Є багато людей в Україні, чиї імена всі добре знають. Здебільшо ці люди нічого доброго не зробили, навіть навпаки, багато злого. Але пики їхні постійно на телеекранах. От і знають їх. А тих, завдяки кому наша земля не стала радіоактивною пустелею, майже ніхто не знає. Я, на жаль, теж не пам'ятаю їх імена. І не хочу гуглити, щоб здаватись , ніби пам'ятаю.
Хочу просто подякувати цим людям. Висловити співчуття і подяку їхнім близьким, тим, які вже ніколи в цьому житті не зустрінуть свого чоловіка, батька, сина.
http://sna.in.ua/?p=6171
У Харкові щойно пройшов “Марш за
заборону сумішей для паління”. У акції взяло участь близько 300 людей.
Під час маршу колона проходила через точку продажу синтетичних
наркотиків (т.зв. спайсів), яка була загороджена кордоном міліції.
Соціал-націоналістів настільки обурив цей факт, що вони закидали
“розсадник смерті” димовими шашками, фаєрами, факелами та невідомими
тупими предметами. Навколишні люди із захопленням та схваленням
спостерігали за цим яскравим дійством.
Голова організції “Патріот України”
Андрій Білецький зазначив, що це була попереджувальна акція. В разі
якщо влада не вживатиме необхідних заходів по закриттю точок з продажу
“спайсів” та повній забороні сумішей для паління – патріоти вдадуться
до більш радикальних дій.
На акцій було присутнє телебачення та представники інформаційних агенств.
Днями активістка полтавської профспілки “Солідарність проти корупції” Тетяна Нонка намагалася на сайті “Майдан” розмістити “новину” наступного змісту: “Набридло читати матеріали пр захисту найбільш корумпованої державної установи – Фонду підтримки…, яку очолює батько координатора “Майдану” Т.Токаря. Суд поставить всі крапки. Невинних не засудять.Не втручайтеь, не тисніть на слідство.” (це весь текст).
Не буду нагадувати читачам подробиці кримінальної справи проти службових осіб установи, яку, дійсно, очолює мій батько. Про це детально можна прочитати на сайті “Майдан” та ряді інших інтернет-видань. Справа, дійсно, дійде до суду. Зараз вона знаходиться на розгляді у Вищому адміністративному суді України і, можливо, піде до Європейського. Зараз не про це.
У процес намагаються втрутитися представники профспілки, які називають себе “правозахисниками”. Повернуся до висловів, які писала пані Нонка. По-перше, хто визначив рівень корумпованості Фонду? По-друге, “правозахисниця” стверджує, що “невинних не засудять”. Мене дивує і обурює те, що нашу установу переслідують вже понад півтора роки органи прокуратури, а цю ж саму прокуратуру вищезгадана профспілка по декілька разів на рік пікетує з вимогами відставки ВСІХ КЕРІВНИКІВ прокуратури. Не через корумпованість прокуратури? По-третє, пані Нонка розповідає про “корумпованість” фонду, хоча жодного аркушу кримінальної справи не тримала у руках.
І це ще не все. В Інтернеті з’явилися критичні коментарі, зроблені, нібито, від мого імені на адресу працівників прокуратури та інших владних органів. На моє тверде переконання, це робота рук представників тієї ж самої “Солідарності проти корупції”. Мені здається, що їхні керівники попалися знову на гачок правоохоронних органів. І ті тримають їх у руках. Адже, ще не забулася та порушена кримінальна справа проти лідера профспілки “Солідарність проти корупції” Валентина Волошина, якого працівники міліції звинувачували у торгівлі жінками за кордон.
Хто наймав цих “правозахисників”: прокуратура чи установа, яку очолює мій батько? Твердо можу сказати, що не установа. Тож, напрошується висновок на кого працює “Солідарність проти корупції” і ким вона є насправді.
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.
Незважаючи на численні замітки у ЗМІ, тема національних проектів в Україні так і залишилась нерозкритою. У даній статті я спробую розставити всі крапки над "і" та написати про підводні камені, які лежать за начебто красивою ідеєю. Стаття викладена у стилі американських депеш, які так щедро оприлюднив сайт Wikileaks, за що принагідно дякую Джуліану Ассанжу :-).
ТЕМА: Що приховують національні проекти?
1. Резюме: національні проекти - ідея з російським присмаком, орієнтована на отримання надприбутків від лобізму, відкатів та розкрадання бюджетних коштів. Керівник проекту - Владислав Каськів змушений балансувати між бізнес-інтересами групи Льовочкіна-Фірташа і груп Клюєва та Ахметова. Більшість проектів пов'язані з будівництвом великих об'єктів протягом тривалого часу, що дає можливість використовувати нелегальні схеми отримання доходів. У проект "Енергія природи" вкладено державні кошти, але прибуток отримає іноземна фірма, яку пов'язують із Клюєвим і яка звільнена від сплати основних податків. Продаж "сонячної" енергії операторам за п'ятикратно завищеною ціною призведе до підвищення тарифів для населення за користування електроенергією. Проект "Олімпійська надія 2022" не допоможе розвитку зимового спорту чи підготовці спортсменів, бо орієнтований на будівництво готелів і заможних курортів для іноземних відвідувачів. Мотиви призначення Владислава Каськіва керівником нацпроектів - його гіпотетична роль цапа-відбувайла у майбутній кримінальній справі щодо застосування корупційних схем при здійснені національних проектів.
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». — «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» — «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію.
Та не хочу».
Тарас Шевченко «Сон»
Світ постійно змінюється. Глобалізація економічних стосунків та міграції народів сучасного світу творять нову ситуацію, коли такі явища, як націоналізм чи навіть патріотизм - стають рудиментарними поняттями. Справа навіть не в домінанті космополізму, як світоглядної позиції для майбутнього людства, скільки в тому, що людина стає мобільною, бо такими є вимога часу. Мобільність позначається у психологічній готовності людини в разі необхідності покращити своє життя - міняти фах, місце проживання, мову і навіть громадянство.
Погодьтесь, що зараз мало кого мучать докори сумління від переміни наведенних позицій. Найбільш наглядним свідченням тому є спорт, що колись був головним брендом кожної з країн: видатні спортсмени були окрасою гордості кожної країни і їх населення. А тепер національні збірні команди тренують іноземні фахівці як норма, не кажучі за міграції спортсменів, коли змагаються команди з різних країн, де їх громадяни виступають за команди іншої країни-суперниці. Дивні парадокси, які одночасно формують інакшу психічну домінанту мільйонів вболівальників. Ми дружно вболіваємо за нашу команду в міжнародному чемпіонаті, а в команді нема не просто етнічних українців, а навіть громадян України. Що це тоді? Чисто номінальне переживання за фантом поняття «наш клуб» чи «наша команда»,
де нема абсолютно тих, кого можна назвати «нашими». І чи не правильніше
називати ці змагання вже не міжнародними, а міждержавними?
Цей затяжний вступ був задля того, щоб однозначно стверджувати: поняття націоналізму та патріотизму стають виключно добровільною якістю кожної
окремої людини. Тобто стають сферою виключно суб*єктивного формування та існування, як он у Тараса Шевченка в словах з епіграфа цього матеріалу. Монолітні психічні стани людей стосовно державного патріотизму, як це особливо практикувалось у тоталітарних державах типу СРСР, чи поєднання державного патріотизму і націоналізму, як це практикувалось у багатьох країнах світу - відійшли у минуле. В сучасних умовах етнічний націоналізм як і державний патріотизм стали з обов*язків «апріорі за фактом народження» на теперішній час постають як зовсім необов*язкові чинники і все вирішує сама людина поокремо на рівні суб*єктивного «хочу - не хочу». Виходячи з цього я прийняв для себе особисто рішення: я хочу бути українським націоналістом і патріотом України - хочу! І при тому мене не дуже цікавить рішення і позиції тої сукупності людей, що живе поряд. Подібно як у вірі - кожен визначається в першу чергу сам, як і сам наповнює зміст, форму і насиченність свого спілкування з Богом.
Моє кредо чітке - ніхто, окрім самої людини, не може визначити, що має бути вкладено в такі поняття, як: любов до метері, любов до жінки, любов до дітей, любов до нації, любов до країни і держави, любов до світу, любов до життя тощо. Вказувати особі що і як це має бути у вигляді усталенних норм - для мене є смішним і неетичним. Я досить довго йшов до розуміння цього, тому що звичка до колективної думки і позиції була домінуючою, особливо для «народженних в СРСР». Як і зворотня екстраполяція самоодержавлення, коли особа стає свідомим і ще більше - підсвідомим представником месіанства колективної волі.
Горезвісний механізм суб*єктивної самодисципліни типу «наказ партії» або
«так треба задля інтересів Родіни», який пробують запровадити в сучасному українському суспільстві деякі політики, є безнадійним шляхом в нікуди. Водночас не можу стверджувати категорично, що індивідуальний націоналізм і патріотизм теж єдино правильний шлях - та ні, це просто один з чисельних стежок цього безкінечного світу.
Річ у тому, що людина формується як людина завдяки існуючим суспільним нормам, що на неї впливають. Ці норми є зовнішні примусові у вигляді законів, та норми внутрішні, які виникають в людині в процесі розвитку та виховання, і є
добровільними моральними нормами. Без цього взаємозв*язку норм суспільних і норм моральних світ давно перестав би існувати, про що вже сказано багато і ще можна багато говорити, але я хочу зосередитись на іншому феномені: є досить парадоксальне явище, коли інетлектуальна людина переживає суспільні вади як особисті, бореться з ними, кажучи: «О, люди, чому ви такі недосконалі?», а позатим цю саму людину мучить питання: «Ну чому я не такий, як всі?» Своєрідний феномен «білої ворони», як ось у мене самого.
Я народився і першу частину життя у 25 років прожив у місті Донецьку - столиці Донбасу, а другу половину життя я живу в столиці Галичини - місті Львові. В сучасній Україні ці регіонинайчастіше протиставляють одене-одному як антитези, але коли справа доходить від абстракцій до конкретики, то виявляється все до смішного однаково. Власне знаючи про це, я у розмовах з людьми, які виказували негативні позиції як западенець - проти східняквів або навпаки, то моїм головним аргументом було і є запитання: «А ви там особисто були? Ні? То поїдьте і хоч з тиждень поживіть у Донецьку ( у Львові)». Не даремно є приповідка, що краще раз побачити, чим сто раз почути. Нема іншого засобу переконати людину, що на звичному побутовому рівні у Львові нема націоналізму і русофобії, як постійного традиційного агресивного явища, про що сформована стала думка у східних регіонах завдяки ще радянській і теперішній пропаганді українофобів всіх мастей. Навпаки, в Донецьку нема агресивного масового антиукраїнства, як в тому переконані західняки. Все це переважно відбувається на рівні політичних технологій маніпулювання свідомістю людей і не більше того, тому що якби цей
антагонізм існував насправді масово - держава б давно поділилась на шматки. Найяскравіший тому приклад, коли після відомих буремних подій президентом України став Віктор Ющенко - східняки з прикрістю для себе визнали це і підчинились, як ось тепер підчинились західняки обранню президентом України Віктора Януковича. Зрозуміло, що це не означає абсолюту на майбутнє, але про сучасний стан взаємовідносин говорить досить однозначно: ми всі хочемо жити в мирі і злагоді. Ми всі хочемо жити в нормальних обставинах свобод і порядку нормальної демократичної правової держави. Я переконаний, що цю ідею однозначно підтримують в усіх регіонах України всі її громадяни. І це є головним фундаментом для розбудови нашої держави.
За минулі 20 років Україна відбулась як світова держава, а також відбулось психічне закріплення поняття державності в масі її населення, що є дуже важливим. Залишилась «маленька дрібничка»: активізувати це усвідомлення державності громадянами України у особисту площину кожного поокремо. Потрібно перевести наш український соціум з стану пасивності соціального
жебракування (иждивенчества), до чого його привчила колишня імперська
влада СРСР: держава має кожного забезпечити його часткою соціального благополуччя, - і перевести у стан соціально-індивідуальної активності, що вже досить розповсюджена серед молоді, коли людина чітко вірить, що її життя залежить в першу чергу від неї самої, отож вона не очікує подачок від суспільства і держави, а вимагає (не просить!) створення їй належних умов для цього. Нова доба вимагає нового духовного змісту життя! Людина стає активним творцем свого життя, активним творцем життя суспільства і держави, а також і в загальному - всього Світу. Так, панове, і не інакше. Щоб стати таким творцем, кожній людині неодмінно стануть потрібні критерії самоідентифікації - цього вимагає сам зміст подібного стилю життя: дерево може бути міцним тільки маючи сильне коріння. Цим корінням для кожної людини є його родина, рід, друзі і знайомі, його етнічна спадщина, духовна, територіальна, державна, тощо.
Тобто кожна людина є унікальною композицією ментального характеру, чим
вона може плідно скористатись, але... не зобов*язана! Тобто висновок у мене один: якщо хочеш бути Людиною - будь нею! А не хочеш - не будь.
В моєму розумінні складовими змісту тези «бути Людиною» є такі чинники,
як любов і повага до батьків, родини, землі, де зріс, етносу, якому належиш, інакше кажучи - націоналізм, до держави, яка є твоєю, поки ти цього хочеш, що є патріотизмом, ну і так далі. Всього не перелічити, як і не є все обов*язковим кожному. Можна бути і таким, яким є продовження рядків Тараса Шевченка в поемі «Сон», винесенних мною до епіграфа, якими я і завершую замість епілогу свій невеличкий роздум з можиливим його подальшим продовженням стосовно індивідуального націоналізму.
— «Экой чудак!
Я вси входы знаю,
Я тут служу; коли хочеш,
В дворец попитаюсь
Ввесты тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны,—
Не поскупись полтинкою...»
Цур тобі, мерзенний
Каламарю... І зробився
Я знову незримий.
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
В якості додатка я подаю свою статтю, написану 21 рік тому в Донецьку і
опубліковану мовою орігіналу в російськомовній газеті "Комсомолець Донбасса"
Екологія наших душ
(Роздуми молодої людини про національну самосвідомість)
Дивно вам чи не дивно буде від такої моєї думки, але іноді шкодуєш за тими ще недавно минулими часами. Чому? А тому, що я належу до покоління, яке не без іронії, але правдиво, називає себе "дітьми застою". Пригадую, як нас вчили писати твори в школі: ось тобі біла фарба, ось чорна і давай вимальовуй білий промінь світла в темному царстві. Все ясно! Чи про той же націоналізм і інтернаціоналізм сказали б написати. Та скільки завгодно: тільки встигай вишукувати і строчити все погане про перше, а все хороше - про друге. Знову повна ясність. Хороші були часи: просто жилось, щасливо. І ми були людьми простими, щасливо-дебільними. Бувало урвеш щось з імпортних шмоток або нап'єшся вдризг - і наче в раю побував. Тепер не те - виявляється це був зовсім не рай. Виявляється, ми не просто придатки до різних машин та коліщатка великої державної машини, а люди. Виявляється, багато з того, що нам говорили і чому ми вірили - неправда. Багато ще чого виявляється... А жити далі як? Чому вірити? Кому вірити? Хто його знає? Хай кожен шукає відповіді сам, а для себе я знайшов таку відповідь, щоб далі добре жити - треба повірити самому собі! Так, повірити самому собі. В житті мені на власному досвіді приходилось пересвідчитись з того, де мені говорили правду, а де - брехали. Однак найцікавішим є те, що коли в мене одразу закрадався сумнів стосовно того чи іншого "дуже правдивого" повідомлення, то практично завжди потім вияснялось, що це - абсолютна брехня! Саме одною з таких тем було для мене і питання націоналізму та інтернаціоналізму.
В школі нас вчили, як я вже зазначав, що націоналізм - це погано, а інтернаціоналізм - це добре. І з того часу посів мене сумнів непорозуміння: як може існувати інтернаціональне без національного? Як людина може любити рівноправно всі інші нації, коли вона не любить власної нації? Виходило ж бо, що любити свою націю не можна, бо це бач прояви націоналізму, а от всі інші - мусиш, бо це вже виявлення інтернаціоналізму. Попробуй зрозуміти подібне безглуздя? Невже можна вчити тому, що любити свою матір сильніше всього на світі є поганим, бо треба рівноправно любити всіх матерів? Але нас саме так вчили! Так вчили! Тому для багатьох буде далеко не риторичним питання: а чиї ж ми діти?
В Оттоманській Туреччині існував такий звичай: з усіх поневолених слов’янських народів турки забирали як данину хлопчиків у віці 6-12 років, з яких в спеціальних закладах виховували професійних воїнів-яничарів. Їх виховували так, щоб хлопчики забули все про своє минуле: про своїх батьків, про рідний дім, рідний край, - абсолютно про все! І тоді ці хлопчики ставали ідеальними воїнами: вони безвідмовно виконували будь-який наказ чи команду. Вони могли вбити навіть рідну мати, бо не знали, що таке є матір, що таке є любов до матері і для чого
все оце потрібно... То хто ж ми? Чиї ми діти?
А може, всі ці балачки зайві? А , може, все так і треба? Ми ж бо своїх батьків вбивати не будемо, а просто здамо їх в будинок для немічних людей - і нема проблем!
Що ж, кожна людина має право сама обирати свій шлях у житті і сама визначає відповідно свої потреби та цілі. Комусь досить для щастя бездумно виконувати чиїсь накази, урвати більший шматок, ніж у інших, і жирувати, пишаючись з своєї "величі". Всі ми маємо право на щастя, в тому числі і на таке. Але якщо хтось почуває себе нещасливим, то хай задумається над тим, що я зараз далі скажу. В цьому світі все дуже взаємопов’язано, і ми маємо вже багато доказів того, коли насильницьке знищення одної незначної начебто ланки нашої матері-Природи призводить до руйнації цілих її систем. Прикладом тому може бути та страшна
екологічна криза, яка утворилась навколо нас. На жаль, перед нами постає куди ще страшніша криза - криза духовна. Прийшов час подумати про екологію наших душ.
Скільки років та десятиліть нам твердили, що душі нема і тому турбуватися про неї нема чого. Але душа в людини є: саме вона болить і плаче в кожного від горя і нещасть, від ницості і порожнечі нашого існування. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія - все це наслідки, все це засоби, якими люди дурманять собі голову і відключають душу. Щоб заповнити свою духовну порожнечу, люди кидаються в релігію, в сектантство, в містику і ще бог зна куди. Бо ж болить та неіснуюча душа! Болить! Болить!.. А, може вона болить саме тому, що перетнули ті ланки, які єднали нашу душу з духовним багатством рідного народу, з отим величезним багатовічним національним надбанням, що є сутністю нації і національної самосвідомості. Може всі оті народні пісні, традиції, вірування та звичаї і є джерелами духовного живлення наших душ?
Спогляньте лишень на цю прекрасну гармонію національних духовних цінностей: в дитинстві - колискові пісні та казки; в юнацтві - легенди, героїчні пісні та історичні оповіді; в молодості - чаруючі пісні кохання, веселі молодечі забави; в зрілому віці - балади, думи, побутові пісні; в старості - збереження і передача своєї національної культури новим поколінням. То невже все це, що наш народ плекав віками на протязі тисячоліть, стало тепер зайвим? Невже можна відкинути і забути всю народну національну духовну культуру тільки через те, що від знання і дотримання її норм немає ніякої прямої матеріальної вигоди? Невже все це даремне і непотрібне?
Я вірю, що потрібне.
Я вірю, що кожній людині потрібне духовне багатство свого народу своєї нації для того щоб стати справді ЛЮДИНОЮ. Людиною сповненою чеснот, благородних устремлінь і героїчних справ! Бо тоді ти вже не просто якась там звичайна соціальна молекула - ні! Тоді Ти - представник свого народу серед інших народів світу! Ти - продовжувач історії свого народу і його національної культури! Ти - ланка, що єднає минуле твого народу з майбутнім! Твоє життя - це життя твого народу! Тому треба бути гідним цієї відповідальної і прекрасної місії, і якщо кожен з нас це усвідомить, то я вірю, що і для нього самого, і для його ближніх життя стане цікавішим, змістовнішим і щасливим. Я вірю в це, але знати певно, як і будь що інше в цьому світі - справа неможлива. Тож прошу лише задуматись над тим, чи є в усьому сказаному мною хоч невеличка доля істини?
Богдан Гордасевич
/опубліковано в газеті "Комсомолец Донбасса"
19 грудня 1989р. №241 м. Донецьк/
про те, що колись над Землею світило два сонця розповідали старі люди, які читали про таке в старих релігійних книгах десь в 20-х роках минулого століття. За такі книги багато люду згинуло.. Нагадаю, що книги Олеся Бердника, в яких розповідалось про штучне переведення Землі на іншу орбіту були прирівняні до державних таємниць СРСР:
13 серпня 1976 вийшов наказ Головного управління охорони державних таємниць у друку при РМ СРСР № 31 з приміткою «для службового користування»: «Вилучити з бібліотек загального та спеціального користування і книготорговельної мережі СРСР книги Бердника Олександра Павловича (Олеся Бердника)».
і Олесь Павлович теж бував на Алтаї і писав в своїх працях про минуле Сонячної системи
Ми припускаємо, що в передісторичні часи в зоряному дивоколі наші предки бачили два великі світила: ближче — Геліос, Світовид, Дайбог, Сур'я, і віддалене — Люцифер, Озіріс, Рах, Страх, Сім'яр, Рай. Є багато спогадів у міфічних джерелах народів світу про таємниче світило, що в якусь лиху годину пропало навіки. У переказах деяких індіанських племен говориться навіть про чотири сонця в небі. Якщо реконструювати минулу архітектоніку нашої системи, то вона матиме такий вигляд: відоме нам Сонце і сестринська зоря — Люцифер (Озіріс) разом із усіма планетами обертаються довкола спільного центра мас, причому те, віддалене світило має близько десяти сонячних мас. Слов'яни зберегли казки про царство Раха, Страха, Тарха, Рахви, Рахти, коли у небі можна було бачити не лише багряний диск Ярила-Світовида, а й райдужне коло Сім'яра: такої вражаючої краси було друге світило, така велична веселка пливла в просторі щоднини, що пращури по праву відзначили її “семисонячність”, “семиярність”.
а те, що календар майя, який краще співвідноситься з астрономічним роком ніж сучасний Григоріанський календар, закінчується 2012 роком може засвідчувати те, що при зближенні Немезіди - Нубіру із Землею остання може перейти на непередбачувану орбіту.
Причому - РАПТОВО...
Нагадаю, що Янукович був "кращим другом-сином радянських космонавтів"
У проекті держбюджету України на 2011 рік пропонується збільшити
витрати на утримання Державного управління справами на 27%, або на 292
млн. 856,7 тис. гривень - до 1 млрд. 343 млн. 862,3 тис. гривень.
Про це пише "Дзеркало тижня" із посиланням на оприлюднений Мінфіном документ.
Так,
на організаційне, інформаційно-аналітичне та матеріально-технічне
забезпечення діяльності президента запропоновано 204 млн. 743,3 тис.
гривень у порівнянні з 131 млн. 968,7 тис. гривень у 2010 році.
Водночас,
витрати на обслуговування Адміністрації президента та інших держорганів
запропоновано встановити в розмірі 107 млн. 396,2 тис. гривень (131
млн. 968,7 тис. гривень у 2010 році).
На міжнародні візити глави
держави в 2011 році планують виділити 29 млн. 151,5 тис. гривень (26
млн. 526,3 тис. гривень у 2010 році).
Окрім того, витрати на
Генпрокуратуру в 2011 році пропонується збільшити на 77,8% - до 2 млрд.
201 млн. 142,3 тис. гривень у порівнянні з 1 млрд. 237 млн. 456,3 тис.
гривень.
У проекті бюджету також пропонується збільшити витрати на
стаціонарне медичне обслуговування народних депутатів та керівного
складу органів державної влади - до 200 млн. 355,2 тис. гривень (на
45,6%).
Як повідомлялося, 10 грудня Кабінет міністрів подав до Верховної ради проект держбюджету на 2011 рік.
