Я не міг залишатися байдужим - тому і пішов воювати
- 03.10.14, 09:02
- Ми любимо тебе, Україно!
Доброволець з Чернівців Сергій Козак вже довгий час перебуває в госпіталі. Чи приживеться його ліва нога, яку київські хірурги пришили, покаже тільки час.
Я не міг залишатися байдужим - тому і пішов воювати.
У мене як раз дружина народжувала другу дитину 23-го березня. Прийняв пологи в лікарні, побачив, що все нормально. А 25-го березня я поїхав на полігон.
В армії нас колись вчили, що все, чого не вистачає, солдат повинен знайти собі сам. Хоча це було давно, але можу сказати, що там нас раз і на все життя підготували.
Може бути, тому, коли побачив війну, сприйняв її нормально. А, може бути, я просто така людина.
Мене відправили у 95-ю бригаду, у другий батальйон. Ми воювали в групі оперативного реагування. Нашим завданням було конвої. Іноді потрібно було виводити якусь групу розвідки, яка потрапила в оточення. Перші жертви у зоні АТО були з нашої роти і мінометної батареї.
Поранення отримав, коли потрапили в засідку, повертаючись зі Слов'янська. У селі Долина. Засідка була досить професійна, продумана. Але так вже вийшло, що ми теж вміємо все продумати. Коли я помітив, що ціляться в нас, почав стріляти. Кулемет у нас був направлений в іншу сторону, а часу його розгортати не було. Першим точним і вдалим пострілом противника з РПГ-26 пробив броню і відірвало ногу мені і водієві. Після чого ми ще 20 хвилин продовжували вести бій. Я стояв на сидіння обличчям у бік пострілів, спирався більшою мірою на праву ногу і думав, що вона обпалена. Ліву просто не відчував. Присів, щоб дістати черговий магазин. Коли піднімався, зрозумів що з лівою ногою щось не так, тому що не можу на неї стати. Але встав і продовжив бій. Коли закінчили, посвітив на ногу, побачив, що вона вже зажгутована кимось із хлопців, а нижня частина лежить збоку, тримається тільки на шматку шкіри. Подумав : "слава Богу, що не праву".
Попросив хлопців, щоб вони знайшли мій рюкзачок. Засунув ногу туди і прив'язав до другої частини вище коліна.
Чисто інстинктивно подумав, що кину в рюкзак, а там розберуться, що з нею зробити. Мене накололи буторфанолом. Потім передзвонив командиру роти, повідомив про те, що ми потрапили в засідку. Повідомив про місце дислокації і про те, що нам вдалося відбитися.
Пришивали мені ногу в Харкові лікарі з київського госпіталю. Вони-то і вирішили, що нога має право на життя. Ось поки і живе. Коли привезли в Київ, думали, що доведеться все ж відрізати. Незважаючи на те, що операції були кожен день, хірурги - молодці, боролися, щоб її врятувати. Сміюся тепер, що вони пришивають непришиваемое... Хоча прогнозів і зараз немає ніяких, тому що там тільки один робочий посудину. Ще чекають операції, і ніхто не знає, як вона відреагує.
Ніжка тепер у мене - сепаратистка, хоча за кермом їжджу. Ось в Житомир їздив проводити нашу 95-шу бригаду, і на могилу до старшому лейтенанту Віталіку. Він загинув одним з перших.
На війні ніколи ловити враження. Вражень отримую набагато більше в госпіталі, коли бачу двадцятирічних покалічених хлопців.
За них мені страшно, а за себе боятися не виходить. Важко, коли їх, молодих пацанів, вбивають, або коли вони залишаються каліками. Адже там, на сході, їх ще дуже багато залишилося. Переживаю. Хочу, щоб вони всі звідти повернулися швидше і цілими.
Солдати - всі різні. Є такі, кому дійсно страшно, а є й такі, які під час перестрілки анекдоти розповідали. Коли Я це побачив, спочатку подумав, що у людей істерика, тому що катаються по землі, а це вони від сміху.
Текст і фото: Віка Ясінська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/305131/ya_slojil_svoyu_nogu_v_ryukzak_i_prodoljil_boyi
Я не міг залишатися байдужим - тому і пішов воювати.
У мене як раз дружина народжувала другу дитину 23-го березня. Прийняв пологи в лікарні, побачив, що все нормально. А 25-го березня я поїхав на полігон.
В армії нас колись вчили, що все, чого не вистачає, солдат повинен знайти собі сам. Хоча це було давно, але можу сказати, що там нас раз і на все життя підготували.
Може бути, тому, коли побачив війну, сприйняв її нормально. А, може бути, я просто така людина.
Мене відправили у 95-ю бригаду, у другий батальйон. Ми воювали в групі оперативного реагування. Нашим завданням було конвої. Іноді потрібно було виводити якусь групу розвідки, яка потрапила в оточення. Перші жертви у зоні АТО були з нашої роти і мінометної батареї.
Поранення отримав, коли потрапили в засідку, повертаючись зі Слов'янська. У селі Долина. Засідка була досить професійна, продумана. Але так вже вийшло, що ми теж вміємо все продумати. Коли я помітив, що ціляться в нас, почав стріляти. Кулемет у нас був направлений в іншу сторону, а часу його розгортати не було. Першим точним і вдалим пострілом противника з РПГ-26 пробив броню і відірвало ногу мені і водієві. Після чого ми ще 20 хвилин продовжували вести бій. Я стояв на сидіння обличчям у бік пострілів, спирався більшою мірою на праву ногу і думав, що вона обпалена. Ліву просто не відчував. Присів, щоб дістати черговий магазин. Коли піднімався, зрозумів що з лівою ногою щось не так, тому що не можу на неї стати. Але встав і продовжив бій. Коли закінчили, посвітив на ногу, побачив, що вона вже зажгутована кимось із хлопців, а нижня частина лежить збоку, тримається тільки на шматку шкіри. Подумав : "слава Богу, що не праву".
Попросив хлопців, щоб вони знайшли мій рюкзачок. Засунув ногу туди і прив'язав до другої частини вище коліна.
Чисто інстинктивно подумав, що кину в рюкзак, а там розберуться, що з нею зробити. Мене накололи буторфанолом. Потім передзвонив командиру роти, повідомив про те, що ми потрапили в засідку. Повідомив про місце дислокації і про те, що нам вдалося відбитися.
Пришивали мені ногу в Харкові лікарі з київського госпіталю. Вони-то і вирішили, що нога має право на життя. Ось поки і живе. Коли привезли в Київ, думали, що доведеться все ж відрізати. Незважаючи на те, що операції були кожен день, хірурги - молодці, боролися, щоб її врятувати. Сміюся тепер, що вони пришивають непришиваемое... Хоча прогнозів і зараз немає ніяких, тому що там тільки один робочий посудину. Ще чекають операції, і ніхто не знає, як вона відреагує.
Ніжка тепер у мене - сепаратистка, хоча за кермом їжджу. Ось в Житомир їздив проводити нашу 95-шу бригаду, і на могилу до старшому лейтенанту Віталіку. Він загинув одним з перших.
На війні ніколи ловити враження. Вражень отримую набагато більше в госпіталі, коли бачу двадцятирічних покалічених хлопців.
За них мені страшно, а за себе боятися не виходить. Важко, коли їх, молодих пацанів, вбивають, або коли вони залишаються каліками. Адже там, на сході, їх ще дуже багато залишилося. Переживаю. Хочу, щоб вони всі звідти повернулися швидше і цілими.
Солдати - всі різні. Є такі, кому дійсно страшно, а є й такі, які під час перестрілки анекдоти розповідали. Коли Я це побачив, спочатку подумав, що у людей істерика, тому що катаються по землі, а це вони від сміху.
Текст і фото: Віка Ясінська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/305131/ya_slojil_svoyu_nogu_v_ryukzak_i_prodoljil_boyi
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
30
Коментарі
БілаКоролева
13.10.14, 09:31
Молодці хлопці,справжні герої!
Героям Слава!
Я от недавно спілкувалася з одним добровольцем родом з під Дрогобича,додому їхав ніби-то в відпустку...Розповідав що з самого майдана воює.Важко було щось дізнатися,бо контузія та спогади мішали йому зосередитись.Допомогла чим змогла,нагодувала,грошей трохи дала...Взяла телефон жінки(там 3-є дітей),збираю посилку.
Alter ego*
23.10.14, 10:26
Не дарма путінососи називають наших захисників Вітчизни Кіборгами!
Дай Їм, Боже, здоров'я і довгих років життя у вільній Україні!
ГЕРОЯМ СЛАВА!!!
М_Ірина
33.10.14, 11:25
Господи, поможи нашим хлопцям-героям
Sviй
43.10.14, 13:21
В опитуванні хочеться проголосувати одразу за дві відповіді.
А ще на війні дійсно ніколи ловити враження - потрібно берегти психіку щоб діяти адекватно.
РИСАК
54.10.14, 22:23
слава нашому герою і здоровя ..
Yria
65.10.14, 21:47
можемо молитися... Б-же, помилуй захисників країни