Жив собі в селі старий чоловік. Він був дуже бідний, але навіть королі заздрили йому, тому що в нього був пречудовий білий кінь. Йому пропонували за коня нечувані гроші, але чоловік відповідав:
-Цей кінь для мене не кінь, а товариш. Я можна продати товариша?
Чоловік бідував, але не згоджувався продати коня. Одного ранку він не знайшов коня у ствйлі. Зібралося все село, і всі почали осуджувати старого:
-Ти-дурний старий,-говорили йому.-Ми знали, що коли-небудь коня вкрадуть. Ліпше би ти його продав. Який неталан!
Старий сказав:
-Я не знаю всієї історії. Я не знаю,чи пішов він, чи його украли. Існує факт, а все решта-судження. Ще невідомо, чи це неталан, чи благословення, і хтозна, що станеться потім.
Люди засміялися. Вони завжди знали, що він трошки схиблений.
Через п'ятнадцять днів кінь несподівано повернувся і навіть привів з собою чотирьох лошат.
Люди знову зібралися і сказали:
-Правду казав ти, старий, не лихо це насправді, а благо.
І знову старий сказав:
-Не знаю я ще всього. Тільки те, що коня не було, а потім він повернувся. Хтозна, благословення це чи ні? Ви прочитали одне слово у реченні-як ви можете судити про всю книгу?
Але люди все одно вирішили, що він не має рації, бо ж коней побільшало!
У старого був єдиний син. Він почав об'їжджати лошат і за тиждень упав і зламав ногу.
Люди сказали:
-Ото невезіння! Твій єдиний син не може ходити, а він же єдина твоя підмога! Ліпше б ти продав коня, мав би хоч гроші.
І котрий вже раз старий відповів їм:
-Ви, одержимі судженням, не заходьте так далеко. Я тільки знаю, що син упав і зламав ногу. Ніхто не знає, чи горе це, чи благословення.
Так сталося, що за кілька днів спалахнула війна, і молодих хлопців забрали до війська. Зостався лише скалічений син старого. Всі мешканці плакали, тому що битву було програно і майже вся молодь погинула.
Люди прийшли до старого і сказали:
-Ти мав рацію, це виявилося благом. Може твій син і скалічився, але він з тобою, а наші пропали назавжди.
І знову старий сказав:
-Ви знову судите. Я не знаю всієї історії, і ніхто не знає...

Насправді наша мандрівка не закінчується ніколи. Коли одні двері зачиняються, відчиняються інші. Ви досягаєте вершини, але з'являється інша, ще вища. Життя-безконечна подорож!

(с)

До відомого жонглера прийшов чоловік:
-Я хочу навчитися жонглювати, як ви,-сказав він.
Жонглер дав йому три кульки:
-Основа нашої майстерности-каскад, підкидання трьох кульок. Приходьте, коли опануєте цей трюк.
Чоловік тренувався багато днів без успіху-кульки падали.
Розчарований, він повернувся до майстра:
-Не виходить у мене нічого. Чому?
-Секрет не в тому, щоб уміло ловити кульки, секрет в тому, щоб правильно їх підкидати,-відповів жонглер.-Думати треба, як кидати, а не як ловити. Навчіться правильно помаху рукою під час підкидання-і все вийде. А вміння ловити прийде само.

Коли ми беремося за якусь справу, найперша природна спонука-вибрати оптимальний шлях. Щоб вирішити звичайні завдання, такого "тактичного" мислення цілком вистачає. Але подеколи буває так, що тільки правильно вибрана стратегія дає добрий результат. Успіх на довгій дистанції формується набагато раніше, ніж ми собі уявляємо.

(с)

Одного разу до старого вчителя бойових мистецтв прийшов учень і сказав:
-Учителю, я-чемпіон країни з боксу і фрацузької боротьби. Чого ви ще можете навчити мене?
Старий майстер помовчав хвилину, усміхнувся і сказав:
-Уяви собі, що, гуляючи містом, ти випадково забредеш на вулицю, де на тебе чекають кілька здорованів, що мріють пограбувати тебе і поламати тобі ребра. Так от, я навчу тебе не гуляти такими вулицями.

Не будь надто самовпевнений і не спокушай Бога.

(с)

Жив собі цар, і все життя не давали йому спокою три питання: яка найголовніша пора?хто найголовніша людина?і яка найголовніша справа?
Думав цар: "Якщо знатиму відповіді на ці питання, весь світ підкорю, здійсню все, що забажаю, і стане народ поважати мене, як великого мудреця"
Без ліку людей приходило перед царя, цілий сонм вчених мужів, але на ці питання так ніхто й не відповів. Дійшли одного разу до царя чутки, що живе далеко пустельник один і що славиться він мудрістю. Велів цар осідлати йому коня і поїхав сам розшукувати пустельника. Їде він лісовими хащами й бачить: стоїть хижка, а біля неї хирлявий старий землю сапує. Мало з ніг від втоми не падає, але мотики не випускає. Зіскочив цар на землю, підійшов, поклонився старцеві.
-Приїхав я до тебе, щоб дістати відповідь на три свої запитання. Яка найголовніша пора? Хто найголовніша людина? Яка найголоаніша справа?
Вислухав його пустельник, але нічого не відповівши,продовжував обробляти землю.
-Ти, мабуть, втомився, дозволь допомогти тобі,-запропонував цар.
Удяв він у пустельника мотику і взявся до роботи. Потім знову своїх три питання повторив. І цього разу не відповів пустельник, сказав лише мотику повернути. Але цар слухати його не хоче, мотики не віддає, сам вирішив справу закінчити.
Раптом бачить цар: іде назустріч чоловік, все лице поранене, залите кров'ю. Зупинив його володар,потішив добрим словом, пішов до струмка, приніс води, омив рани, перев'язав. Попросив поранений пити-цар його напоїв. Потім повів до хижки, поклав спати. Та й сам почав готуватися до сну-уже повечоріло. Зрання знов до пустельника пішов. Дивиться-а той зерно садить у грунт, що вчора спушений був.
-Мудрий пустельнику,-почав благати цар,-невже ж не відповіси на моє запитання?
-Вистачить з тебе,-мовив той,-ти вже сам на них відповів.
-Не чув я жодних відповідей,-здивувався цар.
-Ти, побачивши мою старість і неміч, змилосердився наді мною і взявся допомагати. Якби не залишився тут, то вбили би тебе розбійники на дорозі, ті, що подорожньому скалічили лице.
Цар з подиву слова вимовити не може, а пустельник далі мову провадить:
-Найважніша пора-коли ти допомагав мені. Найголовніша в ту пору людина-я, а твоя допомога-найважливіша справа. Прийшов поранений-і найголовнішим стпв він, а найголовнішою справою стала допомога йому.
Мало-помалу зрозумів цар смисл слів пустельника.
-Пам'ятай, отже,-мовив пустельник на прощання,-найголовніша пора-сьгодні, найголовніша людина-яка поряд в ту пору. А найголовніша справа-чинити добро тому, хто поряд в ту пору. А найголовніша справа-чинити добро тому, хто поряд, тому що саме для цього ми народжуємося.
Сів цар на коня і поїхав додому. Довіку пам'ятав він напечення пустельника, і слава про великодушність та справедливість того царя рознеслася по всьому світі.

(с)

Вистромивши голову з гнізда, орленя побачило силу-силенну птахів, що літали внизу серед скель.
-Мамо, що це за птахи?-спитав він.
-Наші друзі,-відповіла орлиця синові.-Орел живе самотньо-така його доля,-але й він подеколи потребує товариства. Який же він тоді цар птахів? Усі, кого ти бачиш внизу,-наші вірні друзі.
Вдовольнившись поясненням матері, орленя далі стежило за польотом птахів, віднині вважаючи їх вірними друзями. Раптом воно закричало:
-Ой-ой, вони украли у нас поживу!
-Заспокойся, синку! Нічого вони в нас не крали. Я сама пригостила їх. Запам'ятай раз і назавжди, що я скажу тобі тепер! Хай який буде голодний орел, він завжди мусить ділитися частиною здобичі з птахами, що живуть поблизу. На такій висоті вони не можуть прогодувати себе, і їм треба допомагати. Кожен, хто бажає знайти слбі вірних друзів, мусить бути добрим і терплячим, виявляючи повагу до чужих потреб. Шани й поваги досягають не силою, а великодушністю і готовністю поділитися з нужденними останнім шматком.

(с)