Висновок

Мій,можливо суб'єктивний, але висновок до знайденої (і частково поданої інформації http://blog.i.ua/community/662/443752/ http://blog.i.ua/community/662/443743/)

Це була малесенька частина величезного обсягу інформації,яку можна знайти про минуле нашої землі.

Після прочитаного, мене обурює той факт, що ми в школі майже детально вивчаємо міфологію Античності, стародавньої Індії, Єгипту і т.д., а українську міфологію вивчаємо поверхнево, хоча про неї досить багато відомо. Також обурливо те, що Кам’яна Могила старша від єгипетських пірамід, Стоунхенджу і всіх 7 чудес світу разом узятих в кілька разів! А вона навіть в претендентах на це звання не стоїть…Чому? Трипілля – найстаріша цивілізація нашої планети! Чому про це не згадують? Не має значення, що до наших днів не дійшли такі артефакти, які б детально описували соціальний устрій трипільців, хоча, я впевнена, що вони не могли пропасти безслідно, навіть зважаючи на такий чинник, як постійне перебування нашої території під гнітом загарбників, це не має значення, бо доведено існування величезних міст з двох- та трьохповерховими будинками на нашій території, коли про шумерів і не думали! Чому ми дозволяємо топтати нашу історію? Це багато кому вигідно, але що заважає нам знати правду, пишатися тим, чому є численні підтвердження і факти – на території нашої держави існувала Аррата (Орія), те що ми, як-не-як, арійці. Можливо, хтось і посміється з цієї думки, але підтвердженням цьому є той факт, що був безмежний інтерес німецького Аненербе до Шу-Нун. Хто-хто, а фашисти «арійської крові» не копалися б де-небудь. Нагадаю, що свастика – це символ арійців, саме вона зображенна на брилах Шу-Нун, саме її Гітлер, напевно не безпідставно, обрав символом арійської раси. Також, Гітлер був зацікавлений в відродженні арійців,навіть проводилися спеціальні експерименти, аналізи для відбору пар для створення майбутніх сімей, в яких мали народжуватися чистокровні арійці(!), це все робилося на підставі численних легенд і переказів, в яких описувалася магічна сила арійських воїнів, завдяки якій вони були нездоланними в бою. Напрошується питання : яка країна, народ, нація світу може цим похвалитися? Римська імперія? Ні. Монголо-татари? Ні. Можна питати до безконечності, але це виключено, адже легенди про козаків-характерників живуть не тільки в пам’яті українців, а й татар та інших загарбників, які зазіхали на нашу Батьківщину. Існують навіть описи того, як ці можливості розвивали у здібних до цього запорожців! Не можу опиратися захопленню і втриматися від спокуси згадати фрагменти, уривки знайденого мною джерела. Перечитуючи ці слова свідомість наповнюється безмежним захопленням, гордістю, відчувається український дух, який,я впевнена, присутній в кожному українцеві…Отже, фрагменти статті, на підтвердження нашого походження : 1__ Підкреслимо, що всі види козацької боротьби у процесі тренувань, оволодіння майстерністю єдиноборств грунтувалися на правилах і принципах народної моралі, етики. Порушення їх вважалося неприпустимим і мало тяжкі наслідки для тих, хто нехтував козацькими законами життя, їхніми традиціями і звичаями. Тілесне і психофізичне загартування козаків було складовою частиною комплексної і цілісної системи ідейно-морального, емоційно-естетичного і військово-спортивного виховання. Найважливіших правил, якими керувались характерники, було декілька. Стосувались вони, зокрема, навчання молоді: “Ніколи не вчи того, хто ще не вміє”. На перший погляд, тут є алогізм, але парадоксу немає. Йдеться про те, що не можна навчити того, хто ще не досяг внутрішньої зрілості для оволодіння Знанням. У цього правила цікавий підтекст – людина сама у собі несе Знання, вчитель лише допомагає його виявити. Друге правило таке: “Вмій робити те, чого бажаєш собі сам”. Тобто не відступати ні перед чим, не “захоплюватися” принадами світу, постійно прислухатися до свого внутрішнього голосу – він підкаже, як слід поводитися. Третє правило стосується взаємодії людини, Знання і навколишнього середовища: “Ніколи не будь таким, яким би вважали тебе інші”. Це – про рамки вчинків, вихід за їх межі. Дитина народжувалася, а їй уже виготовили колиску, в бильці якої зроблено отвір (“вхід”, “вихід” чогось суттєвого). Встановлювали її так, щоб промені вранішнього сонця лягали на обличчя немовляти. Отака була одна з перших ініціацій. Навчання було тривалим і суворим. Вправи, які виконувала здібна козацька молодь, мали бути цікавими, повчальними, але і складними. Наведемо приклади. “Бачення “золотої середини”. Спочатку козака вчили пекти хліб. Потім – розрізняти лікарські рослини та готувати ліки, заздалегідь “бачити” вплив зілля на людину. До речі, знання корисних і шкідливих властивостей рослин вважалося необхідним для всіх козаків. Характерники вивчали їх особливо ретельно. “Розуміння поведінки і мови тварин”. Характерник, наприклад, прикладав ліву руку до серця коня чи пса, а правим вухом слухав їхнє дихання і прагнув розуміти їх, поєднатися з ними. Через що нерідко мав вірного охоронця в таборі й товариша в бою. “Входити духом” у тварину чи птаха навчали так. Садовили юнака на стовбур дерева, як на коня. На праву руку саджали яструба. Після їх “енергетичного злиття” птаха відпускали. Козак відтоді мав бачити все те, що бачив птах з неба. Методик навчання було безліч. Однак для кожного вони складалися індивідуально. Здібного юнака досвідчені характерники вели “шляхом Знання” кожного дня. Це не обов’язково передбачало спеціальні тренування: біля вечірнього багаття точилися “звичайні” балачки про бойове життя, сутички з ворогами, події в Україні й за кордоном. А ще було доволі жартів, бо без них не міг існувати справжній “козацький дух”. Коли вчитель-характерник вважав, що учень науку опанував, відбувався ритуал посвячення у характерники, їх існувало кілька різновидів. Один з них відбувався в степу, де опівночі розкладалося велике багаття, біля якого широким півколом сідали “старші”. Молодий характерник ставав між півколом і вогнем. Починали співати відповідних пісень, поступово створюючи у юнака належний настрій і водночас “приборкуючи полум’я”. Нарешті вогонь згасав, і відкривався широкий тунель, складений із тесаних брил. Ним ішов юнак – ніби внутрішнім простором. Місце входження туди позначали двома волячими рогами за багаттям. Через лівий, місячний, ріг відкривався шлях до простору, через правий, сонячний, молодикам іти заборонялося. Закінчувався ритуал ударом блискавки, після чого відкривався шлях до входження у різні енергетичні горизонти світу, шлях справжнього характерника. Характерники мали свій кодекс честі, правила, якими керувалися в житті. Вони принципово відрізнялися від східних. Якщо на сході наголос робився на особистості, її внутрішньому світі, то у козацтва особисте підпорядковувалося “товариству”, загальному, пов’язаному з громадською справою. Яскравим прикладом характерника був Мамай. Він міг наслати туман на ворога, його не брали кулі. Крім того, він був першим кобзарем. 2__А. Чайковський пише: «Хто меткий та хитрий, вміє собіпорадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити». Д. Яворницький теж стверджує, що «між козаками завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе за допомогою особливих «верцаєл», перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств». Так само і В. Голобуцький вважає, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі». Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). В. Шевчук пише про волхвів таке: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами». На думку В. Пилата: «Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди». Тут ми можемо згадати попередників козаччини XVI ст., таємничих степових бродників, вигонців галицьких та інші військові громади.

Недаремно і Запорозька Січ виникла на острові Хортиця. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де біля велетенського дуба покладають свої жертви. Про те, що шанували і запорожці це місце, пише також Я. Новицький: «Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви; інколи вони бралися за зброю проти ворогів. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка».

Доказом того, що багато хто з

характерників не був християнином, було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в груди кілок, щоб вони по смерті не вставали, а тоді засипали землею. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай склався ще зі скіфських часів. Як стверджує С. Бессонова, так ховали «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника, як повідомляє П. Лаврів, було розкопано в 1936 році біля с. Архангельськ Ясинуватського району Донецької області. Козак лежав у дубовому гробі, зробленому без жодного цвяха. Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Він лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем. Прості люди називали характерників чаклунами, галдовниками, а попи вважали, що в них «вселився біс». Створюючи свою систему бойового вишколу, козаки-характерники були продовжувачами справи волхвів. Багато чудернацьких історій розповідали про запорозького кошового Івана Сірка. За час свого отаманування з 1659 по 1680 роки Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів і виграних ним. Тому найчастіше його з усіх інших кошових обирали запорожці на Валних (головних) Радах. За 22 роки обирали Сірка 22 рази! Вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба, або заклясти вороже військо. Недаремно ж турки і татари прозвали його «урус шайтан». Татарські матері іменем Сірка лякали дітей. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. А. Кащенко писав про нього: «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?» Про запорозького кошового Григорія Сагайдачного говорили, що «його ні куля не брала, ні шабля не рубала. Він такий був, що із води виходив сухим, а з вогню мокрим. Він знав усі броди і чаклунські засоби. Одне слово, він був знаючим чоловіком». Славу характерника мав і фастівський полковник Семен Палій. Саме характерники, коли московські війська у 1775 році підійшли руйнувати Січ, на відміну від старшини і духовенства, які умовляли запорожців не проливати християнської крові, закликали вчинить ворогам опір. За переказами: «Як стало військо проти запорожців, а характерники і вийшли. «Ну,– кажуть,– здаватися не будемо, бийте!» Москалі за рушниці, цілять їх, а рушниці – клац, клац, клац! – і не палять. Глянули, аж порох мокрий... «Ну,– кажуть,– вас, мабуть, і чортяка не звоює». Характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині». Однак більшість запорожців пристало на умовляння старшини з духовенством і здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де вони заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці – у війні козаків з липованами (російськими козаками-некрасівцями). За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець. Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому», а також Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище. 3__ Народна пам'ять зберегла імена кількох характерників, серед яких особливе місце посідає безсумнівно історична постать найславетнішого запорізького отамана Івана Дмитровича Сірка. Цей язичницький 'Вовк' був висвячений вдячним народом у православні святі — всупереч церковним канонам — і наречений у легендах Іоаном Серентєвичем Праворучником. Розповідають, що Сірко-Вовк умів обертатися на собаку-хорта, кулі й шаблі не брали його; він тричі воскресав, а заповіт залишив такий: Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її січ год; хто буде мою руку носить сім год, той владітиме нею усе рівно, як я сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нещасна хвиля спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду — хвиля утишиться, чи на землі — не буде вам ніякого случаю; а з семи год уже поховайте в мою могилу. І хто буде тую могилу шанувати, братиме навкруги землю та буде могилу обсипать, то я його сам своєю силою буду дорить. А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, — я єсть православний християнин Сгрентій Іоанович! Казали також, що Сірко на три частини захований: перша його частина лежить отут саме, де Чортомлицька Січ; друга — під Кривим Рогом, а третя — під Полтавою; що його відрубану правицю в 1812 році тричі обнесли навколо Москви — і цим порятували державу від нашестя французів...

Праці вчених Аненербе, які досліджували Кам’яну Могилу безслідно зникли, не вірю я, що документи, експеременти фашистських вчених будь-якої області досліджень можуть зникнути просто так! Я впевнена, що архіви Аненербе по дослідженню Кам’яної Могили є, а якщо вони є і заховані, отже німцям вдалося знайти щось цінне!

Зображення свастики, христа, тризуба є на брилах Кам’яної Могили! Чому забувають ( чи просто не хочуть згадувати) про першоджерело, а головне про первісне значення? Кому вигідно щоб свастика вічно асоціювалася з трагедією, тиранією ХХ століття – з фашизмом? Що є невиправданою і безпідставною зміною значення цього символу [Назва походить від санскритських слів "su" ("добре") і "asti" ("буття").].

Після прочитаної інформації, напрошується ще одне запитання : що принесло християнство в Київську Русь? Світло? Добро? Освідченість? Викоренило «варварство слов’ян (праукраїнців) » про яке згадував Геродот? Ні. Бо це все було притаманне нашому суспільству задовго до запровадження християнства за винятком «варварства» Геродота. На нашій землі існувало цивілізоване суспільство. Християнство, запроваджене не без допомоги Візантії (яка, до речі, до того моменту платила військову дань Русі,але це вже політичний аспект причини запровадження християнства), принесло знищення книг, написаних волхвами. Чому? Що в них було? Адже, саме волхви першими вирахували місце й час народження месії… Мене ще з дитинства дивували, описані в Біблії, жертвоприношення. А саме, оповідання про випробування Авраама. Не вірю я, що втілення добра, світла, правди, справедливості – Бог, міг зажадати від людини вбивства рідного сина! Не знаю чому,але з дитинства запам’яталося здивування і запитання : чому і навіщо? Також, оповідь про Каїна і Авеля. Чому прихильність Бога схиляється до того, хто приносить кроваві жертвоприношення? Я розумію, що це аналіз Біблії. Можливо, хтось скаже, що це неправильно, або взагалі – гріх. Але, все таки, Біблія написана людьми. Я також, не розуміла : нічого не було, потім Бог створив світ – і з’явилася книга, може і примітивні приклади із дитячої пам’яті, але такі питання, напевно, виникали не тільки в мене. Нас з дитинства вчать, що копатися,аналізувати, а можливо, засуджувати чи не визнавати Біблію – гріх. Можна навести цитати,як «око за око, зуб за зуб». Звідки така кровожерливість в Старому Завіті, який залишається священною і єдиною книгою іудеїв,фактично - це закон, правило, право за яким вони жили, можна сказати, що живуть і донині, адже Гітлер – австрійський єврей, не визнавав своє походження, в дитинстві терпів насмішки з боку однолітків за нього, він зненавидів походження і цілий народ. Через дитячий комплекс померли мільйони. А, от в Новому Завіті, Ісус проповідує милосердя, любов, прощення, звичайно, що це суперечило вищезгаданому «законові». Ісус помер за божий народ ( який в Старому Завіті – визначається, як єврейський), а євреї не навернулися, не визнали християнство. Можна нескінченно аналізувати і запитувати. Я веду до того, що у Велесовій Книзі збереглися свідчення про демократичність наших пращурів! В жертву богам приносилися рослинні дари, а не криваві жертвоприношення. В суспільстві наших пращурів не принижували жінку, вони розуміли її роль, адже хто несе в житті культуру,історію? Хто береже домашнє вогнище? Хто співає колискові рідною мовою? Простий сучасний приклад – дитина вчиться говорити рідною мовою матері, і надалі вважає її своєю. Церква – це політика. Чому ми не маємо доступу до святих писань усіх апостолів, а також Марії Магдалини? Чому нам насаджають «вибране»? Через що винищили праукраїнську релігію? А наші звичаї, обряди привласнили собі? Візантія навіть назву привласнила – «Православ’я» - назва дохристиянської віри наших пращурів. Я розумію, з одного (скептичного) боку – це виглядає, як столітня (а то й тисячолітня) змова проти українського (чи праукраїнського) народу, але є переконливі факти, запитання без відповідей, що просто не дозволяють дивитися на вищезгадані факти зі скептичного боку. Можливо це все і перебільшення, але незмінне одне – нашу історію нищили, змінювали, фальсифікували, ховали і продовжують це робити. Ще до прочитаної інформації, я дійшла до думки, що ні один народ на світі не нищать так, як українців і євреїв, як би це парадоксально не звучало. Хоча, щодо історії останніх в мене вже склалася своя думка. Візьмемо Російську імперію (її царів), СРСР (її вождів), та сучасну Росію ( її президентів). Скільки винищено, скільки випущено указів проти української мови, скільки вивезено на заслання, скільки знищено голодомором, скільки насаджено політизованих, «пустих» питань сучасному українському народові. Для чого це робиться, через що? В мене напрошується висновок : нас нищать століттями , а ми, ворогам на здивування, ніяк не нищимося, не стираємося з історії! Ми є, наші традиції живі, вони передаються з покоління в покоління. Того, кого не бояться – не нищать століттями! Адже, «найкращий захист – напад». Нас бояться не як війська (хочеться нагадати, що за гетьмана Богдана Хмельницького козацьке військо було найбільшим в Європі!), не бояться, як джерела знань(адже,саме трипільці першими виводили сорти пшениці!), але хочуть його привласнити. Нас бояться, як нації. Нація – це не просто народ, національність, яка само ідентифікується, це лише маленька частина цього значення, адже найголовніше – вміння пронести, передати, зберегти себе, свою історію, традиції, мову. Українська нація саме така. Нам залишається відродити своє коріння, навіть не відродити, а повірити, відчути і жити з ним, наперекір і всупереч столітнім насадженням. Нас нищили, від нас ховали і ховають правдиве походження українців, яке має світове значення, зневажають очевидні факти першобатьківщини людства. Хіба можна назвати земним раєм пустельне межиріччя Тигру і Єфрату? Ні. Де ще є такі родючі чорноземи - 25% світових,що сконцентровані в одній країні, кордони якої ,хоча і змінювалися століттями та змогли вберегти одне – те,що буде потрібне людині завжди, якого б технологічного розвитку не досягла цивілізація – родючість землі, помірний клімат, багатство природи. Можливо, це комусь здасться абсурдом, але кому,як не нам,українцям (навіть не знаючи про Кам’яну могилу, протошумерські письмена на території України, Трипілля) вважати нашу Батьківщину раєм? Кому як не нам нести свою культуру, міфологію в світ замість того, щоб вчити чуже? Кому, як не нам відкривати, доносити, захищати і підтверджувати артефактами унікальність нашої землі і нести усе це світу? Кому, як не нам, українцям, пишатися, не побоюся цього слова, тисячолітнім корінням, яке живе в кожному з нас? Можливо досить дозволяти себе принижувати, загарбувати і нищити? Невже стільки наших предків полягло дарма? Для нас, як і для козаків (та арійців – наших предків, це комусь може видатися смішним, але факти – беззаперечна річ) – найсвятішим має бути наша Батьківщина. Я вірю, що її стільки століть недарма захищали від вічних зазіхань загарбників, тому не треба сьогодні дозволяти зникати нашій історії, культурі, мові, щоб завтра українські діти продовжували говорити українською і нарешті знали про велику роль держави, в якій вони народилися і живуть, у світі.

Вам 18 літ, тому, напевно, Ваші слова такі категоричні та емоційні.

Мені зрозуміла Ваша точка зору. Зараз коротко викладу свою.

1. Існування Трипільської та інших цивілізацій на території сучасної України ще не означає нашу близьку кровну спорідненість із їх представниками. Люди та народи з давніх часів постійно мігрували, воювали між собою, захоплювали чи втрачали території. Тому якщо культурна чи генетична спадковість і є, то не факт, що пряма.

1016.07.10, 15:41

2. Язичницькі вірування (в т. ч. наших предків) із точки зору християнства взагалі та православ’я зокрема є поклоніння злим янголам, які відпали від Бога і не є насправді ніякими богами, хоча й видають інколи себе за них. Тобто з такої точки зору давньоруське язичництво має певний історичний та етнокультурний інтерес, але не більше того. І наш "бог дощу" нічим не кращий по суті за "бога дощу" африканців.

Популярные приколы

картинки

видео

Ми любимо тебе, Україно!

Висновок

Последние статьи

Комментарии