Я имею в виду то, что эта реальность в своем обвальном ухудшении обгоняет самые мрачные прогнозы.

После завершения очередных минских переговоров в экспертной и политической среде высокого уровня было зафикиксировано абсолютное поражение Украины в этих переговорах и по пунктам разобраны последствия этого нового раунда сдачи национальных интересов под высоким патронатом Олланда-Меркель.

Была запущена и альтернативная формуле "Путин всех переиграл" точка зрения, которую пытались отстоять также не последние представители аналитического сообщества, видевшие в минских переговорах какой-то потаенный смысл хитрого усмирения "буйного" российского диктатора. Но их доводы в русле обоснования пропагандистского тезиса "Украина одержала дипломатическую победу" были гораздо слабее доводов критиков. С моей точки зрения, захват Дебальцево окончательно похоронил их аргументы и показал, что они выдавали желаемое за сущее.

Я не хочу сейчас повторять все доводы аналитиков, зафиксировавших бездарнейший провал украинской дипломатии и сокрушительное поражение самого Порошенко в Минске, представленных такими фигурами, как Пионтковский, Солонин, Каратницкий, Маккейн, Ландсбергис и многих других. Все. что можно было сказать по этому поводу, ими уже было сказано.

Целью этой заметки является попытка перевести розговор в иную плоскость, название которой вынесено в заголовок.

С моей точки зрения, Минск-2 завершивший "мирные эксперименты" Петра Алексеевича, которые привели к абсолютно бессмысленной гибели за не менее бессмысленные фантазии тысяч украинских военных, окончательно прояснил тот диагноз, который небезызвестный Мюллер сформулировал в знаковом разговоре с небезызвестным Штирлицем:

Введите в это высказывание другое имя и замените название "Германия" на "Украина"и вы получите смысл того, что я хотел сказать в этих заметках. Почему так произошло? Злая воля? Договорняк с врагом? Откровенное предательство?

Сказать сложно, хотя, скорее всего, нет. И потому возможный вариант ответа лежит в плоскости психологии человека, который, к нашому общему несчастью, является главой украинской державы. В мае 2014 года, то есть, в канун президентских выборов я опубликовал статью, где попытался продемонстрировать, почему психотип Порошенко не годится для задач, стоящих перед президентом военного времени. Но тогда речь шла, скорее, о слабости характера (нерешительности, склонности к компромиссам, предпочтении переговорного процесса лобовым военным конфликтам). Иными словами, тезис статьи была такой: "Порошенко не воин, а чистой воды "переговорщик".

К сожалению, этот диагноз и прогноз полностью подтвердились. Только, как водится, в гораздо худшем варианте.

Потому что действия Порошенко, начиная с провозглашения "мирного плана" и заканчивая "Минском-2", обнаруживают уже не только слабости характера, но слабости с сильными добавками откровенной психопатологии. Конечно, речь не идет о психических расстройствах в клиническом варианте.

Пока это лишь сильные "акцентуации" личности, но и их достаточно для того, чтобы получить разрушительные последствия для страны. Для их анализа пока еще достаточно консультации психолога, хотя если ситуация будет продвигаться в описанном русле, то, глядишь, уже и психиатр понадобится. Я не претендую ни на роль того, ни на роль другого, но лишь навскидку скажу, как можно квалифицировать в терминах психических акцентуаций все действия Порошенко, которые он совершал в последнее время.

А. Элементы аутизма.

Наверное, "потеря связи с реальностью" является прерогативой не только Путина, но и всякого политика, зараженного вирусом нарциссического самолюбования. Не является исключением и Петр Алексеевич, никак не обделенный любовью к себе. Может быть отсюда, постоянные искажения в именовании и оценке этой самой реальности, в результате которых все его поражения предстают как замечательные победы.

Самый свежий пример: Дебальцево. В своем публичном обращении к нации, которая в очередной раз ждала радикального изменения формата боевых действий на Донбассе, Порошенко вдруг заявил, что "операция прошла успешно", что "все идет по плану", что вывод войск и сдача Дебальцево также происходит в согласии с этим планом ( смерти украинских военных, наверное, тоже были запланированы?).

Более того, из этого обращения следует, что мы выиграли эту операцию, "дали по зубам" и "посрамили Россию".

Возникает естественный вопрос: "Что это было"? Это просто откровенная пропагандистская ложь или наркотик самообмана? Возможно и то, и другое иди, скорее всего, все это одновременно. Но когда я услышал эти перлы, то перове слово, которое вирвалось, было слово "Клиника!".

Б. Компульсивные "застревания".

Как известно, в переводе "компульсивный" означает "навязчивый", а поведение такого типа характеризуется склонностью к навязчивым повторениям определенных действий. (Частый пример такого рода поведения – стремление к навязчивому мытью рук как следствие мании чистоты). Я абсолютно убежден в том, что так называемый "мирный план" -- это никакая не рациональная конструкция, не стратегия и даже не пропагандисткий ход.

Это – типичная компульсия, навязчивое повторение определенного словосочетания и картинки воображения, которое связывается с этим словосочетанием в сознании Порошенко. Причем тем более навязчивое, чем более обнаруживается полное несоответствие этой картинки реальности. Данный контраст еще более усиливает агрессивный характер такого застревания, производя впечатление маниакальной навязчивости, почти паранояльной зацикленности.

Аналогичной компульсивной природой характеризуется и другие привычки Порошенко (например, привычка проводить бесконечные совещания там, где необходимо немедленно принимать решение или постоянко создавать пирамиду все новых бюрократических структур). Однако я не буду сейчас их анализировать.

В. Кататонический синдром.

Поскольку данный вид нарушения относится к тяжелым формам психических расстройств, употреблять этот термин в расширительном смысле можно в качестве метафоры или аналогии. Однако сходство определенных симптомов позволяет проводить подобную аналогию.

Поэтому я утверждаю, что Петр Порошенко – политический кататоник и сейчас объясню почему. Согласно оригинальной версии одного современного психиатра кататония возникает, как результат реакции травоядного животного на встречу с хищником. Эта реакция может иметь вид повышенной двигательной активности (кататоническое возбуждение) с последующей абсолютной пассивностью (кататонический ступор).

Согласно симптоматике кататоническое возбуждение характеризуется пафосом и экзальтацией, повышенной говорливостью, а, соответственно, кататонический ступор – полным бездействием, эмоциональной и двигательной "застывшестью". А теперь давайте посмотрим на схему реагирования Порошенко на внешнюю угрозу в виде агрессии российского хищника. Алгоритм этого реагирования имеет следующий вид:

(1) Фаза кататонического возбуждения. Она характеризуется несколькими вариантами ответа на российский вызов (очередное вторжение, нарушение перемирия, обстрел мирного населения). Во-первых, гневное осуждение, пафосная речь, "заклеймление" агрессоров как "нелюдей". Во-вторых, обещание "жесткого ответа", прежде всего, введения "военного положения". За последний месяц подобным обещаниям было просто несть числа, а после Минска-2, боевикам давалось 10 часов на то, чтобы окончательно прекратить обстрелы и соблюдать договоренности. После чего введение этого самого военного положения было объявлено неминуемым. Помимо военного положения жесткий ответ преполагал сокрушительный контрудар и здесь ПП пристрастился к образу "дать по зубам".

(Частотность его упоминания тоже уже превращается в навязчивую компульсию). Кстати, поведение ПП на минских переговорах полностью вписывается в фазу кататонического возбуждения, когда по свидетельству очевидцев, он разговаоривал с Путиным на повышенных тонах, говорил ему "Ты", может быть даже угрожал. Но настоящий хищник всегда знает цену угрозам травоядного. Поэтому он был абсолютно спокоен.

(2) Фаза кататонического ступора. Далее в условиях нарастания внешней угрозы, следует фаза провала, мертвой точки, полной бездеятельности, причем ступор тем выше, чем острее необходимость в незамедлительном ответе.

Политический кататоник по определению неспособен принимать волевые решения. Он будет максимально оттягивать это решение, "тянуть резину", перекладывать решение на других, либо находить паллиативы. Все это в полной мере вписывается в алгоритм поведения ПП и даже не требует иллюстрации. Отмечу только, что на этой фазе создаются различные рационализации такого поведения и "алиби" для оправдания бездействия.

Самое распространенное: российская армия – самая сильная в Европе, мы не можем с ней воевать. Поэтому военного решения конфликта не существует, а есть только дипломатическое решение, где основными инструментами являются переговоры, переговоры и еще раз переговоры. (Кстати, последняя инициатива Порошенко о введении миротворческого контингента ООН в Украину – из этой серии).

(3) Фаза возврата к кататоническому возбуждению на новом уровне. На этой фазе – когда предыдущие угрозы и обещания намеренно забываются или вытесняются -- действуют также несколько вариантов поведения, причем они применяются согласованно. Согласно первому из них, угроза ввести военное положение и дать по зубам сменяется гневной моральной оценкой действий "нелюдей", где пафос и патетика буквально зашкаливают.

То есть, наблюдается перевод проблемы из сферы немедленного военного реагирования в чисто моральную плоскость. Второй вариант состоит в каскаде жалоб на действия хищника – одна за другой следуют телефонные звонки Меркель, Олланду и Обаме, обращения в различные инстанции типа ПАСЕ или Совет безопасности ООН с просьбой дать оценку Путину и остановить агрессора с помощью усиения санкций.

Готовятся материалы в международные суды, среди них упоминается и Гаага.

Наконец, есть еще одна форма пафосного отреагирования – восхищение подвигами героев (которые вынуждены были ими стать из-за бредовой политики самого выступающего и его застревания на Фазе 2) и их награждение.

Он почему-то думает, что подобные речи со штампами в лучших советских традициях отвлекут общественное внимание от происходящего ужаса и от вопроса о том, кто виновник этого ужаса, что матери простят преступную бездеятельность и гибель своих детей и что выжившие будут предельно благодарны за эту риторическую фальшь.

В условиях, когда результатами порошенковских перемирий являются горы трупов украинских героев, когда их результатами оказываются сплошные "котлы" (и сама Украина, будучи заложницей некоей психопатологической матрицы, скоро сама может превратиться в огромный "котел"), подобные риторические упражнения являются верхом пошлости.

Такой пошлостью были бесчисленные панегирики Порошенко в адрес донецких "киборгов", которых оставили умирать под завалами аэропорта и часть из которых российская сволочь расстреливала со связанными руками. Такой же пошлятиной веет от чествования героев, вырвашихся из дебальцевского "котла", который и возник по вине самого Порошенко. И такой же пошлостью будут отдавать его завтрашние речи на Майдане о памяти "Небесной сотни". Они будут просто оскорблением этой памяти.

Итак, возвращаясь к теме неадекватности президента с элементами психопатологии, напомню основной алгоритм реагирования Порошенко на российскую агрессию:

угрозы жесточайшего ответа – переход под разными предлогами к отказу от выполнения обещаний и паранояльное застревание на "мирном плане" -- жалобы на очередные нарушения и новый виток эскалации и так по кругу. Эти круги уже повторились несколько раз.

Подобные эксперименты были бы, конечно, очень увлекательными, если бы их результатами не были утраченные территории, бесчисленные и зря угробленные жизни, все новые "котлы" и полная бесперспективность решения проблемы противостояния с российским хищником на данных путях.

Тот факт, что Порошенко не в состоянии вырваться за пределы приведеного алгоритма и подтолкнул автора к выводу о том, что он – недееспособен. Причем, как в психологическом, так и в юридическом смысле.

_________________

І Алексей ШевченкоІ

Киев, к великой досаде Москвы, был основан не русскими, а полянами, и выбросить эти слова из летописей не под силу даже ее ученым. Если взглянуть на карту этносов в Киевской Руси, составленную по данным летописей и археологии, то племенной союз полян занимает территорию между Ирпенем и Стугной – притоками Днепра. За Днепром – земли северян, на западе – древлян, на севере по Припяти – дреговичей, на юге к Роси – уличией. Никакие русские в окрестностях Киева не видны даже в микроскоп. Нет их на карте и на гигантском пространстве от Балтики до Черного моря. Таким научным картам о расселении славян от Лабы (Эльбы) и далее на восток около 200 лет, но племя русских на них отсутствует. Даже племя укров в будущей Восточной Германии есть, а русов – нет, досада.

Помимо наших летописей к составлению таких карт с XIX в. привлекались немецкие и другие источники. В том числе список расселения всех славянских этносов с указанием числа их городов «Баварского географа», написанный в IX в. на латыни. По мнению российского историка А.В. Назаренко, составлен он был для миссии Кирилла и Мефодия. Ужас, но и в нем нет русских. Поэтому и помалкивает РАН, – ни на одной научной карте нет места где жило племя русских. Огорченные этим энтузиасты из племени московитов, переименовывают в русских племя ругов из польской Балтии, но выходит неубедительно. Вдобавок ругов ученый мир обычно относит к германцам, а не славянам.

За 150 лет научных археологических изысканий ни одного древнего русского раскопать тоже не удалось. Ни в Киеве, ни в Москве. Вятичей, дреговичей, радимичей, кривичей, северян, словен и представителей других восточнославянских племенных союзов находят, русских – нет. Женщины из этих этносов носили украшения, характерные только каждому из указанных племенных союзов.

У радимичей и вятичей это специфические височные кольца, у дреговичей – крупные бусины с зернью, у северян – спиралевидные привески и т.д. Благодаря этому можно уверенно определить, погребение какого этноса найдено.

Несколько сложнее с южной группой – полянами, древлянами, уличами, тиверцами, волынянами, бужанами, а также белыми хорватами, занимавшими Львовскую область. Они к IX-Х вв. отошли от племенных традиций в украшениях и переняли моду Византии и Великой Моравии – привески в форме грозди винограда и «трехбусинные серьги киевского типа», как ошибочно называли их археологии до 1950-ых. Этот тип украшений не киевское изобретение, он заимствован полянами и другими южными этносами из Византии, и у болгар сохранялся до XIX в. Поэтому захоронения племен из южной группы более-менее удается различать между собой по погребальному обряду и другим признакам.

Но еще никому не удалось найти украшения и погребения русского племени, тем более в Киеве. Поэтому РАН и молчит о «русском племени», якобы жившем в Киеве, поскольку археологии оно неизвестно. Возможно, когда-нибудь археологам и повезет идентифицировать прусское племя руссов, часть которого еще до приезда варяга Рюрика мигрировала к озеру Ильмень, где потеснила чудь и основала городище Старая Русса. Но пока «русские» археологами не обнаружены.

С «Русской Правдой», по которой якобы судились в Киеве, ситуация не лучше, чем с «русскими» в археологии и на карте. Судились в Киеве по «Правде Ярослава», по «Правде Ярославичей» и по «Уставу Владимира Мономаха». Название «Русская Правда» – такое же кабинетное и позднее, как и название Византия для восточной части Римской империи, жители которой себя византийцами никогда не называли. В Византию для удобства пользования ее переименовали ученые. Оно настолько прижилось, что «просвещенные» московиты могут утверждать о реальном существовании государства с названием «Византия» вместе с «Русской Правдой».

Как и в случае с Византией название «Роуськая Правда» перечисленным законам дал неизвестный нам по имени новгородец, озадаченный проблемой кодификации права – сведением воедино законов, принятых в разное время. Около 1282 г. он эту работу выполнил и назвал свой труд «Мерило Праведное». Этот кодекс законов начинается страницей с пояснением от автора «Суд Ярослава, Володимирца (Владимира Мономаха – ред.)». Далее заголовок, тоже данный новгородцем – Правда русская – и сразу одна из ее статей. Так выглядит древнейший Синодальный список этого «Мерила Праведного», где есть и так называемая «Русская правда». Его первый лист воспроизводится в Википедиях к статье «Русская правда».

Помимо экземпляра «Мерила Праведного» 1282 г. она есть в кодексе «Кормчей», и в виде вставок в летописях. М.Н. Тихомиров и другие исследователи давно отмечали, что в летописи такие вставки под заголовком «Правда оустановленная Ярославом для руськои земли» был внесены позже переписчиками.

История формирования этих законов такова. В 1014 г. Ярослав Мудрый в Новгороде отказался выслать в Киев Владимиру положенные тому 2 тысячи гривен налога, и отец с сыном стали готовиться к войне. Но 15 июля 1015 г. умер Владимир, в Киеве официально стал княжить его сын Борис, а вышедший из заточения Святополк организовал 24 июля его убийство. Война Ярослава с Киевом отложилась до 1016 г. и готовясь к ней он по обычаю устроил пир. На пиру варяги подрались с новгородцами и разграбили их дома. В дружине началась междоусобица и вендетта. Поход был на грани срыва, и чтобы спасти ситуацию Ярослав озвучил закон из 18 пунктов о компенсации деньгами за убийства, увечья и грабежи. Этот закон принято называть «Правдой Ярослава».

После 1054 г. сыновья Ярослава – Изяслав, Всеволод и Святополк с боярами и тысяцкими Коснячком, Перенегом, Микыфором Кыяным и Чудином Микулой добавили в его закон еще два десятка статей, – и все это вместе с «Правдой Ярослава» принято называть «Краткой Правдой». В ее составе также выделяют статью «Устав о мостниках (строителях мостов)» и «Поклон вирный», авторы которых неизвестны.

После восстания в Киеве в 1113 г. Владимир Мономах собрал в княжеской резиденции на Берестове вече, дружину, тысяцких Белгорода и Переяслава, посла черниговского князя Олега и это собрание утвердило законы, названные «Уставом Владимира Всеволодовича». Этот «Устав» и «правды» Ярослава и сыновей вместе условно называют «Пространной Правдой».

«Устав» – юридический термин, который использовали для названия законов державы Рюриковичей со времен «Церковного устава» Владимира I. Ярослав по его примеру тоже ввел свой «Устав церковный», а не «Правду». «Уставом» назвал свои законы и Владимир Мономах. Почему вдруг у Ярослава появился новый и неясный термин «правда» – ответа нет. После Батыя слово «правда» для названия законов тоже не применяли нигде, – ни в великих княжествах Московском и Литовском, ни в Новгородской земле. Информации, что этими «Правдами» после XIII в. реально пользовались в судах тоже нет.

Под таким условным названием «Русская Правда» его представил в 1738 г. в Академию наук Российской империи В.Н. Татищев, а впервые издал и ввел в научный оборот в 1767 г. Август Шлецер. Так с подачи Шлецера за «Краткой Правдой» и закрепилось название «Русская Правда». Позже его распространили и на «Устав Владимира Мономаха». Вышло как с Византией, которая Римская империя.

Так и шествуют лица из «русского мира» от «Русской правды» к правде Ильича в полной уверенности, что все это правда, а московитов, чтобы унизить русских, придумали украинцы, которых выдумал австрийский генштаб. О названии копеек «московка» и «новгородка» лицам «русского мира», не знать простительно, как и о многом другом. В рамках советско-российского образования это допустимо.

Но о научно-литературном журнале «Москвитянин», который в 1841-1856 г. издавал в Москве историк Михаил Петрович Погодин они знать обязаны.

Как никак, а Погодина считают неофициальным автором знаменитой формулы «самодержавие, православие, народность» и официальным автором гипотезы, что до Батыя в Киеве жили русские, а после Батыя якобы совсем запустевший город заселили спустившиеся с Карпат галичане и он стал украинским. С этой теорией Погодин погорячился, что нехотя к концу жизни и признавал, – не был он злым украинофобом-россиянином, а называл себя москвитянином и ничего позорного в том не видел.

Наоборот, гордился, и призывал вернуть допетровские названия и понятия, в чем смыкался со славянофилами. «Москвитянин» был журнал абсолютно «патриотичный» и почвеннический. Поддерживался Николаем I, пока тот не проиграл Крымскую войну и не умер. После нее Александр II взял курс на западную модернизацию и финансирование «Москвитянина» прекратилось – призывы вернуться к традициям Московии стали политически неуместными.

Об этом тоже знают в РАН, но предпочитают молчать, как и в случае с ископаемыми древними русскими, якобы населявшими Киев и просторы от Балтики до Черного моря, но которых никто миру пока не предъявил. По этой причине за них выдают погребения дружинников, но тут потомков москвитян караулят их давние враги – злые норманисты, вооруженные достижениями науки и техники, а теперь еще и методом генного анализа, и «новые древние русские» опять бесследно испаряются.

В итоге РАН молчит – не хочет позориться, но о «древних русских» охотно заливаются соловьями соловьевы, которые никак не могут понять, что украинцы – это не выдумка австрийского генштаб, а продукт этногенеза южной группы восточных славян: полян, древлян, дреговичей, бужан, волынян, белых хорватов, северян, уличией и тиверцев.

Ряд сутичок, кийки, сльозогінний газ, барикади та шквал обурення від всієї країни. Як це було під судом після зачитання вироку — на відео.

Все це відбулось після того, як проросійські екстремісти та 2 росіянина отримали виправдовувальні вироки і були відпущені прямо з залу суду. Під самим судом на них вже чекав російський консул.

Спробую розповісти про причини та наслідки.

Отже, в той день група проросійських та росіян напала на ходу за єдність України в центрі міста. Пізніше був епізод-2 з будинком Профспілок, але ми говоримо зараз про першу частину. Саме на Грецькій було затримано безпосереднього організатора, керівника банди «Одесская дружина», сина генерала МВС, Сергія Долженкова. По вказаному епізоду на лаві підсудних опинилась 21 особа, пізніше один втік у Крим, а другий став свідком, лишилось 19. Хоча затримано було більше 100 осіб. Серед них також і Євгєній Мефьодов, громадянин РФ, бойовик, що мав в регіоні відігравати роль такого собі «Мотороли».

Чому ж судді виправдали всіх підсудних? Невже судді такі погані?

Насправді до суду у всій ситуації питань якраз найменше. Бо при винесенні рішення судді досліджують матеріали, що надає обвинувачення. А ось тут і починається саме цікаве.

Жодних доказів вини підсудних не надано. А частину суд визнав неприпустимими, оскільки вони були отримані в порушення процедури. Це не означає, що вини нема, це значить що ніхто і не намагався її доводити, бо така задача навіть не стояла.

Процесуальне керівництво у провадженні здійснювала ГПУ, слідством займалась вона ж спільно із прокурорами Одеської області і слідчими від МВС. В 160 томів макулатури вони вклали все, крім доказової бази. Щоб ситуацію виправити, ми в Одесі спільно із представниками «Групи 2 травня» приходили під облпрокуратуру із протестом. Очолював її тоді Сакварелідзе, але до нас він не вийшов. З’явився його тоді заступник, а нині вже прокурор області Жученко. Було створено робочу групу з представників громадськості, «Групи 2 травня» та слідчих. Щотижня збирались і спілкувались в межах, які дозволяє Закон. Було надано багато матеріалів, багато порад. Але далі ніж формальні кивання головами, прокурори не пішли.

Звертали на цю проблему увагу і Юрія Луценка. Результату — нуль.

Тим часом суди по черзі намагались звільнити з-під варти ключових фігурантів, відпускаючи їх на домашній арешт. Були протести, доходило до блокувань та сутичок. Їх закривали знов. Але висновків ніхто не робив, і у провадженні ніхто нічого не змінював.

далі тут

=================================================

Лідирує в цьому Дніпропетровська область: тут вже більше 100 таких котелень.

У Дніпропетровській області знаходиться найпотужніша в Україні котельня на альтернативному паливі. Зараз на гроші інвесторів тут будують ще 2 подібні котельні, повідомили в Дніпропетровській ОДА.

Такі котельні не тільки екологічні, але й дозволяють економити мільйони гривень за рахунок дешевизни палива. Кожна з них буде опалювати по великій лікарні, а також прилеглі будинки.

Замість газу – недорогі ПЕЛЕТИ з лушпиння соняшника (на фото-біля котлів). За останні 2 роки на твердопаливні обладнання перевели вже понад 30 котелень в дитячих садах, школах і лікарнях області.

Гуни, їхнє місце та значення в історії України     

У першому тисячолітті до нашої ери і у перших століттях нашої ери українців у Європі знали під назвою скіфи та сармати. Однак, починаючи з ІІ і у наступні століття, нас усе частіше починають називати гунами. І цей факт не повинен нікого бентежити: він зовсім не означає, що на наших землях з’явився якийсь інший народ. Це лишень засвідчує, що європейці придумали для українців ще одну назву, що не раз бувало в історії. Згадаймо, що й греки у свій час по-різному називалися: то вони ахейці, афіняни чи спартанці, в іншому випадку – жителі Еллади, а ось вони уже елліни, і, нарешті, – греки. І це нікого не бентежить.

Більше того, слово “гуни”, хоча й здається чужим, здавна використовувалося в українській мові. Ми можемо відшукати багато значень цього слова. Наприклад, у перші століття нашої ери на території України в обігу були гроші, які називалися “куна”. Також у давні часи володіння української еліти позначалося терміном “гуна”. Крім того, з давніх часів українці носили теплий і зручний одяг із домотканного нефарбованого сукна, який називався “гунею”. Чому тих, хто носив цей одяг, іноземці не могли називати гунами?

Однак, найбільш імовірно, що слово “гуни”, як етнічна назва жителів Північного Надчорномор’я, є готського походження. У давні часи у германців слово “hunen” (хюнен) означало могутній, або велетень. Тепер згадаймо Прокопія Кесарійського, який писав про українців, що “…вони дуже високого зросту й величезної сили”. Цілком імовірно, що германці, познайомившись з нашими кремезними та войовничими предками, зі страху та поваги називали їх поміж себе “hunen”.

Пізніше це слово запозичили європейські купці, які торгували з готами. А уже від них воно дійшло до Клавдія Птолемея, котрий у ІІ столітті нашої ери у своїй “Географії” вперше назвав ним українців. (Відомо, що Птолемей часто використовував свідчення купців та мандрівників, оскільки фізично не міг відвідати усі держави, про які писав у своїх працях). Так, дякуючи йому, звичайне готське слово “hunen” (велетень, могутній), яким германці прозивали наших войовничих предків, набрало більш широкого звучання і за якийсь час стало тогочасним етнонімом українського народу.

Як же жили і чим займалися українці в епоху, коли їхню державу Скіфію європейці називали Гунігард, а їх самих – гунами?

Почнемо з того, що Україна того часу залишалася могутньою густонаселеною країною. Кармічна енергетика і духовно-економічний потенціал Скіфо-Сарматії, які були накопичені у попередні століття, не зникли. Держава успішно розвивалася, зростала внутрішня і зовнішня торгівля, збільшувалася її територія.

Посеред залитих сонцем рівнин, лісів та напівстепів Центральної і Східної України, густо порослих лісами просторах Північного Заходу, у спекотних степах Причорномор’я, казкових передгір’ях Карпат, по мальовничих берегах безлічі річок та озер розляглися сотні малих та великих міст і тисячі заможних сіл. Незліченні отари домашньої худоби паслися на соковитих лугах та полонинах. Ліси кишіли дичиною, були переповнені грибами, горіхами та ягодами, а річки і озера – багаті рибою.

Оброблені лани та городи, квітучі садки, побілені мазанки та ошатні дерев’яні будинки милували око подорожніх. Чисте сільське повітря було напоєне запахами квітів, меду і домашнього хліба, що випікався десь неподалік. А доповнювало усю цю величну красу тихе сюрчання коників у придорожній траві, дзижчання бджіл, які у пошуках нектару ретельно досліджували присадибні квітники та садки, і спів птахів у високому прозорому небі.

Звідкись чувся шум води, що невтомно крутила жорна у сільському млині, а ще – далекий спів дівчат, котрі працювали у полі. Інколи тишу прорізувало хурчання міхів у кузні і дзвін ковальського молота.

Населення України у той час становило від 3 до 5 мільйонів чоловік. Основою економіки залишалося сільськогосподарське виробництво. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, гречку, овес; з городніх культур – бобові, мак, капусту, огірки, моркву, часник, хрін, цибулю, буряки; з садових – вишню, калину, яблука, сливи, груші, виноград. А ще культивували соняшник, ріпак, льон, коноплю, з яких виготовляли олію та тканини.

Важливе місце у господарстві займало також тваринництво. Вирощували велику рогату худобу, свиней, кіз, овець, домашню птицю. Кінь використовувався для верхової їзди і як тяглова сила. Надійним помічником залишався домашній пес.

Інколи чоловіки, озброївшись луком, списом, ножем та капканами, виходили на полювання. А їхні жінки, прихопивши плетені з лози кошики, тим часом вирушали у ліс по гриби, ягоди, лісові горіхи чи дикі груші. Наші предки ловили також рибу, використовуючи залізні гачки, гарпуни та рибальські сітки.

Ну і, звичайно, займались бортництвом, оскільки по довколишніх лісах було вдосталь диких бджіл. А ще пасічникували – традиційно невід’ємним атрибутом кожного українського села і навіть міста залишались пасіки. Полюбляли українці мед – цей смачний і корисний продукт.

Розвинутою була зовнішня торгівля, про що свідчать римські та візантійські монети, які вчені у великій кількості знаходять на території України.

З прадавніх часів наші предки відзначали різноманітні свята. Це, зокрема, Різдво Божича-Коляди (народження молодого Сонця після закінчення зимового сонцестояння), Великдень (Воскресіння, свято весняного Сонця після рівнодення), Зелені Свята, Купайла (після літнього сонцестояння), Жнива, Свято Врожаю (після осіннього рівнодення) і багато інших. Пізніше ці традиційні українські народні обряди ляжуть в основу багатьох християнських свят.

Національна кухня праукраїнців була різноманітною. Вживали багато м’ясо-молочних продуктів, овочі і фрукти. Пекли хліб, пампушки, коржі, медівники, пироги. Варили борщі, юшки, каші та вареники. Із спиртних напоїв вживали мед (медовуху), пиво з ячменю, яке називали кам, фруктові вина. Для угамування спраги пили джерельну воду, соки, компоти, узвари, чаї із ароматних трав (м’ята, малина, ромашка, липовий цвіт).

            В силу чистої екології та міцного природного імунітету, хворіли рідко. Якщо ж, усе-таки, хвороба наздоганяла, то лікувалися народними методами, використовуючи цілющі властивості рослин. У більш складних випадках зверталися до знахарів, які могли робити досить складні операції, а магічними заклинаннями та відварами трав лікувати будь-які відомі на той час хвороби.

Надзвичайно цінним джерелом для дослідження України тієї епохи є “Візантійська історія”, автором якої є Пріск Панійський, котрий жив у V столітті. Був він людиною освіченою, всебічно обдарованою і користувався великим авторитетом у сучасників. У 448 році на запрошення Максиміна брав участь у посольстві до знаменитого скіфського імператора Аттіли. Отож, своє враження про Україну він склав не зі слів інших людей, як це робив Амміан Марцеллін чи Йордан, а опираючись на особисто побачене та почуте.

Важливим є також те, що Пріск – єдиний історик V століття, котрий відвідав Скіфію і на власні очі бачив нашу країну тієї епохи. Він особисто зустрічався з Аттілою, спілкувався з багатьма людьми, як з оточення імператора, так і з простими жителями держави, спостерігав за побутом та звичаями нашого народу. Усе побачене він пізніше описав у своїй “Історії” у тій її частині, яка була присвячена його мандрівці в Україну. Отож, у нас немає ніяких підстав йому не довіряти. Тому далі ми будемо продовжувати нашу розповідь, доповнюючи її свідченнями Пріска Панійського.

У своїй книзі історик жодного разу не зазначив, що держава гунів є азійського походження. Навпаки, він наголошує на тому, що вона має місцеве коріння і постійно називає її Скіфією. “…Рустицій прибув у Скіфію разом з нами” – говорить Пріск, описуючи початок місії. “Поки ми їхали по Скіфії, Веріх, що супроводжував нас, здавався людиною спокійною та ласкавою”. В іншому місці він знову пише: “По дорозі зустрілися ми з Вігілою, що повертався у Скіфію”. Отож, у розповіді Пріска Панійського мова йде не про якусь міфічну азійську державу, а про нашу рідну кількатисячолітню Скіфію.

Також Пріск ні одним словом не обмовився про те, що жителями цієї держави були азіати-сюнну. Не бачив він монголів у Скіфії, та й годі! Натомість автор постійно згадує про скіфів. “В сутінках, коли ми сиділи за вечерею, почувся тупіт коней, що наближався до нас. Це прибули два скіфи з наказом відправитися до Аттіли”. А ось інший епізод: “Скіфи вибігли на шум і запалили смолоскипи з очерету…”. Чи називали б кочовики хунну себе скіфами? Горді діти степів ніколи б не запозичили назви підкореного ними народу. Отож, тут історик розповідає не про азіатів.

І мова, якою спілкувалися гуни, теж була скіфською. Пріск пише: “Бачачи Максиміна у великій скруті, я взяв Рустиція, що знав скіфську мову, й разом з ним пішов до Скотта”. Більше того, скіфи-гуни були освіченими і часто володіли кількома мовами. “Становлячи різноплемінну суміш, скіфи, окрім своєї варварської мови, легко вивчають також унську або готську, або авсонську(латинську)”.

У своїй книзі Пріск Панійський описує побут та звичаї скіфів, які є тотожними українським. Гостей скіфи зустрічали на вулиці частуванням, пропонуючи їжу та вино, які прибулим неодмінно потрібно було скуштувати (звичай зустрічати гостей хлібом-сіллю зберігся в українців і донині). Після цього прибулих запрошували до столу. Під час застілля кожен гість стоячи випивав келих доброго вина, бажаючи здоров’я господарям та усім присутнім. Після чого гості смакували найрізноманітніші страви, від яких ломилися столи. (А хіба у сучасних українців не так само?).

Коли гості уже добряче вшанували свої шлунки наїдками та напитками, приходив час веселощів.“З настанням вечора було запалено два смолоскипи і два варвари, ставши на середину навпроти Аттіли, заспівали пісні, в яких вихваляли його перемоги та військову доблесть”. (Пріск Панійський). Сучасні українські застілля також закінчуються піснями та танцями.

Гунський вершник

Жінки у гунів традиційно були досить самостійними і шанованими. Жінок поважали, до їхніх мудрих порад (говоримо це без іронії) прислухалися, і ні в якому разі не вважали їх рабинями, як це було заведено у кочовиків-азіатів. Перш ніж одружуватися, чоловіки намагалися завоювати прихильність жінки, після чого сваталися, однаково маючи шанс отримати або згоду, або й гарбуза. І навіть всесильний Аттіла вимушений був дотримуватись звичаю і особисто їздив сватати наречену. “Аттіла хотів заїхати в одне село, де він мав намір одружитися з дочкою Ескама”. (Пріск Панійський). Чи чули ви про щось подібне у кочовиків? Згадаймо хоча б, як 800 років потому (у 13 столітті) Чингісхану наречених, як худобу, привозитимуть прямо у його юрту чи палац.

А ще скіфи-гуни були гостинними і щедрими. Пріск описує випадок, коли їхнє посольство попало у бурю. “На наші крики скіфи повибігали з хат із запаленими жмутами очерету, який вони використовують, як смолоскипи, освітили місцевість і запитали, чому ми кричимо.  Коли супроводжуючі нас варвари сказали, що ми злякалися бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запаливши багато очерету… Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани”…

  …І Боги, яким поклонялись гуни теж були скіфськими. Пріск пише, що Аттіла був впевнений у своїй непереможності, оскільки володів мечем Арея. “Знамення цього дав сам Бог, який відкрив йому меч Арея, що вважається у скіфів священним й шанується ними, як присвячений Богу війни, але ще в давні часи він зник, а тепер був знову знайдений…”. Для тюрків ані Арей, ані його меч не могли бути священними, оскільки вони мали своїх Богів і свої святині.

Описуючи Скіфію, Пріск наводить й інші цікаві факти. Ну, наприклад, про те, що скіфи носили оселедець, який був у них ознакою знатності та шляхетності. “Цей, з ким я говорив, здавався багатим скіфом. Він був дуже добре одягнений та пострижений в кружок”. Традиція носити оселедець є лише в українців. Свій початок вона бере ще від праісторичних часів і існує уже багато тисяч років. Першими почали залишати оселедець на голові ще воїни-трипільці, пізніше – скіфо-сармати. Далі традиція перейшла до гунів, а від них до русичів. У 10 столітті довгий чуб гордо розвіватиметься на голові нашого непереможного князя Святослава-Завойовника. Ще пізніше оселедець стане невід’ємним атрибутом славного лицарства-козацтва Запорізького.

Без сумніву, оселедець носився не для прикраси: він був і залишається символом приналежності до елітної Касти Воїнів і оточений ореолом величі, містики та магічної знаковості. І вже у наш час багато істинних українців стрижуть голову наголо, залишаючи довгий чуб, як символ їхньої духовної спорідненості з аріями, і готовності, за прикладом предків, зі зброєю у руках захищати честь Вітчизни.

В українців споконвіку (ще від часів Гіпербореї) існує звичай вишивати сорочки, жіночі блузки, рушники, скатертини і т.д. Дякуючи Пріску Панійському ми тепер напевне знаємо, що гуни теж займалися вишиванням. “Царицю оточувало багато слуг. Служниці, що сиділи навпроти неї на підлозі, вишивали різнокольорові узори на полотняних тканинах, які накидались для прикраси поверх варварського одягу”.

Українські вишиванки не є лише елементом прикраси. Вони несуть у собі глибокий зміст, це є своєрідна закодована інформація, яка певним чином може впливати на наше життя. Тож недаремно кожен регіон України має свої узори та кольори, що відображають його історичну долю. Є чітко усталені принципи і закони вишивки, і рушник, призначений для весільного обряду, ніколи не може бути використаний для сумних подій. А рушник, вишитий до Великодніх Свят, не вживається у жодному іншому випадку. Так само, як і сорочка, вишита на свято, не може одягатися на щодень. Українська вишиванка, пройшовши шлях у багато тисяч років, стала одним із символів української нації, її духовним кодом. І гуни теж залишили у її розмаїтих узорах, переплетіннях та кольорах свій енергетичний слід.  

В описах Пріска згадуються також страви, які вживали наші предки. “В поселеннях нам доставляли харчові продукти, причому, замість пшениці – просо, а замість вина – так званий по туземному – мед. Супроводжуючі слуги також отримували просо та напій, що виготовлявся з ячменю. Варвари називають його кам”. Отож, тепер ми знаємо, що скіфи-гуни окрім усього іншого вживали також каші, виготовлені з пшениці та проса, а із спиртних напоїв – медовуху (мед) та ячмінне пиво (кам). В оригінальному тексті Пріск Панійський написав ці слова на грецький манер – “медос” та “камос”. Але корінь цих слів є українським. Це є доказом того, що слова ці не можуть бути тюркського походження…

 …Скіфи-гуни вважали, що мирні жителі не могли бути військовополоненими, тому у полон вони брали лише переможених ними озброєних супротивників, яких потім, з метою викупу, забирали з собою до Скіфії. Знову ж таки, згадаймо багатотисячні колони бранців-рабів – ридаючих жінок, дітей, почорнілих від горя і безсилої люті чоловіків, яких монголо-татари гнали у неволю, залишаючи щойно сплюндровані ними території.

Захоплених військовополонених скіфи не убивали і не знущалися над ними. За деякий час бранців звільняли, отримавши від них викуп. Після чого ті поверталися додому, або ж залишалися жити у Скіфії. Якщо ж хтось по бідності не міг заплатити викуп, то він міг разом з гунами піти на війну, і, отримавши свою частку військової здобичі, сплатити необхідну суму. Неймовірно? Так! Але це факт!…

…І міст наші предки теж бездумно не руйнували, а, захоплюючи їх штурмом, лише брали військову здобич і залишали неушкодженими. Дуже часто гуни взагалі не штурмували міст, а обмежувалися лише грошовим викупом. Знову ж таки, згадаймо спалені до тла і зрівняні з землею ординцями Чингізхана перлини Сходу – міста Ходжент, Самарканд, Бухару, Ургенч та сотні інших. А пограбований, спалений та зруйнований у 1169 році московським князем Андрієм Боголюбським Київ, чи сплюндрований у 1708 році дикою московською ордою Батурин!?…

…Данина, яку Східна Римська імперія сплачувала Скіфії, теж не була настільки великою, як про це люблять писати історики. У 447 році між Скіфією та Константинополем було укладено договір, згідно якого, як писав Пріск Панійський, “…щорічна данина відтепер встановлюється у дві тисячі сто ліврів золота”. Чи багато це? Відомо, що римська лівра становила 327,5 грамів. Тобто, римляни вимушені були платити Скіфії близько 700 кілограмів золота щорічно. Ця сума, насправді, була мізерною: навіть річна платня високопоставленого чиновника при Візантійському імператорському дворі була значно вищою і могла становити від 3 до 10 тисяч ліврів золота! Тому говорити про скіфів, як про варварів, які немов липку обдерли Східну Римську імперію, немає ніяких підстав. Усе було по-чесному.

Цікавим є факт, що багато бранців, заплативши викуп, не бажали повертатися на Батьківщину. Пріск описує свою розмову із колишнім жителем Римської імперії греком Адамієм, котрий після сплати викупу вирішив залишитися у Скіфії. Його співрозмовник сказав: “Я люблю скіфськізвичаї… і вважаю своє теперішнє життя кращим за минуле, бо іноземці, що знаходяться ускіфів, після війни ведуть життя спокійне і безтурботне… Лихо, що зазнають римляни у мирний час, важче від того, яке вони терплять під час війни, з огляду на жорстоке стягнення податків та утисків від нечесних людей. Закон не для усіх має однакову силу… Там немає правосуддя, ні рівності у державних податках… Якщо порушник закону дуже багатий, то його несправедливі вчинки можуть залишитись без покарання, а хто бідний,.. той мусить нести покарання згідно закону”.

 Отож, ми можемо пишатися своїми предками – вони були сміливими, рішучими та вольовими воїнами-завойовниками. Але вони були також милосердними, щедрими та справедливими одночасно. І за рівнем своєї духовності та цивілізованості були далеко попереду тюрків-азіатів, готів, вандалів, франків чи тих же римлян та греків…

далі тут