Вид:
короткий
повний

Просвіта

А гетьман де?

  • 03.05.17, 12:50
Андрій ЛЮБКА

29 квітня виповнилося 99 років з моменту проголошення Гетьманату Скоропадського. Влада з помпою відзначає і вшановує інших діячів революції 19171921, а Гетьмана уникає. Хоча він для країни зробив найбільше.

 


Ми вже звикли до тези, що українські революції – на Граніті, Помаранчеву, Гідності – можна вважати ланками одного процесу, який розтягнувся в часі на два з половиною десятиліття. Цьогорічний ювілей Української революції 1917–1921 рр. мимоволі підказує ідею про розширення рамок. Справді, якщо замислитися, можемо погодитися: нині ми завершуємо те, що наші попередники почали століття тому.

 

Адже якщо головною ціллю Української революції вважати здобуття справжньої незалежності, то боротьба за неї триває й досі. Події столітньої давнини мають неабиякий повчальний потенціал, і кількість аналогій до теперішніх подій та обставин дійсно вражає. Немає сенсу їх тут переказувати, адже всі давно затямили, що й головний ворог за століття у нас не змінився, і що внутрішні чвари страшніші навіть за того страшного головного ворога, і що ідеями про нейтралітет встелена дорога до поразки, і так далі без кінця. Не кажучи вже про уроки, які маємо винести з тих буремних подій; та це все ясно й без мене.

 

Я ж у 99-ту річницю проголошення Української Держави (так офіційно називався Гетьманат), яка зовсім непоміченою минула в суботу, хотів би звернути увагу на те, як в Україні забувають (чи не хочуть помічати) здобутки гетьмана Павла Скоропадського. 2017-й рік президент Порошенко проголосив Роком Української революції 1917–1921 рр., з цієї нагоди відбувається чимало подій на офіційному рівні, а Кабінет Міністрів навіть затвердив План заходів аж до 2021 року. Там і спорудження пам’ятників Соборності й Симону Петлюрі, і розширення музейних експозицій-кабінетів Грушевського й Винниченка, конкурси, святкування, вшанування пам’яті полеглих у битвах, відзначення 100-ліття Української академії наук… Дивно лише, що в цій круговерті урочистостей знайшли можливість святкувати ювілей НАН України, але зовсім забули про її фундатора – гетьмана Скоропадського.

 

Ні, я все розумію: у масовій свідомості малоросів негативний шлейф за Скоропадським тягнеться з «Білої гвардії» Булґакова, а самі – без московитського письменника – ми власну історію осмислити все ніяк не спроможемося. Так, гетьман був офіцером Російської імперії, який прославився в російсько-японській війні, до влади прийшов завдяки німецькій і австрійській арміям, а наприкінці свого правління ще й виступив з Маніфестом за створення Всеросійської федерації, чим фактично заперечив ідею української самостійності/незалежності. Не збираюся його виправдовувати, хочу лише нагадати, що в той час з безумними ідеями братерства з вільною Росією носилася половина малочисельної української еліти, з Грушевським і Винниченком на чолі.

 

Але на відміну від останніх двох діячів, Скоропадський таки справді багато зробив для молодої української держави – і не лише у виступах, промовах чи щоденникових розмислах. Я можу прийняти логіку Інституту національної пам’яті, який, вочевидь, розробляв проект затвердженого Кабміном плану: Гетьманат окремо не виділяємо, вважаючи його однією з форм інституціоналізованої держави України того часу (інші форми – республіка за Центральної Ради і Директорія). Та все ж доречно пригадати, що саме Гетьманат став найкращим і найпліднішим періодом для України, часом стабільності і навіть сякого-такого економічного розвитку. За гетьмана люди жили у відносній безпеці, мали що покласти на стіл, а територіально Україна була найбільшою за всі чотири роки революції.

 

Засновано не лише Академію наук, а й два державні університети, Державний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національний театр драми і опери, державний симфонічний оркестр, державну бібліотеку, закладено підвалини створення помісної церкви, надруковано мільйони (!) українських підручників для шкіл, створено військову Академію. Це вже не кажучи про створення Державного банку, стабілізацію державної валюти, побудову адміністративної системи в регіонах, запровадження податкової реформи, прийняття і виконання бюджету, відновлення роботи залізниць. За гетьмана Україна функціонувала як нормальна держава, а не просто повстанський штаб, і була офіційно визнана 30-ма країнами світу. Вже на еміграції – до і під час Другої світової – гетьман використовував свої зв’язки, щоб підтримати Карпатську Україну, клопотав про визволення з концтаборів Бандери, Мельника, Стецька…

 

Немало, правда? Тоді, як і тепер, не було одновимірних, лише позитивних героїв, кожен мав свої вади. І з точки зору сьогодення політичні погляди чільних діячів Української революції можуть нам здаватися не лише дивними, а й шкідницькими, але в сухому залишку мусимо визнати, що Гетьману за сім місяців вдалося для України зробити найбільше. Бодай за це не варто його зіштовхувати в тінь, коли згадуємо про події сторічної давності. Бодай через це треба вголос дивуватися, коли ані в Указі президента, ані в плані Кабміну жодного разу не зустрічаємо цього заслуженого для України прізвища – Скоропадський…

 

Чинний польський уряд відмовився фінансувати заходи з нагоди

  • 26.04.17, 15:18

Чинний польський уряд відмовився фінансувати заходи з нагоди 70-х роковин операції «Вісла» — депортації понад 150 тисяч українців з їхніх етнічних земель понад Сяном і Бугом на північ і захід Польської держави, що супроводжувалося вбивствами і киданням людей до концтаборів. Мотивацію цього кроку (досі, починаючи з 1989 року, всі польські уряди підтримували вшанування жертв операції «Вісла») озвучив голова МВС третьої Речі Посполитої Маріуш Блащак: «Україна повинна симетрично засудити те, що в Польщі звуть Волинською різаниною, і фінансувати вшанування її жертв».

Серед українського політичного й інтелектуального загалу популярною є думка, що не слід загострювати відносини, треба промовчати, перетерпіти, якось та воно буде, бо ж Польща (яку самі поляки звуть третьою Річчю Посполитою) — це надійний український союзник. Але чи справді надійний?


https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/do-70-h-rokovyn-operaciyi-visla

Петро Дяченко

  • 24.04.17, 12:08
Громадянства УНР не зрікся

23 квітня 1965 р. помер громадянин УНР Петро Дяченко, український військовий діяч (полковник Армії УНР (із червня 1920 р.), генерал-хорунжий (із жовтня 1929 р.); лицар двох Залізних хрестів.
Петро Дяченко прожив 70 років, 25 років служив у різних арміях, із них тринадцять — воював на фронтах різних воєн. Служив у царській, російській армії Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську польському, в УПА «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця, вермахті та Українській національній армії (УНА).
Петро Дяченко родом із с Березова Лука, що на Полтавщини, походив із козацького роду. Він закінчив курс реальної школи у Миргороді, а згодом кінну школу прапорщиків в Оренбурзі; був штабс-капітаном царської армії.
У 1918 р. – учасник визволення Полтави та Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Був командиром окремого кінного полку чорних запорожців («чорношличників») корпусу Армії УНР. Жодного разу Чорний Запорізький кінний полк Дяченка в бою переможеним не був… Прапор полку був чорним, обшитий сріблястим; з одного боку було нашите гасло «Україна або смерть», а під тим гомілки і череп (веселий Роджер). Чорношличники полк. Дяченка нагадували козацьких кіннотників із загонів Морозенка чи Кривоноса навіть своїм виглядом. Оголений лоб, з якого звисає козацький «оселедець»… Це зараз для декого елемент декору, а на війні з більшовиками «оселедець» означав «полону немає»; бо вороги вигадували для власників «оселедців» особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до «отборних частєй Петлюри».
Окремою сторінкою є боротьба Дяченка й чорношличників за долю Петра Болбочана, хоч їх стримувало прохання Болбочана не піднімати питання. Коли ж Петлюра приїхав на фронт і козаки знову порушили перед ним питання про повернення командира, Головний отаман запевнив, «що волос із голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим».
Петлюра підтвердив правдивість обіцянки словом честі. Петро Дяченко зізнався, що, коли чорношличники узнали про розстріл Болбочана, Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку».
Герой Першого зимового походу (1919-1920), а після поразки національних сил служив контрактовим майором 1-го шволежерського полку за часів Юзефа Пілсудського в Польщі. Скінчив польську «Вищу Воєнну Школу».
DjachenkoУ Польщі П. Дяченко не зрікся громадянства УНР. Він одружився, мав двох синів: Юрія (11.07.1923 р. н.) та Олеся (27.12.1928 р. н.).
У бої з комуністами вступив з початку Другої Світової війни 1939 р. Полковник Дяченко допоміг УПА вишколити радистів, передав для відділів певну кількість зброї (зокрема, короткої і ґранати)… У подальшому Петро Дяченко співпрацював з ОУН — як із мельниківцями, так і з бандерівцями, з УПА. Використовуючи службове становище, постачав українських повстанців вогнепальною зброєю, німецькими військовими документами, розміщував поранених повстанців у німецьких шпиталях. Тоді ж Дяченко став командиром Українського леґіону самооборони, згодом очільником 3-го пішого полку Українського Визвольного Війська (УВВ), а пізніше – командиром української протипанцерної бригади «Вільна Україна» Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука.
П. Дяченко на війні втратив обох синів, став мовчазним, зосередженим. Щоб не потрапити до рук радянців, змушений був здатися американцям. Виїхав на еміграцію до США, Філадельфії.
За океаном старий вояка створив нову родину, віддаючи час другій дружині Олені та їхньому синові Петрові, майбутньому сержанту американських ВПС, учаснику війни у В’єтнамі.
Полковник захопився квітникарством, любовно вирощував троянди, став фотографом-аматором. Писав спогади про бойових друзів, часом скупо згадуючи й себе.
…Петро Дяченко був похований на українському православному цвинтарі-пантеоні в Баунд Бруці, штат Нью-Джерсі.

Цитата Олеся Бердника

  • 22.04.17, 20:14

Цитата Олеся Бердника з одного інтерв'ю 1991 р. - взятого обласною газетою "Рівне" ще до проголошення Незалежності (вийшла газета 10 серпня 1991 р.):

"...оскільки ми наближаємося до виборів лідера нації, то усім демократичним силам потрібно об'єднатися, скласти джентльментську угоду і діяти консолідаційно. Інакше ми зазнаємо поразки. Знову сили консерватизму нас роз'єднають, і Україна не здійсниться. Вона просто не зможе бути єдиною, а розпадеться на клапті: Галичина, Закарпаття, виникнуть Новоросія і Донецька республіка. Такі ідеї існують, і якщо не буде цементуючої сили Любові, Родинності, ми пропадемо. Розвалимо те, що зробили для нас навіть диктатори... але ми повинні зберегти її і омити її лице... Україна має стати повністю незалежною"...

Я це навіть не коментую - коментарі зайві. Мені тільки цікавий, як досліднику, один нюанс...