1) Наприклад: в США 5% від усього населення Землі, які споживають 50% всіх енергоресурсів, що добуваються людством. Звідси 95% населення Землі лишається 50% залишків енергоресурсів. Можна уточнити ці цифри, це не так важливо, головне розуміння.

2) Не всі лохи, яких можна розводити. Отже треба якось узгодити ці "демократичні" невідповідності. Суспільству (кожної країни) намагаються насадити диктаторський "ФАШИСТСЬКИЙ" метод управління, при якому знаючі люди не будуть виступати.
Як це можна зробити безструктурним методом управління? Зірвати метро (Іспанія), 2 хмарочоси (США) і ЛОХИ самі ДОБРОВІЛЬНО, того не розуміючи, оберуть собі диктатуру.
Така глобальна політика, хто цього не розуміє, той є заручником тих, хто розуміють.
В Іспанії був ПАТРІОТИЧНИЙ уряд (зірвали метро) і люди самі їх прибрали в "демократичний" спосіб. Хто зірвав? А хто прийшов до влади?

3) Сходяться "проффесора", на думці, що наступна війна почнеться, в найближчому майбутньому, за ПИТНУ воду!!! Треба починати готуватися)
 

«Якщо наша хвалена республіка несподівано існує вже досить довгий час, то цим вона зобов'язана лише тому, що в будь-яку хвилину готова взяти на себе будь-який грабіжницький договір, платити скільки вимагатимуть, поступатися будь-якою територією, яку забажають отримати і т.і., - писав Адольф Гітлер. - Чужим державам така німецька республіка дуже подобається. Ворогу завжди зручніше мати справу з людьми слабкими і покірними... Вороги люблять німецьку республіку і дають їй можливість жити, бо знають, що кращого помічника в справі поневолення німецького народу їм не знайти» («Майн Кампф»).
Ця оцінка Веймарської республіки аналогічна нашій оцінці нинішньої, кінця XX століття «самостійної» України.
«Українська республіка» існує вже багато років завдяки президентам, які проводили політику нерішучої, але безвідмовної жінки, готової виконати всі забаганки енергійного партнера. Президент неукраїнської України на переговорах з Росією та США приймає найпринизливіші умови. Тому й його - гнучкого і покірного - люблять чужинці, люблять за те, що не пручається, коли вони додушують український нарід.
Національні меншини в Україні щиро вдячні антиукраїнській владі за протекціоністську стосовно них політику, за створення ним максимально сприятливих умов для поширення неукраїнського роду на козацьких землях.
А от українським патріотам в такій Україні вготована доля крайньо-правих, екстремістів, заколотників, політичних маргіналів. Ось-ось їх оголосять ворогами «багатонаціонального народу України» - за те, що хочуть аби в центрі політичного спектру України домінували синьо-жовті барви.
Президент України мав би очолювати українську провідну верству, здійснювати добір кращих, ставити українських патріотів на відповідальні посади. А що ж бачимо ми? Сонмище «російськомовних» волоцюг - корнєєвих, звягільських, масолів, йоффе, лобових, гурвіців, дворкісів, табачників, гриньових - і опозицію до них: зграю жидофільствуючих дисидентів.
Очоливши «українську республіку», приходьки ніколи не вкажуть на головну причину українських поразок - відсутність українського Проводу, українського за походженням і духом. Вони демонстративно «шукають» причини невдач українського народу в економіці, стверджують, що як тільки-но покращаться економічні показники, все нормалізується і Україна буде. Вони намагаються підмінити українські національні цінності соціальними, довести українцю, що ніякої різниці між високими виробничими показниками і українською ідеєю нема, що розквіт економіки автоматично призведе до розквіту України і побудови української держави.
Не дивно, що в Україні атеїсти-інородці висувають на перший план матеріальне. Засовуючи на задвірки українську ідею, пропонуючи економічні рецепти виходу з катастрофи, вони - свідомо чи несвідомо - підривають фундамент національної держави українського народу, а значить ставлять під сумнів існування українського народу - бездержавні народи приречені.
Президент, посадовці і депутати несуть особисту відповідальність за дії чужоземного проводу, за експлуатацію чужинцями українського народу.
Якщо інонаціональний провід в Україні буде замінений на український, тоді навіть за самих несприятливих економічних умов відкриється українська перспектива. Навіть якщо на той час міжнародним законодавством буде закріплений підневільний стан українського народу. Всі ці Ялтинські, Массандрівські, Завидовські договори, «Старти», Лісабонські протоколи та інші грабіжницькі угоди, які порушують наш суверенітет, стануть каталізатором, збуджувачем національного переможного руху.
«В історії досить часто траплялося так, - писав А.Гітлер, - що мирні угоди, що як удари батога падали на плечі переможеного народу, служили сигналом до початку підйому. Як багато ми могли б в цьому відношенні зробити з Версальського грабіжницького договору! Хіба німецький уряд, якби він був гідний свого звання, не зумів би з цього нечувано ганебного, безкінечно здирницького договору викувати зброю проти ворога та довести національні пристрасті до точки кипіння? Хіба не зуміла б дійсно геніальна пропаганда використати садистичну жорстокість цього договору, щоб вивести власний народ з байдужості, викликати в народі обурення, а потім перевести це загальне обурення в справжню лють проти грабіжників?.. Ми повинні добитись того, щоб усі ці 60 млн. зненавиділи цей грабіжницький договір до глибини душі, щоби ця гаряча ненависть загартувала волю народу і все це вилилось в один загальний заклик: «Дайте нам знову зброю!» («Майн Кампф»).
Якщо українці зрозуміють, що не «виважена» політика поступок і компромісів з ворогом, не ринкові реформи є запорукою невмирущості нашої нації, а ненависть до поневолювача, бажання й уміння тримати в руках зброю, можна буде з впевненістю сказати: «Українська нація є і буде вічно!»

Коваль / Підстави націократії

Мазепа Іван Степанович (лівобережний гетьман 1687-1709) – етнічний поляк, ставленик Московії, демагог, лукавець, інтриган, зрадник України-Руси; походив зі старожитньої польської шляхти Білоцерківського повіту Мазеп-Колядинських; син білоцерківського воєводи. Будучи слухняним посібником московського царя, Мазепа провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту та сприяв зміцненню позиції російського царизму в Україні-Русі.
Військова кар'єра І.Мазепи, як і Б.Хмельницького, почалася при польському королівському дворі у якості королівського пажа (прислужника). Через три роки його підвищують до «покойового дворянина» і у віці 17-ти років посилають на навчання в Європу (1656-1659). Повернувшись до польського королівського двору, він у якості посильного виконує різні доручення короля Яна Казимира, пов'язані з політикою Польщі на Правобережній Україні-Русі, зокрема перевозить листи від Казимира до гетьманів – І.Виговського (1659), Ю.Хмельницького (1662), П.Тетері (1663). Невдовзі Мазепа стає на службу до гетьмана П.Дорошенка – ставленика Польщі на українському правобережжі, а через деякий час Мазепа був спійманий запорожцями на Кучманському шляху (у верхів’ях річки Інгул) на спробі доправити в Крим полонених козаків. Дізнавшись, куди й навіщо їхав Мазепа, запорожці вирішили тут же його порішити. Але за Мазепу заступився запорозький гетьман Сірко і врятував від страти на смерть за зраду Батьківщини. Він закував Мазепу в кайдани і відправив до лівобережного гетьмана Самойловича, котрий у 1674 році допровадив зрадника до Москви. Подальший шлях І.Мазепи відомий: перебуваючи при царському дворі, він запопав прихильність царя і згодом повернувся на Україну генеральним осавулом за царським указом 1682 року, а через п'ять років скидає Самойловича і здобуває булаву гетьмана Лівобережної України-Руси.
Посівши посаду гетьмана, Мазепа насамперед подбав про свою безпеку і заснував для того особисту гвардію свою: полки піхотні сердюцькі, батальйони жолдаків та полки кінних компанійців, названих «компанією надвірної корогви». І всі ті війська набирав з бажаючих, а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його охоронцями і робили все на помах Гетьманський. І горе було тій людині, що потрапляла в їхні руки. «Історія Русів» засвідчує, що вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як заманеться, через що й ненавидів їх український народ, а самого Мазепу й на дух терпіти не міг. Варто додати, що кількість найманого («охотницького») мазепинського війська: піхоти – сердюків і кавалерії – компанійців, обчислювалась десятьма полками, настільки великим був його страх, як запроданця, за своє життя в оточені етнічних українців.
Слід зауважити, що Мазепа здобув гетьманську булаву не завдяки козацьким чеснотам, а завдячуючи виверткості пристосованця – «людини, відповідно до характеристики Д.Яворницького, лукавої, хитрої, скритної, яка, діючи то улесливістю, то погрозами, дотримувалась принципу подвійної моралі і в політиці, і в особистих взаєминах з іншими людьми». Стосовно обрання Мазепи гетьманом на сумнозвісні Коломацькій Раді (25.07.1687) на площі над річкою Коломак, оточеною московськими військами на чолі з царським воєводою князем Голициним, який вручив клейноди новобраному гетьману, існують небезпідставні висновки щодо здобуття гетьманства шляхом підкупу. По-перше: козаків на раду було допущено лише дві тисячі; по-друге: козацька рада була оточена московським військом для приборкання невдоволених; по-третє: обрання Мазепи було сплановане заздалегідь. Напередодні у царського воєводи відбулася нарада старшин за участю Лизогуба, Гамалії, Забіли, Прокоповича, Кочубея, які одержали підвищення в своїх рангах за згоду обрати гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Зокрема Василь Кочубей став великим землевласником і генеральним писарем Лівобережної України (1687-1699), згодом генеральним суддею (1699-1708); незадовго до Полтавської битви він і полтавський полковник Іван Іскра повідомили Петра-І про наміри Мазепи, за що обоє були страчені Мазепою біля Києва (с. Борщагівка). За проголошення Мазепи гетьманом Правобережної України на Коломацькій Раді князь Голицин одержав від Мазепи 10 тисяч золотих червінців. І це була ще не вся плата за гетьманську булаву: Мазепа підписав чотири «нові статті» до Переяславської угоди, що увійшли в історію як «Коломацькі статті», які позбавляли Україну суверенітету і принижували гідність українського народу.
Перша «Коломацька стаття» узаконювала доноси (власне відтоді на Україні й процвітало фіскальство аж до 1991 року). Друга «нова» стаття позбавляла Україну самостійних міжнародних відносин, бо всі зарубіжні звернення, грамоти, послання, що надходили в Україну, мались негайно пересилатися до Москви. Третя стаття – скорочувала чисельність козацького війська до 30-тисяч, проти 60-тисяч часів Хмельницького. І ганебна четверта Коломацька стаття впроваджувала змішані шлюби так званих «великоросів» і «малоросів», що за 300 років «братерського єднання» знищило Україну-Русь як мононаціональну державу та утворило потужну, постійно діючу колону москофілів, яка досьогодні розхитує державний устрій Незалежної України. Крім того, Мазепа був першим з імперських блюдолизів, хто погодився запровадити на теренах України-Руси московські гроші і вільний перехід усіх бажаючих з теренів однієї держави в іншу (тобто скасування кордону).
Призначений московським урядом на гетьманство, Мазепа потурав царським настановам та всіляко сприяв гнобленню українського народу. Показово, що сам Мазепа, як вірний підніжок московського царату, окрім дарованих маєтностей і земель, отримував найвищу платню на посаді гетьмана за всю історію козацтво. «Государеве жалування» реєстрових старшин було вельми щедрим: гетьман Мазепа отримував щорічно з царської казни 10 тисяч злотих; його військовий обозний і військовий писар – по 1 тисячі злотих, полковники – по 500 злотих, військові судді – по 300 злотих. Тож не дивно, що Мазепа, уподобавши споживацький триб життя, кохаючись у марнославстві, оточивши себе блюдолизами та запроданцями, неухильно і цілеспрямовано перетворював козацьку старшину в представників панівного класу – нових українських панів, що ставали на зміну польській шляхті. За його 20-річне гетьманство наплодилося незчисленна кількість різноманітних привілейованих осіб, що гнобили український народ гірше за ляхів. Тисячі вільних в минулому козаків були повернені в ярмо козацької старшини – нової генерації українських феодалів. В козацькому середовищі стався розкол: з козацької верстви почала виокремлюватися знать, свого роду козацька шляхта, до якої примкнуло вище українське духовенство. Тодішньою мовою вони отримали назву «дуків» і намагалися захопити общинні та найкращі землі і закріпити їх за собою і своїми нащадками, лишаючи козацькій черні (голоті) найгірші земельні наділи, або й взагалі нічого. Визначився процес феодалізації козацької старшини і перетворення її на в справжніх поміщиків. У 1701 році Мазепа видав універсал про дводенну панщину, яку мали відробляти прості козаки на користь старшин. Козаки, селяни й міщани почали втікати на Низ в Запорозьку Січ та на Правобережжя до народного гетьмана Семена Палія на Фастівщину, де той створив своєрідну козацьку республіку, виступаючи як палкий захисник інтересів нижчих верств народу України. Але гетьман Мазепа підступно захопив Палія, зайняв Правобережну Україну і віддав її під скіпетр російського царя Петра. Росія володіла Правобережною Україною лише сім років, з 1704 по 1711-й. Внаслідок невдалого походу царя Петра на Туреччину 1711 року за Прутським миром вона знову ввійшла до Польщі, а людність її було переселено на Лівобережну Україну.
Мазепа, як вірнопідданий московського царату, придушив народне повстання 1692 року під проводом запорозького отамана-гетьмана Петрика (Петро Іваненко), котрий звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи пригноблений люд звільнитися від тиранії Москви й своїх немилостивих панів і встановити всюди козацьке самоуправління: «Мазепа й старшина при підтримці царя поділилися нашою братією, записали її собі в неволю і тільки до плуга не запрягають». Усі спроби Петрика в наступних 1693-1694 та 1696 роках були відбиті московськими й мазепинськими військами.
Придушення патріотичного руху українського козацтва руками українських антипатріотів, зокрема гетьманами реєстрового козацтва, – є найганебними вчинками, які повинні оприлюднюватися і вивчатися в учбових закладах задля унеможливлення їх повторень. Хрестоматійним прикладом гетьманського марнославства є прагнення Мазепи узурпувати владу на обох берегах Дніпра навіть ціною зради національних інтересів українського народу. Доказом того є боротьба Мазепи проти фастівського полковника Семена Палія, що громив шляхту як тільки міг і створив своєрідну українському республіку серед ополяченої України-Руси. Маючи собі в противагу такого всенародного улюбленця, Мазепа не спромігся ні на що інше, як підступно ув’язнити Палія для подальшого заслання до Сибіру.
Щоби розвіяти сумніви у антинародній діяльності І.Мазепи, нагадаємо, що усунувши Палія, Мазепа висловлює в доносі російському царю не тільки бажання утримати за собою заселені Палієм землі, але й намагання обмежити побутуюче за Палія переселення з лівої сторони Дніпра народу, що тікав на вільні фастівські слободи, щоби позбутися повинностей, котрі все більше й більше накладала на селян мазепинська старшина та військова знать. Межи тим, Мазепа, зломивши представника демократичних народних поривань, спішив заспокоїти шляхту захопленого ним краю та ввійти з ними у дружні стосунки. Він розіслав універсал дворянам Київського воєводства, в якому запевняв шляхту, що прийшов на терени Речі Посполитої у якості союзника, та просив дворян не кидати свої маєтки і не страхатися селянського повстання, приборкання котрого гарантував. За цим принципом Мазепа постійно діяв по відношенню до шляхти; він не тільки не наносив ніякої кривди та утиску, але навіть споряджав шляхтичам в міста і села запобіжну охорону. Тож немає чого дивуватися, що широка верства населення і переважна більшість козаків не підтримала підступного тирана під час Полтавської битви.
Згідно історичних свідчень, Мазепа для особистої вигоди ганив перед царем усіх малоросіян, виставляючи напоказ лише свою вірність. «Не лише в Січі Запорозькій, – доносив він Петру, – в полках городових и охотницьких, та й в людях, самих ближніх до мене, не знаходжу ні вірності щирої, ні бажання сердечного бути в підданстві у Вашої Царської Милості». Ніхто інший, як Мазепа, допоміг цареві придушити козацько-селянське повстання 1707-1708 років, очолене Кіндратом Булавіним, котрий об'єднався з кількатисячним загоном запорожців на річці Вороні. Повстання охопило дві третини тодішньої Росії і майже всю Лівобережну Україну; до нього приєдналися тисячі українських селян і козацькі загони С.Драного, М.Голого, С.Безпалого, Л.Хохлача та інші. Петро-І опинився між двома вогнями – з північного заходу наступала шведська армія, з південного сходу – численні загони Булавіна. Про участь Мазепи в придушенні повстання одностайно замовчують як російські, так у українські історики: шовіністам не з руки писати про те, що «зрадник» Мазепа урятував імперські Росію, завдавши булавінським загонам вирішального удару в спину; а українським патріотам соромно згадувати, що Мазепа надіслав на Запорозьку Січ наказ з вимогою заарештувати Булавіна і в кайданах привезти до Батурина. Слід додати, що після таких ганебних вчинків, лише дурень міг сподіватися, що його визнають широкі верстви населення й козацтво у ролі керманича національно-визвольної боротьби українського народу.
Варто додати, що лише такий закоренілий тиран, як Мазепа, далекий від розуміння козацьких цінностей і відокремлений від українського народу глухою стіною необмеженого самовладдя, міг сподіватись, що козаки підтримають його під час виступу проти Московії на боці шведського короля Карла ХІІ. Адже в плани Мазепи не входило визволення українського народу з-під панського гніту, бо замість гніту польських і московських панів Мазепа упроваджував гніт нових панів з числа козацької верхівки. До того ж, Мазепа в своїй спробі, так само як Хмельницький, взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не зі своїм народом, бо мав на думці лише особисті привілеї – за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Державі собі «вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було!..
Не завадить означити істинну причину злуки Мазепи з Карлом ХІІ. Після здобуття Кракова й Варшави та усунення Августа-ІІ з престолу у 1706 році, шведський король Карл ХІІ посадив на польський трон свого ставленика Станіслава Лещинського. Об'єднаними силами Карл і Станіслав рушили в Білорусь, розбивши «російську рать» без надмірних зусиль і запивши м. Ляховичі. В цей час Мазепа, отримавши царський указ, прибув з військом до Мінська, щоби зупинити шведів, але не поспішав битися з переважаючи силами супротивника. Зваживши на могутність шведсько-польського війська та пам'ятаючи попередню поразку Петра-І у битві зі шведами під Нарвою (1700), Мазепа вирішив скористатися ситуацією на свою користь. Задум гетьмана був не метикуватий – поріднитися з коронованими особами і стати «королем». Для цього була укладена угода про шлюб Мазепи з княгинею Дульською, родичкою короля Лещинського, на згоду гетьмана повернути Малоросію у підданство Польщі. Угода була скріплена на умовах: щоби Мазепа залишався гетьманом обох сторін Дніпра та став повновладним князем Сіверським. Договір був стверджений польським королем Станіславом і шведським королем Карлом ХІІ у квітні 1706 року.
Мазепа і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазепу, а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна. Цілком справедливо, війна дійсно була програна через байдужість народу. Але, як слушно зауважили попередні дослідники, через що була та байдужість: через національну несвідомість народу, чи через його любов до Росії, до царів, до російських панів? Ні. Виступ Мазепи про Москви був програний через те саме, через що була програна Хмельницьким війна з Польщею. Народ своїм відстороненням від боротьби відповів, що йому байдуже – чужий чи свій пан, чужий чи свій батіг і ярмо. Хіба ж варто віддавати життя за зміну назви ярма і батога?..
Більшість істориків дають невірне пояснення відстороненню козаків від Мазепи, убачаючи причину у тому, що буцімто козаки пристали до російського царя внаслідок спорідненості релігійних поглядів. Нагадаємо, що козаки ніколи не були щирими християнами, тому й причина зовсім інша. До того ж ця причина навдивовижу проста: козаки просто не мали вибору – або вони приєднуються до Мазепи, або не приєднуються, тобто підтримують російського царя, у якого усі реєстровці перебували на службі. Отже, відмова реєстрових козаків підтримати Мазепу пояснюється не релігійними мотивами і не сфабрикованим універсалом, розісланим Петром-І, де він проголосив Мазепу зрадником і зобов’язав усіх церковників, як слухняних виконавців, проголошувати анафему колишньому хваленому гетьману. Відмова козаків була зумовлена несприйняттям І.Мазепи як вождя нації, котрий, згідно висновку науковців, провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту; негативно ставився до козацтва і Запорожської Січі.
Щоправда у Полтавській битві (27.06.1709) на боці Мазепи виступила Запорозька Січ, і це має своє логічне пояснення. Провадячи власну політику боротьби з гнобителями українського народу, запорожці використовували слушний момент для здійснення своїх планів. Вряди-годи вони навіть виступали у ролі союзників своїх ворогів, щоби за допомогою одного ворога побити іншого. Як казав славнозвісний Іван Сірко: «Я не друг ляхів, я їх ворог, але татари – ворог ще гірший». Цей вислів якнайкраще пояснює ставлення запорожців до Мазепи: хоча вони й ворогували з гетьманом, але за слушної нагоди виступили разом з ним проти Петра. Почувши про допомогу запорожців Мазепі, царський уряд напередодні Полтавської битви вирядив військо зруйнувати Чортомлицьку Січ. Петербурзький губернатор (пізніше фельдмаршал) Олександр Меншиков, який наприкінці 1708 року зруйнував гетьманську столицю Батурин, вирізавши поголовно усе цивільне населення з дітьми включно, направив на Запоріжжя військо під проводом полковника П.Яковлева і Г. Галагана (12-14 травня 1709 року Чортомлицька Січ була зруйнована).
Сучасні історики, прислужуючись чинній владі, завзято просторікують про якісь далекоглядні плани Мазепи, щоби хоч якось виправдати його злочини проти українського народу вподовж 20-літного гетьманства. Але з наведених численних витягів маємо однозначний висновок: Іван Мазепа, розпочавши військову кар'єру при дворі польського короля Яна Казимира, був затятим ворогом українського народу і, як потомний польський шляхтич, вважав українців «холопами», що мусять покірно працювати на своїх панів. Таким чином, безпідставне прославляння І.Мазепи сучасними високопосадовцями засвідчує їхні аморальні принципи й антинародні плани, котрі не відрізняються від тодішніх мазепинських узурпаторських намірів.
Державотворчу діяльність Мазепи, яку вигадали сучасні політикани, приписуючи йому укладення першої конституції, репрезентуючи її як «продукт довготривалої праці видатного гетьмана», спростовується дослідженням М.Драгоманова. Він довів, що конституція 1710 року, оприлюднена Пилипом Орликом, насправді була запорозьким проектом, що розробив отаман-гетьман Кость Гордієнко (1701-1709). Драгоманов так і називає її «Конституцією Гордієнка, найбільш достойного слави з українських козаків». Відтак, звеличення І.Мазепи до рівня національного героя нічим не підтверджене і не може бути схвалене у вітчизняній історії, тим паче у вигляді зображення на грошових купюрах Незалежної України.

Дан Берест / Гетьмани УКраїни-Руси

Хмельницький Зіновій-Богдан Михайлович (1595-1657) – гетьман України-Руси 1648-1657 років, керівник другої визвольної війни українського народу 1648-1654 років проти польської окупації. Союзниками Хмельницького були турецькі яничари під орудою султанського намісника Тугай-Бея та татарські орди кримського хана Іслам-Гірея, які спустошували українські землі не гірше за поляків. Всенародна «вдячність» керманичу національно-визвольної боротьби за поталу рідного краю згадується у народній пісні: «Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула, а друга устрелила, у серденько уцілила».
На жаль, ця визвольна війна українського народу проти Польщі з самого початку (з дня виступу Запорозького Війська на Україну 22.04.1648) була приречена на поразку, бо її очолив неетнічний українець. Будучи поляком, Б.Хмельницький не тільки визнавав зверхність Польщі над Україною, але сам тривалий час перебував при дворі польського короля Сигізмунда-ІІІ і королівським указом 1646р. був призначений Генеральним писарем до реєстрового козацького війська під орудою наказного гетьмана Караїмовича та осавула Івана Барабаша, прихильних до Польщі.
На відміну від істинних патріотів України-Руси, поклик до боротьби Б. Хмельницького був зумовлений не патріотичними мотивами, а власною кривдою, завданої йому – дрібномаєтному шляхтичу від більш чванливого й владоможного шляхтича Чаплинського, котрий загарбав родовий хутір Хмельницького, що надбав його батько (реєстровий сотник), будучи чигиринським підстаростою. Натомість новий чигиринський підстароста Чаплинський відібрав хутір у Хмельницького, а заодно і його дружину. Подібні вчинки були не виключенням, а правилом в польському королівстві, про що свідчать численні збройні конфлікти між земельними магнатами, які наймали козаків до власної надвірної корогви.
Шукаючи заступництва на заподіяну кривду, Хмельницький поїхав до польського короля Владислава-ІV. Проте король нічим не зарадив, бо в Речі Посполитій панувало право зухвалого безчинства, за яким збагачувались усі без виключення польські магнати. Та й сам король сказав Хмельницькому: «Пан має шаблю, щоби постояти за себе». Відтак, повернувшись з Варшави, Хмельницький на підпитку у шинку почав хвалитися про аудієнцію та вірогідну помсту за свою кривду. Проте він марно шукав підтримки серед реєстровців, котрі прислужувались польській шляхті, як офіційні найманці, і скарали на смерть не одну тисячу подібних бунтарів. Зухвалі слова Хмельницького дійшли до коронного хорунжого Конецьпольського, котрий засадив зухвальця до буцегарні за необачні теревені у шинку.
Деякі догідливі науковці намагались подати цей епізод, як «підготовку до всенародного повстання». Але похвальба на підпитку у шинку аж ніяк не узгоджується з підготовкою всенародного повстання, про яке Хмельницький навіть не мислив. Тільки й того, що він підбивав козаків своєї сотні до кривавої розправи зі своїм кривдником. На тому й могла скінчитися ця бунтівна витівка маловідомого реєстрового сотника, якого засудили б до страти без зайвого клопоту. Але на щастя кум Хмельницького, полковник Станіслав Кричевський (улюбленець Конецьпольського), звільнив Хмельницького буцімто на поруки сотникам Вешняку, Бурляю й Токайчуку, і нарадив тікати на Запорозьку Січ, де Хмельницький був підтриманий запорожцями і обраний гетьманом (30.01.1648). За своє визволення Хмельницький віддячив Кричевському вже будучи Гетьманом Війська Запорозького, викупивши його як полоненого ворога за 4 тисячі талерів з татарського полону і призначивши у травні 1649 року київським полковником.
Подібні призначення Хмельницького потомних поляків-шляхтичів – затятих ворогів українського народу – на посади керманичів визвольної війни українського народу проти польського поневолення не поодинокі. Достатньо згадати Івана Виговського, котрий потрапив у полон після поразки поляків на Жовтих Водах, але був викуплений особисто Хмельницьким і призначений на посаду Генерального писаря Війська Запорозького. Тому не варто вдаватися в «наукові» дослідження причин поразки всеукраїнського повстання 1648-1654 років, бо вельми достатньо проглянути особовий склад Генеральної Старшини, котру Хмельницький призначав на власний розсуд.
Будучи потомним поляком, Б.Хмельницький був прихильником польської зверхності над українцями, котрих він називав не інакше як «чернь». Недарма полковники Нечай, Гладкий, Кривоніс називали Хмельницького «польським лакизою» (себто лакеєм). Антиукраїнські замисли керманича всенародної визвольної війни виразно проявилися у Зборівському (1649) та Білоцерківському (1651) трактатах, які зобов'язували повстанців повертатися в підданство своїх колишніх польських панів. Причому безпосередньо призначені гетьманом полковники передусім відповідали за впровадження на місцях гетьманських універсалів, згідно яких усіх порушників гетьманської волі карали «на горло».
В січні 1650 року на Запорозькій Січі козаки, невдоволені правлінням Хмельницького, організували повстання під керівництвом Худолія (проголошеного гетьманом замість Хмельницького). Повстання було жорстоко придушене: Хмельницький організував каральний похід реєстровців на Запорозьку Січ, щоби поставити там надійну старшину; гетьмана Ходулія було страчено. Навесні 1650 року репресії проти селян-повстанців посилилися; на старшинській раді полковники одержали від Хмельницького офіційний наказ: приборкувати заколоти та карати непокірних. Однак Д. Нечай, відчуваючи підтримку селян і нереєстрових козаків, не погоджувався з такими діями, відкрито вказуючи гетьману на його помилки. Незважаючи на універсали Хмельницького і розправи над ватажками повстанців, боротьба українських селян і міщан проти повернення литовсько-польської шляхти тривала. Дійшло до того, що влітку 1650р. гетьман зобов'язав полковників оберігати від нападів повстанців шляхетські маєтки. Відбулися розправи гетьманської адміністрації з ватажками левенців і опришків на Брацлавщині; у вересні 1650 року Б.Хмельницький наказав карати ватажків повстанців і на Подніпров'ї.
Антинародна політика Хмельницького, котрий з народного обранця перетворився на кривавого тирана, змусила запорожців покинути Микитин Ріг, де вони нещодавно в Микитинській Січі проголосили Хмельницького гетьманом України-Руси (30.01.1648). Усвідомивши плани гетьмана утвердити колишній панський устрій на Гетьманщині, що суперечив принципам козацької демократії, запорожці подалися далі по Дніпру і заснували Чортомлицьку Січ в 1652 році як новий військовий центр українського козацтва.
Історичні події свідчать про те, що Хмельницький очолив боротьбу українського народу не для здобуття незалежності України-Руси, а задля здобуття для себе звання Коронного Гетьмана, щоби й надалі утримувати Україну під зверхністю Польщі. Саме він після грандіозних перемог над поляками, зокрема на Жовтих Водах (5-6.05.1648), під Корсунем (16.05.1648), під Старокостянтиновом (18.06.1648), здобуття гучної перемоги під Пилявою (11-13.09.1648), штурму Львова та взяття Львівського замку (20.09.1648), зупинив тріумфальний поступ українського 80-тисячного війська (та 4-тисячної кінноти татар) на кордоні з Польщею і почав «свідчитися небом і землею» перед тодішнім польським королем Владиславом-ІV про свою прихильність до польської корони. «Історія Русів» цитує лист Хмельницького до короля, де сказано: «Свідчуся небом і землею і самим Богом Всемогутнім, що піднесена мною зброя і рясно пролита нею кров Християнська є справою рук деяких магнатів Польських, які противляться владі найяснішого Короля та наймилостивішого отця нашого».
Аналогічно вчинив Хмельницький під час вікопомної Зборівської перемоги (08.08.1649) неподалік Збаража, засвідчуючи свою непохитну відданість новообраному польському королю Яну Казимиру, якого по суті було взято в полон і відпущено за наказом Хмельницького; за його ж наказом була відпущена тоді й уся полонена Шляхта на чолі з лютим катом українського народу старим гетьманом Вишневецьким. Іншими словами, Хмельницький не те щоб прогавив історичний момент для утвердження Державності України-Руси, але навіть не мав цього на меті, про що свідчать статті Зборівському трактату, де вказано: «Верховний начальник і Господар землі Руської (України-Руси) і народу того (українського) має бути Гетьман… Достоїнство Гетьмана Руського має рівність зупельну з Гетьманами Коронними», тобто під зверхністю польського короля, що стояв на чолі Речі Посполитої.
Великою ціною заплатив український народ за отримані Хмельницький гетьманські регалії, що надалися йому взимку 1649 року від польського короля як винагорода за зраду національних інтересів етнічного населення України-Руси. Недобита польська шляхта на Україні й Білорусії почала масові репресії і покарання селян за участь у повстанні; їх страчували тисячами – вішали, розстрілювали, натинали на палі, забивали батогами при повній бездіяльності козацтва. Мало того, Хмельницький ще й почав закликати польську шляхту повертатися до своїх маєтків на Україні, гарантуючи захист панської маєтності і приборкання непокірних. Осудливим словом озвався Тарас Шевченко про Хмельницького: «Амінь, тобі, великий муже! Великий, славний та не дуже…».
Зауважимо, що 1649 році Хмельницький, маючи 300-тисячне козацьке військо та 10-тисячну татарську кінноту, уклав Зборівську угоду з поляками не під тиском якихось обставин, що розлого описуються його прихильниками (як наприклад зрада кримського хана), а цілком свідомо, послідовно здійснюючи свої наміри. Нагадаємо, що незадовго перед тим, під час тріумфального в'їзду в Києв 23 грудня 1648 року Богдан Хмельницький лукавив перед українським народом, проголошуючи звільнення з польської кормиги, а насправді навіть не мав на меті визволення України-Руси з-під зверхності Польщі. Це засвідчене багатьма науковцями, зокрема й Грушевським: «Восени 1648 року Б.Хмельницький не мав чіткої програми державного будівництва України, а отже, не бажав повалення Речі Посполитої. Інакше він міг би скористатися всенародним повстанням – «хлопською війною» – не лише в Україні, а й в самій Польщі. Та він зайняв очікувальну позицію, вів листування з майбутнім королем Яном Казиміром».
Зборівська угода, або «Декларація його королівської милості Війську Запорозькому», укладена між Б.Хмельницьким і польським королем Яном Казимиром на полі бою під Зборовом (08.08.1649), надавала привілеї лише козацькій старшині та церковникам. Щодо селянства, то їх сподівання виявилися марними: вигнана з України-Руси польська шляхта мала повернутися в свої маєтки, а селяни повинні були знову виконувати усі повинності на користь своїх колишніх панів. З цього приводу маємо слушне зауваження М.Грушевського: «Нещастям його (Б. Хмельницького) і цілої України було, що найвищий порив, коли ставлено метою дійсне визволення народу і напружено до того всі сили, скінчився зборівською катастрофою. Ся катастрофа розчарувала народні маси, знеохотила і утомила їх… Коли повстання не здійснило його надії, воно відкаснулося від нього, а Хмельницький дедалі то все більше мусив покладатись на заграничну поміч».
Війна з поляками продовжувалась, але вже не на користь Гетьманщини, бо Хмельницький більше не мав всенародної підтримки, як в попередні роки. Наступна Білоцерківська угода (18.09.1651), за яку козаки мало не вбили Хмельницького у Білій Церкві, не врятувала гетьмана. Терплячи поразки одну за другою, Хмельницький почав шукати підтримки поза межами України-Руси і на Переяславській раді 6 січні 1654р. передав повноважним послам московського царя Олексія Михайловича (батька Петра-І) договірні статті про військову взаємодопомогу з Московією, про що пожалкував ще до своєї смерті. Ці статті, що отримали назву «Переяславська угода» і забезпечували рівноправний військовий союз України-Руси з Московією, у вельми спотвореному викладі був змушений підписати гетьман Юрій Хмельницький (син Б.Хмельницького) вже після смерті батька.
Як не парадоксально це звучить, але незворотний процес знищення українського козацтва започаткував Б.Хмельницький. Будучи обраним на козацькій раді гетьманом України-Руси, він перший поправ козацькі традиції демократії, нехтуючи звичаєм вільного переобрання і відкинувши козацьку раду як недоречний елемент, що перешкоджає узурпації влади. Саме він надав для наслідування фатальний приклад одноосібного владарювання на посаді гетьмана безстроково – вподовж життя. Та ще й передав гетьманську булаву у спадок своєму амолодшому 16-річному сину Юрію.

Дан Береш / Гетьмани України-Руси

Ми живемо у країні, де міліцію очолює ідіот, а армію потомок Чінгісхана ...(с)

- В тревожные времена надо менять психологию общества, сплачивать его. Лучший способ - угроза. Для США это не впервые. В 1898 году, чтобы начать войну с Испанией, по итогам которой они отобрали у нее Филиппины и Кубу, американцы взорвали свой собственный броненосец «Мэн» на рейде Панамы. В 1941 году был Перл-Харбор.

- Что, тоже сами разбомбили эту базу?

- Разбомбили японцы. Но руководство США знало о предстоящем налете. Однако допустило атаку. Позарез требовалось изменить настроение общества от изоляционизма (Америка далеко, враг не достанет!) до политики экспансии. Только вывели заранее из Перл-Харбора все авианосцы. А солдат не жалко! Трагедия Перл-Харбора действительно перепахала Америку…

В начале 60-х - знаменитый инцидент в Тонкинском заливе. Чтобы влезть во Вьетнам, американцы взорвали свой собственный крейсер. Это для них норма, так уж они устроены.

10 сентября 2001 года я на форуме сайте журнала «Эксперт» предупредил, что скоро американцы устроят сами против себя крупные теракты и свалят все на Усаму бен Ладена. До сих пор висят ссылки на это сообщение в Интернете, хотя года два назад «Эксперт» реорганизовал свой сайт и само сообщение там уже не найти.

- Круто! На следующий день взорвали башни-близнецы. Откуда такое предвидение?

- Времени у них не оставалось. Экономические показатели августа в США были очень плохие. Пришлось бы объясняться. Помните, после теракта они закрыли биржу на несколько дней. Отвлекли внимание. И самое главное, под эти теракты они окончательно отказались от либеральных методов управления экономикой и начали переход к чистому дирижизму. То есть к прямому управлению экономикой со стороны государства и Федеральной резервной системы.
- Значит, не зря мишенью стал именно Всемирный торговый центр?
- Ну, это, конечно, было символом.

- Но не слишком ли все так просто, Михаил Леонидович?

Август провалили, в сентябре теракт устроили? Для провокации мирового масштаба требуется длительная подготовка.

- Так она и шла давно. Кризис-то назревал. «Черный август» лишь подстегнул срок исполнения. Кризисные явления начались еще в 90-е годы. Собственно говоря, тщательное изучение экономических процессов, в которые мы не будем вдаваться, поскольку читателю это будет не интересно, показывает: «точка невозврата», скорее всего, была пройдена на границе первого и второго срока Клинтона.

- Разрушение этой системы приведет к тому, что жизненный уровень в США упадет. Раза в два как минимум. Еще не было в истории случаев, чтобы падение жизненного уровня такого масштаба не привело к разрушению социально-политической системы государства. Понятное дело, нынешняя политическая элита США делает все для того, чтобы власть не потерять. Что мы и видим.
- Лично я не вижу, честно скажу. Идет нормальная предвыборная кампания.
- А вам не кажется подозрительным появление такого странного для всей предыдущей истории США персонажа, как Обама? Странно даже не то, что он негр. Негр, ну и слава Богу…
- Афроамериканец, хотите сказать, Михаил Леонидович?
- Нет, извините! Афро - это чисто по-американски, политкорректно. А по-русски - негр. В русском языке слово «негр» эмоционально не окрашено и не является ругательством. Я это много раз объяснял. В том числе и на улицах Вашингтона. Ибо говорил по-русски. И сейчас даю интервью русской газете.
Странность Обамы в том, что он совершенно не укоренен в американский истеблишмент. У него странная мать, странный отец... Обама в неком смысле персонаж сделанный. Кто-то его вытащил и двигает.
- Кто?
- Если бы я знал! Хотя узнать это было бы очень интересно. Соперник Обамы Маккейн тоже специфический персонаж, хотя и представляет высший американский истеблишмент в четвертом поколении. Маккейну много лет, во-первых. Во-вторых, он сильно сломан психически. Плен во Вьетнаме даром не проходит. Лютая ненависть не могла в нем не остаться. А в политике лютая ненависть, эмоции очень мешают. Политик должен быть холодным и циничным.


- К чему клоните, Михаил Леонидович?
- Американская элита прекрасно понимает, что следующая администрация, скорее всего, до конца срока не досидит. Ведь ей придется идти на очень жесткие, непопулярные решения в экономике. Сажать в Белый дом толкового президента из своего круга бессмысленно. Человека жалко, к тому же он все равно ничего реально сделать не сможет. Нужен персонаж, которого не жалко, чтобы потом все на него списать.
- А как же демократические выборы?
- Демократия - это механизм продажи народу любого крупного решения. Элите придется в условиях кризиса продавать крайне непопулярные решения. Единственный способ - вытащить харизматика. В Америке президента, к вашему сведению, выбирает не народ. Харизматичный Обама сделает некие ужасные вещи, необходимые элите. Затем его сметут возмущенные массы. И на него же политики все спишут. Короче, это политический смертник, который должен закрыть амбразуру.
- Или козел отпущения.
- Можно сказать и так.
- А сам-то Обама понимает свою роль?
- Это его личные проблемы. Нам бы со своими расхлебаться в ближайшем будущем.
- Но гуляют прогнозы политологов про «октябрьский сюрприз» от того же бен Ладена на завершающем этапе гонки, который, дескать, изменит расстановку сил и поможет республиканцам остаться у власти. Это вписывается в вашу концепцию провокаций.
- Если бы разрыв между Обамой и Маккейном был маленьким, республиканцы могли бы пойти накануне выборов на резкие шаги типа…
- …войны в Иране?
- Нет, Иран точно отменяется. А, условно говоря, взрыв атомной станции а-ля Чернобыль во Франции. Но уже совершенно ясно, что победит Обама и взрывами ничего не изменишь.
- Теперь понятен курьез со штабом Маккейна, просившим деньги на выборы у российского посольства. Сознательная подстава. Маккейна просто сливают. Республиканцы, похоже, закрывают лавочку, выходят из игры. Вот и бывший госсекретарь кабинета Буша авторитетнейший Колин Пауэлл не случайно воткнул нож в спину республиканцам, заявив на днях, что будет голосовать за Обаму. И назвал его важной переходной фигурой.
- Так я о том давно толкую - переходная фигура. Одно хорошо - провокаций уже не будет до выборов.
- А что будет после, Михаил Леонидович? Как будет развиваться мировой кризис?
- Острая стадия мирового кризиса, повторяю, уже началась. Если США остановят эмиссию, прекратят вообще печатать доллары, все рухнет в течение 2 - 3 месяцев. Мы получим вариант 1929 года. Будут печатать деньги, но по минимуму - падение займет 2,5 - 3 года. Устроят гиперинфляцию, включат станок на полную мощь - все завершится за год-полтора.
- По вашему мнению, какой из трех вариантов выберут Штаты? Или уже выбрали?
- Третий - гиперинфляция. Но после выборов 4 ноября (точнее, после смены президента) возможны изменения политики.
Впрочем, какой бы вариант они ни выбрали, в результате экономика США уменьшится как минимум на треть. Мировая упадет процентов на 20. После этого планету ожидает лет 10 - 12 тяжелой депрессии. В США и Европе, думаю, многие будут жить впроголодь. А машина станет предметом роскоши.
- Мрачная картина…

ВАШІ ПРАВА ПРИ ЗАТРИМАННІ АБО АРЕШТІ. ЗНАЙТЕ!

Відповідно до статті 29 Конституції України Ви МАЄТЕ ПРАВО НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ.

Посадові особи правоохоронних органів НЕ МАЮТЬ ПРАВА заарештувати або тримати під вартою без ВМОТИВОВАНОГО РІШЕННЯ суду.

Конституція України ЛИШЕ У ВИНЯТКОВИХ ВИПАДКАХ, КОЛИ ТРЕБА НАГАЛЬНО ЗАПОБІГТИ ЗЛОЧИНОВІ АБО ЙОГО ПЕРЕПИНИТИ, дозволяє затримання особи без попереднього рішення суду, якщо:

• Ви вчиняєте адміністративне правопорушення, щодо Вас вичерпано всі інші заходи впливу, але Ви не припиняєте своїх протиправних дій.

• Ви вчинили адміністративне правопорушення, і має бути складений протокол, а у Вас немає посвідчення особи і немає свідків, які могли б повідомити про Вас необхідні дані.


АДМІНІСТРАТИВНЕ ЗАТРИМАННЯ НЕ МОЖЕ ТРИВАТИ БІЛЬШЕ ТРЬОХ ГОДИН

Лише у виняткових випадках, пов'язаних з порушенням пограничного режиму або порядку обігу наркотичних засобів, Вас можуть затримати на строк ДО ТРЬОХ ДІБ.

У разі вчинення Вами дрібного хуліганства, злісної непокори правоохоронцю, образи правоохоронця та публічних закликів до невиконання його вимог, Вас можуть затримати ДО РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ.

В усіх інших випадках негайно після з'ясування особи і складення протоколу, але у будь-якому разі не пізніше ніж через три години, Вас має бути звільнено.

Уповноважені органи можуть затримати Вас БЕЗ ПОПЕРЕДНЬОГО РІШЕННЯ СУДУ у випадку обґрунтованої підозри, що Ви вчинили злочин, але тільки тоді, коли така підозра ґрунтується на таких обставинах:

• коли Вас застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

• коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть, що саме Ви вчинили злочин;

• коли на Вас або на Вашому одязі, при Вас або у Вашому житлі будуть виявлені явні сліди злочину.

Якщо таких обставин немає, але у правоохоронців є інші підстави для підозри, Вас можуть затримати без попереднього рішення суду лише якщо Ви:

• намагалися втекти, або

• не маєте постійного місця проживання, або

• коли не встановлено Вашу особу.

У будь-яких інших випадках Ваше затримання без попереднього рішення суду є НЕ законним.


При затриманні ЗА РІШЕННЯМ СУДУ або БЕЗ РІШЕННЯ СУДУ ПРАВООХОРОНЦІ ЗОБОВ'ЯЗАНІ:

• представитись,

• повідомити, яке саме правопорушення Ви вчинили, або у вчиненні якого злочину Ви підозрюєтесь,

• роз'яснити Ваші права і обов'язки, визначені законодавством.

ПАМ'ЯТАЙТЕ:

Під час затримання за підозрою у вчиненні кримінального злочину ВИ МАЄТЕ ПРАВО:

• НЕ СВІДЧИТИ проти себе чи своїх рідних (ст. 63 Конституції України);

• давати показання або у будь-який час відмовитися давати показання та відмовитися відповідати на запитання (напишіть письмову заяву);

• мати захисника і побачення з ним до першого допиту;

• надавати докази, заявляти клопотання і відводи;

• заявити про надання Вам паперу та ручки для написання клопотань, скарг
та інш, а також адреси та телефонів прокуратури, помічника Міністра МВС
із захисту прав людини, адвокатських контор, правозахисних громадських
організацій;

• оскаржувати дії правоохоронців особисто або за допомогою захисника (прокурору, помічнику Міністра МВС по захисту прав людини, суду) стільки разів, скільки триває порушення ваших прав;

• захисником, в т.ч. у кримінальній справі, має право бути не тільки адвокат, але і визначена Вами особа (родич - також);

• вимагати (шляхом усної, але краще - письмової заяви) перевірки судом законності затримання;

• особисто брати участь у судовому розгляді питання щодо взяття Вас під варту та заявляти протести, клопотання, наводити доводи і міркування.

• Ви маєте знати, що будь-які засоби обмеження Вашої свободи НЕ ЄДИНИЙ засіб припинення правопорушення, а тому Ви можете особисто клопотати про зміну запобіжного заходу з арешту на попередження або штраф.

Вам мають роз'яснити Ваші права і про це скласти протокол, та також протокол про Ваше затримання ЯК ОСОБИ, ПІДОЗРЮВАНОЇ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ, якщо Вас затримують з цих підстав - протокол має містити САМЕ ТАКИЙ ЗАПИС.

При посиланні правоохоронців на інші статті КУАПП (про фактичне вчинення будь-якого іншого адміністративного правопорушення) вимагайте надати Вам Кодекс України про адмінправопорушення, ознайомтесь зі змістом статті, а потім оскаржуйте (письмово) дії правоохоронців як неправомірні.

Відмова надати Вам на ознайомлення КУАПП з текстом зазначеної статті -пряме порушення Ваших прав!

Після затримання може бути здійснено Ваш особистий обшук і вилучення речей та
документів. Обшук може здійснюватись лише особою однієї з Вами статі.


ПАМ'ЯТАЙТЕ: ВИ НЕ ЗОБОВ'ЯЗАНІ ДОВОДИТИ СВОЮ НЕВИНУВАТІСТЬ.

Знайте!

Про Ваш арешт і місце перебування слідчий зобов'язаний повідомити дружину/чоловіка або іншого родича. Вимагайте, аби таке повідомлення було здійснено негайно у Вашій присутності!

Якщо Ви заявите, що бажаєте запросити захисника, посадові особи МРВ зобов'язані надати
Вам допомогу, аби Ви могли зв'язатися із захисником чи особами, які можуть його запросити.

Якщо Ви заявите, що бажаєте мати захисника, але за браком коштів або через інші поважні причини не в змозі цього зробити, посадові особи МРВ зобов'язані призначити
захисника БЕЗКОШТОВНО.

Вимагайте захисника одразу після Вашого затримання!

ПАМ'ЯТАЙТЕ: ВИ МАЄТЕ ПРАВО НА ЗАХИСНИКА З МОМЕНТУ ЗАТРИМАННЯ!

У разі затримання за підозрою у вчиненні злочину Вас мають якнайшвидше,
але у будь-якому випадку НЕ ПІЗНІШЕ НІЖ ЧЕРЕЗ 72 години, АБО ЗВІЛЬНИТИ, АБО ДОСТАВИТИ  ДО  СУДУ,  де  Ви  зможете  взяти  участь  у  розгляді  щодо подальшого Вашого тримання під вартою.

Нову, альтернативну версію походження міста група науковців презентувала колегам і громадськості у суботу 1 листопада на спеціально влаштованих слуханнях у Дніпропетровську.

Наукове обговорення версій походження міста організувала одна з міжнародних громадських організацій.

Донині указ Катерини ІІ про заснування міста Катеринослава від 1776 року вважався точкою відліку історії Дніпропетровська, однак сучасні дослідники переконані, що коріння міста сягає козацької доби – 1645 року. Це дата першої згадки про поселення Нові Кодаки на правому березі Дніпра (зараз це одна із промислових зон міста-мільйонника).

Історики стверджують, що знайшли архівні докази того, що Нові Кодаки були великим військовим і торговельним центром Придніпров’я, так само, як й інші козацькі поселення на території сучасного Дніпропетровська – Стара Самарь та Старий Кодак. Останні згодом занепали, а ось Новий Кодак перетворився на адміністративний і культурний центр, саме з нього, кажуть науковці, й велося керівництво будівництво імператрициного Катеринослава.

«На початку 20-го століття вже потроху доходили до цієї версії. Але згодом краєзнавчі дослідження вже не були популярні. До того ж вже склалась традиція, нема нічого важчого, ніж ламати міфи», – каже один із прибічників версії, краєзнавець Валентин Старостін.

А втім, з новою версією походження міста згоді далеко не всі дніпропетровські науковці. Вони пропонують їй ще кілька альтернатив, приміром, дехто схильний шукати витоки міста навіть у 11-му столітті, коли на території сучасного мікрорайону Ігрені існувало давнє поселення русичів.

«Спроби передатування є трохи пришвидшеними спробами позбавитись імперського минулого. Вони зрозумілі, але з наукової точки зору мають певні вади», – вважає історик, доцент Дніпропетровського національного університету Максим Кавун.

Наразі дніпропетровські історики закликали владу профінансувати розкопки на території давніх поселень в межах міста, аби покласти край дискусії про витоки Дніпропетровська.

Півтора місяці тому місто відзначило свій день народження, за офіційною «імперською», версією, – 232-й.

“Коли кажуть, що всі речі виникли з “Нічого”, зовсім не хочуть говорити про “нічого” у прямому розумінні, бо ніяке буття не може виникнути з небуття. Але під НеБуттям розуміють те, що не може бути висловлене ні за своєю причиною, ні за своєю Сутністю: Це, одним словом, Причина причин, це Її ми називаємо Первісним Небуттям, бо Воно всередині Всесвіту і з Нього ми не тільки сприймаємо матеріальні об’єкти, але також і Мудрість, на якій стоїть світ”.