В анафемах Мазепі, які у нас проголошувалися до останнього часу, неодмінно звучало звинувачення його в зраді українського народу, в тому що він хотів «запродати Україну шведським і польським феодалам». Але при цьому не тільки в публіцистичних декламаціях, а й у «солідних» академічних виданнях не наводиться текст угоди Мазепи з Карла 12 і польським королем Станіславом Лєщинським, чого вимагає елементарна наукова етика. А в цій угоді державно-політичний статус України був визначений так:
«Україна з двох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння. Союзні держави ні під претекстом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й Військом Запорозьким, ані не мають права брати з неї
яких – небудь доходів чи податків…Цільність границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховувати, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без всякого ущербу».

Мазепа неоднозначка особистість - авантюрист і тішитися немає чим.

http://ogin.mybb3.net/

Осень 2008-го стала для Виктора Ющенко тяжким испытанием. Альянс парламентских тяжеловесов поставил украинского президента на грань политического выживания. Ностальгия заставляет вспомнить легендарное время, когда нынешний гарант находился на пике популярности.

Осенью 2004-го все было ясно и понятно - Добро боролось со Злом, демократическая общественность дружно ругала Виктора Федоровича (по большей части – заслуженно) и расхваливала Виктора Андреевича (по большей части – незаслуженно).

Именно тогда в "Украинской правде" была опубликована статья "Тому що… Ющенко" , растиражированная штабами оппозиционного кандидата. Известный украинский журналист перечислял все достоинства Виктора Андреевича.

Конечно, автор восторженной апологии давно разочаровался в своем герое, но дело не в этом. Просматривая давний список "Тому що…" в пользу кандидата Ющенко, с удивлением обнаруживаешь, что за четыре года ВАЮ не растерял своих замечательных качеств!

"Собирает коллекцию раритетов Триполья", "каждый год поднимается на самую высокую вершину украинской земли – Говерлу", "всегда будет помнить о  Голодоморе", "слушает Тараса Петриненко", "знает, кто такой Васыль Стус", "никогда не осквернит уста матом и феней", "уважает древние обычаи своего народа", "ходит в церковь по велению души" - все перечисленные добродетели на месте, они никуда не исчезли.

Не потерял актуальности и этот пассаж: "Он любит пчел, а трудяги-пчелы любят только людей добрых сердцем".

Да, в 2004-м пристрастие Ющенко к насекомым из семейства Apoidea казалось трогательной и бесспорно положительной чертой. Сторонники оппозиционного кандидата не представляли, сколько презрения можно вложить в емкое прозвище "Пасечник"…

Четыре года назад ярко выраженный традиционализм Виктора Ющенко действительно импонировал. На фоне гитары, мата и тюремных ходок от Кучмы и Януковича патриархальный банкир с коллекцией икон и походами на Говерлу выглядел идеальным кандидатом в президенты.

Его духовность и религиозность воспринимались как лучший предохранитель от коррупции и беззакония, любовь к истории обеспечивала ему имидж интеллектуала, а увлечение казацкими древностями приводило в неописуемый восторг украинских патриотов.

Мы еще не знали, что такое убежденный традиционалист во главе государства.

А Виктор Андреевич исповедует традиционалистскую философию в чистом виде. Сохранение традиций – культурных, исторических, религиозных – является него большей ценностью, нежели развитие.

Он черпает вдохновение в прошлом, он верит в духовную силу обрядов и ритуалов, он твердо знает, что возвращение к корням – это залог национального процветания и приоритетная задача. Остальное приложится!

Все заметные свершения Виктора Ющенко на посту президента так или иначе связаны с традицией – Голодомор, Шухевич, Батурин, украинский язык etc.

Как только дело касается развития, мы наблюдаем один провал за другим. Качественные преобразования в экономике, судебная, налоговая и территориально-административная реформы, энергетическая безопасность, европейская интеграция – на всех направлениях наше государство терпит фиаско.

Примечательная деталь: хотя половина украинцев безоговорочно поддерживает гуманитарные инициативы президента, эта поддержка не трансформируется в рейтинг самого Ющенко.

Виктора Андреевича считают политическим лузером и на Востоке, и на Западе. Тем самым наши граждане признают: развитие для Украины важнее традиций. Да иначе и быть не может в XXI веке, в эпоху инновационных обществ и глобализации.

Традиционалистское правление Ющенко заставило нас взглянуть на многие вещи по-новому. Несомненные достоинства ВАЮ на проверку оказались недостатками.

Виктора Андреевича хвалили за приверженность патриархальным ценностям – таким, как Вера и Семья. А потом возмущались неподобающим поведением гаранта во время скандалов с нечистоплотными кумовьями и сыном-мажором. Между тем это было вполне закономерно.

Для истинного традиционалиста семья или сакральная связь с кумом значат несравнимо больше, чем бездуховные ценности современного общества – равенство граждан перед законом, свобода прессы и т. п.

Украинцы ценили в Ющенко моральность и патриотизм. У Виктора Андреевича действительно есть моральные принципы, чем он выгодно отличается от Януковича и Тимошенко.

Гарант всем сердцем любит Украину и считает своей миссией возрождение страны. Но за три с лишним года украинцы смогли не раз убедиться: когда президент руководствуется не Конституцией и законами, а субъективными представлениями о морали и своей уникальной миссии, – хорошего в этом мало.

Патриархальный управленческий стиль ВАЮ ошеломил грамотных экспертов уже в первые месяцы 2005 года. Украина не дождалась от нового президента ничего системного: ни отлаженных антикоррупционных механизмов, ни эффективной законодательной базы, ни рациональной экономической политики.

Вместо этого Виктор Андреевич давал бесчисленные поручения чиновникам, брал под "личный контроль" то одно, то другое дело и выслушивал многочисленных жалобщиков, осаждавших здание на Банковой.

Добрый и справедливый правитель лично принимает своих подданных, вникает в проблемы простых людей, приказывает расторопным помощникам навести порядок – если вдуматься, это оптимальная модель государственного управления! Для княжества Липпе-Детмольд или герцогства Мекленбург-Стрелиц в середине XIX столетия, но не для современной страны с 46-миллионным населением…

В принципе, Виктор Ющенко обладает неплохими задатками государственного лидера. Вот только стран, которыми он мог бы эффективно рулить, на карте мира уже не осталось – они перекочевали в учебники истории. А для нынешней Украины политическая философия гаранта губительна. Традиционализм, положенный в основу государственной политики, приносит уродливые, карикатурные плоды.

Да, трипольские древности и прочие памятники старины нужно беречь. Но когда археологические коллекции и взносы на реконструкцию Батурина превращаются в индульгенцию для профессиональных рейдеров и  воротил теневого бизнеса – это не лезет ни в какие ворота.

Тот же Батурин – хорошее место для музейного комплекса. Однако нелепая идея создать в далеком поселке военный лицей – из цикла "No comments".

Безусловно, архивариус – достойная и нужная профессия, но это не повод превращать СБУ в архивное управление, неспособное решать задачи государственной безопасности

Живописная вышиванка хороша на фольклорном фестивале. Но когда она становится дресс-кодом для "настоящих патриотов" – мэра-коррупционера и его ловкого помощника – это и смешно, и грустно…

Виктора Ющенко принято считать слабовольным, безынициативным политиком, легко поддающимся чужому влиянию. Думается, эта характеристика не совсем справедлива. Когда дело касается Голодомора или примирения ветеранов войны, ВАЮ демонстрирует целеустремленность и упорство, достойные царя Сизифа. Главное, чтобы вопрос не выходил за определенные хронологические рамки (примерно середина прошлого века) – и тогда президент чувствует себя в родной стихии.

Традиционалист Ющенко живет в ином историческом времени, он не приспособлен к изнуряющему ритму третьего тысячелетия, не поспевает за динамикой событий, его энергии и внимания катастрофически не хватает на острые проблемы, порожденные новой эпохой.

К сожалению, от жестокой современности никуда не денешься: насущные вопросы требуют решения. В итоге все заботы, связанные с вызовами ХХI века, будь то газовые переговоры или политический менеджмент, берет на себя окружение Виктора Андреевича.

Так было во время президентской кампании-2004. Так продолжалось в 2005-м, в эпоху "любих друзів". Так обстоят дела и сегодня, в разгар балогианской эры.

И президент Ющенко искреннее благодарен отзывчивым соратникам, которые позволяют ему жить в комфортном патриархальном мире.

Нынешний микроскопический рейтинг ВАЮ – не просто личное поражение Виктора Ющенко как политика. Это банкротство традиционалистской философии в глобальном обществе.

Виктор Андреевич мечтал стать отцом всех украинцев, но современное государство – это не уже семья, а скорее гигантская корпорация. И нуждается оно не в строгом и справедливом отце, а в энергичном и эффективном менеджере.

Украинский президент здорово переживает из-за попыток наделить его полномочиями английской королевы.

Но, возможно, эта роль – декоративный и безобидный реликт седой старины – подходит Виктору Ющенко как нельзя лучше? Церемониальные функции – пожалуй, единственное, с чем может справиться политик-традиционалист в современном мире.


Михаил Дубинянский, УП

Схоже, в українській політиці включили в розетку "машину часу". Останніми днями країна стала свідком явищ, які, здавалося, пішли у небуття разом з помаранчевою революцією, – "живих ланцюгів" та "листів підтримки".

Це все вже Україна проходила. Вчора такі технології адміністративного ресурсу використовували Кучма і Янукович, сьогодні їх взяли на озброєння Ющенко і Тимошенко.

У п’ятницю в рамках боротьби за електорат західної України було організовано акцію на підтримку президента Ющенка, яка отримала назву "Ланцюг єднання". Організатором виступила партія Віктора Балоги "Єдиний центр", а до її проведення була залучена вся вертикаль виконавчної влади.

– На Закарпатті в акції беруть участь близько 20 тисяч осіб, - намагався приголомшити цифрою голова секретаріату Закарпатської осередку ЄЦ, екс-помічник депутатів Кріля і Балоги Володимир Шкріба.

Навіть зовсім наївний навряд чи може уявити, що в робочий день двадцять тисяч людей тільки в одній області покинули всі справи та за покликом серця взялися за руки під прапорами "Єдиного центру".

За даними опонентів ЄЦ з місцевої молодіжної організації "Батьківщина", студентів та школярів виводили на акцію за розпорядженням керівників учбових закладів.

У Івано-Франківську, де сталася аналогічна подія, БЮТ повідомив, що в живий ланцюг "зігнали бюджетників у робочий час і зірвали учнів та студентів від навчання". Тобто за всіма правилами, як це робилося в часи Леоніда Даниловича...

Очевидно, автори креативу на підтримку Ющенка намагалися провести аналогії з легендарним "ланцюгом" 1990 року. Але максимум, на що воно тягне – це на "живий ланцюг" 2004 року на підтримку Януковича.

"Понад 200 тисяч жителів Луганської області вишикувалися в суботу у 78-кілометровий "живий ланцюг" від Луганська до міста Дебальцеве, - повідомляла преса 4 грудня 2004 року. - В акції брали участь студенти, службовці підприємств Луганська".

У той же день центральний штаб Ющенка вийшов з новиною, що "вишикувати людей у "живий коридор" на підтримку Януковича зобов'язала районна влада Луганської області".

Якщо Ющенко як аргумент своєї правоти використовує сьогодні масові акції, то Тимошенко – масові звернення.

У п’ятницю сайт Кабінету міністрів розмістив повідомлення, які там не з'являлися з часів першого прем'єрства Януковича.

"На адресу Юлії Тимошенко і демократичної коаліції надходять численні звернення громадян. Підтримку уряду і особисто Юлії Тимошенко висловлюють депутати місцевих рад, представники громадських організацій, об’єднань, спілок...", - заявляє прес-служба Кабміну.

Там вирішили не обмежуватися сухим фактажем і навели уривки цитат зі звернень на ім'я прем'єра, чим ще більше підсилили атмосферу сюрреалізму.

"Юлія Володимирівна – Донбас з вами!", "Донбас чекає на зміни. Надія лише на вас!", "Не дайте себе скомпрометувати, мі все бачимо і чуємо, як несправедливо до вас ставиться Ющенко. Він вважає, що ми, виборці, не розуміємо, що він боїться втратити місце президента", - саме такі слова, як повідомляє прес-служба Тимошенко, пишуть їй "мешканці Донецької області та міста Кривій Ріг".

Як виявилося, люди не просто зізнаються Тимошенко в любові, а ще й дають їй підказки, про що не забарилася повідомити прес-служба уряду.

"Просимо вас не йти на поводу політичних авантюристів секретаріату президента, а виконувати свої безпосередні обов’язки", "Шановна Юлія Володимирівна, висловлюємо вам підтримку в цій непростій ситуації", "Від імені мільйонів виборців прошу вас не піддаватися на провокації, пам’ятайте більшість виборців на вашій стороні", "Ваш уряд - найкращий із усіх урядів за 17 років!", - йдеться в листах свідомих громадян.

У кінці не вистачало ще пасажу про "помаранчеву чуму", щоб весь словесний ряд дістав завершеної форми.

Подібна самореклама Тимошенко з використанням начебто голосу сторонніх людей – це не просто поганий тон в політиці.

Листи такого змісту є не меншим адмінресурсом, як і "ланцюги єднання". Всі, хто пам’ятає радянські часи, добре знає, як народжувалися аналогічні звернення від трудового народу зі словами засудження або підтримки.

У кризових ситуаціях до такої технології вдавався і Леонід Кучма.

У цьому сенсі сьогоднішній сайт Кабміну мало чим відрізняється від сайту попереднього президента, де можна було побачити подібні "шедеври". Трудовий колектив такий-то "підтримує позитивні перетворення в державі та різко засуджує дії окремих депутатів, які дестабілізують ситуацію в країні". Або громадська організація сяка-то "висловлює обурення протиправними діями опозиції і запевняє президента у повній підтримці позицій глави держави".

І, за сарказмом долі, головним опозиціонером, якого вимагав поставити на місце "обурений народ", була тоді сама Юлія Тимошенко.

УП

     Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.
      Щоб правильно вирішувати проблему істини, слід насапреред вирішити два питання.
1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства?
2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?
     Друге питання, по-суті, є питання про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істину.
     Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-істина є об'єктивною істиною. Її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини.
     Не можна ототжнювати істину з самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини – ось що є об'єктивною істиною. Питання про об'єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матерфіальний світ.
     Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.
     Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.
     Пізнання – це процес, що здійснюється в поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процей безкінечний. Інколи здаєтсья, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості.
     Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.
     Кожний ступінь пізнання обмежений рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, які неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значіення об'єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий світ.
Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин.
     Отже, абсолюна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.
     Прикладом співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. У 18 ст. Та особливо, у 19 ст. в природознавсві була обгрунтована думка, що матерія складається з найдрібніших неподільних частинок – атомів. Цей погляд був відносною істиною, тому, що він відображав дійсну будову матерії лише приблизно правильно. Зерно абсолютної істини полягало в правильному уявленні, що матерія дійсно складається з атомів. Подальший розвиток знань про будову речовини призвів у кінці 19ст. До відкриття електрона – найдрібнішої частинки атома. Це відкриття додало до попередніх уявлень про атомну будову матерії нову зернину абсолютної істини, розширивши і поглибивши людські знання про будову матерії. Але електронна теорія не була межею знань про будову матерії. Вона хоч і мала в собі набагто більшу частку абсолютної істини, ніж попередня теорія, але водночас була відносною істиною. Подальший розвиток знань про будову матерії сприяв виявленню значно більшої частини абсолютної істини, яка відображає природу глибше, повніше, точніше, ніж попередні знання, але і вони не вичерпують всієї абсолютної істини.
     У процесі пізнання через відносні істини людина більше наближається до абсолютної істини. Але, рахом з тим, людство ніколи не досягне такого стану, коли б можна було сказати: «Все пізнано, далі пізнавати нічого». Не буде такого моменту насамперед тому, що обєктивно існуюча матерія вічна в часі, безкінченна в просторі і перебуває у постійному русі і розвиткові. Пізнання є відображення безкінечно об'єктивного світу, що постійно змінюється, тому саме пізнання є безкінечним процесом, що постійно розвивається, змінюється. Якщо явища природи, суспільства взаємоповязані, рухливі, переходять одне в одне, то зрозуміло, що і людські поняття можуть бути правильною копією дійсності лише тоді, коли вони також будуть мінливим і гнучкими.
     Вимога гнучкості понять невід'ємна від вимоги конкретності поняття істини. Будь-яка наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинних в інших. Тому до вирішення тієї чи іншої проблеми слід підходити з урахуванням реальних умов, зв'язків всіх сторін об»єкта та їх взаємодій. Тільки так можна пізнавати істини і використовувати їх в правктичній діяльності.

В 1930 г. по инициативе тогдашнего вице президента, известного масона Генри Уоллеса, был введен новый рисунок однодолларовой купюры – символа денег и финансовой мощи США. На обороте доллара появилась египетская пирамида с возвышающимся над ней треугольником всевидящего ока Люцифера сатаны.
Повсюду доминирует мистическое масонское сатанинское число – 13. 13 ступеней пирамиды, американский орел держит щит с 13 полосами, в правой лапе – символ масонства – ветку акации с 13 листьями и 13 цветами, в левой – символ войны – пучок их 13 стрел. В клюве орла – лента с масонским лозунгом «единство в многообразии». Над орлом царит шестиконечная звезда Давида из 13 масонских пентаграмм (пятиконечных звезд).
Внизу пирамиды приведен ключевой лозунг «Novus Ordo Seclorum » (Новый всемирный порядок). Этот лозунг однозначно показывает, на что стали претендовать новые хозяева США. Им американского государства мало. Их интересует порядок не в США, а во всемирной империи. Под их эгидой и под гегемонией доллара. Очень полезно показывать эту надпись на долларе людям, которые всё время утверждают, что претензии на мировое господство – это всё плоды больного воображения патриотов и антисемитов. Вся эта композиция старинных масонских символов была разработана по заданию Ротшильда, первый набросок сделал еще Адам Вайсхаупт, а дизайнером стал русский масон художник Рерих. Но сама символика восходит еще ко времени Древнего Египта.

Кожен москаль від природи - шовініст.

Я не фінансист і не економіст. Док. фільм, що мені потрапив під руку просто вражає. 
Всі ми і ви є заручники американського долара - економічні раби. Весь світ працбє на американського 
дядю Сема. В кількох словах.

Наявність в економіці країни чужих грошей призводить до знецінення власних грошей.
 Інфляція - виникає при збільшенні кількості грошей не підкріплених реальними товарами.
 Існує два типи одного й того ж американського долара внутрішній і зовнішній. Внутрішній підкріплений товарами і зовнійшній - інфляційний долар. Якщо в америці інфляція, вилучається надлишок грошей і купується якесь родовище, чи дається БЕЗВІДСОТКОВИЙ кредит лохам. Тільки то виявляється не підкріплений долар, а інфляційний. Власні гроші лохів знецінюються і інфлює замісь долара національна економіка і валюта, а Долар залишається стабільною валютою. Експорт інфляції.
Нафта в обмін надолари.  Переконали весь світ розраховуватися за нафту доларами і виходить самі нічого за ту 
нафту не платять, вони друкують скільки доларів, скільки їм потрібно, купують все, що їм потрібно,  при цьому внутрішній ринок США захищений, а в світі блукає близько 2,5-3 трільйонів доларів-папірців.
Чому оліарги не живуть в США. Всі зовнішні долари ПОМІЧЕНІ, якщо ви приїзджаєте до "країни свободи" з доларами з України, чи Росії, то ці долари банками вилучаються. Бо збільшення не підкріплених товарами грошей призводять до інфляції, і в Америці все добре.
Як позичити і не віддати. Зовнішній борг америки космічний, вони, ще позичають і живуть на
 широку ногу, бо позичають вони справні гроші.

Як тільки ви зв"язалися з доларом: ви зайшли в казино і вам ніколи не  виграти,бо виграє казино. Зараз євро півтора долара, якщо ви поміняли заначку ви проінлювали.

1913 році чотири банкірські будинки Рокфелери, Моргани, Варбурги, Родшельди протягли в конгресі акт 
федерального резерву.
будинки.Таким чином було здійснено грандіозний і неймовірний за наслідками план
організована за принципом ПРИВАТНА структура закріпилася на закритій території і 
отримала законне і екслюзивне право друкувати гроші і давати їх країні, а потім 
і в сьому світу 
під відсотки. 

То, что пиво "там, где успех", что оно "объединяет друзей", делает "настоящими мужчинами" и "тем, кто ты есть", неустанно внушается с утра до вечера. В "группе поддержки" – Андрей Шевченко, Виталий Кличко и прочие кумиры. Эффект достигнут: барыши пивных компаний растут, а Украина столкнулась с новой зависимостью – пивным алкоголизмом. По мнению Геннадия Зильберблата, главного нарколога Киевской области, если раньше из ста алкоголиков на пивного приходилось 1-2 человека, то сегодня – не менее 10. Специальная статистика нигде не ведется, но об опасности пивного алкоголизма говорят все наркологи Киева. Особенно их беспокоит увлечение пивом молодежи. Всего пивом увлекается около четверти киевлян, пишет "Газета по-киевски".

– Мама привела на прием сына. Ей кажется ненормальным, что он выпивает в день по две-три бутылки пива, – рассказывает научный руководитель центра терапии зависимостей АТОС, доктор меднаук, профессор Юрий Пакин. – Сын на приеме возмущается: "А что, если я люблю пиво?" Тогда я его спрашиваю: "А что ты любишь в жизни еще?" Долгая пауза. Ответа нет.

Продолжает бытовать мнение, что этот слабоалкогольный напиток не опасен и даже в чем-то полезен – хмельные дрожжи содержат витамины группы В. На деле же, потягивая пиво, спиваются так же, а лечить сложнее. Пивная зависимость развивается дольше, и оттого более стойка. Нарколог, получая в качестве пациента любителя пива, имеет дело уже с тяжелой формой – с алкогольным психозом, нарушением физиологических функций...

Не менее пива опасны слабоалкогольные коктейли.

– Предложите девушке выпить водки, – продолжает Юрий Викторович. – Реакция? "Гадость!" А сладкую слабоалкоголку? "Вкусно". И так мало-помалу – до опьянения. И дело даже не в дозе, а в том, с какой периодичностью она употребляются. Бутылка пива в день, к примеру, доза неопасная. Но если пить так изо дня в день в течение полугода-года, зависимость обеспечена.

Специалистами замечено: люди, которые начали страдать алкогольной зависимостью до достижения 25 лет, намного реже пытаются прекратить пить, чем те, кто стал пьяницей в 30 лет и старше.

По мнению нарколога, врача высшей категории, доцента Олега Нищименко, неопасной в смысле привыкания может считаться доза: одна бутылка пива в 2-3 дня. Всемирная организация здравоохранения (ВОЗ) дает более точную цифру: не более 0,33 л пива в день.

– Для сегодняшних подростков актуальна все та же проблема, что когда-то и для их родителей: как себя подать в среде сверстников, в обществе взрослых, – говорит Роман Бойко, психолог реабилитационного отделения Городской наркологической больницы социотерапии. – И тут адаптогеном выступает широко разрекламированное пиво. Алкоголизм – прежде всего, поведенческая проблема. Пиво и слабоалкогольные водички приводят в состояние эмоционального комфорта, формируют поведение. Я уверен, что реклама пива играет в формировании такой поведенческой модели не последнюю роль. Сегодня много говорится о плохом здоровье молодежи, негативном влиянии на него плохой экологии – и тут же идет агрессивная популяризация пива. Ничего не изменится, пока эта проблема не начнет решаться на государственном уровне.

Реклама не оставляет подростку выбора, работая на уровне подсознания. Что нарушает закон "О рекламе". Но разве это докажешь? Вдобавок в перечне товаров и услуг по Международной классификации пиво не относится к классу алкогольных напитков, а значится в классе... минеральных вод и безалкогольных напитков. На его продажу не обязательно получать лицензию, отпускать его можно хоть младенцам. По украинскому законодательству нельзя продавать детям до 18 лет лишь напитки крепостью 8 градусов и выше. Пиво к таковым не относится.

К наркологу пора, если...

1. Не тошнит при передозировке спиртного

2. Чтобы расслабиться, нужно выпить больше, чем раньше

3. Появился синдром похмелья – "плохо, пока не выпьешь"

“Грузино-российская война – это логический вывод из «мюнхенской речи» т. Путина, ставшей знаменем возврата к извечной российской парадигме – имперской и антизападной, идущей от Орды и Московии.

Путин всегда знал, что единственная возможность стабилизировать Империю, хотя бы временно – решительный отказ от европеизации и возврат к совковой «чистоте принципов» во внутренней и внешней политике. А это значит: централизм, однопартийность, РПЦ в качестве идеологической подпорки системы, госкорпорации и, конечно, антизападный империализм, оружием которого до недавнего были только трубы «Газпрома».

Однако, несмотря на усилия кремляди, исторический цикл Российской империи объективно заканчивается. Системный кризис, проще говоря, полный п., внятно просматривается. Поддерживать жизнеспособность имперской системы только трубами далее уже невозможно. Нужны трупы.” – пише Олексій Широпаєв в своїй статті “Империя в углу истории”. До цього можна лише додати, що краще всього прикривати власний імперіалізм миротворчістю, щоб пристойно виглядати на міжнародній арені. Ось і президент РФ Мєдвєдєв вирішив скористатися цим методом. "В історії вже було чимало прикладів умиротворення агресора. До речі, цим займались і західні країни 70 років тому. Ви знаєте, якою трагедією це закінчилося", – сказав Мєдвєдєв на зустрічі з керівництвом парламентських партій РФ, натякаючи на “умиротворення” націонал-соціалістичної Німеччини в 1938 році.

“Й історичні аналогії – Дмитро Медвєдєв має рацію – тут просто-таки напрошуються. От тільки ані Росія, ані Південна Осетія імені Кокойти аж ніяк не тягнуть на роль злощасної Чехословаччини, а Грузія – на роль нацистської Німеччини.

Видається, у медвєдєвському розкладі треба просто переставити фігурантів, і тоді все стане на місце. І президент Медвєдєв, людина все ж таки освічена, добре розуміє, хто є who в сучасній розстановці політичних гравців. Але в жодному разі не наважиться сказати це вголос. Зі зрозумілих причин.

Бо ж насправді він є не більше, ніж якийсь дрібний гітлерюнґе при своєму рейхсканцлері в описаних ним 1930-х. Тих тридцятих, які не можна забувати.” – дуже вдало зауважує Сергій Грабовський в своїй статті “Гітлерюнґе М”, і робить короткий екскурс в історію питання.

“...На початку 1930-х років у Чехословаччині, яка після розпаду Австро-Угорщини одержала незалежність, майже чверть населення становили етнічні німці, які компактно мешкали у Судетській області, а дифузно – у Словаччині та на Закарпатті.

Помітних міжетнічних конфліктів не було, хоча празький уряд, побоюючись регіональних сепаратизмів, надто захоплювався централістською політикою.

На виборах чеські німці голосували за соціал-демократів, комуністів, християнських консерваторів. І все б нічого, але у січні 1933 року канцлером Німеччини став такий собі Адольф Гітлер.

Відтак уже восени того ж року був створений "Німецький патріотичний фронт" під керівництвом Конрада Генлейна, офіційною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччини, а неофіційною (тобто справжньою) – приєднання Судетської області до Третього Рейху.

Ще за рік пройшов перший масовий мітинг фронту, який зібрав 20 тисяч люду.

Робота "патріотів" не була полишена на самоплив. З Берліну йшло щедре фінансування, надходила партійна література, приїздили кваліфіковані кадри агітаторів, і не тільки.

За рік-другий з‘явилися вмілі організатори масових заворушень та індивідуального терору проти політичних опонентів.

Отож "з невідомих причин" різко зменшилася кількість охочих голосувати за соціал-демократів чи християнських консерваторів; натомість "співвітчизники" (це слівце з подачі берлінських ідеологів увійшло в моду) дружно голосували за генлейнівців, а найзаповзятіші – марширували у лавах воєнізованих партійних загонів, дружно піднімаючи ноги у білих гетрах.

Так, міжвоєнна Чехословаччина була справді демократичною державою, і дозволяла опозиції дуже багато з того, що, мабуть, і не варто дозволяти...

Тим часом фронт перетворився на Судетсько-німецьку партію, яка постійно вела мову про гноблення чехословацьким урядом "співвітчизників".

Прага постійно йшла назустріч вимогам генлейнівців: було забезпечене широке представництво етнічних німців у Національних зборах, розширені права місцевого самоврядування, розвивалася освіта рідною мовою (певне число чеських громадян німецького походження демонстративно не розмовляло чеською мовою, і це їм нічим не загрожувало).

Але "борці" не вгамовувалися – ані в Судетах, ані в Берліні.

У лютому 1938 року Гітлер звернувся до Рейхстагу із закликом "звернути увагу на жахливі умови життя німецьких братів у Чехословаччині". А в березні, після аншлюсу Австрії, Генлейн прибуває до Берліну, де одержує нові інструкції та чималі гроші.

Кордон нелегально перетинають інструктори з СС. Відтак у квітні 1938 року генлейнівська партія ухвалює Карлсбадську програму, де міститься вимога національно-територіальної автономії, а у травні висуває вимогу провести референдум з приєднання Судетських земель до Німеччини.

На 22 травня – день муніципальних виборів – був призначений путч з тим, щоб взяти під контроль Судети та перетворити ці вибори на плебісцит. Одночасно Вермахт почав висування своїх дивізій до кордону.

Але чехословацький уряд повівся рішуче. Він провів часткову мобілізацію в країні, ввів армію в Судети, придушив силою виступи генлейнівців. Одне слово, на якийсь час навів конституційний лад.

А далі почалися переговори за посередництва групи представників західних держав на чолі з лордом Ренсименом. Переговори виявилися безрезультатними, оскільки Берлін дав команду: тягнути час і готувати збройне захоплення влади (стрілецької зброї-бо через кордон доставили немало).

І от, попри те, що Прага погодилася на створення німецьких автономних районів, 12 вересня 1938 року з‘їзд НСДАП ухвалив резолюцію з вимогою до Чехословаччини надати самовизначення судетським німцям.

У промові на з‘їзді Адольф Гітлер заявив, що він прагне миру й тільки миру, але "не для того Всемогутній створив сім мільйонів чехів, щоб вони гнобили три з половиною мільйони судетських німців" і що за спинами "змучених" судетських німців "стоїть озброєна німецька нація".

13 вересня почалося збройне повстання у Судетах; у відповідь чеський уряд запровадив воєнний стан у населених німцями районах і рушив туди війська.

Після дводенних боїв заколот був придушений, Генлейн утік до Німеччини. У боях загинуло понад 300 путчистів, сотні були поранені, чимало заарештовано.

Здавалося б, усе. Але ж за спинами "співвітчизників" стояв Берлін.

Знімки "звірств чеської вояччини" з легкої руки відомства Геббельса обійшли весь світ. Німецьке телебачення (так, Третій Рейх з середині 1930-х став лідером у використанні недосконалої ще телевізії у пропагандистських цілях) кричало про "злочини чехів" і показувало їх.

Гітлер з усіх трибун погрожував – він, мовляв, дуже прагне миру і є визнаним миротворцем, але у цій ситуації можлива війна якнайширшого масштабу. І демократичний Захід завагався...

А поки Берлін, Париж, Лондон і Рим обмінювалися посланнями, поки західна преса вимагала "тиснути на Чехословаччину" і "забезпечити права німецького населення щодо возз‘єднання з країною, з якою воно пов‘язане походженням", Генлейн сформував на території Рейху Судетский німецький добровольчий корпус", який розгорнув бойові дії та терористичні напади у прикордонних районах Чехословаччини.

Чеські вояки гідно билися, але чеські лідери втратили впевненість у собі. 17 вересня президент Чехословаччини Едуард Бенеш запропонував передати кілька населених німцями районів Третьому Рейху; але Гітлер із цим не погодився – йому не була потрібна така "дрібничка".

Відтак 19 вересня посли Британії та Франції передали Бенешу вимогу своїх урядів вивести війська із зони конфлікту і передати Німеччині території, населені "співвітчизниками".

Бо ж ішлося про забезпечення миру у Європі, про умиротворення з якогось дива розлюченої висококультурної німецької нації, яка дала світу Баха і Ґете!

Подальші події добре відомі. 30 вересня була підписана Мюнхенська угода. Від Чехословаччини до Німеччини відійшла не тільки Судетська область, а і всі райони, де німці теоретично становили понад 50% населення (реально – 35-40%).

Президент Бенеш пішов у відставку і виїхав з країни. Чехословацька армія припинила існування як реальна бойова сила.

Одне слово, "миротворча операція" Адольфа Гітлера успішно завершилася.

Принаймні, так він заявив публічно. Насправді ж його плани були зовсім іншими.

14 березня 1939 року з подачі Берліна автономна Словаччина проголосила свою незалежність, а 15 березня до Праги "на прохання уряду Чехії" увійшли німецькі війська. Країна була перетворена на "протекторат Богемія унд Моравія".

Але не думайте, що Берлін позбавив чехів усіх ознак державності, зовсім ні – протекторат мав свого президента, Еміля Гаху, свою поліцію, свою адміністрацію. От тільки підпорядковувалося все імперському протектору – спершу Костянтину фон Нейрату, а потім обергрупенфюреру СС Рейнгарду Гейдріху.”

Тож аналогія з “захистом співвітчизників” товаришем Гітлером дійсно напрошується, та і сценарій схожий.

Але російські “миротворці” не заспокоюються, звучать тези про те, що вони виборюють свободу осетинського народу та його право на самовизначення. А проплачені Москвою журналісти та ФСБшники, які спеціалізуються на інформаційних диверсіях, по всіх кутках кричать, що Україна виступала проти дій Росії в Чечні, а зараз не критикує Грузію в, начебто, аналогічній ситуації.

Тож треба все-таки пояснити “правдолюбам” і “миротворцям”, в чому відмінність між ситуацією в Чечні і Південній Осетії. Яка може йти мова про боротьбу за незалежність осетинів, коли насправді мова йде про приєднання до Росії (тобто анексію територій Грузії) під проводом маріонеткового уряду, члени якого є громадянами РФ. “Прем‘єр Юрій Морозов, уродженець Башкортостану, перед тим, як 2005 року очолити згаданий "уряд", працював комерційним директором Курської паливної компанії. Начальник місцевого КҐБ Анатолій Баранов раніше очолював філію ФСБ у Мордовії, начальник МВС Михайло Миндзаєв – апарат МВС Північної Осетії, міністр оборони Василь Лунєв був військовим комісаром Пермі, а секретар Ради безпеки Анатолій Баранкевич – колишній заступник військового комісара Ставропольського краю. Та й сам "президент" Едуард Кокойти... За дипломом – викладач фізкультури, за реальним фахом – т. зв. звільнений комсомольський працівник. Наприкінці 1990-х працював помічником депутата Держдуми РФ Чехоєва, і просто з Москви у грудні 2001 року скочив у крісло "президента" Південної Осетії.”( http://www.pravda.com.ua/news/2008/8/11/79777.htm)

А вся “боротьба за свободу” складалася з підлої стрільби по грузинах з-за спин російських “миротворців”, які весь час стояли на захисті цього проекту російських спецслужб.

Так що ситуація в Чечні була зовсім інша – боротьба народу за суверенітет без всяких “миротворців” с раскосимі і жаднимі очамі, що хочуть собі нових земель нажити.

На закінчення статті пропонуємо сенсаційне відкриття російських акул пера і клавіатури: "Подготовкой и планированием грузинской агрессии против Южной Осетии занимались три влиятельные политические группировки в ряде стран мира.

Во-первых, это избирательный штаб кандидата в президенты США от Республиканской партии Джона Маккейна. Во-вторых, это члены некоей «сверхсекретной группы» вице-президента Дика Чейни. В-третьих, это представители «бандеровского центра» в Главном управлении разведки Минобороны Украины."

Цю сенсацію РІА «Новый Регион» представляє як "текст разговора между членом Московской редакции сайта Left.ru Наташей Барч (НБ) и Вадимом Штольцем (ВШ), председателем Международной редакции Бурцев.ру".

Хочемо побажати подальших успіхів співробітникам "бандерівського центру" ГУР Міноборони України. Слава Україні!