Навіщо наряди, принци
І пафосних слів єлей?
Мені би – потерті джинси
І сонце твоїх очей.
Мені би – старі кросівки,
Де шпильок нема й оздоб,
Мозаїкою бруківки
З тобою блукати щоб.
Й, відкинувши всю манірність,
Під міста вечірній блюз
Мовчати солодку вічність
Удвох про п’янке «люблю»…
Ночей не вічні болісні окови.
Розправить небо крила-рушники
і прийде ранок. Знов. Обов'язково!
Надію погодує із руки.
І ти всміхнешся, бо усе минає.
І це мине, як твердив Соломон.
В житті, на жаль, без горя не буває
утіх і радостей. Життя – хамелеон.
Ти тільки вір! У щастя. Без розмови!
Молитвою рятуй нічні думки,
а ранок прийде, знай, обов'язково,
надію годувати щоб з руки!
Я була для тебе не тою,
котру ти хотів обіймати,
котрій із кохання мелодій
хотів ти стелити шовки.
Я була для тебе чужою,
якій залишалось ридати
самотньо у ліжку холодній,
де попелом стали зірки...
Я була не тою для тебе,
цілунками спрагло котру ти
хотів би вкривати відверто
від пальчиків ніг до повік.
Навіщо ж ти дав мені небо,
наливши у нього отрути?
Убий мене! Краще померти,
ніж бути не тою повік...
Коли погано зовсім на душі,
коли від найрідніших – ніж у спину,
я згадую як давні спориші
мені до лісу вкутують стежину.
Там спокій. Небо грізно височить,
гілля дерев тремтить несамовито.
Там вітер не шепоче, а кричить,
що хай там як, а треба далі жити!
І я біжу. Туди де дикий рев.
Втікаю від людей, як від вампірів.
І хоч лякають очі з-за дерев,
Але, повірте, люди гірші звірів.
Від лісу величі час зупиняє біг,
стихає розпач, у клубок згорнувшись.
Там можна дихати. Забути все і всіх.
Своєю кровю ліс лікує душу.
Він знає, як це бути на межі,
він стерпить крики сповіді німої,
він всі колючки витягне з душі
і холодом їй рани заспокоїть.
І буде тиша. Буде вільно так.
Віддавши лісу серце бережливо,
лише тоді, стиснувши біль в кулак,
вертатись можна до людей зрадливих.
Моя мила, моя рідна, Україно!
Цвіт-калино, ясне сонце в небесах!
Незалежна! Вільна! Сильна і єдина!
Возвеличена піснями у віках!
Ти – сердЕнько найніжнішої любові,
світлий янгол материнських молитов.
Неповторна, мальовнича, загадкова,
зачарована переливом дібров.
Ти – душа добра, ти – іскра диво-мрії,
зорепади із незвіданих доріг,
і незгасні теплі відблиски надії,
і незламний вічний віри оберіг.
Ти – це вітер, тиха пісня соловїна,
колосисте поле, журавлиний клин...
З Днем народження, кохана Україно,
найчарівніша перлино із перлин!
Обійми мене,
пригорни мене,
я втомилась так втікати
від байдужих слів,
чорно-білих снів,
де не вмієм ми літати.
Обійми мене,
заховай мене
в серці від усіх, благаю!
Я ж без тебе – тінь
мрій і сновидінь,
без твого тепла зникаю...
Обійми мене,
захисти мене
від холодних злив, від вітру.
Розмалюй життя
з чистого листа
в теплу сонячну палітру.
Обійми мене,
зацілуй мене
наче вперше... і востаннє,
я тобі віддам
свій таємний храм
незрадливого кохання...
