Ми такі, а не шоколадні!!!

Союзна держава Росії і Білорусі, про існування якої пам'ятають хіба що ті хто працює в її апараті чиновники, нарешті знайшла свою справжню загальну територію, "територію автозаку". В автозаках опинилися і учасники святкування Дня Волі в білоруській столиці, і учасники "антикорупційної прогулянки" по Москві. Незважаючи на всі розбіжності між Володимиром Путіним і Олександром Лукашенко, справжні і уявні, російського і білоруського правителів об'єднує найголовніше – страх перед Майданом. Перед тим, що люди візьмуть і не розійдуться. Саме тому й російський і білоруський Омон діють з такою навмисною, демонстративною жорстокістю. Саме тому громадянам – як це не раз бувало і в Москві, і в Мінську – не дають "просто так" розійтися з мітингів і вуличних акцій, їх спеціально заганяють у пастку, їм не залишають можливостей навіть для втечі, не те що для спокійного повернення додому. Я добре пам'ятаю, як це виглядає в Москві, я спостерігав цю сплановану розправу не раз і не два, щоразу ризикуючи опинитися серед її жертв і розуміючи, що ніяке журналістське посвідчення від неї не вбереже, навіть навпаки. І я шкірою відчував, як виникає це липке відчуття безвиході, коли люди в чорному ущільнюють лави і граєтесь кийками.

В Києві теж так було. "Беркут", який отримав наказ "провчити" учасників акції протесту, які залишилися на Майдані, не просто бив людей, він заганяв їх у таку ж "московську" або "мінську" пастку. На шляху протестувальників просто виявився Михайлівський Золотоверхий монастир – ченці впустили гнаних і закрили ворота. "Беркут", власне, збирався штурмувати це останній притулок – але не зважився.

Важливо, власне, не це. Важливо те, що було потім. Вже вранці дня розгону і побиття на вулиці, здається, вийшов весь Київ. Людей ніхто не організовував, Майдан був оточений, але люди збиралися на інших площах. Це було стихійне вираження протесту і опору, який 1 грудня 2013 року вилилося в знаменитий мільйонний мітинг на Майдані. І саме цим стихійним виходом на вулицю Київ відрізняється від Мінська і Москви. Справа не в Майдані як такому, справа саме в цій готовність вийти і не йти навіть тоді, коли влада застосовує весь свій арсенал репресій і залякування. Саме цією готовністю моє рідне місто відрізняється від білоруської та російської столиць. Саме цього бояться Путін і Лукашенко. І це саме те, що повинні зрозуміти росіяни і білоруси, коли вони захочуть не просто протестувати, а позбутися корупційних авторитарних режимів і почати свою власну подорож в сучасність з того безглуздого середньовіччя, в якому виявилися їхні країни.

Потрібно не просто вийти на мітинг, святкування, прогулянку. Потрібно вийти на вулиці і площі тоді, коли б'ють своїх. Вийти усім світом, всім містом, всією обуреної країною – як українці виходили в грудні 2013 року. Вийти і залишитися – і не йти, поки не підуть вони. Це і є єдино можливий ефективний протест в "державах автозаку".

Віталій Портников