стояли біля банку, де зазвичай колишні радянські військові старпери отримують від ненависної України пенсії, розмір яких значно більший за пенсії звичайних українських громадян. От що з такими робити? Позбавляти громадянства? Висилати на рідну землю?  Просто плювати їм в очі? Чи просто мовчки зневажати?

Вишиванковий народ. Частина п'ята: бандерівці 16-го століття.

  • 04.12.16, 00:06
Перша частина: http://blog.i.ua/user/2314358/1955206/
Друга частина: http://blog.i.ua/community/662/1982638/
Третя частина: http://blog.i.ua/user/2314358/
Четверта частина: http://blog.i.ua/community/662/1982720/

   В квітні-травні 1551 року, неподалік від гирла річки Свіяж, на вершині крутої гори московіти збудували замок Свіяжськ. І одразу "... вся гірська черемиса до царя і великого князя приклалася. "Як пише російський літопис: " ... прийшли на третій день сотники, черемиси гірської старійшини, і молили не палити їхні села, бо мурзи їхні їх покинули і втекли до Казані укріпленої." Російські історики пишуть про добровільне приєднання гірських марійців до Росії. Та чи не дивними виглядають ці заяви? Про яку добровільність може йти мова під загрозою спалення сел і знищення їхніх мешканців? Уже наприкінці 20-го століття нам судилося бути свідками подібної ж добровільності, але уже на чеченській землі, коли російські війська оточували аули і під загрозою їхнього повного знищення змушували припиняти опір. Всі мабуть пам'ятають телевізійний репортаж з Чечні, коли товстопикий російський генерал крізь зуби розмовляв з групою чеченських аксакалів, які благали його не руйнувати їхнє селище. Мабуть ті чеченські старці були дуже схожими на своїх нещасних черемиських попередників, які благали, молили московітів не палити їхні села і не вбивати їхніх дітей. Минуло 400 років а нічого не змінилося в тій клятій, кровожерній країні!

   В 1651 році до Москві від гірських черемисів поїхали «ходоки» бити чолом, щоб цар над ними змилувався, ясаки їм полегшив і дав їм свою жалувану грамоту. Москві потрібні були тимчасові союзники, тому перед вирішальним нападом на Казань, цар виказував удавану щедрість до покірних чувашів і гірських марійців: наказав дати їм грамоту, не воювати проти них, віддати їм ясаки за три роки, а ще обдарував послів золотом і шубами! Потім, після підкорення Казані, цар накладе на них таку важку данину, що татарські ясаки здадуться невеликими, і бити їх будуть ще неодноразово, але поки що цар дає щедрі обіцянки, а гірські черемиси дають присягу Москві.

   Одразу за цими подіями московіти зробили перепис дорослого населення гірського края, здатного носити зброю і сказали гірським черемисам: "Ви цареві заприсяглись - так доведіть свою вірність: воюйте з його ворогами!" І ті, як пише літопис, «… зібрались багато та й пішли ...». Яка страшні печаль і приреченість криється за цими словами, адже більшість з тих, хто йшов на цю раптову і непотрібну війну, уже не повернулись додому. Розстріляні татарськими гарматами, розсіяні на полі бою, вони падали порубані татарською кіннотою, потрапляли у полон, де як зрадники не могли сподіватись на милосердя. Тільки частина їх втекла і повернулась до рідних осель. Та всі вони вже були кров'ю пов'язані з Москвою, бо тільки для того і був потрібний той безглуздний похід! Чи це не нагадує вам, шановні сучасники, бандитську тактику москалів на Донбасі, коли вони женуть на українські позиції своїх дурнуватих новороських прибічників, пов'язуючи кров'ю тих з них, хто виживе.

   Але повернемося в 1551 рік. Після походу 500 знатних гірських черемисів їздили до Москви, їх приймав сам цар, кормив і поїв за своїм столом, знов обдаровував шубами і золотом! Всіх інших гірських черемисів було зараховано до "чорних людей" або селян, і коли Казанське ханство було остаточно розгромлене, їх почали нещадно доїти і стригти, як овець нещасних, а як ставало треба Москві - то і різати!

  Та це було потім , а у 1552 році гірські марійці і чуваші брали участь у облозі і штурмі Казані під час яких було вбито 190 тисяч "казанців обох статей віком від старих і до немовлят". Але більшість марійців не стала на бік Москви. Вся лугова сторона аж до земель удмуртських повстала проти російських загарбників. Невеликі марійські загони нападали на московські війська з лісів, завдаючи їм немалої шкоди. Величезна москальська армія, що оточила Казань, сама опинилась в облозі, оточеня загонами татарських лісових вершників і марійських феодалів, які завдавали їм ударів з тилу, заважали підвозити продовольство та інші припаси. В московському війську починався голод. І московіти, чисельна перевага яких над супротивниками була вражаючою, почали проти марійців каральні акції: російські війська оточили "крєпі черемиські", повбивали їхніх захисників, а "остроги їхні розкопаша". Були зайняті Арськ і вся арська земля. Під час здобуття Арська каральними загонами Семена Микулинського, до полону потрапили 12 арських князів, 7 марійських воєвод і 300 "добірних і найхоробріших сотників". Про кількість забитих і полонених простих воїнів і мирних людей не згадується. В цей же час карателі Андрія Курбського і Олександра Горбатого-Суздальського закатували 500 "найзнатніших" марійців. Про страшні звірства карателів розповідає московський автор, сучасник і очевидець різанини: "І загинуло людей багато: вся земля була кров'ю залита, і озера, і ріки з болотами замостились кістками черемиськими".
Чи можна уявити жах мирного населення, яке ставало жертвою цієї різанини? Уже після здобуття москалями Казані, представники марійців просять царя вислати до лугового краю свого представника, щоб той сказав черемисам "цареве жаловальне слово, і всіх їх зібрав, бо вони від страху всі розбіглися". От звідки починається історія біженців від московського свавілля!

   Та не всі люди, що втекли від різанини, наважились повернутись до своїх осель. 3 тих часів починається масова втеча марійців на землі, які тоді ще не були захоплені москалями. Одним з таких місць була Україна! З другої половини 16-го століття нескінченим потоком іде переселення марійців за річку Каму і до Башкирії. На місця, зачищені від марійців, царський уряд починає масове переселення селян, посадських людей, якихось козаків з внутрішніх областей Московії. На землях марійців збудовують російські фортеці: Кокшайськ, Козьмодем’янськ, Царевококшайськ, Санчурськ, Уржум, Яранськ, які стали опорними базами подальшої московської експансії.

   Одразу після повного оволодіння землями марійців, Москва забула про всі свої обіцянки. Ясак почали збирати не за законом, а "виходячи з вигід і прибутків", "щоб для казни збитку не було", "забираючи все, що тільки можна забрати". Жорстокість московських збирачів данини перевершила жорстокість їхніх монгольських колег - баскаків. У 1552-1557 роках на марійських землях почалась справжня визвольна війна. Повстання серед марійців підняли татарський феодал Усейн-Сеїт, марійські сотники і мурзи  Мамич-Бердей, Сарий-Богатир, Зен-Зеїт, Ахметек-Богатир та інші сміливці. За перші 5 років володарювання на землях лугових марійців, москалям вдалось зібрати данину не більше як 2-3 рази, та і це - шляхом кривавих розправ над непокірними. Через опір корінного населення, московська адміністрація краю аж до кінця 16-го століття так і не спромоглась навіть зібрати точні відомості про кількість людей, що повинні були платити данину. В 1553 році казанський намісник князь Горбатий сповістив Москву, що марійці "зрадили, ясаків не дали, а ясатчиків, які ясаки на луговій стороні збирали, Мисюру, Лихарєва та Івана Скуратова повбивали". Марійці і удмурти збудували замість своїх укріплень, зруйнованих Москвою, нові засіки і звідти розгорнули проти москалів бойові дії. Вислане проти них стрілецьке військо, повстанці повністю розгромили. Після цього вони збудували укріплене місто на річці Меші за 70 верст від Казані, яке стало справжнім центром визвольної боротьби. Звідти повстання перекинулось на правий берег Волги. В березні 1553 року на гірську сторону перейшли загони Зен-Зеїта і Сарий-Богатиря. Свіяжський намісник Шуйський вислав проти них військо на чолі з воєводою Салтиковим, до якого додав загін вірних Москві гірських марійців. Але сніги у тому році були дуже великі, і московське військо в них просто застрягло. А повстанці, які швидко і легко пересувались на лижах, оточили їх і повністю розбили. Сам воєвода Салтиков потрапив до них у полон.

   Успіхи марійців дуже занепокоїли Москву. У вересні 1553 року, задля придушення повстання, на Середнє Поволжя прибули каральні загони воєвод С. Микулинського, І. Шерємєтєва, П. Морозова, А. Курбського. Ось уривки з московських літописів про ці події: "...ходили на лугову черемису Арською дорогою, воювали добре і черемиси повбивали багато...", "... посилали воювати голови ..., а самі, йдучи дорогою Арською, і до Нурми, і на Уржум йдучи, воювали і палили всюди. І прийшли воєводи на Уржум, від Казані 10 днів ходу, і направо посилали, і на побережну сторону Чуваською дорогою голови, і багато людей, і міста повоювали. ... І місто на Меші спалили, і людей в тому місті небагатьох заставши, всіх повбивали, а інші з нього повтікали. А навколишні там села всі попалили, і людей повбивали, і місто дощенту зруйнували". З каральної експедиції московські війська, як завжди, повертались додому з "величезними користями", тобто з награбованими цінностями. Чи не так, як і з усіх своїх наступних «замирень», включаючи і останнії чеченські, грузинські і українські події, щодо яких є незаперечні факти ...

   Та навіть такими нечуваними звірствами повстання остаточно придушити не вдалось. Взимку 1555 року воно знов охопило все марійське лівобережжя, включаючи марійські волості вздовж річок Вітлуга і Рутка. І знову "...від воєвод війна була, і багато людей впіймали і повбивали". В цей час найширший рух опору підняв марійський луговий сотний князь Мамич-Бердей, який спочатку діяв у східній частині Марійського краю, але потім змушений був вийти на Волгу. Це пояснюється тим, що налякане каральними акціями московитів населення східних районів змушене було відмовитись від боротьби і "ясаки всі сповна заплатити". Деякий час загони Мамич-Бердея вдало діяли проти російських військ, перехоплювали судна, що пливли Волгою. Потім, з двотисячним загоном, Мамич-Бердей перейшов на правий берег Волги і закріпився в невеличкій фортеці Чалим, що неподалік від сучасного Козьмодем'янська, щоб звідти знов вести вдалі бойові дії проти московських загарбників. Але відважного героя, якого московіти не могли здолати у відкритій битві, видали зрадники. "Гірські люди" пообіцяли Мамич-Бердею допомогу у боротьбі проти Москви і запросили його і ще 200 найвірніших товаришів на бенкет з приводу початку спільної боротьби проти ворога. На тому бенкеті майже всіх їх підло повбивали, а самого Мамич-Бердея, захопленого живим, відвезли на розправу до Москви у супроводі сотника Алтиша. Загін Мамич-Бердея, що залишився без ватажка, був розбитий.

   В квітні 1556 року на містечко Чалим з Казані був висланий загін на чолі з боярином П. Морозовим, який «повоював і побив багатьох, і містечко спалив». В травні 1556 року карателі Морозова уже діяли близ Арська і Меші, «воювали десять днів і всі Арські місця повоювали і повбивали багато людей, і полону багато вивели». У червні 1556 року каральні загони П. Морозова і Ф. Салтикова діяли поблизу Арська, Ашита і Уржума не доходячи до р. Вятки верст 50 і «воювали незліченно багато і полон захопили - жінок і дітей, а чоловіків всіх убивали». Сил у повстанців меншало і меншало, а у московітів тільки додавалось, їхні страшні своєю нелюдською жорстокістю каральні акції змушували заляканих людей припиняти допомогу повстанцям. У 1557 році був розбитий загін Ахметека-Богатиря, а сам Ахметек був захоплений у полон за допомогою зрадників. У травні 1557 року лугова частина Марійського краю припинила боротьбу і змушена була скласти присягу Москві. Як пише літописець, «лугові черемиси прислали до Казані і Свіяжська своїх послів бити чолом за свої провини, щоб цар над ними змилувався і учинив у холопстві, як і гірських людей, і ясак звелів їм давати, як і раніше вони давали». До Казані на присягу їздив луговий сотник Абиз з товаришами, а від "чорних людей" присягу приймав боярський син 0. Рогатий. Присягнули навіть ті соратники Мамич-Бердея, які не загинули в битвах. До Москви на присягу поїхали лугові сотні князі Казимир, Янтемир і Кака, які били чолом про вічну дружбу Лугового краю і Москви. Так завершилася перша черемиська війна.

Вишиванковий народ. Частина четверта.

  • 03.12.16, 21:41
Перша частина: http://blog.i.ua/user/2314358/1955206/
Друга частина: http://blog.i.ua/community/662/1982638/
Третя частина: http://blog.i.ua/user/2314358/

   В той час Казанське ханство, до складу якого входили дві марійські і три татарські орди, роздирали внутрішні чвари, які виникли не без зовнішнього втручання. З одного боку панівна верхівка ханства (а це були зайди, кримсько-татарські мурзи, які «понаїхали» до Казані слідом за своїм царевичем, що зайняв ханський престол) володарювала так невміло і нахабно, що збудила до себе ненависть всіх місцевих татар від найбідніших ясачників і до найвпливовіших мурз. З другого боку щедро підкормлені прибічники Москви підбурювали народ до непокори і робили все, щоб кинути свою землю під чоботи московський воєвод. Окрім того, Москва робила все можливе для знищення економіки свого сусіда, не забуваючи при цьому і про підготовку до прямого військового нападу. Кілька невдалих спроб оволодіти Казанню не засмутили Москву, лише змусили її ретельніше готуватись до майбутньої війни.
 
Московіти захопили Казань і знищили татаро-марійську державу в 1552 році, та вони були близькі до перемоги ще раніше – в 1524 і 1530 роках. Обидва рази Казань вистояла завдяки відважним черемисам. В 1524 році саме марійці розбили на Волзі військо московітів під проводом князя Палецького, потопили майже всі ворожі судна, захопили військові припаси і зброю. В битві загинуло майже 30 тисяч московських ратників. Завдяки цій перемозі Казань витримала навалу.

   В 1530 році, під час облоги Казані, склалася і зовсім критична ситуація: московіти захопили передмістя, і почали гарматний обстріл фортеці, яка була переповнена біженцями. Люди гинули тисячами. Раптом здійнялися страшна буря і злива. Московські стрільці і гармаші розбіглися з позицій. Цим скористався хан Сафа-Герей і його кримські і ногайські вельможі. Ні, вони не пішли у наступ - вони зрадили  своїх підданих, залишивши казанців на загибель, а самі пішли на прорив, рятуючи тільки своє власне життя. Порох у московітів був мокрий, тому з втратами Сафа-Герей і його наближені вирвалися з облоги. А в місті почалася паніка. Дванадцять тисяч татарських вояків казанського гарнізону втратили волю до спротиву. Ворота Казані були відкриті майже три години, і тільки дивом московіти не вдерлися до міста. Положення врятували героїчні марійці, які єдині не втратили волю до спротиву. Вони кинулися на ворога, відбили у нього гармати, рушниці, цілий обоз зі зброєю і порохом, все це завезли до міста і замкнули за собою міську браму. На той час, побачивши героїчний вчинок марійців, оговталися і інші захисники міста. Москва відступила. Але ж попереду був кривавий 1552 рік…

   Російські історики твердять, що єдине, чим керувалась Москва, починаючи похід на Казань - вимушена самооборона. Але сучасник подій, ідеолог московського войовничого дворянства Іван Пєрєсвєтов був більш відвертим, коли закликав царя Івана Лютого "...удалих воїнів послати на улуси казанські та звеліти їх палити, а людей рубати і полонити". Він пише: "Дивно, що така землиця невелика, але вельми принадна у такого великого і сильного царя під пазухою знаходиться, а не у дружбі з ним, а він так довго терпить і кручину від них таку велику приймає. Хоч би та землиця принадна і дружньою була, несила була б терпіти її за таку її принадність!"
От так! Мабуть є над чим замислитись деяким нашим сучасникам, які вперто твердять, що нинішня Росія веде війну проти України тільки тому, що вона до бідної расєюшкі недостатньо виявляє дружби, а от якби робила все так, як наказує Москва, тоді б все «било пучком». Та ні, Московщина ні на крихту не змінилась від часів кривавого царя Івана і розумника Івана Пєрєсвєтова, чиї поради цареві я раджу добре запам'ятати всім наївним українцям, щоб не потрапити у пастки, які щедро ставлять на таких наївних промосковські кликуші.

   Отже, Москва готувалась до вирішального нападу на Казанське ханство. Найскладніше у той час було гірським черемисам, бо вони знаходились якраз на шляху російських вторгнень, між Москвою і Казанню, як між молотом і ковадлом. Князі гірських черемисів намагалися хитрувати. Ось що писав іноземемний сучасник тих подій Джильс Флетчер: "... Черемиські татари, що живуть між московитами і ногайцями, поділені на лугових і гірських. Останні дуже часто турбували московських царів, які нині вдоволені тим, що можуть купувати у них мир, розраховуючись з їхніми мурзам і дивей-мурзами, тобто начальниками їхніх племен, щорічною даниною своїми товарами, а ті з свого боку повинні служити цареві в його війнах на деяких відомих умовах. Кажуть, що черемиси справедливі и чесні у своїх вчинках, тому ненавидять московітів, яких вважають підступними і несправедливими. Тому прості люди не хочуть укладати з ними ніяких договорів, та мурзи за данину, що отримують від московітів, утримують народ від порушення умов договору». З іншого боку тодішні казанські хани, безжальні і до свого народу, обкладали гірських черемисів важкою даниною, забирали до свого війська їхніх синів, а вродливих марійських дівчат віддавали до гаремів всього ісламського світу. Але ж і від московітів, в разі їхнього нападу, гірські черемиси не чекали нічого доброго. Марійські перекази розповідають, що налякані горяни зійшлися на велику раду, де найбільші мудреці, князі, мурзи, сотники і язицькі гадателі-мужани довго радились на який бік їм пристати. І вирішили таки піддатись Москві, але за певних умов. Вони просили залишити їм своїх князів, не зачіпати мужанів, людей простих не ображати і московським боярам їх не віддавати, ясак (данину) збирати по совісті, за царським законом, і той закон не змінювати, і щоб москалі ніколи не кривдили марійських жінок та дівчат. Сам перелік умов уже свідчить про те, якої думки були давні марійці про своїх сусідів московітів. Мабуть вони не дуже обманювались відносно своєї долі, і хотіли лише послабити неминучий її удар.

   Але російські джерела змальовують ці події дещо по-іншому. Так вони твердять, що 6 січня 1546 року гірські черемиси надіслали своїх послів до великого князя Московського, князя Тугая з товаришами, чолом бити «щоб він наказав військо посилати на Казань, а вони зі своїми воєводами государеві Московському служити хочуть. І великого князя воєводи ходили до Свіяжського гирла і багато Казанських міст повоювали і привели до Москви сто чоловік полонених черемисів". Отже виходить, що гірські марійці запросили росіян напасти на своїх братів лугових марійців, яких було побито, а сто чоловік взято у полон і відведено до Москви? Так це було, чи не так, бо москалі великі майстри брехати, та з тої пори росіяни вперто намагались поділити черемисів на поганих лугових і добрих гірських. Цю тактику вони потім будуть застосовувати неодноразово, намагаючись наприклад поділити українців на східних і західних, а чеченців на поганих гірських і добрих надтеречних і т.д.

Вишиванковий народ. Частина третя.

  • 03.12.16, 17:54
 Перша частина: http://blog.i.ua/user/2314358/1955206/
 Друга частина: http://blog.i.ua/community/662/1982638/

   Перед тим, як почати третю частину розповіді про долю черемисів, поговоримо про хутра, про дорогоцінні хутра куниць, бобрів, песців, білок, що у великій кількості добувались вмілими мисливцями на землях угро-фінських народів і племен, що межували з північними і північно-східними землями московитів. Саме ці хутра, які так цінувались у заможних країнах Європи, давали московитам величезні прибутки, дозволяли зміцнювати військо, купувати зброю, будувати нові фортеці, наймати в Європі досвічених військових фахівців, зброярів, фортифікаторів. Хутра були найціннішим експортним товаром, нафтою і газом тодішньої московщини, а також джерелом і складовою частиною величезних хабарів, за допомогою яких Москва купувала і війну, і мир, і прихильність вельмож як на заході, так і на сході, знаходила шпигунів і агентів впливу і у королівських замках, і серед найрізноманітніших ханів і мурз. Московські посли за допомогою золота і хутра швидко вирішували на свою користь такі справи, які вимагали довгих років війн і важкої праці. Московські дарунки патріархові зробили  Москву новим центром православ'я, московські дарунки ханові кримському  неодноразово відправляли орду в набіги на Україну. Саме після такого походу і пограбування Києва, кримський хан  надіслав до Москви у дарунок великому князеві Московському служебні посудини зі Святої Софії Київської...

   Ненажерність Москви, її жадоба до влади над іншими народами, потребували величезних витрат, а отже все більше і більше хутра. Ця потреба і була вирішальною для вибору першого стратегічного напряму московської експансії - на північ і північний схід. Невеликі племена і народи, що жили в тих краях, не могли чинити опір і за найменшу непокору жорстоко винищувались. Там, де не змогло пройти московське військо - проходили московські попи, готували плацдарми. Монахи будували монастирі, фактично фортеці, в монастирях заздалегідь робилися запаси їжі, пороху, зброї. За монахами приходили стрільці, які займали вже готові укріплення, мали там припаси, дах над головою, бані і навіть шльондр. Війна йшла далі. Війна давала Москві кошти, а ті у свою чергу дозволяли поширювати воєнну експансію. Знаменита західна формула "Товар-Гроші-Товар" у Московії перетворилась на "Війна-Гроші-Війна". Ні про які шляхетні цілі мова тоді навіть не йшла - ні про    християнство і прогрес для бідних язичників і дикунів, ні про вимушений від тих дикунів захист, ні про прозаїчне освоєння нових земель добрими, лагідними москальськими переселенцями . Все це потім додумають нащадки загарбників щоб хоч якось виправдати своє панування над майже винищеними народами півночі. Старі російські джерела називають тільки одну, справжню ціль цієї експансії - хутряну данину.

   На шляху до жаданої здобичі Москва трощить не тільки невеликі "поганскії" народи, але і свого могутнього конкурента - "братній" Новгород Великий. Новгородські ушкуйники, ці рекетири давнини, які на своїх легких човнах-ушкуйках продирались до найвіддаленіших лісових куточків, обкладаючи помірною хутряною даниною місцеві мисливські племена, повинні були поступитись московським завойовникам, чиї непомірні апетити вимагали повної покори і нелімітованої рабської праці на свої інтереси від всіх підкорених народів.
Отже, середина 16-го століття. Давно розвалилась Золота Орда. З-під влади одного з її уламків - Казанського ханства - так і не встигли звільнитись марійці. Московити ж здобули незалежність, подолали феодальні чвари, зміцнили свою військову могутність і знов впритул підіишли до марійського краю . Наставав час "черемиських війн".


Вишиванковий народ. Частина друга: лісові воїни

  • 03.12.16, 13:32
   "Уважно вивчайте минуле Ваших ділових партнерів" - рекомендують західні бізнес-довідники. Вони твердять, що людина, навіть якщо вона з роками дуже змінилась, все одно не може остаточно позбутись певних негативних рис, закладених у її свідомість від дитинства, а може ще і до народження. Генетично. Тому, довідавшись про її минулі погані вчинки, ви можете добре зрозуміти, на які дії по відношенню до Вас вона є здатною у майбутньому.

   Від себе можу додати: уважно вивчайте минуле сусідніх держав і народів, щоб у майбутньому не купитись на їхні хитрощі, бо держави і народи, як і люди, мало змінюються з плином часу, незважаючи на технічний прогрес, демократичні перетворення (чи імітацію перетворень), еволюцію світоглядів та певні морально-етичні здобутки, які зазвичай, впливають лише на порівняно нечисленні прошарки духовної еліти. Згадаємо, як колись, зовсім не так давно, нам дуже хотілося щиро повірити, що Росія - братня країна, що вона поступово пом'якшує свій агресивний норов, що ніщо вже не загрожує мирному існуванню сусідніх їй народів...

   Тепер зрозуміло, що ніщо не може змінитися в тій страшній країні, що народ її як був величезною бандою кровожерних дикунів, так і залишився нею донині. Але для усвідомлення цього не потрібно було чекати війну на нашій землі, достатньо було добре вивчити поведінку цього божевільного хижака у минулому. Все, що коїться зараз - це лише дзеркальне повторення безлічі кривавих "замирень", які здійснювала Росія проти різних малих і не дуже малих народів за п'ять віків свого існування. Може і не початком, але дуже яскравим прикладом з величезного списку москальських злочинів стали "черемиські війни", які відбувалися у другій половині 16-го століття, в роки російської юності, коли Москва, тільки но здобувши незалежність і придушивши внутрішній феодальний роздріб, почала жадібно ковтати сусідні землі і народи.
Черемиси були першим народом, який вчинив впертий збройний опір російським загарбникам і заплатив за свій спротив страшну ціну. Майже півстоліття то згасало, то знов займалося полум'я війни, яке щедро заливало кров'ю землю Середнього Поволжя. Може і здобули б черемиси волю, якби їхнім супротивником був інший народ, не такий жорстокий і підступний. Але в обійми Москви легше потрапити, ніж з них потім вирватись, і це змогли відчути на собі волелюбні черемиси, майже розчавлені у тих міцних обіймах 

   Черемисами (черемиси в перекладі з тюркської – «лісові воїни») спочатку хазари, а потім і московити називали марійців - один з корінних народів Поволжя, колись численний і вільний, а зараз - один з так званих малих народів Росії, які живуть на залишках своїх етнічних земель, щільно оточені землями "бальшово брата", до яких вони колись "добровільно приєднані", хоч були (як іноді, дуже рідко, кажуть деякі сором'язливі російські історики) певні елементи завоювання". Треба наголосити: марійці на своїх землях є корінними жителями, вони ніколи не були кочівниками і завжди, від самого свого утворення як етносу, осідло жили в країні своїх предків. Основа давньомарійського народу склалась тут ще у першому тисячолітті до н.е. шляхом консолідації споріднених угро-фінських племен, одночасно з формуванням на сусідніх землях інших угро-фінських народів: мері, мордви, муроми та інших. Марійці, як один з етнічних компонентів, "брали участь" в утворенні чуваського і удмуртського народів, а жителів північного Татарстану та Приказанського краю, яких зараз вважають татарами, можна сміливо назвати прямими нащадками марійців. За часів свого розквіту, марійці займали на лівому, "луговому" березі Волги землі від правобережжя рійки Вятки на сході до лівого притоку Волги, річки Лінди на заході, а також все Повітлужжя аж до річки Пімжі на півночі. Частина їх, так звані  "гірські черемиси", жили на правому, "гірському" березі Волги, займаючи майже всю північну частину теперішньої Чувашії. А якщо дослідити топоніми, то марійські назви рясно вкривають карту Росії аж до північної Вологодчини. Про немалу чисельність марійців свідчить той факт, що вони могли швидко зібрати сорокатисячне військо. Але не зважаючи на те, що марійці були відважними вояками, і навіть москалі, не дуже щедрі на похвалу до своїх супротивників, називали їх "вмілими і завзятими ратниками", то був мирний народ, що займався сільським господарством, ремеслами, торгівлею і ніколи не зазіхав на землі інших народів. Господарство у марійців було комплексним: вони самі виробляли для себе всі необхідні товари від їжі і одягу до зброї і прикрас, і не залежали від сторонньої допомоги. Процвітали промислове полювання, риболовля, бортництво, металургійне виробництво. Марійські ковалі і ювеліри майстерно володіли найскладнішими на той час технологіями, знали секрети ливарництва, чеканки, гравіювання, вміли робити високоякісну позолоту. Високої майстерності досягли майстри-різьблярі, ткачі, зброярі. Все це, звичайно, заперечує розповсюджену у свідомості більшості росіян стійку думку про те, що Росія несла завойованим народам майже сонце просвіти, бо до того вони гинули в імлі дикунства. І про це твердять всі покоління московитів, не дивлячись на той факт, що більшість з тих народів уже мала розвинену культуру ще тоді, коли предки росіян ще навіть не замислювались над своєю національною ідентичністю.

   Мирному існуванню марійців сприяло і те, що до самого Середньовіччя вони жили в оточенні етнічно близьких угро-фінських племен і народів: на північному заході від них, на Білому озері, річках Шексна і Молога жили вепси, на сході Волго-Окського межиріччя - меря, середню і нижню Оку займали мордва і мурома, і тільки на півдні і південному сході від них жили тюрки - булгари, з якими у марійців склались цілком дружні, мирні відносини. Але вже в 11-му столітті жорстокі кацаби (саме так сусіди називали різноплеменних предків нинішніх москалів, в перекладі з тюркських - душогуби) впритул наблизились до марійських земель, і коли кацабські поселення з'явились на річці Сурі, зіткнення кацабських і марійських інтересів стало неминучим. Та сталось так, що історія відклала їхнє пряме збройне протистояння на декілька століть: вторгнення орд хана Батия, повне знищення Волзької Булгарії, спустошення земель і князівств, що межували з марійськими, нарешті повна залежність і марійців, і кацабів від влади Золотої Орди на деякий час розвели ці народе у різні сторони величезного ристалища. Та не назавжди. І кацаби змогли використати наданий історією час краще, бо коли зіткнення їх з марійцями нарешті відбулось, вони були готові до нього краще, ніж волелюбні черемиси.

"Сувенір"

  • 17.11.16, 07:27
От таку згадку про так звану "зону АТО" возить у себе в машині хлопець, водій, який два рази пройшов через те АТО:


Списки на винищення.

  • 16.10.16, 13:25
Є така ватна мантра: "Єслі би ви, майданутиє, нє устроілі свой Майдан, нє било би нікакой войни".

Брехня! Війну проти України готували давно, готували ретельно. От приклад: отримав точне підтвердження того, що всі проросійські організації (як політичні, так і просто громадські - всі ті чмошні козачки, всі ті брехливі православні пєснопєвці, всі ті мирні боронителі "вєлікай культури" - повторюю ВСІ) дуже давно і обов'язково(!) складали списки патріотів України для російського ФСБ. Списки готували на час майбутньої окупації. Списки готували на майбутнє винищення, на майбутні тортури, на майбутнє ув'язнення, на майбутню висилку до всіляких магаданів і сибірів.

Був у мене сусід, старий дід, батько мого покійного товариша. Дід за походженням був етнічний українець з Білгородчини, а за переконаннями - лютий україноненависник. Заради покійного сина, ми підтримували старого як могли, не зважаючи на його (як ми думали) старечі дуркування. Підтримували доки той не сказав з люттю в голосі, що "сєгодня вньос тєбя, бандєра, в спісок на расстрєл, кагда наши прійдут" (дід вступив до марківської партії "Родіна", ходив на всі їхні збіговиська). Звичайно, що після цього дід був нарешті і остаточно відправлений до бісової матері, і більше ми з ним не спілкувалися, аж доки він не виїхав до Росії. Але тоді його слова я вважав простою маячнею.

Виявляється, що це не була маячня. Люди, які жили поруч з нами, яких ми іноді вважали своїми друзями і добрими сусідами, готували наше винищення. Копії цих списків, а також дані про тих членів проросійських організацій, хто був співучасниками їхнього складання, частково потрапили до рук наших "органів". Чи наші ті органи - то інше питання. Що з тими списками будуть робити?

А нічого! Виявляється неможливо довести, навіщо складалися ті списки. Може ті, хто їх складав, хотіли роздавати людям морозиво, або газети? Може то були списки якихось комерційних розсилок? Тому будуть лежати ті списки в таємних архівах, а ватани будуть плекати надію, що вони їм колись знадобляться. За призначенням.

Кармічна хвиля

  • 27.03.16, 12:30
Замість передмови: реріхівщину сприймаю досить критично. Особисте спілкування з представниками цієї течії ніколи не викликало негативних емоцій. Так, реріхівці -  досить зазомбована, але не агресивна публіка. Читають вірші, люблять музику. Категоричні в своїх віруваннях не більше, ніж якісь адвентисти чи православні. Агітують за мир. Це може і добре діло, та в умовах військової агресії з боку московитів, реріхівські  миролюбні проповіді дещо дратують. Ми вже заплатили страшну ціну за надмірну миролюбність і довірливість. Але мова зараз не про це.

Тепер про так звані "кармічні хвилі". Як твердять мої знайомі,  кармічна хвиля - це хвиля вищої енергії, яка повинна повертати порушені гармонію і рівновагу Всесвіту до первинного стану. Гармонію і рівновагу  порушують злі дії і навіть негативні думки людей, або навіть цілих народів. Ці дії породжують хвилю негативної енергії, яка руйнує рівновагу світу. Але
негативні хвилі породжують і протидію у вигляді тих самих кармічних хвиль. Дія кармічних хвиль - це начебто і не є просто пряма кара для злодія. Або злодіїв. Але ззовні воно виглядає дійсно як вища кара. Народи і держави, навіть найвеличніші,  руйнуються кармічними хвилями з Всесвіту, щоб нейтралізувати зло, породжене цими народами і державами.

Питання: чому ж тоді зло в світі існує і процвітає? Чому, наприклад, кармічні хвилі досі не зруйнували страшну імперію зла - московщину? Виявляється, вищої кари неможливо уникнути, але її можна відстрочити. Зло, щоб тимчасово уникнути кари, повинно підсилювати свою дію, не зупинятися, додавати злочин до злочину, підіймати рівень злодійства все вище і вище. Нові хвилі зла повинні невпинно виходити від свого джерела. І тільки тоді, коли зло досягне найвищого рівня свого розвитку, і не зможе продукувати себе на більш страшному  рівні - от тоді його, як цунамі, накриє і поглине вбивча кармічна хвиля.

От таке твердження.

Тепер дивимося на московщину. Вона піднімає все більші і більші хвилі зла. Спочатку була Грузія, потім Чечня, потім знову Грузія, потім Україна. Слідом за Україною - тисячі розбомблених життів у Сирії. Що далі? Який новий злочин допоможе москалям відстрочити неминучу кармічну кару? Знову війна проти України? Новий геноцид, голодомор, концтабори? Теракти по всьому світі? Нова світова війна? Адже тепер для москалів зупинятися вже пізно...

Доля зрадника

  • 14.02.16, 12:37
Прочитав ось цю замітку шановної пані Голубки: "Краса!!!! Респект майстру!!!" http://blog.i.ua/community/2311/1806287/#p1
Прочитав коментарі. Зрозумів, що треба написати тут, хто є насправді Олександр Ткаленко, роботу якого так хвалили читачі замітки.
А він - зрадник, кремлівська блювотина, ворог народу і держави. Колишній "Заслуженный мастер народного творчества Украины", а нині - заслужений покидьок лугандону, бридкий путінський жополиз.

Отже знайомтеся, панове! Олександр Ткаленко у ворожих соцмережах "в контактє" https://vk.com/id20656952 та "одноглазнікі" https://ok.ru/profile/355902872669?st._aid=NavMenu_Friend_Main

Якщо покопатися на звалищах інтернету, можна знайти багато матеріалів про життя "великого майстра", від яких тхне дешевою саморекламою та брехнею, наприклад: "
Житель Антрацита Луганской области — единственный человек в мире, который смог разгадать утерянный столетие назад секрет златоустовских оружейников" або "...за все время, что я делаю ножи, у меня ни разу не было брака, я никогда не мучаюсь с изделием, — говорит Александр. — Может, и правда, что-то сверхъестественное мне подвластно..."

Займатися виготовленням ножів і шабель Ткаленко почав у далекому 1995 році. Важка праця на шахті  набридла, грошей не було. А навкруги ходили новонароджені донецькі олігархи і колишні дрібні бандити, які переродилися в бізнесменів і банкірів. Вони любили полювання і платили величезні гроші за золоті цяцьки. Згадав Ткаленко про своє старе аматорське захоплення ножами, і почав робити з нього гроші. З'явилися солідні замовники, зв'язки у "вищому" світі. Діло пішло. Скоро пан Ткаленко перестав сам кувати залізо, всю роботу переклав на найманих робітників. Що ж, треба визнати, "нюх" у Ткаленка був відмінний. От він серед "поважних" нелюдів:






Відома шабля з бюстом Януковича в шоломі, з діамантом на лобі:






Але знаменитий "нюх" таки схибив. Після початку війни на Донбасі, Ткаленко подався в "донські козаки".

Був командиром місцевих бойовиків, організовував сепаратистський "референдум", потім став депутатом так званого "Республиканского собрания"а також "народним мером". Потім побув комендантом міста Антрацит від атамана Козицина. Все начебто йшло добре. Місцеві бізнесмени несли до нього данину за "переєстрацію" та "охорону". Ось що писали про цей час на http://podrobnosti.ua :

"
После того, как Александр Ткаленко возглавил банду козаков в Антраците, все местные бизнесмены стали обязаны платить террористам дань. По версии Ткаленко - это называется "пройти перерегистрацию".

Процедура представляет из себя прием у оружейника Александра Ткаленко, на котором он лично выдает предпринимателям бумагу, гарантирующих их безопасность и способность продолжать свое дело.

Александр Ткаленко на митинге сепаратистов в Антраците

Все, кто соглашается на перерегистрацию, обязаны, помимо крупоной суммы, платить еще и дань - 20% налог в пользу террористов. Никаких гарантийных документов бизнесменам и предпринимателям не выдают. Кроме того, раз в месяц на фирмы и предприятия приходят вооруженные аудиторы - люди Ткаленко, которые проверяют, исправно ли платится дань.Из-за сложившейся ситуации, в городе закрыты все магазины, кроме тех, которые теперь принадлежат  террористам, а сам главарь казаков угрожает всем, кто не платит физической расправой и обещает и дальше бороться с "фашистами" и "бандеровцами".

Сам Ткаленко пише про цей період так:

Все кто думает что я мастер-оружейник занимаюсь мародёрством и грабежами, как написал какой то идиот в моей рекламе, тот наивный "овец".

Але правду вже не заховати. Кормився Сашко з горя і крові своїх земляків, кормився!
Дивимося:
"Былое и настоящее Александра Ткаленко" http://nuker82.livejournal.com/255363.html

Добра була кормушка, але згодом від неї Ткаленка відтіснили більш авторитетні бандити, і він  знову повернувся до своєї майстерні. Там він таки виготовив "козачу шашку" для свого нового господаря - Путіна. Але у Путіна таких майстрів-жополизів - цілий віз.
Тому ходять чутки, що Ткаленко хоче таки повернути свої вироби на український ринок, до "клятих бандерів і фашистів". До речі, старша донька Ткаленка вчиться в "бандерівському" Києві. Хто знає, може скоро приїде Ткаленко на якийсь ярмарок до столиці, привезе до Київа ножик з тризубом, і добрі "бандери" забудуть про його підлість, і знову почнуть кричати: "Респект майстру!"
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая