Безсилля шоколадних україножерів...(частина 2)

А тим часом до 1 квітня більшість антикорупційних організацій подали електронні декларації в НАЗК. Але всі сподівання політиків, що з цієї ситуації вдасться витиснути хоч якісь дивіденди для себе, виявилися марними.

Навпаки, ініціатори приборкання активістів отримали цілком зворотній ефект.

По-перше, дурість ухвалених норм стала наочною.

Наприклад, згідно з законом, свою декларацію в НАЗК має подати американський сенатор-республіканець і один із найбільших друзів України Джон МакКейн. Він є главою Міжнародного республіканського інституту (IRI), який реалізує проекти за кошти USAID, котрі призначені для України.

З тієї ж причини шанс познайомитися з українським НАЗК має й екс-глава Держдепу Мадлен Олбрайт, яка очолює Національний демократичний інститут (NDI).

По-друге, усі політики, які намагалися іронізувати чи критикувати активістів за їхні "високі зарплати", виглядали дріб’язково і дещо жалюгідно.

Адже закиди деяким ГО, що їхні керівники отримують по 1,5-2 тисячі доларів зарплати, з вуст людей, які дерибанять мільярдні потоки, "обілечують" бізнес чи сидять на "прикормці" олігархів, інакше виглядати і не могли б.

Для тих, хто дає гранти українським антикорупціонерам, вписані в проекти зарплати виглядають смішними. На Заході такі гроші отримують різноробочі і секретарки.

Для пересічного українця тисяча доларів – велика зарплата. Його власна коливається в районі 200-300 доларів. Але питання, хто його довів до такого рівня життя, пересічний українець буде ставити точно не активістам, а таки політикам.

Ну і по-третє – найголовніше – істеблішмент проявив небезпечну вибірковість. Спікери від усіх партій говорили, що раз політики і чиновники декларують, то хай це роблять і активісти. І взагалі, мовляв, у Конституції записано, що декларувати мають усі.

От тільки і цей аргумент з вуст політиків не спрацював.

Так, усіх їх разом із чиновниками різних мастей змусили першими відкрити нарешті свої статки. Але не тому, що вони якісь особливі, а єдино і виключно тому, що вони от уже чверть століття контролюють фінансові потоки в країні. І за цей час країна катастрофічно збідніла, а вони дивним чином збагатилися.

При цьому жоден активіст не коштував державі ні єдиної копійки. Навпаки, вони не вивели, а привели в Україну кошти міжнародних донорів і з отриманого сплатили тут податки.

Політики ж, які посилаються на Конституцію, мали б запустити механізм загального декларування. Натомість вони зосередилися лише на одній категорії людей, яка їм дошкуляє. Як же це називається, якщо не вибірковість?

Ця вибірковість небезпечна не для країни. Так, зараз діяльність антикорупційних ГО відчутно ускладниться, можливо, у когось з активістів навіть з’являться проблеми з силовиками.

Однак насправді політичний клас зробив активістам великий подарунок. У своїй боротьбі проти цілого прошарку антикорупціонерів політики визнали супротивника, гідного уваги й остраху.

Фактично, намагаючись принизити активістів, "клас" зробив їх суб’єктом політичного процесу. І якщо активістському руху вдасться цю суб’єктність не розгубити, то політикам доведеться дуже скоро пошкодувати про свої дії.

Роман Романюк, УП