Про радість і горе

Ще в бутність мою "церковною" людиною перед черговою сповідю попалася мені в руки книжка, назву і автора зара не згадаю, щось про покаяння і Божі помисли...Суть книги зводилась в основному до того що якщо людина живе щасливо і головне почуває себе щасливою, то це  - дуже погано...бо означає що Бог тебе не любить і дорога до спасння тобі заказана...Чим більше нещасть падає на твою голову, тим краще для тебе...тре дякувати Богу за кожну цеглину що падає тобі на голову і вопрошати "що я поганого зробила" коли цегляний дощ припиняється...На мене в силу мого характеру такі доводи не подіяли, бо давно маю свою думку що радіючи життю ми скорше будем робити добро і саморозиватися, чим якщо жити все життя у скорбі як це часто пропонується християнством...ну посудіть самі - якщо все погано то людина радіти не може, якщо все добре - також не може, бо їй мусить бути погано... А моя подруга довгий час ледь не депресувала з того приводу що у неї все добре і значить Бог від неї відвернувся...я розумію що нам тоді було по 18 років проте всеодно, навіщо?

От і зара дуже часто чую у якості втішання "то є Божа ласка", "шлях до Бога лежить через страждання"...неправильно це, хай там що посмішка і радість людей приносить в цей світ трохи світла, скорбота - лише темряву...тому навіщо шукати погане у тому доброму що відбувається і радіти горю? ...радіти в горі треба, проте шляхом пошуку позитиву, а не від самого факту що "тебе карають -  значить люблять"...