Мовою цифр, інформує Економічні новини.

1. Після подолання падіння економіка України зростає вже вісім кварталів поспіль. У першому кварталі 2018 року зростання ВВП становило 3.1%.

2. Зростання капітальних інвестицій у першому кварталі 2018 р. становив 37.4%. Найбільші обсяги інвестицій спрямовано в промисловість (вкладено кошти в оновлення обладнання), будівництво, транспорт, сільське господарство (крім того, уряд цього року виділив значні суми на підтримку аграріїв).

Читайте: Економіка України повернеться до зростання (МВФ)

3. Перехід економіки від сировинної моделі до технологічної. У січні-квітні 2018 р. (порівняно з аналогічним періодом попереднього року) машинобудування зросло на 6,8%, виробництво комп’ютерів, електронної та оптичної продукції – на 9,4%, виробництво машин та устаткування для металургії – на 9%.

4. Зовнішньоторговельний обіг товарів за січень-квітень 2018 р. збільшився на 14%, або на 4 млрд дол. (порівняно з аналогічним періодом попереднього року).

Зрозуміло, що про позитивні зміни можна говорити тоді, коли ці позитиви стануть відчутні на рівні звичайних громадян, про що наразі ми не можемо говорити. Також зазначимо, що Україна має зовнішні боргові зобов’язання (зокрема накопичені довоєнними урядами).

Запитання щодо нашої санкційної політики. Вийшов відомий указ про рішення РНБО. Усіх цікавило, з чим пов’язане внесення двох електронних українських ЗМІ до санкційного списку.

Деякі українські ЗМІ, особливо ті, які перебувають під впливом сусідньої країни, не просто використовувалися в інформаційній війні, а й безпосередньо займалися пропагандою тероризму. Наприклад, у прямому ефірі транслювали (9 травня – ІФ) військовий парад на окупованій території. Це була онлайн-трансляція, з позитивною оцінкою того, що відбувається.

Таких сайтів було значно більше, ніж ті, які внесено до санкційного списку...

Згоден, але РНБО може ухвалювати рішення тільки на підставі пропозицій тих, хто має право згідно з законом ініціювати ці санкції, а це Кабінет Міністрів, Верховна Рада, СБУ та Національний банк.

Коли мені стало відомо про такі онлайн-трансляції, я звернувся до Служби безпеки України для проведення перевірки та внесення подання. Внесені пропозиції зафіксовано в рішенні РНБО, але, думаю, це не останнє рішення, і список розширюватиметься.

Президентський законопроект про національну безпеку, який готується до другого читання, змінився до невпізнання.

Це дуже важливе для нас питання. На початку року я провів переговори з генсеком НАТО, й цей закон був серед основних обговорюваних тем. Наші партнери дуже зацікавлені в ухваленні цього закону, тому що саме він задає натовські, європейські параметри для нашого сектора безпеки та оборони. Це і структура, і функції, і система управління, і система стратегічного планування... І що для них дуже важливо – це система багаторівневого громадянського контролю над сектором безпеки та оборони. Сьогодні, незважаючи на військову агресію РФ, ми здійснюємо реформування армії, переводимо весь силовий блок на стандарти НАТО. Без ухвалення такого закону наше просування в НАТО буде бутафорським.

Водночас майже кожен народний депутат вважає себе великим фахівцем у питаннях безпеки, й тому в парламенті було запропоновано величезну кількість поправок до цього закону. Наскільки я знаю зі спілкування з нашими партнерами, вони не надто раді цьому. Тому триває дискусія, щоб усе-таки повернутися до первинного формату закону з тими правками, які я з голосу озвучив у парламенті, представляючи закон.

За Вашими прогнозами, чи зможе парламент ухвалити закон до своїх канікул?

Я переконаний, що ми маємо ухвалити закон цього парламентського тижня. Чому? Тому що для нас дуже важливо, щоб його ухвалили до Брюссельського саміту НАТО, де відбудеться зустріч президента нашої країни з керівництвом альянсу. Ухвалення закону буде важливим доказом того, що ми виконуємо взяті на себе зобов’язання.

А ситуація з Угорщиною не завадить цій зустрічі?

На превеликий жаль, Угорщина останнім часом ставила, я сказав би, навіть не палиці, а колоди в колеса нашої євроатлантичної інтеграції. Але я сподіваюся, що все-таки комісію Україна-НАТО на найвищому рівні буде проведено. Політичні ігри Будапешта не повинні шкодити безпеці Європи.

Перейдемо до військових питань. Ми бачили, як працюють Javelin на полігонах. Чого ще потребує Україна? Мається на увазі й озброєння вітчизняних зразків.

П’ятий рік триває війна з Російською Федерацією, і тільки на п’ятий рік ми від наших стратегічних партнерів отримали таку зброю як Javelin. Звісно, краще пізно, ніж ніколи. Це перше реальне постачання летальної зброї в рамках військово-технічної співпраці зі США. Протитанкові ракетні комплекси Javelin непогано себе показали на випробуваннях. Але якщо ми говоримо про подальше розширення військово-технічної співпраці, то пріоритетним для нас є посилення протиповітряної оборони, яка найбільше постраждала за часів Януковича та його попередників. Для захисту країни потрібні сучасні системи ППО. Ми маємо серйозні напрацювання в цьому напрямі, але без співпраці з нашими стратегічними партнерами швидко й ефективно розв’язати цю проблему дуже складно.

А яка ймовірність того, що в разі загострення військового конфлікту буде застосовано військову авіацію?

Ми цього не виключаємо. Широкомасштабний конфлікт, насамперед, відрізнятиметься від ситуації на Сході України використанням Повітряно-космічних сил Російської Федерації, зокрема штурмової авіації, крилатих ракет. І для нас тема протиповітряної оборони, захисту важливих стратегічних об’єктів країни від цієї загрози дуже важлива. Ми вивчаємо в деталях масштабне застосування Росією ПКС у Сирії, їхні сильні та слабкі сторони, і розуміємо, наскільки це може бути серйозною проблемою.

Повернімося до українських зразків озброєння для нашої армії...

Ви знаєте, ми не стояли на місці. Згадайте 2014 рік, коли стара військова техніка не могла зрушити з місця, коли, окрім автоматів, у наших добровольчих батальйонів практично не було іншої зброї. Ми не лише змогли відновити наш оборонний потенціал, а й системно його нарощували, зокрема за рахунок створення нових перспективних зразків зброї та військової техніки.

Ось ми говорили про Javelin, а протитанкові ракетні комплекси українського виробництва не поступаються зарубіжним аналогам. Ті самі комплекси "Стугна", "Корсар", "Скіф" надійно знищують будь-яку броньовану ціль за дуже високої точності попадання. Наприклад, ракета "Скіф" пропалює броню завтовшки до 1 м.

У пресі висвітлювалися державні випробування ракетного комплексу "Вільха", який значно перевершує за багатьма параметрами російський аналог "Смерч". На відміну від нього, наші ракети керовані, в одному залпі 12 ракет, і кожна з них може точно вражати окрему ціль. Зараз активно відпрацьовується проект української крилатої ракети. Для України це дуже важливо, оскільки країна повністю була позбавлена цього виду зброї після глобального роззброєння. І це буде суто українська розробка високого рівня.

Є ще дуже перспективні розробки сучасних артилерійських систем, мінометів – 120-мм, 82-мм, 60-мм, бронетехніки, безпілотних літальних і транспортних апаратів.

Тому сьогодні нам є чим захищатися, але ми не можемо зупинятися на цьому шляху. Перед нами стоїть дуже серйозне завдання. Доки Україна не стала членом НАТО, а це не близька перспектива, ми вимушені розраховувати виключно на самих себе. Що може зупинити агресивну ядерну країну від масштабного вторгнення? Лише сучасна, потужна зброя стримування. Подобається нашим партнерам чи ні, але ми маємо працювати над такою зброєю стратегічного рівня, зброєю, яка може ефективно вражати ворога на будь-якій відстані. І ні в кого немає ні морального, ні юридичного права не дати нам це реалізувати. Така моя позиція.

Вибачте мені, але пацифізму, який був наприкінці минулого століття, вже немає і, напевно, не буде. Україна, пройшовши драматичні випробування, усвідомила, що потрібно насамперед розраховувати на власні сили. Будапештський меморандум, який давав нам в обмін на ядерне роззброєння гарантії безпеки, не вартий паперу, на якому він був написаний.

Про внутрішні загрози безпеці. У нас попереду президентські та парламентські вибори. Чи бачите Ви реальні загрози, які можуть виникнути під час виборчих процесів?

Ми вже говорили, що внутрішня дестабілізація – це один із пріоритетів гібридної агресії Російської Федерації проти нас. І це не лише інформаційно-пропагандистська війна з використанням російських, зарубіжних та українських ЗМІ і соціальних мереж. Російські спецслужби намагаються забезпечити інформаційну та фінансову підтримку проросійським і сепаратистським рухам та організаціям. Це було наочно показано під час затримання російського пропагандиста з українським паспортом Вишинського.

Якщо говорити про кіберзагрози, то ми зробили серйозний ривок, щоб убезпечити Україну в цьому напрямі. Створений два роки тому при РНБО Національний координаційний центр кібербезпеки у відповідь на масштабні атаки, що завдали мільярдних збитків країні, досить ефективно реалізовує основні завдання прийнятої нами Стратегії кібербезпеки. У країні створено захисний контур, який уже витримав кілька потужних атак. Усі інформаційні ресурси держави, захищені створеною системою, не постраждали від атак. Зараз наше завдання – забезпечити надійний кіберзахист об’єктів стратегічної інфраструктури.

У цьому напрямі я вважаю перспективним державно-приватне партнерство, яке дасть змогу посилити наші позиції в питаннях кібербезпеки. Безумовно, триває активна співпраця в цьому питанні з нашими партнерами в країнах НАТО. Ми на сьогодні оперативно можемо реагувати не лише на кіберінциденти, а освоюємо технології, що дають нам змогу превентивними діями запобігати кібератакам.

Для надійного захисту держави необхідно ухвалити пакет законів, що значно розширюють можливості держорганів у питаннях інформаційної та кібербезпеки.

Ось вам конкретний приклад. РНБО було прийнято рішення про закриття в Україні доступу до багатьох російських інформаційних ресурсів і соціальних мереж ("ВКонтакте", "Однокласники" тощо). Деякі наші західні партнери навіть намагалися нас за це критикувати.

А зараз, до речі, багато держав, зокрема Європи, починають вивчати наш досвід. Німеччина та Франція готові ухвалювати так звані антифейкові закони. Причому ці закони реально жорсткіші, ніж ті пропозиції, які ми вносили. Адже інформаційні війни стосуються не лише України – це світова проблема.

Але повернемося до рішення РНБО про закриття російських інформаційних ресурсів. Служба безпеки України вимушена була закривати ці сайти і соцмережі кілька місяців. Чому? У нас немає на сьогодні технології оперативного відключення того чи того ресурсу, навіть коли він становить реальну загрозу для безпеки країни.

Тобто після ухвалення рішення РНБО Служба безпеки переконувала провайдерів виконати це рішення. І навіть коли провайдери виконали рекомендації СБУ, ви знаєте, що існує багато способів обійти санкції, зайти на інформаційні ресурси, які продовжують інформаційну агресію. Тобто для оперативного реагування на інформаційні загрози на сьогодні немає правових і, відповідно, технічних можливостей. Цю проблему необхідно терміново розв’язати на законодавчому рівні.

І це не пов’язано з наступом на свободу слова. Це пов’язано з питаннями безпеки країни.

Але найбільш небезпечні методи, які ворог використовує для дестабілізації ситуації в країні, – це диверсійна і терористична діяльність. Для цього використовується як професійна агентура, так і місцевий криміналітет, зокрема й неукраїнського походження, у тому числі і так звані злодії в законі, які мають старі зв’язки з ФСБ. Активно також використовується вербування виконавців терактів у середовищі радикальних політичних сил і серед людей, що пройшли антитерористичну операцію, але не знайшли себе в післявоєнному житті.

Так було із замахом на Вороненкова. За аналогічною схемою готувалися замахи на Бабченка та інших журналістів. Але російські спецслужби прорахувалися, коли вийшли на справжнього патріота України, і Служба безпеки змогла запобігти операції з ліквідації групи журналістів.

Багато хто зазначає, що СБУ дійсно провела вдалу операцію із запобігання щонайменше одному вбивству. Але у багатьох виникає скепсис щодо "списку 47".

Ви знаєте, я вважаю, що в такій темі, як захист людського життя, краще перестрахуватися, ніж недопрацювати. Тобто краще взяти під захист більшу кількість людей, які потенційно можуть бути мішенями для терористів, ніж поскромничати в цьому питанні, а потім сказати: ну, вибачте, недогледіли. Занадто висока ціна помилки.

Тому я б тут не дискутував: список 30, 40 чи 47. Якщо Служба вбачає потенційну загрозу для цих людей, значить, до її думки потрібно прислухатися.

Як Ви думаєте, вся наша внутрішньополітична боротьба в найближчі 8-9 місяців – це чинник ризику для української державності?

У нас є, на жаль, неповноцінна політична традиція – парламентські та президентські вибори перетворюються мало не на збройне протистояння. Таке відчуття, що кожні вибори у нас як "останній шанс", і хто переможе – отримує все. Не вибори, а судний день. І претенденти на політичну владу намагаються її добути будь-яким шляхом. Для багатьох із них мета виправдовує засоби, а такого не повинно бути. Немає такої мети, яка може виправдати будь-які, зокрема і брудні, засоби її досягнення, такі як провокації, фальсифікації, брехня, підкуп, корупція.

Тому нам потрібно змінювати наше ставлення до влади і, відповідно, до виборів як до "останнього та рішучого бою". Не можуть вибори для країни бути стихійним лихом. Не можуть вони перетворюватися на ситуацію, коли люди втрачають якісь моральні обмеження й готові на все, щоб підняти свої рейтинги або отримати додаткові голоси.

Ви зараз про кого говорите?

На превеликий жаль, це стосується багатьох. Ви знаєте, я проходив багато виборів, і я пам’ятаю, коли їхав до штабу в день голосування й у мене в спортивній сумці лежав автомат Калашникова.

Коли таке було?

Це був 2004 рік. Другий тур виборів у президенти, напередодні початку Помаранчевої революції. Нас попередили, що бойовики, найняті Партією регіонів, готуються до штурму нашого штабу. Це ненормально... У демократичній країні такого бути не може.

Нещодавно лідер "Громадянської позиції" Анатолій Гриценко сказав, що Ви очолюєте штаб з його дискредитації...

Це якраз наочна ілюстрація попереднього питання – всі засоби хороші для привернення до себе уваги та підняття своїх рейтингів.

Є хороший піар, є поганий піар, а є тупий піар. Ось це якраз приклад тупого піару. Це розрахунок на те, що люди не знають повноважень секретаря РНБО, в якого немає в підпорядкуванні силових структур, немає засобів масової інформації. Тому, як РНБО може забезпечити чиюсь дискредитацію? Мені, наприклад, було б цікаво, якби хтось розповів.

У нас абсолютно інші завдання, завдання стратегічного рівня, пов’язані з безпекою країни. Якщо ми говоримо про Гриценка, то це не єдиний приклад, де він використовує найгірші традиції української політики, такі як брехня, причому, нічим не обмежена.

Я зі здивуванням прочитав у нещодавньому інтерв’ю А.Гриценка, що він жодного разу не був на фронті, хоча вже йде п’ятий рік війни. У нього журналіст запитує, а яка причина? За його словами, цих причин – дві. Перша – був дуже зайнятий у парламенті, будучи депутатом в 2014 році, і друга – Турчинов заборонив його пускати на фронт. Ну, знаєте, в 2014 році я був трохи більше завантажений, ніж депутат Гриценко. Керував парламентом, керував практично всією центральною і місцевою владою, особисто організовував придушення сепаратистських заколотів, а ще виконував обов’язки президента та Верховного головнокомандувача.

Так, дійсно, я організував практично цілодобову роботу парламенту і при цьому знаходив можливість регулярно виїжджати на передову в найгарячіші точки, щоб безпосередньо зрозуміти, що відбувається, підтримати хлопців, які лише вчилися воювати, взяти участь у плануванні військових операцій тощо.

Тому "перенавантаження", що не дозволяє депутатові виїжджати на фронт у найдраматичніші моменти історії нашої країни, – це казки. І той, хто хоч раз їздив на передову, знає, що ні в 2014 році, ні пізніше мої дозволи для цього не були потрібні. Тисячі волонтерів, простих громадян, без депутатського мандата, їхали на фронт, не запитуючи ні в кого дозволу і реально допомагаючи в найскрутніший час нашим воїнам.

Коли розпочалася війна, дійсно, бракувало надійних людей, і я вдячний тим депутатам, які приходили до мене і запитували: чим допомогти? Той самий Олег Ляшко (лідер фракції Радикальної партії у Верховній Раді – ІФ) на моє прохання їздив і до Маріуполя, і до Луганська в найнебезпечніші моменти весни 2014 року. Той самий Олександр Кузьмук, будучи депутатом, об’їжджав на моє прохання всі військові частини та інформував мене про їхню реальну боєздатність. Багато депутатів, зокрема жінки, регулярно виїжджали в зону АТО.

Тому були люди, які не очікували запрошень і просто їхали в найгарячіші точки. Але були й ті, які відсиджувалися, а потім у Facebook поливали всіх брудом, повчаючи, як потрібно воювати.

За роки війни я вже звик, коли свою розгубленість і безпорадність намагаються сховати, прикриваючись мною. Тому зі зневагою ставлюся до тих, хто своє боягузтво прикриває брехнею. Мені їх шкода – це слабкі люди.

Точиться повільна дискусія про зміни повноважень президента і парламенту. Ви знаєте, "Народний фронт" заявив про це публічно, прем’єр-міністр України Володимир Гройсман... Це реальний шлях розвитку української державності?

Теоретично, якщо у парламенту є триста голосів, вони можуть внести зміни до Конституції. Це право депутатів. Але при цьому я переконаний, що будь-які реформи, коли країна перебуває в умовах військової агресії, не повинні передбачати ліквідацію інституту президента. Ми не можемо зробити посаду президента бутафорською, залишити для неї лише представницькі функції.

Я працював у Кабінеті Міністрів, причому також у дуже складний період. Там кожне рішення повинно мати підтримку всього уряду, тобто прем’єр-міністр може підписати рішення, коли більшість Кабміну його підтримує. А в умовах, коли необхідно приймати рішення швидко, без обговорень, коли необхідно бути в епіцентрі подій, брати одноосібно на себе відповідальність, така схема не працює.

Посада Верховного головнокомандувача має залишатися за президентом, її не можна віддавати керівнику колегіального органу. Це саме, я переконаний, стосується і міжнародних відносин. Будь-які реформи можуть мати місце, але президент має залишитися Верховним головнокомандувачам і відповідати за зовнішню політику.

Ви вважаєте, що такі зміни можуть бути корисними та ефективними?

Немає єдиної загальновизнаної моделі державного управління. Це все суб’єктивні оцінки. А якщо у парламенту є триста голосів, я б рекомендував обов’язково поєднати приємне з корисним.

Скільки я себе пам’ятаю, ще з кінця минулого століття кожне скликання та кожні вибори розпочиналися з того, що всі кандидати в депутати, кандидати в президенти обіцяли скасувати депутатську недоторканність. Тому я б обов’язково пов’язав конституційну реформу з цим питанням. Парламент не має бути бастіоном для недоторканних, особливо коли ми ведемо боротьбу з корупцією. Парламент має бути найвищим законодавчим органом країни, а все те, що ми отримали в спадок, зокрема і недоторканність, має відійти.

Моє переконання – будь-яка реформа, якщо вона проводитиметься в парламенті, в обов’язковому порядку повинна мати цю складову. Думаю, що тоді багато бізнесменів втратять мотивацію йти до парламенту, якщо у них не буде такої фішки, як недоторканність.

Як Ви думаєте, наступний парламент буде якіснішим із професійної точки зору?

Політика – це також професія, але, на превеликий жаль, у нас дивляться на роботу депутата як на систему збагачення або як на можливість самоствердження, а не як на професію, що пов’язана з розробкою законів і потребує великого обсягу знань і досвіду.

Оцінка кандидатів у депутати з цієї точки зору у нас, на жаль, на другому-третьому планах. У результаті безсоромний популізм і позерство приводять до парламенту дуже багато дилетантів, людей, які ні за моральними, ні за професійними якостями, ні навіть за параметрами свого психічного здоров’я не годяться для цієї роботи. В результаті масова неврастенія, що часто панує в сесійній залі, передається й суспільству. Багато депутатів, не маючи можливості реалізувати себе як законодавці, реалізовують себе як бізнес-лобісти, клоуни, бійці або провокатори... На превеликий жаль, із кожними новими виборами ця сумна парадигма лише посилюється.

Це Ви зараз про нові обличчя, зокрема, в політиці говорите?

Я за нові обличчя. Але, окрім обличчя, у політика мають бути ще мізки, професійні знання, досвід, відповідальність, мораль. Крім того, нове обличчя в нас часто це добре забуте старе. Обличчя, яке пару років не попрацювало міністром або депутатом, для обивателів стає новим.

Є і артисти, і художники.

Творчі люди. Звісно, парламент – не найвдаліше місце для творчості.

Хоча є прекрасний приклад, щоправда, не у нас, – президент США Рональд Рейган. Професійний актор, але він йшов до політичних вершин не один рік, маючи серйозну підготовку і спираючись на велику команду професіоналів. Тому не можна сказати, що у актора заборона на професію політика. Будь-кому, чи то актору, страховому агенту або спортсмену, потрібні професійна підготовка, досвід, знання і, головне, – розуміння, навіщо тобі це потрібно.

Які важливіші вибори – парламентські чи президентські?

Важливіші для України чесні вибори, незалежно від того, парламентські вони чи президентські. Важливіші вибори, де не використовуватиметься адмінресурс і підкуп, де не буде домінантою бруд, взаємна зневага і приниження. Україні потрібні чесні та прозорі вибори.

Я вважаю, що в складних умовах весни 2014 року ми змогли провести одні з найпрозоріших і найчесніших президентських виборів за всю історію України. І це – об’єктивна оцінка. Це були єдині вибори, де не було жодного позову до судів і ЦВК про порушення виборчого законодавства, фальсифікації або використання адмінресурсу.

Прозорість і демократичність виборів – ось важлива оцінка нашої європейської інтеграції, а не проведення якихось екзальтованих парадів.

Ви не передумали і, як і раніше, не маєте наміру балотуватися в президенти?

Ні, я багато разів відповідав на це запитання. Знаєте, мені складно зрозуміти мотивацію багатьох людей, що рвуться до цієї посади. Я виконував обов’язки президента в найскладніший історичний період для нашої країни. У мене залишилися дуже важкі спогади – це робота на знос, без сну, без особистого життя, часто без можливості бути зрозумілим і почутим. Усе це відбило у мене бажання прагнути зайняти президентський кабінет.

В.П. Гетьман

ЯК ПРИЙМАЛАСЬ КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Нотатки учасника розробки Основного Закону України

Про автора

Вадим Петрович Гетьман народився 1935 р. в с. Снітин Лубенського району на Полтавщині. Після закінчення 1956 року Київського фінансово-економічного інституту працював у банківських, фінансових, цінових і планових органах Запорізького облвиконкому, з 1975 по 1987 p.p. першим заступником Голови Державного комітету України по цінах. Очолював створені ним Український республіканський акціонерний банк «Агропромбанк», республіканський акціонерний комерційний банк «Україна». У 1992 р. - Голова правління Національного банку України. Нині — Голова Біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі. Депутат Верховної Ради України 12 і 13 скликань, заступник голови постійної Комісії Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, керівник депутатської групи «Незалежні», академік Міжнародної академії інформатизації, член- кореспондент Академії інженерних наук України.

З думою про Золоте рало

«Коли держава правується у згоді з розумом, ганебні бідність і злидні.»

Конфуцій.

Із далеких днів у пам'яті моїй відклалась розповідь про Золоте рало, за допомогою якого колись буде ви­оране щастя для рідного краю. Йшли роки, мінялися вожді і п'ятирічки, щораз обіцяючи народові швидкий прихід продекларованих революцією щедрот. Зміню­вались обриси міст і сіл. Тільки далекими від справж­нього щастя почувалися регламентовані люди в них. Думай одне, говори інше, не роби того, про те не смій згадувати, хвали, що хвалять усі, картай, що скажуть згори, — хіба ж для того, щоб бути гвинтиком, народ­жується людина на світ ?!

Алегорія Золотого рала пригадалась мені у сесійно­му залі Верховної Ради, під час палких дискусій про причини наших сучасних негараздів.В уяві раптом так виразно постало засмічене бур'янами поле, яким із краю в край іде, нарізаючи великі скиби чорнозему, плуг. Чи не так має статись і в нашому державному житті ? Де ж те Золоте рало, яке змінить на краще все довкіл нас, змінить нас самих, калічні наші уявлення про життя, працю, про наші права і обов'язки ? Єдине — вона, нова наша Українська Конституція спроможна зробити це.Але її треба здобути, вибороти, вигранити, запровадити в життя!...

... Вируючий зал Верховної Ради України. 23 години. Завершується важкий день 27 червня 1996 року, а кон­сенсусу нема. Натомість чергова тупикова ситуація. Хтось вже виходить із залу, хтось роздратовано шепо­че своєму сусідові: «Я вже ситий цим по зав'язку!» Мені здалося, що якщо цієї миті щодо статті № 10 про мову проекту Конституції, підготовленої Тимчасовою спеціальною комісією, не буде знайдено влаштовую-

чого всіх рішення, то все раніше зроблене перетво­риться на непотрібний фарс.

Високі спостерігачі із президентської команди, що знаходились в урядовій ложі в цей час, напевно, поду­мали: «І цього разу у них нічого не вийде. Цей парла­мент не здатний на серйозні речі. Президент таки прийняв правильне рішення, підписавши сьогодні Указ про призначення на 25 вересня референдуму з пи­тань Конституції».

І тут, як це вже не раз бувало, знову «знайшовся» О. Мороз. Видавивши з себе лагідну усмішку, він звернувся до вкінець наелектризованого, натомлено-го залу: «Шановні депутати, заспокойтеся. Вихід ми обов'язково знайдемо. Як сказав Саахов із відомого кінофільму, у нас із вами звідси лише два шляхи: або в прокуратуру, або в ЗАГС».

Зал вщух, розмірковуючи, куди веде цей хитрий Мо­роз? Хвилинною паузою скористався Олександр Тка-ченко, щоб повідомити, що в приміщенні Верховної Ради цілодобово працюватимуть буфети і підготовле­но транспорт, щоб при нагоді вночі розвезти депутатів по домівках. Тож поспішати нема чого.

Для багатьох із нас стало зрозумілим, що на цей раз керівництво Верховної Ради хвиль не ганятиме, на­лаштоване на результат. Отже, працюватимемо доти, доки не отримаємо бажану наречену — Конституцію.

Так, замість завершення роботи, опівночі ще з більшою силою розгорілися дебати навколо кожного речення майбутньої Конституції. Калейдоскоп карко­ломних епізодів і драматичних подій тієї зоряної ук­раїнської ночі, як відомо, закінчився щасливим і дов­гожданим акордом. О 9.30 ранку, вже 28 червня 1996 року, під скляним куполом сесійної зали Верховної Ради України велично пролунала знайома з дня про­голошення незалежності України мелодія М. Вер-бицького, що лише декілька годин тому, вже консти­туційно, набула статус Державного Гімну України. Це знаменувало, що щойно, в цьому залі, Україна — єди­на держава на терені колишнього Радянського Союзу

—парламентським шляхом   отримала свою нову де­мократичну КОНСТИТУЦІЮ!

Суха протокольна статистика останнього голосуван­ня свідчить: о 9 годині 20 хвилині ранку 28 червня 1996 року в сесійному залі Верховної Ради України за проект Конституції, опрацьований Тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України, в дру­гому і третьому читанні, з інтервалом в 2 хвилини, проголосувало 315 народних депутатів. 36 депутатів натиснули кнопку «Проти», 12 утримались, 30 депу­татів не взяли участь у голосуванні.

Радій, звеселися, Україно! Справу зроблено! Наша суверенна, незалежна, демократична, правова дер­жава, ти все-таки діждалася «свого Вашінгтона з но­вим і праведним Законом», про що так мріяв Тарас Григорович Шевченко! Хоч прийшов цей Закон на зе­млю Шевченка через 235 років після свого заокеансь­кого попередника. І все ж довгий, тяжкий, інколи навіть розчаровуючий шлях України до своєї Консти­туції кінець кінцем виправдався.

Незабутні хвилини торжества! Сльози радості, обійми, поцілунки завершили це безпрецедентне нічне засідання Верховної Ради. Потім мені доводи­лось чути, що за своєю тривалістю і змістом воно вар­те бути вписане до відомої книги Гіннеса. Але тоді нам було не до рекордів.

Я щасливий, що належу до категорії небагатьох на­родних депутатів, яким довелось безпосередньо бути в епіцентрі всіх трьох історичних актів, які привели до самоствердження на карті світу суверенної України.

16 липня 1990 року разом із своїми колегами по Верховній Раді України минулого скликання я мав честь віддати свій голос за прийняття Декларації про державний суверенітет України. Саме України, а не УРСР, що вже тоді було далекосяжним державницьким кроком. В історичному тексті Декларації, що стихійно народжувалась у переповненому залі Верховної Ради, є і моя частка. Зокрема, назву центрального банку держави — Національний Банк України — прийнято за

моєю пропозицією. Пам'ятаю, як я хвилювався, коли головуючий на сесії Іван Степанович Плющ першому для короткого привітання з приводу ухвали Декларації надав слово Гетьману. Можливо, у самій семантиці мого прізвища тієї історичної миті було щось сим­волічне.

Дозволю собі навести тут із стенограми цю спонтан­ну трихвилинну промову:

"Гетьман В.П., голова правління Українського рес­публіканського банку "Агропромбанку СРСР (Умансь­кий виборчий округ, Черкаська область). Шановні ко­леги! Щойно наш молодий парламент став фундато­ром історичної події. На очах багатомільйонної ауди­торії наших виборців, у запеклій боротьбі навколо кожного слова, кожного речення народився документ, що закладає основи нашої державності. Хай зважать наші виборці, що в розпалі гострої полемиіки дехто із нас отримував мікрофон, м'яко кажучи, не в парла­ментському вигляді. Що декому зраджувала витрим­ка, що комусь невистачало такту, толерантності, але всі були свідками того, що в залі не було байдужих, що мова йшла про доленосне майбуття нашої рідної Ук­раїни і її народу. Тому мені б хотілося, щоб цей істо­ричний документ усі ми розцінювали як плід колектив­ного розуму. Щоб ніхто не почав визначати пере­можців і переможених, ніхто не став би ділити депу­татів на патріотів нації, а тим більше її ворогів, ніхто не став вираховувати: хто більше, хто краще, хто чистіше. Всі ми діти свого народу і свого часу. Всі ми прийшли сюди і добровільно взяли на свої плечі цей нелегкий вантаж заради тільки одного — в міру своїх сил і здібностей допомогти нашому народу зайняти гідне місце в співдружності націй. Український народ, його історія дає нам для цього всі підстави.

В одному я впевнений, що у прагненні знайти шлях до кращої людської долі ми тут з вами — однодумці, неза­лежно від того — товарищ, добродій чи пан — милує наш слух. Поздоровимо себе і зробимо все можливо, щоб ідеї, які пронизують декларацію про державний

суверенітет України, були якомога швидше втілені в життя. Дякую, шановні, за увагу. (Оплески)."

24 серпня 1991 року в цьому ж історичному залі Вер­ховної Ради України, був проголошений Акт Незалеж­ності нашої держави і вперше над величним куполом Верховної Ради України замайорів державний жовто-блакитний прапор України. Щоправда, спочатку поряд із червоно-блакитним. Цей сміливий крок дався зако­нодавцям нелегко. Хоч невідворотність його була оче­видною. Цього владно вимагало життя. Ще 21 серпня 1991 року, коли не все ще було зрозумілим навколо подій у Москві, демократично настроєні депутати зібрали необхідну кількість підписів своїх колег з ви­могою негайно скликати позачергову сесію Верховної Ради. Ось імена цих ініціаторів: Лариса Скорик, Кате­рина Завадська, Володимир Яворівський, Павло Мов-чан, Іван Заєць та ін. Дякуючи їх сміливості і наполег­ливості Україна зробила ще один крок на шляху до своєї незалежності.

Разом з іншими народними депутатами я стояв тоді на східцях головного входу Верховної Ради перед ви­руючим людом, що скандував: «Незалежність!», «Не­залежність!», «Незалежність!»

Таке неможливо забути.

Повний текст є в Інтернеті, або за цим посиланням

https://spavedfront.io.ua/s2634684/getman_vadim_yak_priymalas_konstituciya_ukraeni