Василь Барка. Жовтий князь

                           Відомо, що штучний голод 1932 –1933 років в Україні забрав понад 7 мільйонів життів. Кожна смерть – це жертва. Василь Барка у романі «Жовтий князь» дуже яскраво описує ці події. Дійсність постає у нього у межовому стані. Реальність  відтворюється через призму споглядання індивіда, у котрого забрали все до останнього,  зреченого індивіда, котрий споглядає світ голодними очима. Сам же образ Жовтого князя, царя тьми, трактується як образ вихідця із іншого світу, що пробуджує всі потворні риси людини. Жовтий князь у Барки – це якийсь гоголівський Вій, виходець із світу явищ, темних могутностей, ворожих людській природі. Тому ідея всепрощення постає перед нами з усією силою і є пріорітетною і надзвичайно цінною. Не ганити, а прощати. Саме на це і вказує останній епізод роману "Жовтий князь":

***

Хлопець прокинувся. Глянув навкруги в темряві і спершу не міг зрозуміти, де він. Пригадавши все, стурбувався: проспав багато часу, і невідомо чи встигне до станції пройти непомітно і поїхати «зайцем», — якщо скоро досвіт. Бо зорі перемістилися в небі далеко. Ще треба гроші взяти на квиток. Відімкнув хату і знайшов сховані серед ганчір'я в підпіччі карбованці: від лісного заробітку. Із села виходив, обминаючи сусідів, іншими вулицями, бо могли з вікон побачити, — виходив, крадучися, як звірець нічний. Замирав від шелесту в пустках. Задихався і пітнів; чув, як серце стукало в ребра і віддавало в скронях. Нерви напружені, аж тремтять. Ніч, в останні години свої, як стояла чорними стінами, то ними мало і зрушилась; і скоро він, задиханий, стишив крок. Порівнявся з садибою пічника і став: заглянути чи ні? — взнати треба, чи круг над закопаною коштовністю цілий, чи хтось, дізнавши, розрив грунт і забрав її. Сторожко ступає хлопець навколо хати і наближається до самого заповідного місця; бачить при мерехтливому зоряному світлі і торкає пальцями: не зрушене воно! Вкрилося рівними і густими стеблинками трави, недалеко від якої скрізь стали хижі зарості, що затопили низький обвід колишніх грядок. Втікач перебирав рослини, шукаючи улюбленого зілля; отмов бавлячися, зірвав кілька схожих листочків — ростер пальцями краєць одного з них: тоді враз озвався пахощ м'яти, тонкий і добрий, милий, як хустка матері. А вже починало трішки світліти, такою гарною синістю, як цей запах м'ятний. Пронісся легенький вітрець на відході ночі, ніби подаючи знак, що — пора в дорогу. Уява ж сироти затримується, при сутінках передсвітанкових розкриває собі сховок, як видиво: тут, під зеленню і грунтом — святиня, про огненну силу якої страшно помислити. І стояти тут треба з пошаною! — як в церкві. Тихенько відступив від таємничого місця і пішов з оселі. Коли віддалявся від околиці, зовсім посвітлішало в крайнебі; стало видніти навкруг: з тією ще не повною яснотою, яка віщує про вихід сонця. Поспішив хлопець нерівною дорогою, вкритою довгими смугами рослин, на яких, з листкових країв, звисали роси — білі і прозорі. Засвічувалися з них іскри. Коли оглянувся на садибу пічника, — там, над скарбним місцем, підводилося полум'я з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок http://www.ukrcenter.com/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C-%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0/20220-1/%D0%96%D0%BE%D0%B2%D1%82%D0%B8%D0%B9-%D0%9A%D0%BD%D1%8F%D0%B7%D1%8C