Фото на пам’ять.

У Харкові демонтували дошку видатному вченому, якого Добкін вважає "фашистом". ФОТО

Changing Faces
We’ve become a country where race is no longer so black or white.

Надзвичайно рідко дивлюся офіційний телеканал «Рада», що висвітлює переважно «трудові будні» депутатського корпусу. Але цього разу надовго на ньому затримався. Канал якраз у день ухвалення парламентом Польщі одіозної постанови з приводу подій на Волині 1943 року надав слово як українським, так і польським історикам і громадським діячам. Незважаючи на всю суперечність висловлених думок, цей телематеріал було б корисно подивитися «групі 148» з нашої Верховної Ради, члени якої звернулися до польської влади з проханням максимально затаврувати Україну. Звісно, про користь можна говорити лише в тому випадку, якщо йдеться про добросовісне неуцтво підписантів, а не про свідому роботу на антиукраїнські інтереси інших держав. До речі, в ефірі «5-го каналу» Леонід Кравчук без будь-яких реверансів і дипломатичності прямо назвав членів цієї групи зрадниками.

Ми якось соромимося вживати такі визначення, як «ворог України», «зрадник», «агент іноземної держави» й т. д., ніби такої публіки у нас зовсім немає. Ми боїмося подивитися правді в очі й назвати речі своїми іменами. Зате самі учасники «групи 148» нічого не соромляться. Кожен третій член парламенту України, який підписав ганебну петицію, власним підписом засвідчив свою приналежність до сил, що діють проти України. Чи може в нашій країні бути добре, коли 30% законодавців хочуть зла Україні? Цікаво, проте, що близько половини представників парламентської більшості своїх підписів не поставили, продемонструвавши здоровий глузд і обережність, а також турботу про своє політичне майбутнє. Але як свідчить досвід 20 років незалежності, якщо з «п’ятою колоною» не борються, вона стає більше першою, тобто владою. А у нас такої боротьби не було в державі навіть на рівні риторики, не кажучи вже про організаційні заходи. Ні для кого не секрет, що й у центрі, й у регіонах багато чиновників, не приховуючи, демонстративно орієнтувалися не на Київ, а на інші столиці. Влада на це не реагувала, не чувши тривожних сигналів і обурених вигуків патріотичної громадськості, час від часу називаючи природне обурення «полюванням на відьом».
Так ми докотилися до безжалісного полювання «відьом» на українців, вірних своїй країні. А «відьми» зручно всілися в міністерських і парламентських кріслах. Утім вони й раніше там цілком затишно почувалися.

Телеканал «Рада» надав можливість (показавши загалом не першої свіжості телефільм) висловитися польській стороні, й це було найцікавішим, оскільки, наприклад, ветерани Армії Крайової висловлювалися з простодушною відвертістю, з якої випливало, що вони всі без винятку, — «білі й пухнасті», а члени УПА — «породження пекла». Маю зізнатися, що раніше я був більш високої думки про польську національну свідомість, вважаючи її європейською, раціональною, критичною й об’єктивною. Не лише «аківці», а й польські доктори історії віщали з телеекрану, що вбивства 1943-го поляків — це страшний злочин, а вбивства українців — це «справедлива акція відплати». Один «гуманний» ветеран АК вихваляв операцію «Вісла» як прояв найвищої державної мудрості Польщі, заявляючи, що якби українців не депортували з південного сходу країни, не роздрібнили б їх, не розсіяли по інших регіонах, то там «було б Косово». Він так і сказав: «Косово». Йому чомусь не спало на думку, що, можливо, українці Волині теж побоювалися польського «Косова» на своїх одвічних землях... Тобто польський ветеран, сам того не бажаючи, визнав, що Польська держава (а не якесь збройне формування!) проводила етнічні зачистки проти українців. А якщо пригадати вбивства при депортації, реалії концтабору Явожно, то й з «елементами геноциду»... Я був украй розчарований тим, як польська сторона демонструвала полум’яну любов до подвійних стандартів у стилі одного тубільного племені, представник якого на запитання християнського місіонера «Що таке добро?» відповідав: «Добро — це коли я кого-небудь зловив і з’їв». «А що ж таке зло?» — не вгамовувався місіонер. «А це коли мене хто-небудь зловить і з’їсть».

Було помітно, що польські опоненти сприймають українські жертви волинської трагедії як щось набагато менш значне, ніж польські. Зрозуміло, своє ближче й болючіше. Не зрозуміло лише, чому в таких самих людських слабкостях вони геть відмовляють українцям... У всіх цих протиріччях і суперечках відчувається, як важко полякам визнавати українців рівним собі самодостатнім народом, над ними тяжіє комплекс власної (хоча й далеко не безперечної, що регулярно демонстриують волинські «ювілеї»!) національної, культурної, релігійної й цивілізаційної «переваги».
Побачене спровокувало й деякі особисті спогади. У 70-х роках минулого століття мій брат після закінчення педінституту вчителював в одному кримському селі, де проживали польські переселенці з Житомирщини — переселенці вимушені. 1945 р. спустошений Крим треба було заповнити іншими людьми. Частину житомирських поляків (як вони розповідали) загнали в товарні вагони й кудись повезли. Везли довго, всі думали, що до Сибіру. Але потім відчинили двері, й «пасажири» побачили блакитне небо й кипариси. Крим. Ці поляки давно забули польську мову й розмовляють українською. Але пам’ятають, що вони поляки. Полькою була й квартирна хазяйка мого брата, якого я відвідував. І ось якось, лежачи на дивані біля вікна, автор цих рядків випадково почув цікаву бесіду між хазяйкою та її онучкою. Річ у тім, що одна з дочок хазяйки вийшла заміж за українця Івана. Внучка — десятикласниця — запитала: «Бабусю, а чому ти називаєш дядька Ваню мужиком?» Відповідь: «Ну як же? Ми — поляки, а вони — мужики». Онука: «Бабусю, але ж усі люди рівні». Бабуся: «Правильно, дитино. Усі люди рівні, й поляки, й мужики». Ця розмова дала мені для розуміння польсько-українських відносин більше, ніж безліч наукових монографій... Може, саме тому полякам неймовірно важко визнати, що УПА була для українців тим самим, що й АК для них самих. Українці ж сьогодні розплачуються за власну толерантність і миролюбність, але треба робити висновки з регулярного десятилітнього циклу антиукраїнських істерик і завжди мати гідну відповідь на камінь за пазухою у «друзів, братів і добрих сусідів». Адже окрім німецького «Drang nach Osten», був ще й польський «Марш на Схід». Сподіваюся, що коли наші історики прокинуться від вікового сну, вони напишуть його історію, яку декому доведеться «читати з бромом». Мене завжди дратував вислів: «Польща — адвокат України». Хіба наша країна — підсудна, що потребує послуг адвоката? Антиколоніальні війни в історії людства завжди були жорстокими, оскільки колоніалізм жорстокий, національне пригноблення жорстоке. Але чи повинні ми, керуючись нав’язуваною нам логікою, всі національно-визвольні рухи затаврувати ганьбою?

А поки польську політичну й інтелектуальну еліту можна «привітати» з тим, що вона опинилася в одному човні з паном Колесніченком і йому подібними. Подивимося, куди Польща в цьому човні припливе, чи не туди, куди вже припливала в XVIII, XIX і XX століттях...

На «5 каналі» відомий журналіст Вахтанг Кіпіані закликав засудити окремих українських повстанців, персонально винних у злочинах проти поляків. На жаль, він не врахував, що польська сторона категорично відмовляється засудити окремих бойовиків Армії Крайової, винних у злочинах проти українців... У цьому й суть нинішньої польської позиції, що разюче відрізняється від позиції 2003 року: звинувачувати українську сторону й відкидати будь-які звинувачення на свою адресу. Що ж, вони теж не роблять висновків зі своєї історії, знову діючи на користь третьої сторони. Нам слід відмовитися від ідеалізації своїх західних сусідів, у чому ми досягли успіху останніми роками. Нам слід позбавитися рабської залежності від чужих думок і мати мужність жити власним розумом.
Останнім часом, хоч як це дивно, дедалі цікавішими й гострішими стають ток-шоу на ТРК «Україна». Зокрема, особливо запам’ятався все той же «розбір польотів» міліції у Врадіївці. Понад усе вразила розповідь місцевого жителя, до речі повного тезки колишнього шефа МВС генерала Могильова. Цю людину «менти» в будівлі райвідділу катували електрострумом і жорстоко били, потім мучили й гвалтували його дружину, яка внаслідок усіх цих звірств стала інвалідом, збожеволіла, катували й інших родичів. Як повідав цей нещасний, коли він запитав своїх катів: «Це чесно?» Вони відповіли йому: «Це наша українська міліція»! Тут Партію регіонів охопив свербіж «боротьби з фашизмом», просто якась політична короста. Треба було б ПР спершу ліквідовувати фашистські гестапо в органах МВС, щоб там не катували, не гвалтували й не вбивали наших співгромадян. І якщо Партії регіонів це вдасться зробити, ми її охоче визнаємо героїчним борцем проти фашизму.

Ну а канал ТВі нині справляє важке, сумне враження. Якісь творчі руїни, розвалини, деморалізація колективу... Зникло власне обличчя, канал формально живий, але фактично... Уламки команди намагаються щось робити, але враження таке, що дивишся на попелище на місці ще недавно міцної будівлі. Ще раз переконуюся в тому, що будь-який успішний телеканал — це передусім журналісти та ідея, що об’єднує їх, віра в спільну справу. Коли це зникає, ніякі інвестиції, ніякі фінансові вливання не врятують від деградації. Промінь світла в темному царстві, яким усі ці роки був для нас ТВі, згас, і стало ще темніше. Шкода. Надто вже бідний наш телеефір, щоб зазнавати таких втрат. Утім хто сказав, що ситуація в телепросторі може бути кращою, ніж у країні?
Ігор ЛОСЄВ

Останнім часом знову загострилося питання Волинської трагедії. Здавалося, Польща та Україна твердо стали на шлях взаєморозуміння і примирення. Адже десять років тому гідно відзначено 60-річчя кривавих подій спільною заявою польського Сейму та української Верховної Ради і спільною декларацією президентів двох країн. 65-річчя трагедії також супроводжувалося вшануванням пам’яті жертв з обох сторін на найвищому рівні. А нині в Польщі активізувалися сили, яким не до вподоби відносини, які поступово складаються між двома слов’янськими народами після краху комуністичного тоталітаризму. Вони вимагають проголосити події 1943 року геноцидом, а 11 липня — «днем пам’яті мучеництва кресів».

Нам, волинянам різних поколінь, ця тема залишається болючою донині, адже живемо на землі, политій кров’ю двох поневолених на той час народів, де про трагічні події досі розказують очевидці й потерпілі, де ростуть трави й дерева на руїнах колишніх поселень, де стоять пам’ятники на місцях загибелі і вічного спочинку загиблих. Що сталося і чому? Хто в тому винен? Над цими питаннями ще довго працюватимуть історики, будуть сперечатися — в кожного своя правда, але факти залишаться фактами. Польська сторона переважно всю вину скидає на українців, не утруднюючи себе пошуком витоків страшної конфронтації в умовах німецької окупації, яка продовжилась і в повоєнній комуністичній Польщі в сумнозвісній акції «Вісла».

Знаменитий Дермань, «цариця волинських сіл» (за висловом Уласа Самчука). Після поразки української революції тут, як і на всій Західній Волині, встановлюється польська влада. У кількатисячному селі за порядком стежать п’ять поліцейських. У 1921 році закривають українську гімназію, через якийсь час тут уже польська школа. У 1922 році вводять військову частину, скликають на схід усіх чоловіків, на шкільному подвір’ї по черзі кладуть їх на стілець і безжально б’ють, аби ті призналися, чи мають зброю. Двоє дерманців невдовзі померли від побоїв. Далі новий «подарунок» — у громади вилучають понад двісті гектарів землі для новостворюваних господарств «осадників» — озброєних ветеранів польської армії, які мають підсилювати владу на т.з. «східних кресах». Поляки займають у селі майже всі посади. В усіх державних установах дозволяється користуватися лише польською мовою. Тих, у кого прізвище на -ий, схиляють прийняти католицизм і записатися поляками. В умовах такого утиску в селі виникає осередок «Просвіти», а в 1935 році створюється таємна організація ОУН з 27 членів, переважно молодих хлопців. Наприкінці 30-х років польська влада посилює репресії проти українців: обшуки в хатах, вилучення літератури, арешти, кілька дерманців опиняються в концтаборі Береза Картузька. Щойно почалася Друга світова війна, молоді патріоти підняли антипольське збройне повстання, перше в Західній Україні. Вони загинули в нерівній боротьбі з посиленим поліцейським загоном. Під час німецької окупації Дермань стає центром українського повстанського руху, що викликає лють у загарбників. 30 травня 1943 року карателі вчинили в Дермані жорстоку розправу, знищивши 75 місцевих жителів на кутку Залужжя. Спочатку людей убивали на вулиці і у дворах, палили хати. Потім усіх, кого зловили, зігнали в долину й повели до Яцюхового рову, де були три ями-вапельні. Тут усіх підряд розстрілювали і скидали в ями. Сталося це на кутку Залужжя, якраз там, де жили хлопці, що готували й підняли повстання на початку вересня 1939-го. А карателями разом із німцями були поляки, які пішли служити окупантам у допоміжну поліцію, бо ж українці з неї повтікали в ліси, де створювалась УПА. Очевидно, це була помста надто «українському» Залужжю. Десятиліттями замовчувалася страшна трагедія, аж наприкінці 80-х на місці «вапельні смерті» односельці спорудили пам’ятний знак, свідки розправи почали розповідати про звірства гітлерівців і їхніх прислужників.

Каральні акції окупантів не оминули й сусіднього Бущі, розташованого впритул до великих лісових масивів, де перебували загони українських повстанців. Село двічі палили в 1943 році — навесні й восени. Загинули від куль і згоріли в хатах два десятки бущанців. От що написав у спогадах місцевий учитель Антон Федорчук: «Все це робили каральні загони із німців і поляків. Бо з появою партизанщини українці відійшли від німців. Тоді вони взяли собі до помочі поляків. ...Що то було за страшне видовище. Горіли разом усі чотири кутки — Зацерква, Закорчма, Осередок, Заян. Перед вечором море вогню: шумить, гуде. А бущаки тільки визирають із кущів із-під гори. Рятувати своє добро боялися йти. Згоріла в хаті на печі мати Мислінчука Харитона, а самого Харитона вбили». Варто додати, що знищили всіх, кого застали, хто не встиг чи не міг утекти в ліс. Серед загиблих і дві дівчини 14—15 років з сусіднього новомалинського хутора Подобанка.

У березні — травні 1943 року гітлерівці почали набирати до поліційних шуцкоманд поляків, які особливо ненавиділи все українське. У них з’явилася змога вповні помститися місцевому населенню, яке підтримувало своїх повстанців. Силами угорських військовиків (союзників німців) і польської поліції спалено частину сіл Білашів, Стубло, Волиця та ін. У Волиці поліцаї з Мізоча спалили матір одного з командирів УПА «Ворона» — Петра Демчука. Та найбільш нелюдською акцією стала розправа окупантів над жителями невеликого лісового села Святе, яке перебувало в зоні розташування керівних органів південної округи УПА-Північ «Богун». Після збройної сутички з повстанцями в урочищі Городище німці, угорці й польські поліцаї загнали всіх упійманих селян до великої клуні на околиці й підпалили. Двоє чоловіків змогли прорити хід під підвалом, вискочили, одному пощастило втекти в ліс, другого ж підкосила ворожа куля. У вогні загинуло 72 людини, серед них і діти. Кількох людей знищено при спробі тікати; на поранених клали солому й палили. Всього 83 жителі Святого прийняли мученицьку смерть 13 квітня 1943 року.

Зауважмо: перелічені події відбулися до червня 1943 року, тобто до початку масового винищення українцями поляків. Тому виникає питання: хто почав братовбивчу війну?

Неподалік згаданих сіл на півдні Рівненщини, де межа з Тернопіллям, з другої половини ХІX ст. існували польські поселення Хинівка, Кудрин, Гурби, Будки, Камяки, Просінщина. Під час німецької окупації в цьому лісовому краю базувалися радянські партизани з’єднання ім. Михайлова під командуванням А. Одухи. Вони мали підтримку від мешканців польських колоній, оскільки одні й другі ненавиділи українських повстанців за їхнє прагнення вибороти самостійну державу. Не треба нехтувати і тією обставиною, що польський еміграційний уряд у Лондоні закликав співвітчизників до скону триматися за «східні креси», бо тільки тоді зможе відродитися їхня держава в кордонах 1939 року. Не всі села й хутори були по-ворожому налаштовані до українського визвольного руху. Чимале село Кудрин, де з поміж доброї сотні дворів було кілька українських, виконало вимогу повстанців: поляки, за винятком двох неодружених чоловіків, покинули домівки й пішли в райцентр Мізоч. А от Хинівка мала свій загін самооборони, відбувалися сутички з упівцями, які закінчилися винищенням польського населення. У вир смертельного протистояння потрапило й село Гурби, яке фактично зникло влітку 1943 року. Досі дослідники не можуть дійти згоди щодо винуватців його знищення, оскільки є документи, що підтверджують розправу з боку німецьких загарбників. Польські ж історики всю вину скидають на українських націоналістів.

Пам’ять про українсько-польське протистояння дуже болюча, вона довго буде тривожити людські душі. Водночас вона має і вчити два сусідні народи добросусідству, сприяти примиренню і взаєморозумінню, а також застерігати від повторення трагедії у майбутньому.

Микола УЖВІН, учитель-пенсіонер, с. Буща Здолбунівського району Рівненської області

На 10–му місці — російський кінорежисер Федір Бондарчук, який під час зйомок свого фільму в Казантипському заповіднику завдав флорі та фауні цієї зони збитку на 100 тис. грн.

Епізод з державним секретарем ЗУНР, що то їздив до батька-селянина питати (у «народа»), «що робити?» і відповідь батька (то на те я тебе посилав до школи, щоб ти мене питав). Десь у Липинського. 

пс. Нагадало політично-громадські пологи Юри Луценка :)ги

Мало книжок прочитав у тюрмі.

 псс. А віз і понині там! – Істина.