Про співтовариство
Все про все!Шукати в архіві
Важливі замітки
***
- 04.11.14, 14:05
***
- 03.11.14, 14:57
Тогда, осенью и зимой тридцать седьмого года, по всей Москве открылось множество странных магазинов. Странных потому, что даже вывески на них "Распродажа случайных вещей" были написаны на полотне, наспех Они были заполнены старой мебелью, потертыми коврами, подержанной или даже новой одеждой, разрозненными сервизами, предметами антиквариата, картинами...
Это были остатки того, что было забрано, просто награблено энкаведэшниками. Некоторые из них получали готовые квартиры со всем, что в них было: мебелью, книгами, бельем, одеждой. А другие, на каких-то базах, куда свозили все это добро, выбирали себе по вкусу. И, конечно, по чинам. Которые повыше, снимали сливки — картины, дорогие ковры, антиквариат, книги в красивых переплетах... А уж то, что никто не хотел себе забирать, свозилось в эти магазины.
Осенью 37 года я проходил по Сретенке мимо одного такого магазина, и что-то меня толкнуло зайти туда. И войдя, сразу же, в глубине магазина увидел наш диван... Длинный, неуклюжий диван, обитый потертой тисненой кожей... Он стоял в столовой, множество раз я спал на нем, когда еще был на Спиридоновке гостем и оставался ночевать... А рядом с диваном в магазине стояла мебель из кабинета Ивана Михайловича: огромный письменный стол, высокие неудобные стулья...
И хотя я тогда еще ничего не знал, но понял — это и есть конец. В бумажках о смерти и о реабилитации Ивана Михайловича указываются разные и все лживые даты его смерти, но теперь-то я знаю, что в этих магазинах продавались вещи уже убитых. Их убивали в тот же самый день или даже час, когда им прочитывали: "...с конфискацией всего имущества". И после этого начиналась дележка этого имущества.
Они ведь были не только убийцами, но и мародерами. И — как всякие убийцы, грабители и мародеры — они все свои дела обделывали в глубокой тайне, скрывая убийство за "без права переписки", грабеж за "распродажей случайных вещей".
Прошло почти полвека, но наследники грабителей, а может, и еще сами грабители и убийцы живут среди награбленных картин и ковров, едят с награбленной посуды...
==================================================================
Сталина я на фронте считал Богом, верил, что все, что говорили о «врагах народа» и о «вредителях» - это чистая правда, готов был во имя вождя любого убить. Во второй половине пятидесятых годов, когда я работал в прокуратуре, началась волна реабилитаций по делам репрессированных в 1937-1940 годах. Людей в прокуратуре для пересмотра дел не хватало, и нас «бросили на подмогу» группе, официально занимавшейся этим вопросом. Каждый день, утром, секретарша разносила нам, по столам прокурорских работников, стопки папок с делами расстрелянных, на решение о реабилитации. Я читал эти дела и волос вставал дыбом. Дела тонкие, всего 7-9 подшитых бумажек, донос, постановление об аресте, протоколы двух -трех допросов, а в конце бумага с постановлением ОСО, суда или трибунала о расстреле, и еще одна, обязательная - о приведении в исполнение. И все .., и нет человека... Дела, почти все, за малым исключением, - насквозь липовые, но больше всего поражало обилие доносов, с дикими обвинениями, например, такими -«читал газету «Правда» и при этом ехидно улыбался». Дальше - «раскрутка» по 54-й статье УК УССР, и «высшая мера социальной защиты». И когда я понял, за что, а главное - сколько! безвинных людей погубили по воле и во имя «вождя народов», то я прозрел, мне стало страшно - я не мог до конца понять, почему наше поколение было настолько слепым и одурманеным, ведь мы умирали в бою не только за Родину, но и за этого деспота и тирана тоже.
Михаил Байтман
***
- 31.10.14, 21:44
Він народився 31 жовтня 1886 р. у селі Великий Токмак. Майбутній генерал-хорунжий армії УНР Марко Данилович Безручко фахову освіту здобував у Чугуївському військовому училищі та в академії Генерального штабу. 30-літнім Марко Безручко пішов на німецький фронт першої світової, був начальником штабу дивізії. Коли повіяли вітри північних тортур 1918 року, підполковник Безручко повернувся на батьківщину і був призначений начальником оперативного відділу Генерального штабу армії УНР.
Його називали українською оазою серед соціалістів Вінниченка; серед російськомовних монархістів Скоропадського. Згодом Марко Данилович став вірним помічником Василя Тютюнника, тому й попросився на передову. Так наддніпрянець потрапив на посаду начальника штабу корпусу Січових стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець. Доволі холодно та стримано зустріли галичани Безручка, але скоро крига скресла: січовики оцінили якості новачка і заговорили: «Скромний, поважний вояк із крові й кості, добрий психолог, знаменитий тактик, ввічливий, турботливий». Словом, наш земляк швидко «острільчився», бо виявився не підфарбованим, а справжнім козаком, навіть одержав поважне прізвисько «старий».
Тандем Коновалець-Безручко зробив корпус найміцнішим в армії, на їхній бік перейшли великі більшовицькі з’єднання, серед яких 14 Миргородський радянський полк, Тульська радянська бригада 8-ї стрілецької дивізії. Полковник Безручко, ніколи сам не розлучаючись із рушницею, водив січовиків і на поляків, і на денікінців, брав участь у обороні Києва.
У червні - серпні 1920 року Марко Данилович - командир 6-ї Січової стрілецької дивізії - воював з будьонівцями. 29 – 31 серпня січовики вели бої під Замостям: 1-а кінна змушена була відступити. Так Безручко не пропустив більшовиків на Варшаву, врятував Польщу та фактично всю Європу під «добровільного входження» до складу «союзу радянських республік».
Після оборони Замостя Марко Безручко став генералом, його призначено командувачем Середньою групою військ Армії УНР у складі 5-ї та 6-ї дивізій, яка, провівши в жовтні контрнаступ проти більшовицьких військ, зайняла Поділля по лінії Шаргород-Бар-Літин. У цей час поляки пішли з Москвою на переговори про перемир’я. Як і сьогодні, українським військам самим довелося відвойовувати свою землю. А потім перехід через Збруч, інтернування Української армії.
Разом із дружиною Клавдією Олексіївною Безручки оселилися в Щипіорно в «генеральському» бараку в таборі інтернованих вояків УНР. Марко Данилович керував табором, а його дружина заробляла на життя живописом. 1924 року поляки почали ліквідацію таборів вояків УНР.
Безручко прийняв запрошення митрополита Андрея Шептицького працювати у карпатській Осмолоді, де вже працював перший начальник штабу Корпусу Січових Стрільців полковник Андрій Мельник. У Польщі генералу було (добровільно-примусово) запропоновано працювати у Картографічному інституті Війська Польського у Варшаві, та не дозволили від’їзд до Львова.
За часів еміграції генерал-хорунжий Марко Безручко був військовим міністром УНР, членом Вищої Військової Ради УНР, головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві. Написав генерал книгу спогадів «Українські січові стрільці на службі Батьківщині», допомагав видавати часопис «За державність».
Марко Безручко - член-засновник ОУН, у лавах цієї організації він боровся з фашизмом. Помер після важкої хвороби 10 лютого 1944 року.
Під час святкування 20-річчя відродження Речі Посполитої польська влада нагородила Марка Безручка вищим орденом «Vіrtutі Міlіtarі», але: «Я воював за Україну, а не за Польщу,» - заявив бойовий генерал і відмовився від нагороди.
Тягні папапа!
- 28.10.14, 20:38
ПЕрли від сволотівця :)
- 27.10.14, 10:38
НАРОД НЕ ПАМ'ЯТАЄ ДОБРИХ СПРАВ
Перемога у Революції гідності, радикальна зміна настроїв у суспільстві, перемога над зовнішнім агресором - це все у підсумку є наслідком націоналістичної ідеології та політичної активности фракції Свободи з трохи більше 30-ти депутатів у Верховній Раді, що вже канула в лету.
Народ забув, що у час, коли влада Янучари здавалася непохитною, зміни у державі та суспільстві почалися зі скандування у парламенті "У-кра-їн-сько-ю!".
І хоча Свобода і сьогодні пройшла до парламенту, все ж результат є гіршим, ніж міг бути.
Не пам'ятає народ добра!
Діти і онуки тих, хто не голосував нині за Свободу, вивчатимуть історію цієї партії за шкільними підручниками.
Але на виборах 2014 року невдячна сіра, тупа маса навіть не надала Свободі шансу повторити результат, не кажучи - поліпшити його.
Єдино правильний висновок з цього можемо зробити лише такий:
НАРОД НЕ СЛІД НІКОЛИ БРАТИ ДО УВАГИ - ні його бажання, ні потреби, ні думки!
Недолуга темна маса не годна сформулювати своїх прагнень і бажань!
Стів Джобс, засновник фірми Єппл, айфонами якої користуються сотні мільйонів людей у світі, говорив, що покупця й споживача ніколи не слід питати про його потреби і смаки, треба ці потреби формувати.
Лише отримавши готові мобільні телефони, смартфони і планшети, людство усвідомило свої нові потреби в них.
Тому й політик або партія геть не мусять сушити собі голову якими ж "завлєкухами" ще слід переконати недоумкуватого і дурного виборця, щоб він хоча би пішов до виборчої скриньки, не кажучи вже - правильно проголосував.
Самодостатній політик або самодостатня політична партія ніколи не повинні зважати на комуністичну маячню про благо народу, поліпшення добробуту, збільшення зарплат чи пенсій тощо.
Добробут широких мас збільшується "автоматично" за умови зміцнення держави на міжнародній арені, перетворення її у світову потугу.
А це завдання під силу лише націоналістично мислячому депутатові, політикові, владі.
Якщо пасажири маршрутки голосуваням обиратимуть яку педалю тиснутиме водій, то автівка ніколи не зрушить з місця.
Справа пасажирів - заплатити за проїзд і сидіти мовчки, не наказуючи водієві як крутити кермом.
Справа водія - довести пасажирів до потрібної адреси.
Кожен має зайиатися тим, що є йому природньо-притаманним.
Народ має коритися і беззастережно вірити у свій Провід.
Провід мусить дбати за народ, організовувати його на добрі справи і розумно керувати ним.
І питатися в народу "чого його душа бажає" - геть не слід!
Провід - є душа народу.
Нехай народ полюбить свою душу!
Думки
- 27.10.14, 10:12
Ну що, громадо, таки зіграли з шахраями в карти на державу?
Задоволені?
***
Результате екзіт-полу: нас наїбали
***
Победили те, кто разрушил Украину. У кого на руках кровь мирных жителей, слезы детей, жен, матерей.
Но старая кляча, когда-нибудь сдохнет...Ее даже на бойню вести не нужно - она больна, очень больна
