Велика Україна і Мала Русь

Хоч як сумно, але інформаційні спецпроекти на кшталт «Всесвітня історія» чи «Малоросія» й досі благополучно перебувають не лише в умах пострадянських (за мислення) українських політиків, а й у шкільних підручниках незалежної України.

Однак поступово правдиві, документально підтверджені факти з тисячолітньої української історії складаються в яскраві картини національної величі українського етносу, який сформувався ще наприкінці ІV тис. до н. е.

Об’єктивні дані істориків, археологів, філософів, культурологів і релігієзнавців свідчать, що такі українські цивілізації, як Мезин (ХХ—ХІІ тис. до н. е.), Кам’яна Могила/Шу-Нун (ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Трипілля (VІ—ІІ тис. до н. е.), Скіфія/Арія/Оріяна (ІV тис. до н. е. — І тис. н. е.) — набагато старші за так звані «класичні» цивілізації Давнього Єгипту (ІІІ тис. до н. е.), Індії (ІІ тис. до н. е.), Греції (ІІ—І тис. до н. е.) чи Риму (І тис. до н. е. — І тис. н. е.).

Проте й донині в українських школах наших дітей переконують, що до Київської держави України-Русі (ІХ—ХІІ ст. н. е.) у нас нічого не було, а власне українці як народ з’явилися лише у ХІV столітті н. е., та й то відбрунькувалися від наших більш спритних у переробці історичних текстів північних сусідів...

У цьому зв’язку ми і намагатимемось з «неканонічної» точки зору розглянути деякі усталені історичні, політичні та релігійно-філософські міфи, дотичні до істинної багатотисячолітньої української історії.

У попередніх матеріалах (див. статтю «Христос і Нефертіті» від 15.10.2008 р.) ми вже вивели логічний ланцюжок становлення і розвитку українського етносу: теукри—скіфи—арії—українці.

А сьогодні спробуємо розібратися, як сталося, що тисячолітня Україна перетворилась спочатку на Київську Русь, а згодом і на Малоросію, відновивши, зрештою, свою прадавню назву — Україна.

Українська та Київська Русь

В Україні спостерігається унікальне географічно-топонімічне явище, якого практично немає ніде у світі. Ну де, скажіть, ви зустрінете у Франції село Француженка або в Німеччині село Німецьке.

В Україні ж ми разом маємо 38 населених пунктів, в яких у їх назві є корінь «укр». Серед них три міста — Українськ (Донеччина), Українка (Київщина) і Новоукраїнка (Кіровоградщина).

До цих міст додаються 35 сіл і селищ: 22 села, що називаються Українка, 12 — з назвою Українське й одне село Українець, які рясно розташувалися по всіх областях України.

Показово, що в Україні є й 26 сіл, які у своїй назві мають корінь «рус». Серед них виокремлюють два Русиліва, два Русіва, два Руських.

А далі (по одному) ціла шерега сіл з епітетом «руський»: Руська Гута, Руська Долина, Руська Мокра, Руський Мочар, Руське Поле, Руські Тишки і т. ін. Є й Руснів, Русовичі, Русивель, Русин і Русин Яр.

Така кількість населених пунктів, що мають у своїй назві корінь «рус», зовсім не випадковість. Якщо ми звернемося до «Правди роської» (до речі, не руської, а роської — за текстом!) Великого київського князя Ярослава Мудрого, то дізнаємось, що жителі Київської держави називалися русинами.

Більше того, ця середньовічна історична пам’ятка нам повідає, що поняття русин і слов’янин характеризують представників зовсім різних народів. Отже, за версією Ярослава Мудрого, середньовічні русини — це сучасні українці, а слов’яни — сучасні росіяни.

Для того, щоб переконатись у цьому, процитуємо «Правду роську» князя Ярослава (за Академічним списком): «Оубьет моуж моужа, то мьстить братоу брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братоучадоу, любо сетриноу сынови; аще не боуде кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще боудеть роусинъ, любо гридинъ, любо коупчина, любо ябетникъ, любо мечникъ, аще (в) изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 грименъ положити за нъ».

Як свідчив свого часу відомий знавець тієї епохи російський академік М. Тихомиров у своїй книжці «Пособие для изучения Русской правды» (Москва, 1953 р.): «Русин — житель Киевской Руси, так как новгородцы называли Русью именно Киевскую и прилежащие к ней земли... Словенин — означал новгородца».

Тож українці ніколи не були і не є слов’янами!

Тому й не варто дивуватися словам росіянки З. Рагозіної, яка ще 1903 року писала, що українці є нащадками скіфів. А ще процитуємо римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між Скіфами і Єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Процитуємо цього поважного римлянина і нагадаємо, що єгипетська цивілізація відноситься до ІІІ тисячоліття до н. е. А ми, виходить, старші від цих давніх єгиптян...

До речі, російська імперська історична наука (В. Татіщев, М. Ломоносов та ін.) активно посилалась на прадавній міф про наших предків, згідно з яким було два брати — Скіф і Словен. Старший брат Скіф залишився жити на батьківській землі (в Україні), а молодший брат Словен пішов на північ і... заснував Новгород (в Росії)...

Звідси й така різниця в мовах, культурі, звичках, ментальності...

Тому й не дивно, що в Російській Федерації зовсім немає міст і є лише чотири села, в назві яких фігурує епітет «руський»: Руський Акташ (Татарстан), Руський Камешкир (Пензенщина), Русько-Висоцьке (Ленінградщина) та Руський (Приморський край).

Отже, можна порівняти: 26 руських сіл в Україні й 4 руських села в Росії. Відчуваєте різницю? Насправді все дуже просто. Згадаймо, що в середні віки те, що нині називається Росією, мало назву Московія, Московське князівство.

Сама Москва, як загальновідомо, була заснована київським князем Юрієм Долгоруким (який похований у Києві). Але згодом московська колонія і київська метрополія помінялися місцями (приблизно так, як згодом Англія і США).

Нова московська метрополія, так би мовити, в адміністративному порядку привласнила назву Русь, перейменувавши Україну в Малоросію і запровадивши міф про Україну як «окраину» новоствореної Російської імперії.

«Окраина» чи «Околітія»?

Переконливі факти з прадавньої української історії не дають нам жодних підстав погодитися з походженням назви України як «Окраины», оскільки:

1) льодовики (які розтанули на півночі Європи лише 8—10 тисяч років тому) ніколи не переривали життя в Україні, і вона протягом щонайменше 20 тисяч останніх років свого існування була центром глобальної за своїми культурно-історичними наслідками цивілізації;

2) найстаріший храм планети Шу-Нун/Кам’яна Могила розміщується в Україні, а храми завжди будували в центрі обслуговуваної ними території, оскільки вони були місцем суспільно-адміністративного управління, здійснення релігійних культів, осередками ремесла, освіти та науки;

3) доведено, що наші пращури трипільці/арії протягом VІ—ІІ тисячоліть до н. е. активно розселялись у світі і, прийшовши в інші краї, не могли (чисто психологічно) називати свою прабатьківщину «окраиною» (та ще й мовою, котра виникла лише в ХІV—XV ст.);

4) слово «окраина» — російського походження; в українській мові немає такого слова, проте є — «околиця», і якби мешканці України прагнули підкреслити саме географічно-прикордонний характер своєї держави, вона носила б назву «Околітія»...

Продовжуючи етимологічно-лінгвістичний аналіз назви «Україна», варто звернути увагу на корінь «країна» (страна — російською, state — англійською).

На Балканах (неподалік від населених пунктів Кий і Києво) й досі існує адміністративно-територіальна одиниця — Сербська Країна. А в одній із книжок ХІХ століття згадується місто «Биаград — столичный град тоя украины». Як можна здогадатися, мова йде про нинішній Белград.

У середні віки в Європі, як свідчить Френсіс Дворнік, були відомі такі князівства, як Словенська Крайна і Войнова Крайна, що входили до складу Священної римської імперії.

Отже, слово «країна» з давніх-давен є доволі поширеним в Європі.

Історичні дослідження свідчать, що слово «україна» (оукраїна) активно використовувалося в географічній топоніміці Середньовіччя поряд з такими поняттями, як князівство, край, землі.

Наприклад у книжці «Слово Христолюбця» зазначалось: «Ноне по оукраинам молятся ему проклятому богу Перуну».

А в «Повісті про два посольства», котра описує часи царювання московського царя Іоанна Васильовича, використовується вельми показова фраза: «В наши украины и на наши городы войною учнутъ ходити».

Як свідчать історичні джерела ХV—ХІХ століть, на півночі сучасної Російської Федерації, зокрема, була Терська Україна — на півдні Кольського півострова, а на південь від Карелії — Каянська Україна.

Псковський 1-й літопис від 1481 року згадує Україну за Окою, Тульську Україну, а «Сказання про Мамаєве побоїще» та Псковський 2-й літопис (1481 р.) згадує Псковську Україну.

Але й це не все! «Розпис міст» Російської імперії від 1652 року дає такий перелік 37 українських міст: Тула, Калуга, Кашира, Коломна, Переяслав, Рязанський Ярославець і т. ін.!

Тут також читаємо: «Калуга и др. украинские города», «В Туле и иных украинных городах», «Украйных Севских городов», «Украйных Польских городов», «Малороссийских городов жители приезжают в Московское государство и в украинные городы».

Отже, ми можемо переконатися, що слово «україна» означало, навіть за московськими мірками, зовсім не околицю їхнього князівства. Якщо, наприклад, україни в Карелії і на Кольському півострові ще можуть потрапити під визначення околиці, то підмосковні міста Тула, Калуга, Коломна розташовані в самому серці Московської держави.

Тож напрошується й певний висновок щодо «неточності» та «неупередженості» перекладу та тлумачення російськими імперськими істориками загальноприйнятого у світі поняття україна, як країна, край, держава, земля.

А, дійшовши такого висновку, сьогодні ми вже можемо зрозуміти, для чого все це робилося: «Немає історичної пам’яті, немає й такого народу — українці. Є, звісно, лише якісь там «малоросы с окраины», котрі відбрунькувалися від великоруської народності, а нині стали «антирусскими» (такий ось абсурд!).

Наостанок порівняємо, скільки українських міст було свого часу на території Росії (понад 40) і скільки власне «топологічно руських» населених пунктів є в Росії сучасній (лише 4).

Згадаймо також про московські маніпуляції назвами «Русь» та «Малоросія», а також про кількість «топологічно руських» населених пунктів, розташованих у сучасній Україні (26), і тоді ми зрозуміємо, наскільки важливим для становлення національної самосвідомості є вивчення власної історії, мови та культури!

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, проректор Університету «Україна», голова правління Всеукраїнської асоціації політичних наук.

Фото Дмитра СМОЛЕНКА (Укрінформ) та з архіву автора.

"Голос України"