Про співтовариство

Сенс життя. Пошук відповідей на життєві запитання. Ставленя до Бога - ВІн є у нашому житті, чи існує поза ним?

Безголова...

  • 27.06.11, 22:18
  Все тече, все міняється...
smile Дощі. Тече дах. Міняємо?
podmig ....................................................

Щастя…

  • 06.11.10, 15:20
  Лежить гусінь. На сонечку ніжиться. Боки вигріває. Листок зелений жує.  Дивиться мураха йде. Їжу несе. Та так багато, що аж вгинається під нею. Помітила вона гусінь. Зупинилась. -    Привіт сусідонько! Як поживаєш?  -  питається. -   Як у Бога за пазухою!   -  мляво відповідає гусінь. -    А ти?       

-  Теж не жаліюсь! – на те їй мураха.

 -  Ну не скажи. Хіба я не бачу, як ти щодня надриваєшся?  Менше б їла. Більше б часу мала на відпочинок.  

На сонечко разом би полежали. Поговорили б про те, про се. А то щось ті  харчі ніяк тобі на користь не йдуть. Висохла на тріску. Ноги ледве волочиш. І навіщо тобі стільки їжі?

-   Так я ж не для себе стараюсь. Чоловіка, дітей, батьків  стареньких накормити хочу.    „Не розумію я тих мурах ”,  -  буркнула собі під ніс гусінь і  каже дивуючись:        

-  Але ж я бачила, що твій чоловік теж додому щось ніс?

Так це він за ради мене, дітей та батьків трудиться.       

-  Але ж і твої старенькі теж не з пустими руками йшли?

 -  Так це ж  вони заради нас, дітей своїх, та онуків  стараються.        

-  Проте і діти ваші  щось несли? – робить великі очі гусінь.

-  Та це ж вони нам і нашим батькам хочуть догодити.        

-  І де ви стільки сил берете? Через те худющі такі. Їсте багато та гоните цілий день один одному догоджаючи. Ні щоб принести лише для себе, а ще краще на місці, як от я, одразу ж і з’їсти. І все!  -  каже гусінь зелений листок хрумаючи.  -  От і виглядали б не гірше за мене,  – тут, вона поворушила круглими боками,  -  і  час для відпочинку б мали. Ото щастя!

    Тут гусінь, зовсім на сонечку розімліла. Їсти перестала. Прикрила важкі повіки і солодко задрімала…sleepy

  Мураха ж, ношу свою на плечі зваливши, пішла  далі. Йде вона, додому поспішає. По-дорозі міркує:”І як то так можна жити  тільки для себе?”  -  ніяк їй у голові це не вкладається.

І тут вона уявляє, як рідні зустрівши її,  будуть хвалити, жаліти, говорити, щоб так не надриватися…

  Йде вона й ноші не відчуває, бо стало легко їй на серці і так радісно, що вона ледве не розплакалась від щастя…

hammercvetok

Хто мудріший?

  • 31.10.10, 13:59
   Зустрілися якось вранці цап та баран. Розговорились про те, про се. От посеред розмови баран і каже:-        

- А чи ти чув, брате, що про нас усякі небилиці розповідають? Не хочеться в голос навіть і говорити, та думаю ти знаєш про що я кажу?

-    Аякже. Звісно  знаю. Всяк рад язиком про когось плескати, - погодився цап.       

- Але ж це все неправда!  -  вигукнув баран.

-     Звісно ж неправда!  -  і собі обурився цап. – Я ж за тебе мудріший.       

- А то ж чому?  - налилися кров’ю очі в барана.

-     А от давай когось запитаємо. Хай нас розсудить,  -  цап йому на те.       

- Що ж. Давай!  - погодився баран.

   Йдуть вони, аж дивляться осел стоїть.       

-  Здоров був, брате!  - вони йому.

-   І вам доброго здоров’ячка!  -  осел відповідає.       

- А скажи нам брате: хто із нас мудріший?

   Осел подумав, що то вони про себе і про нього запитують. Тож каже:  -  Та ви обоє мудрі. Просто ти, цапе,  - звернувся він до того,  -   трохи задерикуватіший. А ти, баране, 

трохи твердолобіший за інших.

  Хоч ця відповідь і не вирішила їх спір, проте цап з бараном і їй зраділи, бо ніколи в

житті ліпшої і не чули. Тож захотіли вони і ослові приємне сказати:

-   Ти хоч і впертий, та мудрий, брате.    Тут і осел порадів. Стоять вони задоволені собою. Регочуть. Та так голосно, що аж

мудра сова на дереві прокинулась.

   Щулить вона підсліпувато очі, бо ж не бачить удень, та й думає:   «Хто це

спозаранку мені спати не дає?»

  - Ме-е-е! Бе-е-е! І-а-а! І-а-а!   Ме-е-е! Бе-е-е! І-а-а! І-а-а!   – роздається на всю околицю.  «По голосах здається цап, баран та осел,  -  міркує далі сова.  -  І з кого ці троє телепнів так сміються? Мабуть, із себе…» smehroflura hypnosis

„Машини…”

  • 28.10.10, 11:13
Ледь-ледь сіріло. Ось загорівся один вогник, другий, третій. Потроху робилося шумно. Проте ще все одно дуже рано. Ранок. Та вони вже поспішали. Куди? Чого?  Мабуть так треба? Хто знає? Отож поспішали. Мчали. То слідом, одна за одною, то навипередки. Такі ж самі мчали їм на зустріч. Хтось когось впізнавав. Вітався поспіхом. Не зупиняючись, мчав далі. Проте більшість байдуже проносилась мимо. Серед них були малі, й великі, ті які  вперше з’явились на вулицях й видавши

види, в літах, поважні й не досить, світі й темні, різнокольорові й однотонні, гамірні, вишукані й прості, робочі, спортивні, розважальні, показові, буденні й святкові.   З кожною хвилиною, годиною, їх більшало. Чим ближче до полудня, вони робилися нетерплячими, дратівливими. В тому, чи іншому місці, стикаючись одна з одною, миготіли поворотами, блимали фарами, попереджали стоп-сигналами. Наповнювали вулиці гулом. Різким, нетерплячим звуком клаксонів. Сперечались. Скреготіли гальмами. Стукались. Обдирали одна одній боки. Отримували вм’ятини. 

 В місцях найбільших скупчень, на перехрестях, їх намагались зупинити світлофори. Зупинити, помирити, розвести у різні сторони. Та де там… Проминувши  їх, вони знову ставали такими як були…  

На дворі знов засіріло. Справа йшла до вечора… Вони далі поспішали. Та тепер у зворотному напрямі, по домівках. Повертались, за цілий день, втомлені. Дехто обдертий. Дехто пом’ятий. Когось тягли на буксирі. Когось везли евакуатором. Повертались тихо, мляво мигаючи поворотами, сліпо блимаючи  фарами, втомлено кліпаючи стоп-сигналами.

Готувались до ночі. Відпочивали. Відходили від дня минулого, щоб завтра знову понестись по вулицях у шаленому ритмі життя…

Вони машини, а в них люди… Вони стали з ними одним цілим механізмом… Люди?..  Здається всі вони й ті, які без авто, без коліс, на своїх двох, вже й собі давно стали машинами… carstopcar

Наодинці з Богом

Дякую за малюнок шановному користувачу "ПИВОМАН"

 

Хоч би що сталося, не втрачай бадьорості.

Л. М. Толстой

 

        Тендітний голос скрипки розливався по кімнаті. Присутні бачили, що майстер не дуже схильний до розмови. В його мелодії вчувся сум... Ніхто не мав бажання якось порушувати плин того, що їм саме довелося слухати. Неприємний серпанок події непомітно відходив у небуття. Усе розчинялося у музиці. Погордість, прикрощі, сум. В усьому можна знайти прихований сенс...

        Гравець помер... Як йому і належало. Випадковість трапляється коли завгодно. А можливо, і не випадковість. Буття набуває своїх обрисів для кожної людини. Але об’єктивність потребує відповідного сприйняття. А це вже особиста справа. «Кожному – своє»... Чи «по заслугам». Залежить від смаку.

         Його улюбленою грою була «класична для цього часу» DOOM”. Це заняття вимагало чимало годин, але навички знаходили належне ставлення і він призвичаївся до гри, до швидкої реакції, до того, що йому доводилося діяти відповідно до ситуації, яка складалася навколо.

         Бог дивився на душу, що “стояла” перед ним. Йому було якось не до вподоби відсилати її до Пекла, але усталений звичай, як і гріхи, що тяжіли над цією душею, вимагали підходу, в якому повною мірою було б окреслено Верховну Справедливість.

         Бог промовив:

Ну що ж... Ти вдосталь грішив, а тому тебе не можна пускати до Раю. Але й справ добрих за життя чимало ти встиг зробити… Давай вчинемо з тобою ось що: ти можеш попросити аби Я виконав три бажання, які б викликали в тебе радість та втіху. Але опісля цього ти маєш відійти до Пекла.

Передусім хотів би отримати IDDQD!

        Подібне викликало в Бога посмішку й він запитав:

Добре, Я виконаю це твоє бажання. Яким же буде наступне?

Мені хотілося б отримати також IDKFA.

І що дозволило б тобі відчути щастя насамкінець?

Нічого більше не потрібно. Лише дозволь вже потрапити до Пекла!!!

Добре. Як забажаєш.

         Кімнатка для вартового була зовсім маленькою. Але це не заважало бажаючим трохи перепочити від буденних клопотів, лежачи на кількох стільчиках, зіставлених разом поруч зі стіною. Додатково для пошановувачів комфорту можна було брати з собою щось м’яке аби підстелити на час вартування (скажімо, ватяний тулуп). Але молодий чорт спостерігав за тим що діялося зовні через маленьке віконечко у дверях. Відсутність досвіду компенсувалася його наполегливістю. Партія нових душ прибула згідно з графіком. Перше чергування не повинно було принести якихось незвичайних пригод. Усе відбувалося саме так, як і повинно було бути згідно з розповідями “колег”. Інструкції щодо цього були цілком зрозумілими, а їх положення, - беззаперечними. Чорт відкрив ворота…

         Опинившись у вузьких переходах, він відчув знайому жагу та пристрасть, яка охопила усе його єство… Йому вже не вперше доводилося насолоджуватися цим виром, що дозволяв ніби опалювати самим лише поглядом усе що було навколо нього. Пекельні коридори не давали змоги місцевим “мешканцям” чинити гідного спротиву цьому непередбаченому нападу. А втім, сім кіл Пекла виявилися не готовими до подібних “маневрів”, що зумовлювалося і їхнім “технологічним призначенням”. Намагання якось забарикадувати переходи провалювалися через потужність зброї та непристосованість самих “барикад” до подібних “перевантажень”.

        Янголи були поінформованими про успіхи їх “потенційного колеги” на “пекельній ниві”. Вшанування обіцяло бути доволі урочистим. Трохи чи не усі зібралися для такої події. Сьоме коло повинно було виявитися особливо жарким, але його пристрасть була палкішою:

Дякую тобі Господи! От і восьмий рівень!!!

Приціл модифікованої зброї спрацював відмінно.


52%, 13 голосів

20%, 5 голосів

28%, 7 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Хвалькуватий м'яч

  • 17.12.08, 09:21
                                                             Хвалькуватий м"яч                                                                  
  На березі річки в густій траві лежав м’яч. Посередині в нього пролягала жовтогаряча смужечка, яка ділила його на дві половини. Одна з них була синя, наче небо, друга червона, ніби мак.    А навкруг нього вирувало життя: птахи в небі літали,  люди по землі ходили, рибки плюскалися в річечці.    М’яч, поважно надувши щоки, з погордою дивився на них: «Я найкращий! Я все можу!»    Ось його побачили діти. Хтось з них підкинув м’яча

вгору. І він полетів, полетів... 

   «Я лечу! Я пташка!» - глянув м’яч з висока на землю. Та й упав… Проте покотився з гірки до води.  

«Я біжу! Я людина!» - закричав він. Аж тут берег закінчився і він – плюх у воду…   

«Я пливу! Я риба!» - не вгавав м’яч.   

Підбіг хтось з дітей та й виловив його з води. А так як він був мокрий, то щоб обсушити - поклав біля багаття. "У небі я літав, по землі скакав, у воді плавав… Ще у вогні я не був!" – подумав м'яч і покотився.  

Знайшовши іншу гру, діти забули про м’яч. Аж тут у  повітрі потягло смородом, та аж таким, що в носі закрутило.

- Що то смердить? Наче паленою гумою чути! - догадався хтось з дорослих.   

Почув ці слова м’яч.  - Я, я гумовий! Хіба від мене смердить? – ображено подумав він.  

Оглянулись малюки, аж дійсно то м’яч горить. Це від нього такий сморід… Кинулися його рятувати, аж тут:

    «Ба-бах!!!» І м’яча не стало. Лопнув – від образи.

   Заплакали дітлахи, а батьки їх втішають: 

   - За чим ви жалкуєте? Це ж звичайний гумовий м'яч.

Горіх і каштан

  • 03.12.08, 08:54
                                                     ГОРІХ І КАШТАН                                                                                                                                            Наступила осінь. Почали  плоди  обпадати. Зелена  шкурка на  них  лопалась. Нападало  їх  так багато,  що  землю вкрили.  Глянув  каштан вниз,  і  каже з  погордою:  - Ось  ці гарні - мої,  а  ті всі  решту - твої. Горіх  і  собі  глянув… А  там  серед гладеньких рудих  каштанів  валялись зморщені  горіхи.  Зітхнув  горіх  і  промовчав.

- Ой!  Які  гарні  каштанчики! – раптом почули.

Це  знову  були діти.  Вони  похапцем збирали  каштани. -  Ох,  ці діти! – промовив  хтось  поряд. -  Збирайте горіхи,  в  них такі  смачні  зернятка.   Глянули  друзі, а  ж  то  дорослі  надійшли.  - Ой!  Правда! Я так люблю горішки! - вигукнув  хтось з  дітей.  - І я! І я! – загукала  малеча.   Вони  висипали каштани  і  почали набивати  кишені  горіхами. Через  хвилю  на 

землі  валялись  лиш нікому  не  потрібні  каштани.

- Тату!  А що  ж  буде з  ними?  - запитав  хтось. - Та,напевне,  дикі  свині з’їдять.   Жаль  стало горіху  каштана. Хотів  підбадьорити. Та  той знову  відвернувся. Тепер від

сорому…

Горіх і каштан

  • 03.12.08, 08:43
                                           Горіх і каштан                                                               ( початок)

   На краю лісу росли горіх і каштан.  Одного ранку  проснувся горіх,  дивиться  - каштан увесь білий. 

Звідки  в тебе така гарна одіж? - радіючи за нього, запитав горіх. Це цвіт,  - гордо відповів каштан. – В тебе такого не буде.    Горіх  зітхнув. О-о!  Який чудовий в каштана цвіт!   То  діти завітали  до  лісу  і  милувались  каштаном. На  горіха  ніхто й  не  глянув.   Як  каштан  відцвів,  горіх зацвів.  Його цвіт  був  дуже  скромний.  Каштан глянув  і  відвернувся: «Аж  соромно  рости поряд.  Що  подумають, коли  дізнаються про те,  що  він  мій  друг?»    Пройшов час...  На обох  деревах  з’явились зелені  плоди.  Згодом на  горіх  почали 

сідати  птахи  і  клювати їх.  Ті  зривались  з  гілок, падали  на  землю.  Каштан  сміявся:

- Дивись!  Моїх  не  чіпають. Бояться. Подивився горіх,  а  вони  обсипані  зеленими колючками.  Дійсно страшно.  Глянув  на свої,  а  ті  гладесенькі,  беззахисні.  Зітхнув  бідолаха  та  мовчки  порадів  за  друга.

Надійка

  • 08.08.08, 13:12
                                               Надійка                                                                                                                     (продовження 3)                                                                      - Не має любові.  Моя  любов залишилася на  двадцятому кілометрі  від цього місця,  у вигляді  вінка із неживих квітів і чорної стрічки,  -  в  очах  жінки появися  смуток  і    одинока сльоза спроквола  поповзла по її  обличчю. Жінка  здійняла її  красивим пальчиком  і  тихо  продовжила. – Я вже майже не плачу. Все виплакала  за  п’ять років,  що проминули  від дня смерті  мого чоловіка.   

- Прийміть мої щирі співчуття,  - промовив чоловік. – А що сталось?

    - Ми потрапили в жахливу автомобільну  катастрофу. Чоловік загинув одразу  ж, 

а  я  з Надійкою залишились  живими.  Хотіла накласти на себе руки. Якби не Надійка, я б мабуть так і зробила,  та живу… Заради неї. На цілім світі,  у нас більше нікого не має. Коли вона народилась, то чоловік одразу ж назвав її Надійкою. Він  казав: «В мене є велика Віра,  тож не хай ще буде з нами маленька Надійка, яка згодом виросте в велику  Надію. А любов ми вже маємо між собою.»

    Жінка замовкла. -         Вибачте, що потривожив ваші тяжкі спогади,  -  перервав мовчанку  чоловік. -  Я подумав: «Які ми близькі від смерті. Один крок, одна секунда можуть відділяти нас від неї. Але  яке воно,  життя,  непередбачливе,  -  задумано  продовжив  він. – В мене не було віри, навіть малесенької надійки   не  було.  Я теж був за крок від смерті. Та  в останні секунди перед моїми  очима, серед хвиль, виринула  ваша Надійка.  Вона тонула.  Я звичайно не міг цього допустити. Та тепер слухаючи вас зрозумів, що  врятував не тільки вашу донечку,  а  врятував і свою маленьку надію.  Тепер в мене появилась велика надія. Надія, що варто  жити.  А ви, Віра, як носій такого прекрасного імені, - чоловік  з  захопленням  поглянув на неї,  - повірте,  я зроблю все щоб  з ваших очей пропав смуток,  -  він на  мить затнувся,   -   і  повернулась втрачена  любов...

 

Надійка

  • 08.08.08, 13:02
                                            Надійка                                                                                                               (продовження 2)                                                                

Він обережно опустив свою ношу на теплий пісок.. До них  збігалися люди. Дівчинка поволі приходила до тями. Раптом крізь коло,  що утворилось з цікавих відпочиваючих, пробралась жінка. З перекошеним від страху  обличчям вона кинулась  до дитини. Дівчинка розплющила очі:

       - Мамо не сварись зі мною, я намагалась впіймати м’ячик.

Його в мене хотіло забрати море, - роздався винуватий голос.

         - Я не буду рідна. Це я винувата. Я  відійшла на хвилинку купити тобі сочок, -

жінка заплакала, - а  море  захотіло тебе відібрати у мене.

Люди поволі почали розходитись.  Погляд  жінки  зупинився на чоловікові, який  все  ще

тримав  дівчинку за руку.

Це ви її врятували?

Він мовчки кивнув головою.  Заплакані очі зблиснули: - Ви не уявляєте,  як  я  вам  вдячна  за  мою Надійку.

- Надійку? – перепитав  він. -   Перепрошую. А вас як звуть?

-  Віра,  - відповіла жінка і на  нього глянули очі кольору морської хвилі.

-         Віра.  Таке чудесне  поєднання: Віра  і Надія. Біля вас поруч ще десь мала  б  бути і  Любов?

Любов?  -  луною  відізвався жіночий голос
Сторінки:
1
2
3
4
6
попередня
наступна