Про співтовариство

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Важливі замітки

Вид:
короткий
повний

Бандерівці

Листівка УПА

  • 06.03.19, 12:35
Заклик до молоді не приймати участі в організованих більшовицьких розвагах, танцях і пиятиках


Ведмідь на службі в УПА

  • 04.03.19, 12:38


На початку літа 1945 року загін НКВС рейдував у верхів’ях Чорного Черемоша, вишукуючи бункери і криївки. У лісі «совіти» натрапили на ведмедицю з малям. Коротка кулеметна черга — і солдати вже смакували ведмежатиною, нашвидкуруч спеченою на вогні. Гуцули, до речі, ведмежого м’яса не їдять через одвічне табу. Перелякане ведмежа втекло. Його ніхто й не переслідував, бо м’яса на ньому немає.



Через кілька днів голодне і знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало матір, знайшла у лісі повстанська боївка «Хмари». Знаючи, що одиноке звірятко загине, повстанці взяли його до себе. На постої «Сибіряк» (кулеметник Василь Білінчук) спробував нагодувати ведмежа пляшкою молока, і це йому вдалося. «Ну що, брате, — пожартував командир Дмитро Білінчук, — маємо поповнення, проводь вишкіл!». Попри важкі умови підпілля, повстанці вирішили не залишати ведмежа на вірну смерть.



Харчові отримали суворе розпорядження — щоденно постачати боївку свіжим молоком. Ведмедик оклигав і прив’язався до партизанів. Ходив за ними, як песик, супроводжуючи боївку в непростих переходах. За звичайного життя ведмеді, в основному, харчуються рослинною їжею. Але повстанський їв те, що й партизани: хліб, кулешу, солодке і кисле молоко.



Несуть колоди (на дрова чи для укріплення криївки?). 
Зліва Василь Білінчук-“Сибіряк”, справа – невідомий.

Та через півроку прийшла зима. І ведмежа почало впадати у сплячку. Аби не залишати друга, Василь Білінчук ніс його на собі під час переходів. Із цього періоду збереглося дев’ять унікальних світлин, на яких серед бійців УПА значиться і вже доволі великий ведмідь. 



Василь Білінчук-“Сибіряк” (праворуч)
На щастя, кремезний «Сибіряк» (псевдо отримав через втечі із заслання в Сибіру) мав справді сибірське здоров’я, носив не тільки молодого ведмедя, а ще й кулемет Дегтярьова.



До речі, Василь Білінчук, який виходив ведмежа, загинув у 1952 році, важко пораненим прикриваючи відхід боївки. Йому було всього 26. Того ж року в нього народився син — нині відомий український письменник Василь Портяк, автор сценаріїв до фільмів «Залізна сотня» та «Нескорений».



Джерело: стаття "Повстанський ведмідь "Сибіряка"" з сайту На скрижалях (посилання чомусь блокується)

  

Вірні у житті, вірні у смерті

  • 02.03.19, 12:13
http://www.uamodna.com/articles/olena-teliha-poet-patriot-model/

Про українську поетесу Олену Телігу (Шовгенову) ми знаємо дуже мало. Довгий час ім’я її було поховано разом з тілом в братській могилі, заховано під радянськими заборонами й ідеологічними контролями, несправедливо стерто з пам’яті народу. Лише сьогодні з темряви виринають окремі факти її життя, віднаходяться загублені вірші, повертається заслужена шана. А між тим, що можна сказати про неї, як про людину? Мабуть, пригадається найперше те, що палка патріотка й захисниця держави, величезний поетичний талант, вона спізнала найважливіше – любов до народу і любов до людини.

Їй пощастило. На її короткому, але яскравому шляху зустрілось кохання – справжнє, непритворне, глибоке. Молода чорноволоса дівчина з інтелігентної сім’ї приваблювала до себе людей і зеленооким іскристим поглядом, і невтомною вдачею. Теліга мала дивовижну здатність заворожувати всіх лише самим фактом своєї появи. Перед війною один емігрантський журнал у Польщі подав на неї шаржик з підписом: «А за мною молодою ходять хлопці чередою!». Вона сердилась – не за «череду хлопців», а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, а вона ж носила його як справжня варшав’янка! Отакими-то смарагдовими чарами й був зачарований і високий юнак з Кубані, що майстерно грав на бандурі, Михайло Теліга – майбутній чоловік поетеси. Познайомилися вони на концерті в Студентському домі в Празі в грудні 1924 року. Та Олена ще говорила російською мовою, і, мабуть, так би і продовжувала, якби студенти Подєбрадської господарчої академії, в якій викладав її батько, не взялися вивчити дівчину на українку. «Найзаповзятіше взявся за це кубанець, бандурист Михайло Теліга», – свідчила потім Наталя Лівицька-Холодна.

Зустріч з Михайлом Телігою змінила життя Олени назавжди. Це був саме він, хто зробив її такою, якою увійшла вона в історію, – непримиренною патріоткою, талановитим поетом. 1 серпня 1926 р. пара стала на рушник. Вінчання відбулося в євангельській церкві за православним обрядом, а на весіллі молода з молодим танцювали козачок. «Оцей спільний «Козачок» молодої, стрункої пари був видовищем, що його так легко не можна забути!», – писала подруга Олени Зоя Плітас. Так, як танцювали вони в танці, йшло подружжя по всьому житті.

1929 року Михайло закінчив Українську господарську академію, здобувши фах інженера-лісівника. Восени того ж року подружжя виїхало до Варшави. Польща зустріла Телігів непривітно. Роботу знайти було важко. Почалось емігрантське життя «бездомних волоцюг» із щоденним пошуком роботи... Їм вестиметься нелегко. Михайло зароблятиме після працею інженера-землевпорядника у Желязній-Жондові. Коли в дружини не було можливості вчителювати, співала під акомпанемент чоловікової бандури в ресторанах і кабаре. Олені доводилося пробувати себе й у ролі манекенниці, аби отримати якийсь гріш. Звертаючись до чоловіка, вона зазиратиме в прийдешнє: “Не цвітуть на вікні герані – сонний символ спокійних буднів. Ми весь час стоїмо на грані невідомих шляхів майбутніх”.

У 1939 році в Кракові цей шлях перетнувся із давнім знайомим Олегом Кандибою-Ольжичем – відомим поетом та вченим, громадським і політичним діячем, одним з керівників національного руху. Розмова з ним стала визначальною у подальшій долі подружжя, бо саме відтоді Олена й Михайло взялися до активної роботи в ОУН. Писали тексти і розповсюджували листівки, складали відозви, летючки.

Але хоч і було життя їх бурхливим у Кракові, Олену все сильніше тягнуло до міста своєї юності – в Київ. У липні 1941 року у складі однієї з похідних груп Олена разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова, а вже 22 жовтня прибула до Києва. Так здійснилась її мрія. Лише в листопаді 1941 року Михайло слідом за дружиною прибув до окупованого німцями Києва. Подружжя відразу кинулось налагоджувати громадське і політичне життя у місті. Олену обрали членом Української національної ради, вона очолила Спілку українських письменників. У всьому її підтримувала її незмінна опора і захист – чоловік Михайло.

Та не вдалося йому захистити Олену востаннє. У грудні 1941 року німці заарештували членів редакції «Українського слова». Спілка письменників ще працювала. Олену попереджали про можливий арешт, однак вона категорично відмовилася виїжджати з Києва. «Я з Києва вдруге не поїду, бо це буде зрада самої себе», – пояснювала Олена. Засідку німці влаштували ще з ночі. У приміщення можна було зайти, але покинути його не дозволялося. Фатального 9 лютого 1942 року Олена Теліга зайшла як завжди до Спілки письменників. Через годину туди ж прийшов і Михайло Теліга, знаючи, що його теж заарештують. Коли німці побачили, що всі зібралися, о 15 годині вийшли із засідки і наказали: «Хто не член Спілки, може покинути приміщення». Михайло не вийшов, але вислизнув один із письменників. Усіх заарештованих відвезли до гестапівських казематів на вулицю Короленка, 33, де потім розмістився КДБ (нині СБУ). Допитували Олену і Михайла Телігів, І. Ірлявського, О. Чемеринського, І. Рогача й багатьох інших.

Вони були вірні одне одному в житті, вони залишилися вірним й у смерті. 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру Олену і Михайла Телігів разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти. Немає сьогодні їх могили, зате залишилася пам’ять про них, їх життя і боротьбу. Їх подвиг, літературний і патріотичний, закарбовано в книгах, розвідках, дослідженнях. Щороку влаштовуються українцями по всьому світу вечори пам’яті поетеси, встановлюються пам’ятники на її честь. У студентському парку нашого КПІ, в якому пройшла юність Олени, буде встановлено пам’ятник на її честь – на честь людини, яка вміла, жити, творити й кохати.

Feb 19, 2008 || Автор: Марина Калачова

https://kpi.ua/805-10

Дві агресії і ще одна. Як Москва “гібридно” воювала з Україною

  • 27.02.19, 12:37

Сучасну російсько-українську війну на Донбасі називають гібридною. Можна почути навіть такий аргумент: під час агресії Росія застосувала не відомі раніше способи та методи, до яких українська держава та суспільство не були готові, пише Володимир Бірчак – історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”.

Це твердження справедливе лише наполовину. Україна дійсно не була готова, що сусід, який за міжнародними угодами зобов’язався визнавати нашу територіальну цілісність, раптом перетвориться на агресора. Однак застосовані Москвою “гібридні” методи агресії не нові.

“Історична правда” публікує цей, дещо скорочений та перероблений матеріал з люб’язного дозволу авторів та видання “Збруч”.

У ХХ столітті їх використовували у війнах проти інших держав більшовицька Росія, а потім і СРСР. Дві своїх перших агресії більшовики здійснили саме проти України. І вже потім, випробувавши “гібридні елементи” на нашій території та переконавшись у їхній дієвості, використали їх проти інших країн.

Тож пострадянська “демократична” Росія насправді не вигадала майже нічого нового, хіба що трохи пристосувала до нових реалій методи попередників.

І якби деякі військові та політичні керівники Української Народної Республіки, котрі майже сто років тому так само воювали проти Москви, опинилися навесні 2014 року у Криму та на охопленому війною Донбасі, то побачене майже напевно викликало б у них стійке відчуття дежавю.

Та про все по порядку.

“…Російській республіці довелося допомогти радянізації України військовою силою”: перша війна радянської Росії проти України

Більшовики прийшли до влади у Росії внаслідок Жовтневого перевороту 1917 року. Одним з перших рішень їхнього уряду – Ради народних комісарів – стала “Декларація прав народів Росії”, у якій проголошувалося “право народів Росії на вільне самовизначення аж до відділення і утворення самостійної держави”.

Центральна Рада засудила більшовицький переворот та не визнала Раднарком. Натомість 20 листопада 1917 року прийняла ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки у межах населених українцями колишніх губерній Російської імперії.

Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради. У центрі зліва направо стоять: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський

Формально в Універсалі про незалежність не йшлося: лише зазначалося про необхідність перетворення Росії на федерацію “рівних і вільних народів”, серед яких мала бути й Україна.

Але водночас Центральна Рада проголошувала себе та утворений нею уряд – Генеральний секретаріат – єдиною легітимною владою на всій території УНР до скликання Установчих зборів.

Із існуванням формально самостійної від Росії України, нехай навіть у формі “квазідержави”, радянський уряд погодитися не міг.

Спроба захопити владу у Києві силами місцевих більшовицьких осередків зазнала невдачі – вірні Центральній Раді війська придушили заколот. Тому вже на початку грудня Раднарком надіслав українському урядові ультиматум.

Його зміст уповні відображав усю різницю між деклараціями та реальним ставленням більшовиків до “самовизначення” та суверенітету України.

З одного боку радянське керівництво стверджувало, що начебто визнає “Народну Українську Республіку, її право зовсім відділитися від Росії або вступити у договір з Російською Республікою про федеративні чи подібні взаємні відносини між ними”.

З іншого – у категоричній формі вимагало від української влади припинити роззброєння радянських та червоногвардійських частин на території України, а натомість сприяти більшовикам у придушенні повстання на Дону. Ультиматум закінчувався погрозою:

“у випадку не отримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада народних комісарів вважатиме [Центральну] Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та на Україні”.

Одночасно більшовики спробували змінити керівництво Центральної Ради на скликаному у Києві Всеукраїнському з’їзді рад. Однак їхні спроби призвели до  протилежного результату.

Ультиматум українська влада відкинула, наголосивши, що Раднарком не має права втручатися у внутрішні справи України. А З’їзд рад абсолютною більшістю голосів підтримав Центральну Раду та засудив Жовтневий переворот.

Більшовики зазнали невдачі, однак не збиралися здаватися. Примусити Україну “самовизначитись” правильним чином було вирішено за допомогою військової сили.

На жаль, при спробі викласти всю статтю сайт видає "Поле "Текст замітки" задовге", тому надаю посилання. Не можу не поділитись таким. Це варто прочитати

https://artefact.org.ua/history/dvi-agresiyi-i-shhe-odna-yak-moskva-gibrydno-voyuvala-z-ukrayinoyu.html

О войне

  • 25.02.19, 11:31
Статья еще за 2016, но вопрос актуален. Попрошу без "А посмотрите, что Америка с индейцами делала!" или подобного

"Чем отличаются действия сирийских бородатых уродцев от действий российских бородатых уродцев в Украине?" – блогер

Ведущий сетевого дневника не может понять, почему действиями боевиков в Сирии возмущены те россияне, которые вполне позитивно воспринимали подобные зверства русских фашистов на Донбассе. 

Русскоязычный блогер m-arch, проживающий в израильской Хайфе, опубликовал очень похожие по характеру снимки из Сирии и Луганской области Украины. На первом сирийский боевик позируют на фоне обезображенного тела российского военного, на другом – российский боевик Мильчаков из Санкт-Петербурга фотографируется на фоне мертвого тела украинского солдата. 

Затем блогер демонстрирует и другие снимки зверств российских боевиков, воевавших на Донбассе в вооруженных формированиях "Бэтмен" и "Русич" на стороне "ЛНР" против украинских силовиков. Далее автор выкладывает снимки и видео, где боевика Мильчакова приглашают на ТВ как "героя", как наместник Путина в Крыму Аксенов жмет ему руку, и как тот же Мильчаков обучает в России детей навыкам военного дела. 

"В Сирии сбили российский вертолет. Все СМИ мира обошли кошмарные кадры с места событий. Бородатые уродцы радостно таскают обгорелые трупы летчиков по песку, скачут на них, фотографируются с ними. У нормального человека ничего кроме отвращения и возмущения это вызвать не может. Но реакция некоторых людей вызывает вопросы", - пишет блогер. 


Фільм "Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені" (1995)

  • 23.02.19, 14:00
Фільм охоплює період від 1947 року, коли рейдові загони УПА з боями проривались за кордон, і до осені 1959-го, коли у Мюнхені від руки агента КДБ Богдана Сташинського загинув Степан Бандера. Вигнанці й біженці навіть у важких умовах еміграційного життя об'єднувалися, вели просвітницьку, релігійну, громадську й політичну роботу. (Wikipedia)


Українські жертви Бабиного яру

  • 21.02.19, 18:25
21 лютого 1942 р. гітлерівцями в Києві у Бабиному Яру було розстріляно близько 40 українських націоналістів. 
Серед жертв цього дня були поетеса Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга. Головний редактор газети «Українське Слово» Іван Рогач, літератор Кость Гупало та інші.
Перші розстріли учасників підпілля ОУН у Києві розпочалися вже в грудні 1941 року біля Бабиного Яру і тривали до самого кінця окупації міста.
За офіційними даними в 1941–1943 рр. в Бабиному Яру гітлерівців розстріляли 621 оунівця.



(с) ФБ Пам'ять Нації 

Виставка в Києві до 90-ліття створення ОУН

  • 19.02.19, 12:00
4 лютого в Києві відкрилась виставка "Зродились ми великої години" до річниці створення ОУН, а 23 лютого буде ще й екскурсія цією виставкою, з 13:00 до 14:00

Вхід за ціною музейного квитка, 50 грн, для пільговиків 30, на екскурсію ще +20

Національний Музей Історії України, вул. Володимирська 2

Триватиме щонайменше місяць

"На виставці висвітлюються передумови та обставини створення ОУН, перші роки її діяльності.

 Представлені оригінальні документи і речі 1920-1940- років, пов’язані з історією ОУН і її провідними діячами. Серед них у першу чергу організаційні документи, світлини, періодичні видання, особисті речі. Також представлено комплекси особового походження – голови Проводу Українських націоналістів полковника Євгена Коновальця, сотника Юліана Головінського, полковника Андрія Мельника, Дмитра Андрієвського, О. Ольжича (Олега Кандиби) та інших.

Історія символіки ОУН подана у конкурсних проектах 1932 року, ілюстраціях його використання. У такому обсязі матеріальна історія ОУН ніколи не була зібрана в межах однієї експозиції, більшість предметів є унікальними і демонструються вперше. Запрошуємо на відкриття виставки."

Виставка: https://nmiu.com.ua/anonsy-museum/1099-4-liutoho-vidkryietsia-vystavka-do-90-littia-stvorennia-oun-zrodylys-my-velykoi-hodyny


Екскурсія: https://www.facebook.com/events/386084538874428


"Тюрма на Лонцького" після відходу радянської армії. (18+)

  • 18.02.19, 13:06
Кадри з німецького кіножурналу Wochenschau , що засвідчують стан "Тюрми на Лонцького" після відходу радянської армії зі Львова.


Фільм «Служба безпеки ОУН. Зачинені двері»

  • 16.02.19, 13:52
«Служба безпеки ОУН. Зачинені двері» режисера Віталія Загоруйка — перша документальна стрічка про один із найбільш професійних та засекречених підрозділів Організації українських націоналістів. СБ залишила про себе мало інформації, зате багато чуток та пліток, стараннями простих людей та ворогів перетворених на жахливі та таємничі історії. Багато документів, які свідчили про її діяльність, зникли в спецархівах, інші були знищені співробітниками СБ в останні хвилини свого життя. Ще донедавна дисертації на цю тему були засекречені. Проте інтерес до неї безсумнівний.