Надійка

  Ні  про що  не хотілося  думати, ні  з  ким прощатися.  Його поетична душа  так і не  змогла  змиритися з  прозою  життя, і  він  вирішив просто  піти з нього. 

без болю. Згодом,  з  прибоєм моє тіло  мабуть викине на берег,» - наче про когось чужого подумав  він  і  підняв голову  над  водою, щоб поглянути чи далеко той берег.

    Раптом  в його поле зору, впав  кольоровий м’яч,  що повільно  погойдувався на  хвилях  і  чиєсь  обличчя. Він тільки й встиг зафіксувати в  пам’яті  рот,  що  намагався щось крикнути  до нього,  і  очі. Очі повні  жаху, повні  благання  про  допомогу.  Дитячі очі. Він  кинувся  їм на  зустріч.  Та вони  зникли серед хвиль. В його грудях все похололо. Аж  раптом  обличчя знов виринуло  з води. 

Пройшли якісь долі  секунди,  та цього виявилось досить. Міцна чоловіча рука впіймала волосся  потопаючого плавця.  Кілька дужих змахів рук  і  під ногами появилось дно. Вони, чоловік з  маленькою  дівчинкою на руках,  вийшли на берег.