Ваші Блаженства, Ваші високопреосвященства і всечесні отці, лідери церков і релігійних організацій!

Шановні ветерани!

Високодостойний пане Прем'єр-мірістр, члени українського Уряду, народні депутати!

Шановні воїни та їхні родини! Шановні запрошені!

Дорогі співвітчизники!

Сьогодні знову ми згадуємо вікопомний момент з історії України, Європи і всього світу. Рівно сімдесят чотири роки тому на нашому континенті замовкли постріли найкривавішої війни в історії людства. 65 мільйонів вбитих, із них українців – від восьми до десяти мільйонів.

Кілька поколінь виросли на ретельно відретушованій версії «Великой Отечественной Войны». За часи незалежності ми нічого не забули і нічого не зреклися з того, що було правдою. Але буквально за останні роки відкрили для себе багато нових сторінок трагічної історії, які раніше дуже ретельно і старанно від нас приховувались та замовчувались. Я неодноразово, починаючи з п’ятнадцятого року, говорив у травневі дні про різні аспекти нашої політики історичної пам’яті. Сьогодні настав час зробити щось на кшталт резюме.

Ще до 22 червня сорок першого року на різних фронтах Другої світової вже загинуло майже сто тисяч українців.

Для нас перші постріли тоді ще майбутньої світової війни пролунали в березні 1939 року на Закарпатті. Вони стали відлунням Мюнхену-38 і краху сумновідомої політики умиротворення агресора. Два місяці тому, до речі, мав за честь вшанувати пам’ять захисників Карпатської України на Красному полі під Хустом.

З вдячністю нині згадуємо і тих українців, які з вересня 1939 року чинили спротив Гітлеру у лавах Війська Польського.

А от сталінський Радянський Союз протягом майже двох років, з осені тридцять дев’ятого червня 41-го був союзником гітлерівської Німеччини. Але це не врятувало СРСР від нападу, а народи, що його населяли – від вимушеності сплачувати людськими життями за дружбу Сталіна з Гітлером. І саме на території України проведено майже половину стратегічних операцій радянської-німецько війни. В лавах Червоної армії билися близько шести мільйонів мешканців України. І ми, вдячні нащадки, вже не один десяток років прославляємо подвиг ветеранів Червоної армії.

А от віддавати належне воякам УПА, які тепер прирівняні до учасників бойових дій за незалежність України, почали зовсім нещодавно.

І лише кілька років тому ми звернули увагу на роль українців у військах країн антигітлерівської коаліції, таких як Сполучені Штати, Велика Британія, Канада та багато інших. В Києві організували виставку, на якій представили історії українців, які вкрили себе бойовою славою в битвах на рівнинах Європи, в пустелях Північної Африки та на безмежних просторах Тихого океану.

Майже сім мільйонів солдат в семи, як мінімум, арміях – такий масштаб української боротьби проти нацизму.

І згадуємо ми мільйони українок та українців, які наближали перемогу самовідданою працею в тилу.

А ще та війна – то понад два мільйони вивезених на примусові роботи дівчат та юнаків з України. То – каторга й концтабори.

То – Бабин Яр, місце однієї з найстрашніших трагедій в історії України. Ми пам’ятаємо і завжди будемо пам’ятати, що близько півтора мільйона українських євреїв було знищено нацистами і стали жертвами Голокосту.

Україна, яка не була в ті роки незалежною державою, де-факто виявилася членом антигітлерівської коаліції, а ми, український народ – народом-переможцем. Хоча закінчення Другої світової так і не зробило Україну вільною.

Ми, на відміну від Москви, не збираємося приватизувати спільну звитягу народів усіх країн антигітлерівської коаліції. Ніхто не має права монополізувати перемогу над нацизмом, а тим більше використовувати її для апології своєї імперської політики. Подолання нацизму  сімдесят чотири роки тому це не привід водити ряжені «полки безсмертних» по всьому світу!

Ми дистанціювалися від кремлівського «побєдобєсія». За п’ять останніх років ми виробили власний сценарій, свій ритуал відзначення Дня перемоги у Другій світовій війні, наближений до загальноєвропейської традиції. На відміну від наших сусідів, ми не страждаємо на дальтонізм і бачимо повну кольорову гаму її величності історії.

Двадцять третя нуль одна восьмого травня сорок п’ятого – момент, коли було припинено вогонь, і в Європі настала перша хвилина вистражданого миру.

Цей день важливий не лише тому, що дає людству можливість озирнутися і згадати про колосальні жертви й втрати. Спогади спонукають нас ще і ще раз замислитися над причинами воєн і зробити належні висновки. Мільйони і мільйони людей в усьому світі об’єднує одна мета – не допустити повторення трагедії. І тільки в Москві, Господь їм суддя, кажуть: «Можем повторить».

Для України, яка протистоїть російській агресії, висновки, зроблені з уроків Другої світової війни, є особливо важливими. Вони дають нам моральну і правову основу для справедливої боротьби проти анексії Криму і окупації частини українського Донбасу. Основу для спільного з міжнародною коаліцією протистояння спробам Кремля зруйнувати систему євроатлантичної безпеки і єдність Європи. Я неодноразово вже проводив паралелі між ставленням Гітлера та Путіна до людського життя, до норм міжнародного права. Варто лише порівняти «судетську промову» очільника Третього рейху 1938 року і так звану кримську промову російського президента 2014-го.

А ми, українці, прагнемо жити у мирі й безпеці. Тому наша мета – стати повноправним членом ЄС та НАТО, цих двох союзів, які є запорукою єдності і безпеки на нашому континенті. Вони є і гарантією нашої національної безпеки та безпеки кожного українського громадянина. Саме у тому, щоб захистити європейський та євроатлантичний курс України вбачаю для себе головний сенс і мотивацію залишатися в політиці і після того, як невдовзі складу повноваження Президента України.

У європейській цивілізації ми бачимо корені своєї ідентичності. Мета путінського контролю над історією відверто проголошена. Він хоче відновити російську імперію і розчинити українців в «едином народе», неначе в сірчаній кислоті.

До пам’яті про жертви нашого народу у Другій світовій війні додалася пам’ять про тисячі загиблих внаслідок російської агресії.

Нагадування про першу хвилину миру має особливе значення. Для України це хвилина надії так само, як і хвилина пам’яті. Ми прагнемо миру і ми віримо, що змусимо агресора піти з нашої землі. І тоді в цю хвилину в Україні і в усій Європі буде справжня тиша, без обстрілів, без втрат.

Гарантом збереження української державності та усіх перетворень в країні є нові Збройні Сили України. Моїм найважливішим завданням на посаді Президента було зробити все можливе для того, щоб змінити ту критичну ситуацію, до якої довели військо на момент початку російської агресії.

П’ять років тому прийняв країну без боєздатної армії, яку обеззброїли безвідповідальні політикани-пацифісти та п’ята колона. Тепер же новий Глава держави для захисту країни матиме у своєму розпорядженні військовий потенціал, достатній для того, щоби впевнено боронити країну від зазіхань агресивної сусідки.

За п’ять років я здійснив майже сорок робочих поїздок на Схід, із них на передову – 26. Востаннє це сталося позавчора, і це для мене було, повірте, дуже зворушливе і дуже хвилююче  відрядження. Вкотре відчув і зараз відчуваю гордість за те, що мав честь бути Верховним Головнокомандувачем ТАКИХ! воїнів. Втім, всі ми, українці, пишаємося своєю армією.

Ще раз дякую українським військовослужбовцям за мужність у захисті країни від російської агресії. А стверджувати, що у нас «громадянська війна» так само цинічно, як, для прикладу говорити про те, ніби то в сорокові роки в Росії був внутрішній конфлікт, а Гітлер лише допомагав армії Власова чи козакам Краснова. Це порівняння не сам придумав, запозичив із соціальних мереж.

Дорогі співвітчизники!

Вітаю вас із Днем пам’яті та примирення та з Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Слава всім, хто захищав Україну від агресії з боку нацистського Третього рейху!

Слава Збройним Силам України, Національній гвардії, СБУ, прикордонникам, добровольцям і волонтерам; всім силовим структурам, які боронять нашу Вітчизну від ворожих зазіхань Російської Федерації!

Слава Україні!

І оголошую символічну першу хвилину миру.

Господи, як же помирати набридло!

к/ф "Той самий Мюнхгаузен"

У минулу неділю Президентом України з трикратною перевагою голосів була обрана людина, чий політичний досвід обмежується багаторічним глузуванням з усіх провідних політиків країни, а політичний образ тотожний обличчю гротескного кіногероя.

При цьому переможець нікого не надурив, адже він не обіцяв геть нічого.

Якщо хтось вважає, що Україна вчергове перемогла у національному виді спорту – бігу по граблях, – він глибоко помиляється.

Чи не вперше у новітній історії Україна опинилася на самому вістрі світового політичного тренду.

Адже протягом останніх п’яти років найбільші демократичні країни послідовно очолили антисистемні популісти: Нарендра Моді в Індії та Джоко Відодо в Індонезії (2014), Родріго Дуерте на Філіппінах (2016) та Дональд Трамп у США (2017), Андрес Мануель Лопес Обрадор у Мексиці (2018) та Жаїр Болсонару в Бразилії (2019).

І в Європі Україна не пасе задніх.

Згідно з великим дослідженням, оприлюдненого у листопаді 2018 року британською "Гардіан", за останні 20 років сукупна частка голосів, відданих за популістські партії різного спрямування у 31 європейській країні, зросла з 7% до 25%.

Кількість європейців, які живуть в країнах, до уряду яких входить хоча б один міністр-популіст, збільшилася з 12,5 млн у 1998 до 170,2 млн у 2018 році, тобто – до третини населення Євросоюзу.

Зрештою, комедійний актор з дипломом криворізького юриста на чолі держави – це ще не найгірший варіант, порівняно з багатостраждальною Венесуелою, яку вже вдруге поспіль очолює водій автобуса з атестатом середньої школи з околиці Каракаса.

Біда в тому, що у Венесуели, на відміну від нас, багато нафти, натомість у нас, на відміну від Венесуели, навколо забагато Росії.

Це означає, що жартувати часу немає.

Отже, чим швидше ми визнаємо, що поразки зазнав не особисто Петро Порошенко, а всі ті, хто ототожнює себе з Майданом – тим більше в нас шансів утримати Україну від чергової втрати державності.

І соціологія, якою останніми місяцями наповнений інформаційний простір, дає нам достатньо матеріалу для тверезого аналізу.

Першим і, можливо, найболючішим фактом є те, що Євромайдан не лише не став об’єднавчою цінністю, а й взагалі припинив бути цінністю для більшості українців.

Щойно 16 квітня було презентовано результати масштабного всеукраїнського дослідження, проведеного львівським "Соціоінформом" на замовлення Національного Музею Революції Гідності.

Згідно з ним, за минулі 5 років ставлення до Майдану змінилося кардинально.

Якщо під час подій його підтримували 58% опитаних, а не підтримували 32%, то наразі підтримують лише 35%, а не підтримують, відповідно, 55%.

При цьому частка тих, хто за цей час змінив своє ставлення до Майдану на позитивне, є незначною в усіх регіонах і становить у середньому 4% опитаних.

Натомість втратив Майдан за минулі п’ять років майже половину прихильників, адже якщо 31% опитаних підтримували його тоді й підтримують зараз, то 27% тоді підтримували, але зараз не впевнені, що він був потрібний.

На пряме запитання лише 48% відповіли, що, на їх думку, Майдан об’єднав Україну, натомість, 36% – що він її розколов.

І, можливо, найстрашніше: лише 5% опитаних вважають, що примирення і консолідація української нації має бути центральною ідеєю майбутнього Музею Майдану.

Сучасне ставлення до Майдану має своїм наслідком відповідне ставлення до його лідерів.

Так, вісім політиків найчастіше асоціювалися в опитаних з Майданом: Арсеній Яценюк, Петро Порошенко, Віталій Кличко, Юлія Тимошенко, Олег Тягнибок, Дмитро Ярош, Ольга Богомолець та Олег Ляшко. Їх згадували від 1% (Ляшко і Богомолець) до 26% (Яценюк) опитаних. Порошенка згадали 20%.

У першому турі президентських виборів "обличчя Майдану" (Порошенко, Тимошенко, Ляшко, Богомолець і Руслан Кошулинський, який офіційно репрезентував Тягнибока і Яроша) разом отримали менше 37% голосів.