Ось така історія нашого народу...

Іван Мазепа, видатний гетьман України

Гнат Хоткевич
 
ІВАН МАЗЕПА
 
Публіцистика (історія)
http://spavedfront.io.ua/s842037/ivan_mazepa_avtor_gnat_hotkevich
повний текст і ще
http://spavedfront.io.ua/s77658/ivan_mazepa_manifest_do_ukraenskogo_viyska_i_narodu._1708_r
http://spavedfront.io.ua/s79716/bogdan_hmelnickiy_getman_ukraeni
--------------------------------------
 
У 1654 році, вибившися з-під польської неволі, гетьман Богдан Хмельницький вступив у союз із Москвою на правах рівної держави. Се не була навіть автономія, се була чиста федерація. Так думав Хмельницький – та не так думала Москва. Вона зразу ж почала дивитись на Україну як на свою провінцію і всю свою діяльність, весь свій розум уживала тільки на те, як би убити в українськім народі дух самостійності і зробити українців такими ж рабами, якими вічно були москалі.

І Хмельницький скоро, зараз же побачив, що союз демократичної України з самодержавною Росією добра не дасть. А коли Москва першим же ділом ввела в Київ сильний свій гарнізон і поставила .там свого воїводу, побачила біду й старшина козацька – і от з того часу нема вже союзу України й Москви, з того часу – тільки боротьба: Москва хоче наложити руку на всі права і свободи українського народу, а народ в лиці кращих своїх людей бореться протів того. І ся боротьба червоною ниткою проходить через всю дальшу історію України. Проти московських кайданів повстають і Виговський, і Юрій Хмельницький, і Тетеря, і Брюховецький, і Дорошенко; свідома інтелігенція козацька чує всю гіркість будучої неволі свого народу і бореться за свободу. Але ворог показався сильнішим, ніж Польща – і шаг за шагом, рік за роком Україна тратить свої права, Москва забирає все в свої руки і обертає вільну, незалежну Україну в свою область.

Послідні сплески сієї боротьби за долю свого народу бачимо три гетьмані Мазепі, але Москва жорстоко роздавила сю послідню спробу – і від того часу нема України. Загибло й саме ім'я її, викреслилася вона з історії вселюдської. Поділила Москва Україну на «губернії», убила не тільки дух свободи, але й душу саму, вирвала язика – і став наш народ безграмотнішим серед безграмотних, темніший серед темних, рабом рабів.

Але прийшли інші часи, розбилася віковічна московська тюрма, висипали на вільне повітря всі віками томлені невольники, а серед них і Україна. То ж настав час спомянути всіх наших борців за долю народню, а в їх числі і гетьмана Мазепу. Може, й не весь він чистий, як Христос, може, й не один гріх є на його душі, але все ж його ім'я серед борців, а не серед тих, хто «за шмат гнилої ковбаси» продавав і рідний край, і народ, і його будучність, і свободу, а гетьмана Мазепу узивав зрадником і анахтему йому в церкві возглашав.

25 червня 1687 року, тобто через 30 літ по смерті Хмельницького, у Глухові був вибраний гетьманом військовий осаул Іван Мазепа. По звичаю, гари виборі і новий гетьман, і московське правительство підписували мовби договори такі – що кожна сторона зобов'язується робити і чого робити не сміє. Був такий договір підписаний і Мазепою, а зі сторони московського правительства воєводою князем Василем Голіциним (тоді на Москві царя не було, а були тільки царенята: Іван і Петро; правила державою старша їх сестра Софія, а що Софією правив князь Василь Голіцин, то властиво царем московським був він). От головнійші з тих пунктів – усіх їх 22.

Пункт 1. «Щоб український народ мав усі свої права і свободи, про які договорено було ще при Богдані Хмельницькім». На се московське правительство дало згоду, бо що ж? В такій ширині усе можна признати на папері, але в життю можна з того нічого не дати – так московське правительство і робило: на бомазі признавало всі права, а в дійсності не давало ніяких (так воно робить і в сю хвилю – середина 1917 року).

Пункт 2. При Хмельницькім царський воєвода сидів в Київі, але згодом царі, «чтобь впредь в Малороссійськихь городахь замышанія й измьны ни оть кого никакія не было», поставили своє військо і воєвод і в Переяславі, і в Ніжині, і в Чернігові, і в Острі. Так от пункт 2-й просив, щоб хоч нехай тільки не давали їх більше, у другі міста. А що до сих воєвод, то пункт 2-й просив, щоб вони прав українського народу не нищили і в суди не мішалися. На се теж була згода правительства, бо все одно фактично воно і не думало переставати мішатися . в усе.

Пункт 6. «Щоб гетьман був обраний вільними голосами». Се був один з головніших пунктів автономії України: право вибрати собі президента своєї республіки на тлі вибирання всіх нижчих правителів – се ж уже велика річ. І досі гетьмани наші обиралися вільними голосами на підставі загального рівного козацького голосування. Але тепер московське правительство положило лапку і заявило, що вибирати гетьмана можна буде тільки після «челобитья», тобто після того, як московське правительство розрішить: «А безь» челобитья й безь Указу Великихь Государей гетмана не обирать»... От тобі й свобода виборів.

Пункт 7. Се теж був важний пункт в автономнім укладі України і про нього дуже дбав ще Хмельницький. – «Щоб гетьманові вільно було писати до чужих монархів і від них листи відбирати». Право зносин з чужими державами – се ж велике право і цілком іреальне, але Москва, милостиво згоджуючися на пункти, які мало мали під собою реального грунту, на все важне накладала руку. Наложила і на сей пункт, заявивши: «ни сь которыми государи такихь. ссылокь чинить не велено для того, что оть того чиняться вь Малороссійскихь городьхь многіє ссоы». Замісць того повелівалося всі листи й документи від сторонніх держав посилати не розпечатуючи в Москву. От тобі й автономія.

У сім же пункті заборонялося українцям вести торговлю з Кримом: – «остерегать того накрьпко, чтоб изь малороссійскихі городовь, вь Крымь сь торгами й со всякою живностью не ьздили и лошадей вь Крымь не продавали». Се вже лапка й на економічну сторону життя України.

Пункт 8. Щоб військо московське не ставало у козаків постоєм, «й мужиками й измінниками ихь не називали». Се знов такий загальник, на який московське правительство цілком могло погодитися.

У сім же пункті говорилося й от про що. Україна була краєм свободи й рівності, і тому багато москалів, не зносячи царського тюремного режиму, переселялося жити в Україну. Але Москва історично все мала претензії бути краєм благоденствія для всіх, а хто не хотів благоденствувати, того били кнутом і сажали в тюрму. Так московське правительство робило і з отими своїми переселенцями: розшукувало їх через своїх шпіонів на Україні і хоч чоловік нічого нікому злого не подіяв, тягло його в Москву, а там уже коротка розправа: «да не імел лі глова какова умисла на Єво Царская Велічества, да не чініл лі с кєм угавору» і т. д... А що єдиним способом діяти правди, був кнут та муки, то били й терзали чоловіка не знати за що й про що. Так от пункт 8 просив, щоб «русскихь людей, которые на Украйну зашли давно, изь Украйнн не виводить». Але цар, як одвічний кат, очевидно на се згодитися не міг і повелівав нікого на Україну не приймати, а які єсть московські люди – видати їх Москві головою.

Пункт 9. В нім новий гетьман хотів забезпечити й своїх людей. Річ у тім, що Москва по якому-небудь доносу, а то й просто по капризу воєводи забирала наших людей до себе (так само, як і досі робили губернатори) і там мучила, держала в тюрмах. Часом такий нещасливець вирвався й тшав додому, але гірка його була година, коли він по раз другий попадався в московські руки. Так от пункт 9-й просив, щоб хоч тих, що вернуться на Україну «не учиня никакого воровства» – щоб хоч тих не забирала Москва назад та не мучила. І царське правительство великодушно на се згодилося.

А от пункти, які вставляло саме правительство московське. Таким є, наприклад, пункт 14. В нім говориться от про що.

Наші торгові люди їздили з торгом і до Москівщини, між іншим продавали тютюн і горілку. Але ж царі московські – то одвічні шинкарі, і цар заявив, що від того торгу українських купців «кабацькими сборамь чинитца поруха й недоборі». Так от цар вимагав, аби гетьман «подь жестокимі наказаньемь» заборонив українським купцям торгувати в Москівщині. Що ж гетьманові робити? Мусів згоджуватись.

Але найцікавіший то є пункт 19-й. Річ у тім, що для плати війську московські царі робили в Сєвську спеціальні «чехи» – мабуть, щось не краще отих наших теперішніх марок та бонів. Але на Україні народ тих «чехів» не хотів приймати, бо то ж було сміття. Так от цар і вимагав, аби гетьман звелів ті «чехи» приймати. «А естьли бь кто піротивень учинился – й тьмь чинить смертная казнь»... Московська розправа коротка: не захотів московського п'ятака прийнять – голову геть.

В сім же пункті повелівалося – і се власне і показує всю московську політику від давніх часів до послідніх днів – «народь Малороссійській всякими меры й способы сь Великороссійськимь соединять й вь неразорванное й крепкое согласіе приводить супружествомь й инымь. поведеніемь».

От де вона, та «кровна» єдність двох «братніх» народів – на кінці московської нагайки. Для обрусенія всі средства були добрі: навіть супіружество з акту взаїмної любови оберталося в средство русифікації.

А закінчення 19-го пункту дуже звучне. Повелівалося, щоб «никто бь голосові такихі не иапущал, что Малороссійскій край – Гетьманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно – ИХЬ ЦАРСКАГО ПРЕСВТОТЛАГО ВЕЛИЧЕСТВА САМОДЕРЖАВНОЙ ДЕРЖАВЬІ».

От він і єсть, весь дальший путь і шлях російської політики. «Не было, неть й быть не можеть» ніякого українського народу, ніякої української мови – так говорив міністр Валуев в XIX століттю. І сі слова – тільки логічне закінчення акту XVI століття, в якім повелівалося «никто бь голосовь такихь не испущаль», що Україна не то щоб там самостійна чи автономна, а що вона тільки «Гетьманського Регименту». Але натомісць всякий мусить всюда говорити, що Україна – не більше, як область «Ихь Царскаго Пресвьтлаго Величества Самодержавной Державьі».

Отакі-то пункти мусив підписувати новий гетьман і старшина козацька. Очевидно, для кождого щирого українця було ясно, що Москва попросту ковтає Україну, послинить-послинить і ковтне трошки, а потім ще послинить – і ковтне. Але що робити, як узятись, щоб відбити свободу, того не знав ніхто. Політичні думки в усій своїй ясності зріють не скоро.

І от новий гетьман вступив в урядовання. 13-го жовтня прийшла йому вже офіціальна, «жалованная грамота», де виписувалися і потверджувалися попередні пункти, а, окрім того, й ще дещо додавалося.

«А кь окрестнымь Государемь, а именно кь Королевскому Величеству Польскому й Крымскому хану й кь инимь государями тебь, подданому нашему Хетману, й всей старшині ни о чем не писать й ссылокь сь ними никакихь не чинить. А если которихь государей или хана Крымскаго будуть кь вамь письма – й ть письма, принявь вамь, присылать кь Намь, Великими Государями, Нашему Царскому Величеству».

«А старшини генеральной й полковникові безь воли й указу Нашего Царскаго Величества теб'ь, подданомунашему сь урядникові не перемінять; єсть ли которая старшина й полковники піреді Нашимь Царскимі Величествомь обьявлятся вь какой винности, а к тебь, подданому нашему, вь непослушаніи – й о томь писать кь Намь, Великимі Государямі». Ну, а от як хто нападе на московську державу – тоді «Ми Великіе Государи, Наше Царокое Величество, изволяем-ь тебя, подданого нашего, Ивана Степановича, й всю старшину й войско запорожское держать вь Нашей Государской милости й оті непріятеля во всякой обороні». Помогати тобі будуть «Нашей Царскаго Величества рати сь боярами нашими й воеводы из-ь Великороссійскихь городовь», але, «когда по нестройному какому пути осенью или весною не вскоре те рати придуть», так ти вже справляйся як сам знаєш.

Столиця гетьманська мав бути в Батурині, але – «при тебе вь Батурине для охраненія й цьлости твоей бьгги полку Московскому Стрьлецкому»... Бач як беспокоїлося царське правительство за гетьмана українського... «А хльбные запасы на тоть полкь давать тебе изь своихь доходові»...

А від гетьмана вимагалося, щоби він хотів «службу свою й радіше показать» в усю широту. Йому велілося проти Кодака на сій стороні Дніпра зробити шанець; на р. Самарі, на р. Оірелі та в устях річок Берестової й Корчика «построить городн й населить их'ь Малороссійскими жителями». В усім «Наше Государское пожьленіе исполнять, по Нашему Царскаво Величества указу», и всьому українському народу, «видя кь себь Нашу Царскаго Величества милость – подь Нашею Царскаго Величества Самодержавною високою рукою бьіти во вьчномі поданств'ь й служити Нам, Великими Государямь», Нашему Царскому Величеству й Нашими Царскаго Величества Наследникомі й впредь будущимь Великимь Государемь Цаіремь и Великимь Княземь Російськимь вьрно».

Он як заклинали руські царі! Віковічна кабала. А за які радості, за яке щастя?

І розпочалося гетьманування під царською рукою. Насамперед треба було побудувати ті кріпості, що згадувалися в грамоті. З них найважнішою була на Самарі, але вона мусила стати на запорожських землях і гетьман знав, що запорожці будуть протестувати. Та мусив чинити царську волю, а запорожцям казав, що кріпость будується тільки на час, бо буде похід на Кірим, так щоб було де провіянт зложити. Але кріпость була вже побудована, і сів у ній московський воєвода, а війни все не було. Запорожці кричали:

 – То нас просто дурять! Кажуть, буцім кріпость тільки для війни, а на війну не йдуть. І виходить, що то тільки зроблено нам на досаду.

Були голоси, що лучче тепер же розірвати а Москвою, а самим свобідно вести торговлю з ким хочеться.

Але Москва таки думала воювати з Кримом. Царицин любимець князь Василь уже ходив раз сромотно у такий похід, але, загубивши мало не всю армію, мусив ні з чим вернутися назад. Тепер хотів знов виступити – і 19 вересня 1688 року Москва об'явила похід. Очевидно, в нім і наші люди мали брати участь. Але і другий похід був такий само неудачний, як і перший: Голіцин вернув ні з чим, тільки даремне полягли наші козацькі голови.

Тим часом на Москві сталися великі переміни: малий Петро виріс, скинув з трона свою сестру і сам сів на царство. Софію заточив у монастир, Голіцина послав у Сибір, боярам порубав голови – словом, управивсь чисто. Вороги гетьмана думали, що от тепер новий цар і Мазепу скине, але так не сталося і гетьман зостався на своїм уряді.

А на Україні не було спокійно. Чулося в народі, що якось не так все йде, не по правді – а куди кинутися, що зробити – від людей було сокрито. Поки гетьман був у Москві – по краю уже пішли чутки ходити, що і гетьмана, і старшину Москва заарештувала, і що на Україні мають бути якісь відміни. А запорожці так пірямо післали до польського короля післанців, пишучи: Ми вже у вічній неволі у царя та його бояр. І військо Запорожське, і народ козацький весь з немалим болем і жалем сердечним на се нарікають, що самі собі руки й ноги сплутали, і доведеться вже нам під ярмом московським довічно стогнати. Москва водить нас за ніс: Задніпрянщину забрала, нарід одвічний козацький звідти та й з Іінших городів наших козацьких виперла і хоче не тільки ім'я козацьке згубити, але й Запорожжя викоренити і щоб ми, Вільне Військо запоріжське і весь народ козацький, були їм вічними рабами». Хоч з післанництва й нічого не вийшло, але се показує, яким хистким був союз Укаїни з Москвою і що жадоба свободи ще не вмерла в українськім народі.