О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Важные заметки

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

Такой антифашизм...

  • 18.11.20, 09:40
Известный донецкий бар «Ганджубас» решил провести концерт хитов украинского рока. Без политики, просто песни на украинском языке.
Боевики пригрозили закрыть бар или сжечь его вместе с посетителями. В итоге концерт отменили.
Такой антифашизм...

Из ФБ Дениса Казанского


Крим - це Україна

  • 10.11.20, 09:15

«Крим це Україна»: новий архівний проєкт проти історичних міфів про півострів

22 червня 2020

Минулого тижня в Києві презентували інтернет-проєкт «Крим це Україна». Це онлайн-банк архівних, музейних, науково-публіцистичних, просвітницьких та інформаційно-аналітичних матеріалів, які, на думку авторів, підтверджують тісний зв'язок Криму з материковою частиною України. Про цей проєкт і про боротьбу з міфами про Крим – йшлося в ефірі Радіо Крим.Реалії.

Голова громадської організації «Євромайдан-Крим» та один із засновників сайту «Крим це Україна» Сергій Мокренюк розповів Крим.Реалії, як виникла ідея такого проєкту.

За час роботи в Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій на посаді начальника управління я постійно зіштовхувався з однією й тією ж проблемою: фактично не було органу, який реалізовував би політику держави щодо анексованого Криму не формував би її, як наше відомство, а саме виконував би конкретні завдання. По-друге, доводилося витрачати дуже багато часу на те, щоб пояснювати, що таке Крим, як відбувалася окупація і чому це така ж територія України, як і будь-яка інша область. Тобто людям не вистачало конкретних знань не було місця, де вони могли б знайти об'єктивну інформацію. Так і виникла ідея цього проєкту, і я звернувся до заступника Херсонської облдержадміністрації Андрія Богдановича з пропозицією про співпрацю. Він погодився.

Сергій Мокренюк
Сергій Мокренюк

Сергій Мокренюк зазначає, що ініціатори проєкту спершу завантажували різні архівні документи на сайт, не замислюючись про їхню логіку та структуру.

Словом, усе це було спонтанним. Там не просто сухі історичні факти різні події описані різними способами. Але ми стежимо за тим, щоб все це було документальним, науково обґрунтованим, щоб не було фантазій тільки факти. Найважливіше, що в цій базі є цікава інформація для жителя будь-якого регіону України. Спочатку ми робили ставку на те, що це буде цікаво перш за все регіональним ЗМІ, але зараз ми бачимо, що поле потрібно розширювати. Є великий запит із боку кримчан, наприклад, на відновлення генеалогії. Тому на нашому сайті обов'язково відкриється розділ, присвячений і цьому питанню, з можливістю пошуку. Сподіваємося, що наші матеріали стануть у пригоді і радіо-, і телепроєктам для створення контенту про Крим. При цьому на проєкт не витрачено жодної копійки з державного бюджету.

Голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов пояснює, як відбувався пошук документів для проєкту «Крим це Україна».

– Ми попросили державні архіви в кожній області провести тематичну вибірку документів, які можна було б використовувати для наповнення цього сайту. Таким чином знайшлося безліч свідчень, які ілюструють тісні зв'язки материкової частини України з Кримом упродовж століть. Ми намагалися об'єднувати різні документи з різних архівів за тематикою. Наприклад, є документи про те, як українці допомагали кримчанам боротися з наслідками землетрусу 1927 року, як збирали гроші на потреби півострова. Тобто ми намагаємося на противагу імперській, загальнорадянській показати українську історію Криму, кримськотатарську історію, історію інших корінних народів півострова. Я вважаю, що ніколи не пізно розвінчувати міфи, і цей проєкт саме спрямований на те, щоб змінити стару парадигму, яка була притаманна й українській державі.

Анатолій Хромов нарікає на те, що всі українські архіви в Криму фактично викрадені Росією при захопленні півострова у 2014 році. Однак при цьому Державна архівна служба України через Міжнародну раду архівів закріпила за собою архівні фонди Криму та Севастополя з позначенням, що вони перебувають в окупації. За словами Анатолія Хромова, його відомство розглядає можливість подати міжнародні позови для повернення українських документів з анексованого півострова.

Коментуючи значення проєкту «Крим це Україна», кримський історик, кандидатка політичних наук Гульнара Бекірова нарікає на необізнаність українців у важливих аспектах історії Криму.

Історія Криму одна з найбагатостраждальніших сфер. Упродовж багатьох років я як історик доводжу аксіоми те, що зрозуміле професіоналу. Але в суспільній свідомості залишається багато міфів і стереотипів, які відтворюються в історичній пам'яті. Між тим, що написане в українських наукових монографіях, і тим, що є у свідомості сучасних українців про Крим і кримських татар – колосальний розрив, прірва розміром із простір між Юпітером і Марсом. Особливо часто я зіштовхувалась із фантасмагоричним сприйманням кримських татар. Незважаючи на те, що вони втратили свою державність, їх витискали з півострова, Крим довгі роки залишався саме кримськотатарським і вже потім вони перетворилися на меншість на своїй історичній батьківщині.

Гульнара Бекірова
Гульнара Бекірова

Гульнара Бекірова називає два головних, з її точки зору, міфи щодо росіян і кримських татар на півострові.

Один з основних міф про «російський Крим», нібито росіяни ледь не з часів палеоліту володіли півостровом. Навіть професійні історики іноді забувають про те, що з 1441-го до 1783 року Крим мав кримськотатарську державність, а російська державність тут удвічі коротша. Інший безглуздий міф, який культивується, незважаючи на всі зусилля істориків це те, що кримські татари під час Другої світової нібито були колаборантами та дезертирами. При цьому зазвичай украй вибірково цитують один із документів наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії, який готував депортацію 1944 року. Після неї потрібно було терміново створити міф про те, ніби кримських татар ніколи й не було на півострові. Так з'явився міф про «споконвічну ворожнечу» між кримськими татарами та слов'янами. На жаль, історіографія Криму надзвичайно мотивована політичними аспектами.

За словами Гульнари Бекірової, при дослідженні у 2010 році подібні спотворені уявлення про кримських татар опинилися у понад половині сучасних українських підручників, серед них і рекомендованих Міністерством освіти та науки.

Українська журналістка, редакторка Антології сучасної кримської міфології Ольга Духнич розмірковує, чому Росія, на її думку, зацікавлена в створенні та зміцненні міфів про Крим серед українців.

Російська держава намагається керувати спільнотами за принципом «розділяй і володарюй», підтримуючи будь-які конфлікти всередині них. Для цього важливо, щоб між людьми цієї спільноти було не дуже багато довіри, щоб можна було в будь-який момент використовувати це у своїх інтересах. Щодо Криму, будь-які міфи це наслідок нестачі об'єктивної інформації про події. А оскільки такої інформації про півострів у нас немає вже понад шість років, то цю порожнечу якраз заповнюють міфи або наші уявлення про те, що там відбувається. Крим і раніше був досить ізольованим регіоном для України, хоча українці приїжджали туди відпочивати. Зараз у нас циркулюють як старі міфи, наприклад, про кримських татар, так і нові про те, що в Криму нібито не вистачає питної води, хоча насправді її недостатньо для російських військових баз.

Ольга Духнич
Ольга Духнич

Ольга Духнич також вважає одним із таких міфів уявлення про утиск російськомовного населення в Криму, які в підсумку сприяли російській анексії півострова у 2014 році. Все це, за оцінками експертів, робить проєкт «Крим це Україна» особливо важливим і своєчасним.

www.radiosvoboda.org/a/krym-tse-ukraina-novyi-arkhivnyi-proiekt-proty-istorychnykh-mifiv/30684135.html

Війна і міф 5. Сталін не узгоджував військові дії із Гітлером

  • 01.11.20, 07:51

Якби ми не вийшли назустріч німцям у 1939 році, вони б зайняли всю Польщу до її кордону. Тому ми з ними домовились. Вони були змушені погодитися.

В’ячеслав Молотов про поділ Польщі в 1939 році («Сто сорок бесед с Молотовым: Из дневника Ф. Чуева»)

Суть міфу

Сталін самостійно прийняв рішення ввести війська на територію Західної України та Західної Білорусі 17 вересня 1939 року. Таким чином він не дав окупувати ці території Німеччині.

Факти стисло

У війні проти Польщі СРСР і Німеччина діяли як союзники: координували авіанальоти, спільно роззброювали польські частини, поступалися один одному захопленими територіями і навіть провели спільний військовий парад.

Факти докладніше

Німецький план агресивної війни проти Польщі виходив із припущення про нейтралітет або сприяння з боку Москви. В іншому разі німецький генштаб не був впевнений в успіху.

План нападу «Вайс» почали розробляти у квітні 1939 року. План не передбачав окупації Вермахтом українських та білоруських регіонів Польщі. Згідно з німецьким баченням, ці території мав окупувати СРСР. Як запасний варіант автори плану розглядали розгортання повстань українських та білоруських націоналістів.

Бійці Червоної армії переходять через радянсько-польський кордон. 17 вересня 1939 р.

Утім, насамперед Гітлер був зацікавлений у залученні Сталіна до поділу Польщі. Протягом весни — літа 1939 року німці докладали значних зусиль для порозуміння з СРСР.

Після того, як Вермахт почав бойові дії проти Польщі, МЗС Німеччини кілька разів наполягало на вступі у війну СРСР.

Німці посилались на необхідність окупації Сталіним територій, які вважалися радянською сферою впливу, згідно з таємним протоколом до пакту Молотова — Ріббентропа. Але Москва зволікала, побоюючись наразитися на оголошення війни з боку західних демократій.

З перших днів Другої світової війни СРСР підтримував агресора. Наприклад, 1 вересня СРСР надав у розпорядження Німеччини радіостанцію в Мінську, яка виконувала роль радіомаяка для наведення бомбардувальників люфтваффе на польські міста. Врешті 17 вересня Сталін повідомив німецького посла, що Червона армія розпочинає окупацію Польщі. Того ж дня радянські війська зайняли Тернопіль та Рівне, наступного — Коломию, Станіславів (тепер — Івано-Франківськ) та Луцьк.

Німецький генерал Ґудеріан і радянський комбриг Кривошеїн оглядають війська під час передачі м. Брест-Литовська Червоній армії

Коли радянські солдати перетнули західний кордон, Польща ще чинила опір Вермахту. На той момент ще не здалася Варшава. Західна Україна і Білорусь були тиловими районами польської оборони. Польське командування розраховувало перегрупувати війська й утримувати стратегічні рубежі в Карпатах. 17 вересня Червона армія позбавила Польщу останнього шансу відбитися від Німеччини.

Уже на другий день після початку польського походу Червоної армії з’явилося німецько-радянське комюніке. У ньому зазначалося, що дії радянських і німецьких військ у Польщі «не мають якоїсь мети, яка б ішла врозріз інтересам Німеччини і Радянського Союзу й суперечила духу й букві пакту про ненапад».

У черговому комюніке 22 вересня вже встановлювалася демаркаційна лінія між обома державами. А 28 вересня 1939 року СРСР та Німеччина підписали Договір про дружбу і кордон. Отже, обидва агресори публічно заявляли, що у ставленні до Польщі між ними немає суперечностей.

Радянський танковий екіпаж роззброює польських офіцерів. Ілюстрація з газети «Вільна Україна», 4 жовтня 1939 р.

Маневри військ Німеччини та СРСР у Польщі узгоджувалися.

Після одержання повідомлення про перетин кордону Червоною армією німецьке командування віддало наказ військам зупинитися на лінії Сколе — Львів — Володимир-Волинський — Брест — Білосток.

20 вересня Гітлер наказав військам припинити бойові дії з поляками і відступати на захід за визначену в серпні 1939 року демаркаційну лінію. Вермахт відступав і передавав завойовані території Червоній армії.

Наприкінці вересня сторони домовилися про зміну проходження демаркаційної лінії. Тепер уже радянські війська відводили за неї на схід. Це були досить складні маневри.

Наприклад, облогу Львова і Бреста розпочали німці, але пізніше відступили, і справу завершувала вже Червона армія.

22 вересня 1939 року під час передачі радянській стороні Бреста було проведено спільний військовий парад. У церемонії взяли участь підрозділи моторизованого корпусу Вермахту під командуванням Гайнца Ґудеріана та окремої танкової бригади Червоної армії на чолі з Семеном Кривошеїним.

«Рандеву». Карикатура з британської газети «Evening Standard»: Сталін і Гітлер обмінюються «люб’язностями» над трупом Польщі, 20 вересня 1939 р.

Траплялися також випадки взаємодії німецьких і радянських військ у боях проти Війська Польського. 21 вересня командувач Українського фронту Семен Тимошенко надіслав директиву військам:

«У випадку звернення німецьких представників до командування наших частин про надання допомоги для знищення польських частин або банд — командирам виділяти необхідні сили, забезпечувати спільну ліквідацію ворожих сил».

Ця директива виконувалася. Наприклад, 24 вересня радянські й німецькі війська здійснили спільну операцію з оточення польських з’єднань під Замостям. 26—28 вересня в районі Журавинець союзники розбили кілька полків польської кавалерії, які відступали до Угорщини. 27 вересня маршал Семен Тимошенко доповів про розгром спільно з німцями польської групи у районі Немирова.

28 вересня впала Варшава. Територіальний поділ Польщі між СРСР і Німеччиною був завершений саме 28 вересня 1939 року підписанням Договору про дружбу і кордон.

Максим Майоров

Про проект “Війна і міф: невідома Друга світова”

Чи дізналися ми всю правду про Другу світову війну за понад 70 років, що минули від її завершення? Багато що з того, що ми знаємо, — насправді міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів.

“Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає історик Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії”.

Український інститут національної пам’яті з цією метою реалізував просвітницький проект “Війна і міф: невідома Друга світова”. 15 істориків вибрали 50 міфологізованих сюжетів і розвінчують їх, спираючись на довготривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів.

“Війна і міф…” може “розмінувати” кілька десятків міфів про Другу світову війну, що існують у пострадянській колективній пам’яті та були побудовані на фальсифікаціях, маніпуляціях або замовчуванні фактів”, – каже один із авторів проекту історик Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті.

Партнерами проекту “Війна і міф: невідома Друга світова” стали Центр досліджень визвольного руху, Електронний архів визвольного руху, проект “LikБез. Історичний фронт” і Книжковий Клуб “Клуб сімейного дозвілля”

ww2.memory.gov.ua/mif-5-stalin-ne-uzgodzhuvav-vijskovi-diyi-iz-gitlerom/

Через роки після боїв в Донецьку

  • 26.10.20, 15:00
Путилівський міст, Злітна та Іверський цвинтар. Що зараз у місцях запеклих боїв у Донецьку


Є місця в окупованому Донецьку, де життя наче завмерло. Це частина міста, яка підходить впритул до Донецького аеропорту.

18 січня 2015 року був підірваний (або упав від влучення снаряду) Путилівський міст. Це були останні дні боїв за Донецький аеропорт: відбувалась невдала спроба деблокади оборонців ДАПу, а 21 січня бойовики підірвали новий термінал з тими, хто там перебував.

Знищення мосту стало символічним: в'їзду в Донецьк з півночі відтоді не стало. Хоча насправді, розв'язка припинила виконувати свої функції ще 26 травня 2014-го: тоді російські гібридні сили вперше захопили Донецький аеропорт. Вони заїхали туди, в тому числі, через Путилівський міст.

«Коли почались бойові дії, то вони виглядали дуже неграмотно. Почали бігти хто куди, з усіх точок намагались потрапити до нас. Лізли через паркани, через Путилівський міст, котилися тими насипами. У них не було стратегії», –розповідав Радіо Свобода «Ден», старший солдат 3-го окремого полку спеціального призначення, учасник першої операції зі звільнення Донецького аеропорту. Тоді його зачистили за лічені години.

Бойовики використовували Путилівський міст під час всіх наступних атак на аеропорт аж до січня 2015 року. Підвозили техніку і живу силу. Після підриву та потім взяття російськими гібридними силами Донецького аеропорту ці місця стали практично мертвими.

Кадри Путилівки безпосередньо після вибуху:


Міст у 2020-му:

Зверніть увагу, що у лівій частині фото є людина. Чоловік несе дошку через дерев'яний настил, який з'єднує обірвані краї мосту.

Дороговказ «у вільну Україну», зберігся тут з 2015-го. Придивіться, він є на відео вище. Але Красноармійськ тепер називається Покровськом.

Залізничне полотно повністю заросло.

Вулиця Злітна іде якраз вздовж Донецького аеропорту.

А про цей будинок ми вже не раз розповідали: з нього під час облоги аеропорту вели вогонь підконтрольні Росії формування, та самі російські журналісти показували це в ефірі. Прямо під час обстрілу з квартири вийшла бабуся. «АГС зараз буде міняти свою позицію, оскільки може прилетіти «ответка», – коментує журналіст «Россия 1», тікаючи разом з бойовиком вниз по сходах.


Чи то стріла крана проіржавіла, чи то була задіта снарядом.

Іверський монастир. Його також займали російські гібридні сили, і теж це не приховували: канал «Россия 24» випустив фільм про церкву, його лейтмотив – бойовики прийшли захистити обитель на прохання настоятельки. З неї вони вели вогонь по захисниках Донецького аеропорту. Судячи з репортажів підконтрольних «ДНР» каналів, ще з листопада 2014 року в храмі розташовувались угруповання «Спарта» і «Сомалі».

Цвинтар простягається і по інший бік храму, якраз між монастирем і злітною смугою. Там все понівечене вибухами, можуть бути і нерозірвані боєприпаси. Це дуже небезпечне місце.

Чигирі в осінніх барвах на Злітній.

Пам'ятник літаку перед самим поворотом на аеропорт імені Прокоф'єва.

Та ще один вказівник в нікуди.

Незмінним в цих краях з 2013-го залишилось хіба що небо.

Суд заборонив книгу про Стуса

  • 19.10.20, 13:10
Нагадаю, що раніше Медведчук подав позов до суду через книгу В. Кіпіані "Справа Василя Стуса", там згадуються його ганебні вчинки по відношенню до Стуса, і після тривалих судових процесів книгу заборонили.

Далі текст з ФБ видавництва Vivat

Цей суд - прямий і очевидний доказ того, що справа, за яку боровся Стус, - незавершена.
Ми були готові до такого рішення, адже було б наївно сподіватись, що в боротьбі з таким суперником, ми переможемо одразу. Натомість, ми не розраховували, що ми настільки недалеко пішли від тих часів, коли відбувався сам суд над Василем Стусом. У нас була надія на те, що часи змінились.
Ми прийняли непросте фінансове, але цілком зрозуміле для нас з точки зору моралі рішення йти в Апеляційний суд. Заява буде подана як тільки ми отримаємо повний текст рішення суду.
Згідно рішення судді Дарницького райсуду Заставенко Марини, з книги "Справа Василя Стуса" мають бути видалені наступні фрази:
“... чи була можливість у Стуса обрати "менше зло". Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук»
“...Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання”
“... він (мається на увазі Віктор Медведчук) фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?...”
“...розпинав поета (мається на увазі Василя Стуса) — призначений державою адвокат Медведчук”
“...шістка комуністичної системи Медведчук…”
“Злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи… Боявся КГБ чи просто завжди був циніком та аморальним типом?”.
До речі, фразу "... син поліцая…" в книзі суд дозволив залишити. Якось так все.
До моменту видалення цих фраз з книги, її заборонили розповсюджувати видавництву Vivat та автору Вахтанг Кіпіані.