Про співтовариство

Ми Українці не за національністю, а за Духом, Світоглядом, Свідомістю. Кожен Українець знає свою особисту національну культуру та мову і кожен Українець знає українську культуру, добре володіє українською мовою, державною та міжнаціональною мовою нашої спільної Батьківщини Руси-України.
Вид:
короткий
повний

Я розмовляю українською!

Українська пісня

  • 27.03.08, 21:15
Мало є народів у світі, які пов'язані з природою духовно так близько, як народ український – від матеріальних виявів (вишивки, квіти навколо хати і в хаті тощо) до духовних (мораль, пісні, релігія). У світі музичні знавці підкреслюють величезну силу творчого генія українського народу, що виявляється в українській пісні і мові, що засвідчують надзвичайно високі етичні ідеали українського народу, глибоке мистецтво звуку й слова. Німецький перекладач українських народних пісень писав: „Створити такі всебічно досконалі пісні міг лише народ надзвичайно високої культури"725. Інший перекладач пише: „Я перекладаю українські пісні вже багато років, проте, коли бачу новий збірник їх, то вони знову надихають мою душу. Українська народна пісня перевершує пісні інших народів своїм поетичним, етичним багатством і глибиною почуття. На українському культурно багатющому ґрунті виростає й українська література. Той ґрунт дає їй власні соки і такі живлющі, що створилася така багата, така самобутня, самостійна література, якою московська ніколи не була і не є досі... українські народні пісні показують: яка то величезна поетична сила є в українській народній душі. Українська література також має ту силу, що вона корениться в українській народній пісні, стоїть на ній, зберігаючи її силу та глибину і додаючи ще чари великої особистості"726.

Це українське багатство стало джерелом культурних, музичних скарбів людства. Німецькі композитори світової слави Бах, Вебер, Шуберт, Ліст, Моцарт, Бетховен використовували мелодії українських пісень у своїх творах. Бетховен приятелював у Відні із знавцем української народної пісні графом О. Розумовським і від нього записав чимало українських пісень. Знавець польської поезії ставить українську пісню вище за польську, бо, каже він, в українській пісні нема нещирості, штучності, що їх досить часто чути в піснях польських727. І хоча поляки – великі шовіністи, навіть і вони визнають цей факт728. Польський літературознавець М. Якубець пише: „Українські народні пісні правили за зразки деяким польським поетам XVIII ст." Польський критик М. Грабовські казав, що українська пісня – це одне з найбагатших джерел поезії всього світу. Адам Міцкевич, викладаючи в паризькому університеті слов'янську літературу, говорив, що Україна є невичерпним джерелом ліричної поезії, і українські пісні поширюються по всій слов'янщині. Німецький літературознавець і поет ставить українську пісенну поезію на найвищу не лише серед слов'ян, а й у світі729. Чеський мовознавець Ян Благослав писав ще в XVI ст. у своїй граматиці чеської мови, що українська мова є надзвичайно багатюща, милозвучна, гнучка. Німецький критик сто років тому стверджував: „Українська мова має гармонійність і м'якість найвищу серед слов'янських мов і тому з них усіх найліпше надається до співу й музики. Українська народна поезія – найбагатша в Європі, вона має величезні, невичерпні скарби; має найвищий поетичний розмах та яскравість вислову; має в собі щось дуже високе, чому немає назви в людській мові"730. Німець А. Мавриціус переклав і видав 1841 року збірку українських пісень731. Француз А. Рембо дуже захоплювався українською піснею і поширював її у Франції в ХІХ ст. в перекладі на французьку мову.

Українська пісня „Їхав козак за Дунай" під назвою „L'adieu des fiances" (Прощання з нареченою) поширена у Франції і війшла до збірки французьких народних пісень. Цю пісню залюбки співають німецькою мовою (змінивши деякі слова) німецькі селяни і військо. Звичайно, не знаючи її походження, мають за німецьку пісню. У Франції та в Німеччині співають також „Ой не ходи, Грицю", „Реве та стогне Дніпр широкий" та інші. Датський міністр освіти Ю. Бомгольт відвідав 1956 року Київ і повідомляв, що в Данії співають чимало українських пісень датською мовою, не знаючи, що вони українські. В Данії є хор, що складається з самих датчан і співає українських пісень по всій Європі.

Державна капела диригента Олександра Кошиця в 1920 р. співала в Німеччині, Швейцарії, Чехії, Франції, Голландії, Бельгії, Англії, США, Канаді лише українські народні пісні, але там не вірили, що то народні, а не створені великими композиторами. Поїздка капели стала тріумфом української культури. Музичні критики, а серед них і політично неприхильні до України, змагалися в похвальних словах732. „Багатющу українську пісню зродила багатюща на героїв та на події історія України. Тому українські пісні є нерозривною частиною всього життя українців. Українська пісня живе в народі і з народом. І український народ живе своєю піснею. Українська пісня народилася в боях за волю, і тим-то в українській пісні так багато великих, високих поривань до волі"733. „Всю незрівнянну, магічну красу української пісні міг створити лише великий, дуже старої і глибокої культури народ і то довгими століттями. В тому і є непереможна, всевладна сила, божественна музичність української пісні і мови. Оскільки українська пісня і мова є витвором дуже давнього і дуже культурного народу, в них звучить велич високих ідей і тисячолітня глибина людського почуття. А це не може не захопити навіть і неукраїнську душу"734.

Чеський композитор В. Балтазар переконаний: „Господь охоронив Україну від облудної новітньої музики. Вислухати новітню європейську музику, а після неї українську народну пісню – це однаково, що вийти з затруєної пахощами міської світлиці на свіже, чисте лісове повітря. Композитори всього світу можуть знайти багатющі музичні перлини в українській народній пісні. Українські народні пісні – це невичерпна криниця музичних перлин, що їх вистачить композиторам усього світу"735. Недарма москвини не раз подавали європейцям українські пісні під назвою „русский".

Чехи є москволюбами і тому не люблять українців за протистояння Московщині. Проте чеський науковець науково-безсторонньо писав, що український фольклор, а надто пісні, вражають своєю моральною чистотою, високим ідеалізмом, глибиною думки, духовною красою, що створити їх міг лише народ дуже високої, старої культури, глибокого християнського світогляду736. Навіть україножер М. Горький зізнавався: „Я перейшов пішки всю нашу землю від чорноморського степу до біломорської північної тундри, отже знаю її добре... Душа українця росте і купається в яскравих, гарячих променях південного сонця, а москвин все своє життя живе в сутінках та холоді північних лісів. Отже, природно, душа москвина є не лише іншою за українську, а й цілковито протилежною. Українська багатюща природа, ласкаве, погідне небо, яскраве гаряче сонце, сповнений піснями степ, тепле, прекрасне море – надали українській душі більше струн, більше барв, більше інших душевних багатств, ніж бідна, сумна, гола природа Московщини дала душі москвина. Отже, природно, що багатюща українська душа створила багатющу українську культуру, переповнену красою, світлом, теплом, радістю, вільнолюбністю, згармонізованою різноманітністю. Велика українська душа дала високий злет творчій думці та широчину погляду на всесвіт. Безперечно, культура українського народу значно перевищує культуру московського народу. Москвин і українець, маючи цілковито інакші (навіть протилежні) психіки, цілковито інші світогляди, природно, не можуть мати однакового громадського ладу. Це доведуть вам науково: народознавець, мовознавець, культурознавець, психолог, господарник, політик і дослідник релігії"737. Так вихваляв він українців лише тоді, коли 1917–1919 рр. Українська Самостійна Держава мала на московсько-українському кордоні гармати, спрямовані на Московщину, а безсила, голодна-холодна Московщина благала Україну продати пшениці та вугілля. А коли Московщина загарбала Україну, грабувала її і розстрілювала українців, тоді М. Горький заспівав інакшої.

Категорія "прекрасне"

  • 04.03.08, 17:36
       Серед найкращих цінностей людства, якими є істина, добро і краса, краса посідає особливе місце в житті людини. Вона здавна була об"єктом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Важко визначити, коли у мові з"явилося поняття прекрасне, проте відомо, що історичні уявлення про красу нерідко суперечать одне одному. Від чого ж залежить уявлення про красу, яким є її вимір, які відтінки властиві їй?
       У слов"янській поезії вродливу дівчину порівнюють із ласкавим сонцем - "красна дівка" (від кольору і тепла сонця). А от для країн Сходу таке порівняння традиційно неприйнятне. Навпаки, тут поети порівнюють дівчину із місяцем. Яке порівняння є більш вдалим? Скажемо так: кожне з них чудове й істинне. В обох діє одна й та ж сама закономірність. Проте вона дає різні наслідки. А це означає, що реальні предмети, що оцінюються як прекрасні, різняться між собою. Отже, прагнення з"ясувати сутність прекрасного, зіставляючи найчудовіші предмети, не має сенсу.



         

     Естетика Ренесансу вводить нову характеристику краси - грацію, що не зводиться до
жодних кількісних визначень. Грація - суб"єктивно неповторна краса, тобто гармонія, що
виявляється не в статичному співвідношенні частин об"єкта, а в його динаміці, виразності, 
русі, розвиткові. 
  
     Про "потворне".
     "Нічне, тривожне, хворобливе, неповноцінне, гниюче, огидне, спотворене, брутальне, непристойне, перекручене, механічне і машинне - усі ці регістри, атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною та її найближчим світом, її природою й усіма її уявленнями. Вони ведуть людину до розпаду, перетворюють її на автомат, химеру, голу маску, труп, примару, на блощеподібну комаху, виставляють її напоказ брутальною, жорстокою, вульгарною, непристойною, монстром, машиноподібною істотою"
                                                                                       Г.Зедльмайр.


              

 Чи врятує краса СВІТ?

73%, 22 голоси

13%, 4 голоси

13%, 4 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

"Згадати все" по-українськи

  • 03.03.08, 15:05
Щойно абсолютно непомітно для громадськості минула дата першої згадки назви нашої країни. В інших країнах точно б не пропустили таку нагоду для популяризації своєї держави. У нас же – "тиха українська ніч".

Між тим, безпам'ятство – чи не головна причина історичних бід та невдач.

І це дуже справедливо: людині (чи народові) дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров'ю його предків з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. А людина (чи народ) цим досвідом нехтує.


Між тим, повідомлення вітчизняного літопису від 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер.

І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці.

Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".

В Україні громадськість, не кажучи про політиків, ще як слід не навчилася розуміти просту істину про зв'язок між успіхами народу і станом його пам'яті, ані мати цю пам'ять, ані знати елементарні речі зі своєї історії. Зокрема такі, як природа назви своєї країни.

Між тим, у радянські й імперські часи була популярна й ідеологічно зручна теорія про походження назви Україна від слова "окраїна". Завдяки цьому стверджувалося периферійне значення своєї країни для її мешканців, яких привчали любити чужу Батьківщину і зневажати свою.

Одночасно, поява цього слова вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі (так у VІІІ - XVІІ століттях називалася територія Центральної України) одразу ставила нерозв'язне для радянської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія?

Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була глухою настільки, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині.

Київ залишався безумовним центром для усіх князів династії Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не існувало. Абсолютна більшість князів цієї династії вважали Київську землю своєї Батьківщиною ("доменом" або "вотчиною"), навіть коли, керуючи далекими землями, ніколи в житті не бачили ні Дніпра, ні Росі, а решту земель розглядали як просто підвладні собі.

Загалом, частина Переяславського князівства в той час справді була на краю Русі. Однак інша його частина була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.

Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, по логіці, це робити щодо свого князя мали жителі Переяславського князівства, незалежно від віддаленості від кордонів.

Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна. До речі, назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель - Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна.

Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному.

В українській мові є слово "украяти", тобто "наділити" чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.

Слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна".

Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині по-українському слово "країна" означає власне країну.

"Українець", відповідно, означає "земляк", "співвітчизник".

Існує цікава древня прив'язка назви Україна до назви антського союзу племен, що панував на більшій частині території України в ІІІ-VІІ століттях нашої ери. Провідні вчені, зокрема Михайло Грушевський, вважають, що антський союз племен став етнічною основою українців.

Його назва перекладається із сарматської мови як "люди прикордоння". Український лісостеп, що складає більшу частину території країни, історично був кордоном між степовим і осілим світами.

Сучасники називали антів "найсильнішими зі слов'ян". З антського союзу племен виділилися і мігрували у свої країни сучасні балканські слов'яни, крім словенців (тобто серби, хорвати, болгари, македонці і т.д.), а також поляки.

Чи була дана паралель причиною появи назви Україна – однозначно сказати дуже складно.

Проте специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XІV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період цей термін вживався саме як синонім "князівства", "землі". Українці впевнено можуть говорити, що Україна - це "наша земля".

Однак і суспільство, і влада мусять розуміти, що найбільша впевненість досягається лише завдяки хорошій пам'яті.

Джерело: http://ua.pravda.com.ua/news/2006/4/19/41116.htm

День рідної мови

  • 21.02.08, 18:22
Шановні друзі!

Сьогодні, у міжнародний день рідної мови, свято української мови - одного з найцінніших надбань, які створили й залишили нам наші попередники. Мова є душею нації, її генетичним кодом, у її глибинах народилося багато з того, чим може гордитися наш народ.

Як море починається з річки, так українське слово – з писемності. Наше слово набирало сили на пергаментах Нестора-Літописця, шліфувалося у творах Григорія Сковороди, Івана Мазепи, поглиблювалось під пером Івана Котляревського, особливо Тараса Шевченка, удосконалювалося пізніше І. Нечуєм-Левицьким, П. Мирним, М. Коцюбинським, Л. Українкою та багатьма іншими видатними українцями.

Сучасний світ знає, що державність мови є універсальною формою об’єднання людей в одне ціле, в один народ. Це важливий чинник самовизначення нації, надійна основа розвитку країни.

Вітаю вас, дорогі друзі, з міжнародним днем рідної мови. Нехай материнське слово буде для всіх нас оберегом. Щастя вам, добра, нових здобутків в ім’я України!

Чорногуз

  • 16.02.08, 17:07
    Ранньою весною повертається з вирію і чорногуз - великий птах з довгою шиєю і довгими міцними ногами. Коли він не летить, а крила його згорнені, то нам здається, що він весь білий, і тільки його хвіст (гуз) чорний. Коли чорногузвипростовує свої крила, ми бачимо, що це лише кінці крил та довге покривне пір"я чорне, а хвіст , як і все тіло, білий. Ймовірно, що від "Чорного гуза" походить і назва птаха. Але крім цієї, загальнопоширеної назви, у різних місцевостях України чорногуз ще має такі назви: боцюн, бусель, бусел, бузько, лелека.
      Звичайно чорногузи гніздяться по лісах, десь поблизу озера, ріки, болота - там, де плодиться багато жаб, які разом з гадюками та вужами є головною поживою для цього птаха. Згадаймо прислів"я: "Ковтнув, як бузько жабу!" і приповідку:  "На кожній сіножаті і віл пасеться, і бузько жаби ловить!".
     Але далеко не всі чорногузи гніздяться по лісах: велика їх частина селиться у близькому сусідстві із людиною і є напівсвійськими птахами. У нас в Україні чорногуз в"є своє гніздо на хаті, клуні або на великих деревах - дубі, липі, - що ростуть на подвір"ї чи в саду. Гніздо в"ється не на один рік, а на багато років. Кожної весни, коли пара чорногузів поаертається з далекої подорожі, вони лише підправляють своє старе гніздо і там виводять двоє пташенят.
     Старі чорногузи - відважні і розумні птахи, вони не бояться людей, коли вперше прибувають у незнайому їм місцевість, спочатку боязкі, полохливі, завжди насторожені. Але як тільки вони помітять, що люди поклали для них дерев"не колесо на даху будівлі або на вершині дерева (колесо звичайно буває основою для величезного гнізда чорногуза), то відразу ж здогадуюються, що це доброзичливе запрошення, і починають будувати гніздо. Розпочавши будівництво, чорногузи вже не бояться людей, якщо - розуміється - люди їх не турбують навмисно.
      Йдеться про чорногуза звичайного, або білого.
      Хоч і рідко, проте зустрічається в Українї і чорний чорногуз, або гайстер. Цей останній ніколи не гніздиться поблизу людських осель, а лише в лісах, на високих, міцних деревах. Обидва види чорногузів зимують в Африці та в Індії, прилітають до нас у березні, а відлітають у серпні місяці. Перед подорожжю у вирій чорногузи збираються великими табунами.
     За народним повір"ям, господарство, в якому є гніздо чорногуза, є щасливим і захищеним від пожежі...
     Руйнувати гніздо цього птаха - великий гріх, та й небеспечно, бо "хто зруйнує гніздо боцюна, у того хата згорить" - кажуть на Поділлі.
     


***

  • 16.02.08, 11:12
Нашої заслуги в тім не бачу,
Нашої не знаю в тім вини,
Що козацьку бунтівливу вдачу
Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,
Що вони од чужоземних сил
Заступили землю кучеряву
Горами високими могил.

Бо коли, закохані в минуле,
Прокуняєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить
Слава та відмовиться від нас

Спогади докучливі, як нежить
Що тій славі додадуть нове.
Тільки тим історія нилежить,
Хто сьогодні бореться й живе.

                                           Василь Симоненко

Перше послання апостола Павла до коринтян (13частина)

     Гімн про любов. Любов над усе!
     Коли я говорю мовами людськими і янгольськими, та любови не маю, - то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!
     І коли я маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усі знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, - то я ніщо!
     І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, - то пожитку не матиму жодного!
     Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається.
     Не поводиться не чемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого.
     Не радіє з неправди, але тішиться правдою.
     Усе зносить, вірить у все, сподіваєтсья всьому, усе терпить!
     Ніколи любов не перестає!


П.С. Можливо тут про любов до Бога! Можливо в загальному!

Журавлі

  • 05.02.08, 19:22
Голоси, як звуки велетенської валторни

   У народі кажуть, що журавлі вилітають з вирію на дванадцятій неділі після Різдва Христового. Голос журавлів - гучний, пронизливий, і чути його далеко, а особливо навесні, в тиху, безвітряну погоду. Іноді самих журавлів і не видно, бо летять вони дуже високо, але їхні голоси, як звуки велетенської валтори, чути цілком виразно...
   
        Розумні і відважні

   Журавлі - розуміні і відважні птахи. Вони дяльні з самого ранку і до пізнього вечора. Кілька ранішніх годин журавлі здобувають поживу - комах, дрібну рибу, атакож бруньки дерев, насіння бур"янів, ягоди і навіть коріння.
   Після поживи розважають. Журавлі цілком свідомо організовують свої власні розваги. У веселому настрої журавель танцює; він весело пістрибує, робить жартівливі рухи, приймає комічні пози. Збирає тріски або камінці з землі, підкидає їх, на лету ловить і знову кидає - як це звичайно роблять діти з м"ячем.
   Ця особливість журавля відбилася в українському фольклорі, а особливо в жартівливих піснях і танцях.

У веселому настрої журавель танцює

   Навесні, коли болота покриваються зеленню, а на кущах і деревинах з"являється
листя, журавлі починають вити гнізда. Десь на острівці серед озера, на підвищенні 
серед  болота або чагарника серед полів (завжди на сухому місці) журавель з 
журавкою в"ють гніздо з сухої трави, очерету або дрібного гілля. Журавка кладе 
два яйця і починає їх насиджувати.
   Самка не завжди насиджує яйця сама; частіше буває так, що журавель з журавкою сидять по черзі. Вільний від насиджування птах ходить навколо гнізда, збирає поживу і вартує; в разі небезпеки голосом попереджає другого.
   Журавлі вміють дуже добре ховати від сторонньог ока місце свого гнізда. Щоб
не виявити своєї присутності, самка вимащує своє попелясте пір"я болотом, і тоді її тяжко помітити, а особливо здаля.

Небесна птиця

   Журавлі належать до тих птахів, що їх гнізда, за народним віруванням, руйнувати гріх. У нас говорили, що журавель - небесна птиця, і хто зруйнує його гніздо, того Бог покарає.

***

  • 05.02.08, 19:12
Я вранці голос горлиці люблю.
Скрипучі гальма першого трамваю
я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені
той несказанний камертон природи,
де зорі ясні і де тихі води?-

Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю...

                                                 Ліна Костенко.

Товариство

Звертання – граматично незалежний та інтонаційний відокремлений компонент речення чи більш складного синтаксичного цілого, що позначає особу або предмет, до якого безпосередньо звернена мова того, хто говорить або пише. Як правило, категоріальним засобом вираження звертання в українській мові є кличний відмінок (вокатив) іменника або будь-яка рівнозначна йому словоформа у поєднанні з особливою кличною інтонацією. Звертання буває поширене і непоширене, до його складу може входити прикладка або ціле підрядне речення, що підпорядковується основному компоненту звертання. Як граматично незалежний компонент речення звертання має вільну позицію у ньому, може стояти на початку , всередині і в кінці речення. Якщо звертання вживається як окреме висловлювання, що виражає емоційно забарвлені спонукання до якоїсь дії або почуття радості, докору, осуду тощо, то воно становить еквівалент речення або особливий тип речення – вокативне. Звернення належить до найдавніших риторичних фігур.

Українська літературна мова, а саме офіційно – ділова сфера, має власну історію цього питання.

У часи Київської Русі поширеними були звертання княже, князю, дружино, людіє. Наприклад: В літо 986. Прийшли з Волги болгари магометанської віри, кажучи: Ти, князю, мудрий і розумом тямущий, а закону не знаєш…; Братіє і дружино!

За часів Запорозької Січі побутували звертання, подібні до звертань у родині: батьку (гетьмане, отамане), діти мої, братове, браття, братці, братія, братики, що зумовлено «гуртовими порядками», які передбачали рівність усіх козаків між собою, а взаємини молодих і старших мали родинний характер. Наприклад: Здоров будь, батьку отамане, здорові братики!; Не сумуйте, братці, і не шкодуйте пороху! Козаки самі себе звали товаришами, а Запорізьке вісько – товариством. Наприклад: І вийшов перед Хмельницького славний лицар Морозенко. Поклонився шановному товариству і промовив: - Пошліте мене, батьку Хмелю, і ви, чесне товариство, до пана Вишневецького; Кошовий зняв шапку, поклонився на всі сторони і промовив так: - Славне січове товариство, панове отамання і всі козаки – товариші. Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, і на бажання товариства скликали велику козацьку раду (А. Чайковський).

У часи УНР в офіційному вжитку переважали звертання пане, пані, панове, рідше – добродію, добродії (із прикметниковими означеннями – високодостойний, високоповажний, вельмишановний). Наприклад: Вельмишановний пане посол! Міністерство має за честь звернути рівночасно Вашу, вельмишановний пане посол, увагу про недопустимість повідомлення про такі справи телеграфом; Високоповажний пане міністре! Доводжу до Вашого ласкавого відома…; До вас звертаюся, добродію. Слово товариш уживалося у значенні «заступник», як-от: Призначити товаришом Міністра закордонних справ П. Темницького.

Давнє українське звертання товаришу, шановане у Запорізькій Січі і відновлене у ХІХ ст. як форма звертання у робітничому середовищі, зберегло і своє первинне значення: «товариш» - 1) людина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу (від слова «товар»), бере участь у якихось діях, співучасник чого – небудь; компаньйон, спільник; 2)людина, пов’язана з кимось – небудь дружбою, щирий друг, приятель.



               

Звертання громадянин є суто офіційним, а в однині та в поєднанні з прізвищем, професією або званням використовується тільки у сфері «людина - закон». Наприклад: Громадянин Петренко, чи визнаєте себе винним?; громадянин слідчий, але ніколи громадянин міністр.

Сьогодні в українську ділову мову як офіційне повернено звертання пан/пані, яке найчастіше вживається разом з прізвищем, професією або посадою у кличному відмінку (пане Дмитренку; пане вчителю, пане директоре).