хочу сюда!
 

Dreamer

39 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 33-50 лет

Стратегічний курс Української держави - ч.1

У Кремлі й надалі вважатимуть, що знищення Української держави та української нації — досяжні цілі.

"У більшості країн світу шок війни, приниження поразки і відкрита рана від втрачених територій служили потужними інструментами для побудови національної солідарності та формування сильної національної ідентичності. Поділи Польщі у другій половині XVIII ст. стерли Польську державу з мапи Європи, але послужили відправною точкою для формування модерного польського націоналізму, тоді як наполеонівське вторгнення до Німеччини на початку ХІХ ст. дало поштовх розвиткові пангерманських ідей і сприяло розвиткові модерного німецького націоналізму. Спогади про поразку і втрачені території підживлювали національні почуття французів і поляків, сербів та чехів. Україна, яка зазнала вторгнення, приниження і поділу війною, здається, йде за цим загальним зразком" — це одна з ключових тез книжки "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності", автор якої — Сергій Плохій, відомий український історик, професор Гарвардського університету. У 2015 р. він написав синтез історії України, щоб пояснити західним читачам минуле країни, в якій відбулася Революція Гідності і на яку згодом Росія пішла війною.

Три з половиною роки збройного протистояння імперській Москві підтвердили правильність висновку вченого: національна солідарність і національна ідентичність українців збудували фундамент для успішного зупинення російської агресії та перших вагомих досягнень на шляху України до інтеграції з ЄС. У горнилі війни справді народжується нова українська нація.

Однак для Путіна та його пропаганди росіяни й українці — все ще "один народ", і доки ця настанова не зміниться, доти не буде шансу на мир. У Кремлі й надалі вважатимуть, що знищення Української держави та української нації — досяжні цілі. Варто лише дочекатися соціального вибуху над Дніпром, і "русские Украины" (або ж "Новороссии" і "Малоросии") масово вийдуть на вулиці з гаслами "Путин прийди". І тоді в нього з'явиться шанс реалізувати план, який провалився у 2014 р. 

Соціологічні дослідження свідчать, що розрахунки кремлівських стратегів ґрунтуються на ними ж створеній реальності. У березні 2017 р. чотири провідних українських соціологічних центри (КМІС, Рейтинг, СОЦІС і Центр ім. Разумкова) провели широке опитування громадської думки, в якому взяло участь 14 тис. респондентів, по 500 у кожній області, а в Києві, Харківській та Одеській областях — по 1 тисячі. Області, крім названих, об'єднано у більші регіони, щоб таким чином знизити похибку опитування. Отже: Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська області — це умовний "Захід"; Волинська, Рівненська, Житомирська області — "Північний Захід"; Закарпатська і Чернівецька області —"Південний Захід"; Вінницька, Хмельницька області — "Поділля", Київська, Сумська і Чернігівська області — "Північ"; Кіровоградська, Полтавська і Черкаська області — "Центр"; Миколаївська і Херсонська області —"Південь"; Запорізька і Дніпропетровська області — "Схід"; не окуповані території Донецької та Луганської областей — "Донбас". 

Результати опитування дозволили створити карту суспільних настроїв української спільноти на початку четвертого року війни й напередодні отримання безвізового режиму з ЄС. У пропонованій статті ми вирішили представити результати опитувань щодо національної ідентичності, мови щоденного спілкування, конфесійних питань, ставлення до ЄС і НАТО, тобто проблем, які роками використовує Росія як елемент гібридної війни проти України і, відповідно, які впродовж десятиліть були елементом політичного протистояння в самій Україні. На основі поглибленого аналізу соціологічних даних ми намагалися сформувати висновки щодо впливу суспільних настроїв на державну політику, а також спробували поставити суспільні процеси в Україні в загальноєвропейський контекст. Сподіваємося, наша публікація дасть поштовх обговоренню та дискусіям. 

123
 

Перша констатація — це радикальне збільшення кількості людей, які задекларували українську національну ідентичність. Для порівняння варто навести дані про національний склад населення України згідно з переписами населення 1989-го і 2001 рр.: українці —72,7% і 77,8%, відповідно, росіяни —22,1 і 17,3%, інші —5,2% і 4,9%. На сьогоднішню національну структуру населення України, безперечно, вплинули анексія Криму та окупація значної частини Донбасу, регіонів із традиційно високим відсотком етнічних росіян та представників інших національних груп. Згідно з переписом населення 2001 р., в АРК проживало 58,3% етнічних росіян, українців — 24,3%, кримських татар — 12,3%, інших —5,1%. У Донецькій області проживало 56,9% українців, 38,2% росіян, 4,9% представників інших національних груп. У Луганській області: українців — 58%, росіян —39%, інших — 3%. Отже, різке зменшення кількості людей, які в поточному році задекларували російську або іншу національну ідентичність, відбулося не лише за рахунок окупації етнічно "не-українських" територій, оскільки на окупованих територіях залишилися не тільки росіяни, а й багато українців.

Соціологи відзначають, що люди трохи по-різному відповідають на запитання про свою національність під час перепису населення (декларування "по-крові") і в процесі соціологічних опитувань (визначення політичної національної ідентичності/державна приналежність). Однак, на нашу думку, масштаб цього явища не впливає на загальну картину, що ілюструє порівняння результатів перепису населення в 1989-му і 2001-му роках: упродовж перших десяти років незалежності зменшилася кількість росіян (на 22%) і кількох інших етнічних груп, натомість зросла кількість українців (7%). Державна незалежність посприяла ідентифікації з українською нацією, зокрема у південно-східних регіонах. Цей процес прискорила війна, в чому переконує порівняння наведених вище даних опитування, проведеного в березні ц.р., з даними перепису населення 2001 р. у Дніпропетровській та Запорізькій (Схід), Миколаївській і Херсонській (Південь),Одеській і Харківській областях

 123

 Відсоток тих, хто декларує українську національність, зріс на 12—19%, при цьому найвищий показник — у Харківській області, де кількість тих, хто декларує російську національність, зменшилася на 46%. 

 123_7

 

 123_2

 123 

Респондентів запитано також про те, якою мовою вони переважно спілкуються вдома. 

Результати опитування свідчать, що, вслід за значним збільшенням декларацій про українську національну ідентичність, не відбулося аналогічних змін у мовній практиці. Люди, з цієї точки зору, консервативні й не схильні до зміни узвичаєної практики. Зате симптоматична ситуація у Києві, де вперше людей, які вдома розмовляють виключно українською мовою, стало більше, ніж тих, хто користується виключно російською мовою. Найчисленнішу групу становлять ті, хто використовує обидві мови. 

Перед опитуваними поставлено також завдання відповісти на запитання про "найкращий спосіб вирішення мовної проблеми в Україні". 

 123_7

 

 123_3

 

 

123
 

Якщо об'єднати тих, хто за українську мову як єдину державну, і тих, хто хоче, аби на місцевому рівні було дозволено використовувати російську та інші мови як офіційні, — то можна констатувати, що переважна більшість (80%) українського суспільства не підтримує спекулювання на мовному питанні. Лише п'ята частина хоче запровадження двох державних мов. Більше того: сумарно дві перші з трьох названих категорій переважають у всіх регіонах. Винятком є не окуповані райони Донбасу, де трохи переважають прихильники надання російській мові статусу другої державної. Отже, можна констатувати, що в питанні мови українське суспільство близьке до досягнення широкого консенсусу, юридичне визначення якого перебуває між словами про "вільне використання російської та інших мов" і наданням цим мовам на місцевому рівні статусу недержавних. 

Респондентам поставлено також запитання про конфесійну ідентичність. 

 123_7

  123_4
 
123
 

Респондентам, які задекларували приналежність до православного віросповідання, поставлено запитання про те, до якої саме православної Церкви вони себе зараховують (див. рис.5). 

 

123_7
 

 

123_5
 
123
 

Аналізоване опитування підтвердило результати інших соціологічних досліджень: найбільше православних декларують приналежність до УПЦ КП (27% усіх мешканців України), друга категорія — це "просто православні" (21%) і лише третя за кількістю група — вірні УПЦ МП(17%). У суспільному вимірі православні України готові до автокефалії, отже визнання помісності УПЦ, визнання автокефалії окремої Церкви є елементом визнання державної незалежності, й тому немає жодних аргументів, щоб цей принцип не поширювався на самостійну Україну. Крім, звичайно, аргументу про "триєдину Святу Русь" і "русский мир", але це ідеологія військової агресії проти України. Після Всеправославного собору (червень 2016 р.) відпав останній аргумент "проти": необхідність збереження єдності світового православ'я. Московський патріархат і наближені до нього церкви не взяли участі в соборі, отже самі порушили цю єдність. А вірним УПЦ МП держава має гарантувати свободу віросповідання. 



3

Комментарии

119.06.17, 23:31

Відношу себе до УПЦ (МП), але за набуття нею автокефалії. Здається, в Києві я вже в меншості. А ще не знаю, чи відносить УПЦ (МП) мене до себе, бо я не дуже воцерковлений.

    220.06.17, 10:40

    Аллеров підкреслив, що зазначене положення прописано в постанові Кабінету міністрів.

    "Так. Прописали: "За винятком представників Московського Патріархату", - зазначив він.

    За словами генерала, священикам УПЦ (МП) він розповідав, що особисто бачив, як представники їх Церкви благословляли бойовиків на війну.

    "Я працював з розвідкою, з народним опором, коли колони сепаратистів з російськими найманцями під'їжджали до церкви – і виходили настоятелі УПЦ (МП) і благословляли їх на "священну війну" проти українського народу", - підкреслив Аллеров.

    "Запитую: як ви це поясните? У них не було слів...", - додав він.

    Генерал заявив, що і зараз РФ продовжує намагатися вплинути на території України, які знаходяться під впливом Російської Православної Церкви, маючи на увазі південну і східну частини