...Спогади про море... у перший день зими

Сріблясте, блискуче і сліпуче, грайливе і живе, немов неспокійна ртуть - море... У гарячих променях сонця, що хилиться до заходу... Плюскоче і збурюється легенькими хвильками на сонячній доріжці... А ближче до берега - підіймає легким прибоєм хвилі і крадеться мільйонами білих рухливих пальчиків по мокрому піску... Лащиться. Перебирає дрібні камінці і мушлі, проситься і припадає до ніг... І, у німому очікуванні, з легким шелестом відринає назад, клубочиться вирвами, і знову у вічній надії біжить назустріч... А на обрії, на сході - стоять-пливуть велетенськими стовпами рожеві кораблі хмар, торкаючись височенними мачтами безмежжя, ватерлінією занурившись у горизонт...
Хочеться із ним говорити. З морем. І здається на якусь мить, що воно мене - розуміє. Чує мої думки, читає відчуття - і глибоко входить у саме нутро душі... Величне! Грізне. Ніжне і ласкаве... Безмежний розлив солоно-гіркуватої води, занурившись у яку, відчуваєш, як тисячі дрібних сріблястих голочок упиваються у тіло, перебігають по ньому, поколюють іскорками життя і сліпучої холодної сили. І  я - щоразу - дивуюся і щасливію від цього!