«Ачхой-Мартановский район, на юге селения Валерик.

 В этом месте был зверски убит Висита Анзоров, скрывавшийся в надежде спасти своего 10-летнего сына. Русские солдаты отрезали голову Висите, а 10-летнего мальчика взяли в плен.

 Затем русские принесли голову Виситы к мечети селения Шалажи и на площади села, перед мечетью, играли в футбол, используя вместо мяча голову Виситы.

 Отчаявшийся 10-летний сын нападал на играющих солдат, хватался за окровавленную голову отца, пытаясь отобрать её у солдат, но затем и его русские стали гонять по площади вместо мяча».

 (Февраль- март 1944 года. Из воспоминаний Дзияудина Мальсагова, сотрудника НКВД)

Отдел мониторинга

Кавказ-Центр

Статистика церковних метричних книг: "розстріляна радвладою", "зарубаний у Чрезвичайці", "заколотий багнетом українськими гайдамаками на Володимирській вулиці за те, що представився російським чорносотенцем".

Метричні книги у Російській імперії виконували роль своєрідних нотаріальних журналів. Тут можна знайти інформацію про народження, шлюб та смерть. Священик виступав не лише у ролі пастиря, але й в ролі юриста, який своїм записом засвідчував одну з найважливіших подій у житті кожної людини.

Метричні книги були типізовані і впродовж багатьох років не змінювали своєї структури та вигляду. Священик лише заповнював усі необхідні колонки та після кожного місяця підбивав підсумки: скільки народилось (дівчат, хлопців), скільки пар взяло шлюб, скільки померло (чоловічої та жіночої статі).

Після остаточної перемоги над Армією УНР червоні ще досить довго звертались до метричних книг як до єдиного джерела, яке могло дати інформацію про місце та час народження певної особи. Наприклад про підозрюваного, звинувачуваного або страченого. До речі, якщо мова вже зайшла про страчених…

Рік 1919. В Україні ще точиться запекла боротьба за незалежність, результати якої нікому не відомі. На величезних просторах молодої української республіки б’ються Армія УНР, більшовики, білогвардійці та різноманітні отаманські підрозділи.

Кожного дня в містах та селах, на кладовищах та в полі священики Російської православної церкви здійснюють тисячі відправ над тілами тих, для кого ця війна стала останньою.

У ті далекі роки панотці ще не знали про Биківню та ГУЛАГ, а ім’я Сталіна не промовляло могильним холодом. Страх ще не примушував до мовчання. Відтак записи у метричних книгах були максимально зрозумілими та однозначними.

У колонці "причина смерті" читаємо буквально наступне: "розстріляний у ЧК", "зарубаний у черезвичайці", "страчений радвладою", "жорстоко замучена червоноармійцем" тощо.

Мова йде лише про ті жертви, які знайшли свій притулок на цвинтарі, а не в засипаному підвалі або в лісі. Скільки тих, кому стріляли у потилицю на краю власноруч викопаної ями – досі невідомо. Цих людей не ховали у трунах, їх не відспівував священик, над могилами не ставили хрестів.

Відтак і записів про їхню смерть немає у метричних книгах. Однак і похованих за православними канонами жертв більшовиків більш ніж досить.

Що може виправдати людей, які залишили по собі такий спомин?

Війт Олександра. Мала 43 роки. Розстріляна червоноармійцями 24 грудня 1919 року. Село Пирогово. [ 1 - дивіться посилання на джерела внизу тексту]

Селянин Микола Олексійович Кульчинський. Мав 28 років. Уродженець Радомишльського повіту, с. Заболоття. Розстріляний радвладою 15 серпня 1919 року. Місто Київ. [2]

Селянин Іван Корнійович Попов. Мав 29 років. Уродженець Київського повіту, с. Боярка. Розстріляний радвладою 16 серпня 1919 р. Місто Київ. [2]

У записах про померлих в метричній книзі Києво-Подільської Введенської церкви знаходимо десятки "розстріляних", "порубаних", "замордованих", "страчених" червоноармійцями. Цілі сторінки всіяні "списками одного дня". Тобто за добу червоні лишали по собі довжелезний слід трупів.

У колонці "причина смерті" замість звичних строкатих записів про застуду, запалення легенів та поворотний тиф бачимо розмашистий запис: "розстріляні червоноармійцями". [3]

Хтось справедливо запитає: "А хіба тільки червоні розстрілювали?". Так, є записи про страти українських селян білогвардійцями. [4]

Як не дивно, а священики не відмовляли у таїнстві погребіння навіть загиблим більшовикам. Червоних стріляли, рубали та вішали. В одному із записів священик Іоан Молчановський пише про червоноармійця, якого зарубали "зелені" у Трипіллі 22 червня 1919 року.

Панотець ретельно занотував опис смертельних поранень, які дістав більшовик. Йдеться про півдюжини ударів шаблею та вогнепальні рани, що наштовхує на думку – більшовики потрапили у м’ясорубку. [5]

Можна було б припустити, що священики РПЦ, які служили в Україні, були віддані ідеям української державності та автокефалії православної церкви, відтак не робили записів про ті трупи, які лишали по собі воїни Армії УНР.

Проте, це твердження не витримує жодної критики, адже чимало православного духівництва, особливо вищих ієрархів, не були українцями за походженням і ставились вкрай вороже як до УНР так і до "будь-яких проявів сепаратизму".

Записи в метричних книгах часто дозволяють зробити припущення про світогляд самого священика. Наприклад, у метричній книзі Володимирського собору (тепер Патріарший собор УПЦ КП – Авт.) за 1918 рік міститься такий запис: "Городянин Києва, який був вбитий українцями на Володимирській вулиці за те, що був російським добровольцем".

Поруч з цим записом ще один: "Городянин Києва, заколотий багнетом українськими гайдамаками на Володимирській вулиці за те, що представився російським чорносотенцем". [6]

Очевидно, що всі записи зроблені російською мовою, адже УАПЦ з’явиться на світ декількома роками пізніше. Однак і тут є винятки.

Йдеться про столичну Благовіщенську церкву при земському притулку "Ясла". Записи в метричній книзі цієї парафії зроблені українською мовою, що було небаченим зухвальством для ведення документів суворої звітності в РПЦ. Тим більше, що мова йде про 1918 рік. [7]

Заради справедливості варто зазначити, що серед тисяч записів про померлих, які мені вдалось дослідити, не має згадки про жодного цивільного, якого б розстріляли чи повісили воїни Армії УНР. Чого не скажеш про білогвардійців. Про червоноармійців не доводиться говорити і поготів.

Детальний аналіз метричних книг Києва та Київщини за період 1918-1920 рр. дає підстави стверджувати, що Армія Української Народної республіки не чинила розправ над міщанами та селянами.

У той же час до таких заходів вдавалися російські армії: Добровольча та Червона, влада яких спиралась на репресії проти місцевих мешканців ("сепаратистів" та "контрреволюціонерів").

Подальше вивчення метричних книг та поширення інформації про поведінку білих та червоних військ на території УНР дасть можливість остаточно визначитися із витоками нашої державності та переосмислити значення слова "освободители".

ДЖЕРЕЛА:

1 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1079, спр. 296, Арк. 275 зв. – 276 

2 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1080, спр. 339, Арк. 168 зв. – 169

3 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1080, спр. 339

4 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1079, спр. 296, Арк. 271 зв. – 272  

5 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1080, спр. 339, Арк. 165 зв. – 166

6 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1080, спр. 481

7 - Центральний державний історичний архів. Ф. 127, Оп. 1080, спр. 500

06.09.2012 _ Володимир Гонський (http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/09/6/91318/)

"Беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у "Кракiвських Вiстях", але не всі. Деякi були визнанi занадто страшними".

Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
…Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили…
Тремтіть, убивці, думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!

В. Симоненко, 1962 р.

Чомусь ніхто з помітних істориків чи політиків не здогадується дослідити і розповісти нам (наголошую, - не тільки дослідити, але й розповісти) про роль і місце українців у Другій світовій війні, яка розпочалася у вересні 1939 року нападом Німеччини на Польшу?

І чому ми так рідко і байдуже згадуємо цю дату. Мовляв, це там, далеко, у них,  нас воно не стосується?

Хто з українців-командирів чи рядових відзначився при героїчній обороні Варшави? Скільки нас полягло тоді, під час німецько-польської війни? Відсоток же українців у тодішній польській армії був не меншим, ніж у радянській…

А чому ті, хто з усіх політичних боків "єднає" Україну від Ужгорода до Луганська, до цього часу не здогадаються пропіаритися мислію: що фактично ця війна для України розпочалася ще раніше. 15 березня 1939 року регулярні війська Угорщини з благословіння Гітлера вдерлися в Карпатську Українську Державу і по-звірячому її знищили разом з тисячами українських патріотів – не тільки закарпатців.

Це була коротка, кривава, але воістину Вітчизняна війна – у Карпатській Січі воювали й добровольці-галичани, і "східняки" (ті, кому вдалося втекти від голодомору та репресій, ветерани армій УНР тощо).

Карпатська Січ - армія Карпатської України. ФОТО

Ту війну фінансово, інформаційно і т. п. підтримував увесь український (і не тільки) світ. Там були епопейні зразки українскої доблесті, честі, героїзму, лицарства! Яких нам зараз так не вистачає для світла на морально-психологічних маяках, для імунітету від хохляцького жлобства і малоросійської чмошності…

А зараз повернімося до червня 1941 р. Про героїзм радянських воїнів, залишених напризволяще Сталіним та його бездарно-жорстокими полководцями, вже сказано багато. Хай земля буде їм пухом… Історія знає небагато прикладів такого злочинно-байдужого ставлення вождів до своїх воїнів.

Але  історія взагалі не знає аналогів тих сатанинських вчинків, до яких я хочу привернути вашу увагу у цій статті.  

У перші дні війни в умовах масового відступу й поразок агонізуючий більшовицький режим вирішив максимально довершити знищення української еліти чи просто більш-менш свідомого українського "елементу".

                                 Тіла замордованих, розкладені для упізнання на подвір’ї в’язниці № 1
                                                  (по вул. Лонцького), м. Львів. Червень 1941 р.

По всій Україні прокотилася хвиля арештів і розстрілів десятків тисяч тих, кого не встигли знищити "розкуркуленнями", голодоморами чи репресіями.

Назустріч ешелонам з мобілізованими воїнами РА, на Схід, у Сибір і тундру (не на фронт!), йшли десятки ешелонів, набитих тисячами новітніх "врагов народа".

Про це чудово і страшно написано в книзі спогадів київського вченого Михайла Ільяшука "Сталинским курсом", виданій Київським "Меморіалом" на чолі з невтомним Р. Круциком. Обов’язково знайдіть і прочитайте!

Як розстрілювали в'язнів у Львові влітку 1941-го. ФОТО

В’язнів же західноукраїнських міст (і не тільки – наприклад, Вінниці) та містечок взагалі вирішили "эвакуировать по 1 категории", тобто умертвити. Телефоном в усі обласні та районні каральні органи було передано відповідне розпорядження. У Львівській області воно називалося санкцією Прокурора області від 26 червня 1941 р.

Жаль, що обмеження розмірів інтернет-статті не дозволяють навести всі документальні свідчення катів і жертв. Тому наведу тільки найпоказовіші зі скороченнями:

1.  "Докладная записка
“Об эвакуации тюрем Западных областей СССР”. 

Львовская область

Подготовительная работа к эвакуации и сама эвакуация тюрем началась с 22 июня с.г. В 4-х тюрьмах содержалось 5424 заключенных. В первый же день вторжения немцев в СССР в тюрьмах были исполнены приговора по отношению к 108 заключенным, осужденным к ВМН.

[…] тюрьмами Львовской области было расстреляно 2464 заключенных […]

Все расстрелянные заключенные погребены в ямах, вырытых в подвалах тюрем, в гор. Золочеве – в саду […]

Дрогобычская область

В двух тюрьмах гор. Самбор и Стрий (сведений о тюрьме в гор. Перемышль не имеем) – содержалось 2242 заключенных. Во время эвакуации расстреляно по обеим тюрьмам 1101 заключенных […]

27 июня при эвакуации в тюрьме гор. Самбор осталось 80 незарытых трупов, на просьбы начальника тюрьмы к руководству Горотдела НКГБ и НКВД оказать ему помощь в зарытии трупов – они ответили категорическим отказом. […]

В тюрьме гор. Самбор – надзиратель Либман при эвакуации застрелился. […] Надзиратель Савкун дезертировал […]

Один із "розстрільних" списків в’язниці № 4 (Бригідки), м. Львів.26.06.1941 р.

Станиславская область

Из трех тюрем гор. Станислав (Івано-Франківськ - ІП), Коломия и Печенежино этапировано 1376 заключенных. В тюрьме гор. Станислав осталось – 647 заключенных. В основном из числа обвиняемых за бытовые преступления. Остальные заключенные расстреляны […]

[…] По всем тюрьмам Западных областей УССР только личный состав тюрем приводил приговоры в исполнение и никакой помощи со стороны НКГБ не было оказано.

Начальник тюремного управления НКВД УССР Капитан госбезопасности Филиппов (підпис)

2. "…начальником 2-го отдела УНКГБ тов. Гончаровым, сотрудником УНКГБ дворкиным, Начальником Тюремного отделения УНКВД тов. Станом при участии других сотрудников НКГБ и НКВД, оставшиеся на прогулочном дворе около 2000 заключенных (Луцької тюрми – В. Г.) были расстреляны. Весь учетный материал и личные дела заключенных сожжены.

Знищення в'язнів Луцької тюрми. Як це було. ФОТО

Зам. Нач. тюрьмы тов. Лескиным перевезены в Киев […] Нач[альник] тюремного пр[авления] НКВД УССР Капитан госбезопасности Филиппов № 85426 28 июня 1941 г."

3. " …Заключенные (тюрми №3 м. Острог – В. Г.)  в количестве 77 человек расстреляны, трупы зарыты […] Зам. нач. тюремного управления НКВД УССР – политрук Демехин.
28 июня 41"

                     

Выше изложенное получилось вследствие того, что нач. НКГБ тов. Максимов 28.06.41 взял в свое распоряжение 60 з/к, уничтожив их в подвале тюрьмы, а трупы в эту ночь не убрал несмотря на неоднократные напоминания руководства тюрьмы […] 

8.07.41 г. Капитан (підпис)"

Таких звітів сатани знайдено вже чимало. Слід зауважити, що розстріли відбувались і після складення цих звітів. В’язні, про яких у звітах ідеться як про залишених у тюрмах, пізніше також були розстріляні. В останні дні перед утечею тюремників розстріли проводили вже без жодних списків, іноді просто в камерах.

Очевидно, що справжньої кількості замордованих та імен усіх загиблих не довідаємося вже ніколи. Так, немає списків жертв Перемишльської в’язниці (Перемишль тоді був ще українським).

Їх гнали двома пішими етапами на Схід. Один з етапів був оточений німецькими військами і більшість в’язнів розбіглися. Другий, згідно зі свідченнями, – близько 200 осіб, був знищений біля Старого Самбора – конвоїри живими поскидали в’язнів до соляних шахт Саліни.

Трагедія Саліни. НКВД зробило шахту братською могилою. ФОТО

Встановлено лише 5 імен. Усі списки, які не були втрачені під час відступу "червоних", роками зберігались у центральних архівах КҐБ під грифом "цілком таємно".

Багаторічні дослідження різних джерел дали можливість встановити загальне число жертв в’язничного терору, розгорненого під час відступу більшовиків із Західної України, – понад 22 тис. осіб, із них близько 5 тис. – на Львівщині, понад 3 тис. – на Тернопільщині.

Львівське товариство "Пошук" на основі різних джерел склало іменний мартиролог замордованих, який і надалі поповнюється. Результати досліджень "Пошуку" опубліковані у книзі "Західноукраїнська трагедія 1941".

                                            Ексгумація жертв НКВС 1941 р. на подвір’ї в’язниці № 2
                                                         (Замарстинівської), м. Львів. 1991 р.

Події того часу розкривають безпрецедентний за жорстокістю та цинізмом масовий терор, який мав світовий резонанс і був яскраво відображений у тодішній західноукраїнській та європейській пресі.

Після відступу "червоних" мешканці великих і малих міст кидалися до покинутих в’язниць, розбивали двері камер, сподіваючись звільнити ув’язнених. На жаль, живих знаходили рідко.

Повсюдно люди натрапляли на свіжо закопані ями, замуровані підвали, казани зі звареними нещасними, а також на гори мертвих понівечених тіл, залишених на території в’язниць. Знищення в’язнів супроводжувалося нечуваними тортурами. Про це свідчать очевидці тих кривавих злочинів.

Відразу зауважу для особливо вразливих читачів: деталі цих свідчень не тільки малоестетичні, але й важкоймовірні для тих, хто вперше читає чи чує про них. Може, і для автора. Якби він сам не чув їх від багатьох свідків, у правдивості яких не доводилося сумніватися.  Ось деякі свідчення, що їх зібрало товариство "Пошук".

Може, хоч цей шок, ці замежеві жахи нарешті струсонуть байдужу совкову свідомість ментальних рабів постгеноцидного українського суспільства?:

СВІДЧЕННЯ ІВАНА ЧАПЛІ

Селянин с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.

"У 1939 році Червону армію ми зустрічали урочисто… Потім почали організовувати колгоспи. Люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в пивницях. У Нагуєвичах, звідки я родом, мали вивозити на Сибір чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола оборонив. Я працював сільським ковалем і не сподівався жодного лиха.

По обіді 22 червня 1941 року в Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Підбузького УНКВД (тоді там був райцентр). Зразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на емеритурі (пенсії).

Був заарештований голова товариства “Рідна школа”  селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Підбузького райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я.

Усіх нас завезли у Підбуж. Там уже сиділи арештовані Андрій Юринець – директор Підбузької школи, крамар Ілько Опацький, його брат – швець, кілька інших працівників з Підбужа, і ще багато мешканців навколишніх сіл.

Дня 26 червня о 10 годині вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціянтів та 3 невідомі особи викликали з тюрми Підбузького УНКВД 20 в’язнів і повезли вантажівкою у напрямі Дрогобича.

                                Дослідження масового поховання у м. Володимир-Волинському. 1997 р.

Червоні кати обманювали нас, що пускають на волю, однак це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що в’язні їдуть на роботу.

За кілометр перед Нагуєвичами, в урочищі “Остислав’я” машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висідати, бо машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. […] Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. […]  На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти. […]

Кати добивали людей чоботами, лопатами, ломами, від яких череп тріскав на голові. Так було замордовано 16 людей. […]  Завдяки безладній стрілянині і темряві та поспіхові міліціянтів, які поспішали по наступну партію арештованих, нам чотирьом удалося лишитися живими.

Не знаю, як про це довідався прокурор Строков, бо вже 27.06 приїжджав у Нагуєвичі шукати за мною, та мене, пораненого, добре переховали родичі. Напевно, кати боялися лишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли.

Коли більшовики потікали перед німецьким військом, люди пішли в “Остислав’я” і знайшли там, вивезли помордовані тіла. У Корнеля Камінського було порізане усе тіло. Степан Дум’як мав розрубаний живіт. Іванові Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткали травою.

Отакими нелюдами були наші “визволителі”. За що мордували вони безвинних мирних людей? Однак ніхто не може знищити живе слово і дух волелюбного народу".

СПОГАДИ ІВАНА КІНДРАТА

Народився 1923 р., доктор медицини, Рочестер, США.

"У червні 1941 р. я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбкiвськiй 10 у Львовi. 29 червня наблизилися війська Вермахту, у мiстi була паніка й безлад. Залишалися війська окремого призначення НКВД.

Знайомий, що мешкав навпроти в’язницi по вул. Лонцького, розповiв, що в нiч з 28 червня чув звiдти глухi пострiли i божевiльнi крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвiдку. Замуровану тепер i закриту тодi тюремну браму пiдiрвали в’язкою гранат.

Перед входом на подвiр’я побачили 8 мертвих чоловiкiв i жiнок, бiля муру – ще двi жiнки, ще живi, але скривавленi i непритомнi. Надалi вияснилося, що це були не в’язнi, а найманi робiтники, яких знищили останнiми, як свiдкiв кривавого злочину. Обидвi жiнки скоро померли. Убитi вони всi 10 були уколами багнетiв, дехто мав по кiльканадцять ран у грудях i животах.

Гріх комунізму. Нам усім треба покаятися, як це зробили німці

З подвiр’я дверi вели до великого примiщення, з горою трупiв аж пiд стелю. Нижнi були ще теплi. Вiк жертв – мiж 15 i 60 роками, але переважна бiльшiсть 20–35 рокiв. Лежали у рiзних позах, з вiдкритими очима i з масками жаху на обличчях. Мiж ними чимало жiнок.

На лiвiй стiнi було розп’ято трьох чоловiкiв, ледь покритих одягом з плеч, з вiдтятими статевими членами. Пiд ними на пiдлозi, у напiвсидячих похилених позах – двi монашки, з тими органами в ротi.

Виявленi нами жертви енкаведистського садизму були вбитi пострiлами в рот або в потилицю. Але ще бiльше було заколотих багнетами в живiт. Однi – голi чи майже голi, iншi – в порядному вуличному одязі. Один був у краватцi, напевно, щойно арештований.

                          Дослідження масового поховання поблизу Івано-Франківська. Дем’янів Лаз. 1989 р.

З центрального примiщення, затопленого калюжами кровi, вели два коридори. Я подався направо, в надiї вiдшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повiшений на шнурi чоловiк у вiйськових штанях i чоботах. Його рiст вищий за той гак. На стiнi вишкрябаний напис: “Да здравствует свободная Россия”. Жертва – майор радянської авiацiї.

До однiєї з наступних камер тяжко було пiдступитися. По той бiк дверей – кiльканадцять тiл, притулених обличчями до щiлини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.

У наступнiй камерi – двi дуже молодi i навiть посмертi вродливi жiнки, задушенi, iз шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят iз розтрощеними черепами. На одвiрку – свiжi плями розлитого мозку.

Ще один вияв звiрства – повiдтинанi пальцi, знята пасами шкiра на спинах. Накручували шкiру на патик поступово, з дня у день. Закiнчували один пас – починали другий. Ретельно надрiзали скальпелем, стерилізуючи попереднi мiсця, щоб катований не помер передчасно.

Дем'янів Лаз. Геноцид Галичини

[…] Потрапляю у більше приміщення, iз столом посерединi. На столi прив’язаний оголений чоловiк з неймовірно скорченим обличчям. Тiло вкрите скляним ковпаком. На животi – рани з дивними дiрами. Нараз з дір вилазять один за одним кiлька щурiв. Це – один з багатьох видiв тортур енкаведистiв. Пiд ковпак до живого в’язня запускали голодних щурів.

Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину 12 лiт життя. Напiвпритомний вiд жаху, вибiг iз в’язницi. Нiхто з нас так i не натрапив на живих.

У розбитiй крамницi беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв, розп’ятих священика i монашку у головному примiщеннi. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у "Кракiвських Вiстях", та не всi, деякi були визнанi нецензурними. Такi дикi злочини показувати не ризикнули. Пiзнiше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городi коло рiдної хати".

СПОГАДИ МИХАЙЛА МІРУСА

Народився 1929 р., мешканець м. Чорткова Тернопільської
області.

"Почувши, що німці, які вступили до міста, відчинили в’язницю, я, як і інші мешканці Чорткова, вирушив туди. Побачене вкарбувалося в пам’ять страшною картиною на все життя. Вздовж мурiв простягалися акуратно скопанi газони клумби iз свiжонасадженими квiтами.

На просторому подвiр’ї було пусто. […] Чоловiк i жiнка, обоє мертвi, були притуленi до стiни i пiдпертi кiлками, щоб не впали. У нього дiтородний орган перетягнутий колючим дротом, у неї також жмут дроту в статевому органi. […]

                                                       Дем’янів Лаз. Черепи на одежі закатованих

На весь обсяг першого (приміщення – В. Г.) була викопана яма, завалена трупами. Згори їх присипано тонким шаром землi, видно, що роботу не встигли закiнчити. Згори лежали ще двоє, напевно, виконавцi тої роботи. Там були i лопати. […]

Обличчя чоловiка було наче спалене чи ошпарене, аж почорнiле. Посерединi знаходився металевий бак, вiд якого вiдходили труби завтовшки як рука або товщi. Тими трубами поступала пара i виїдала плоть. Пiд очима, задушених парою – мiшечки. Вух не було, геть повiдпадали, i носи також".

СПОГАДИ ЮЛIАНА ПАВЛІВА

Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопiльської
областi 1930 р.

"Навеснi 1941 року у селi Нараїв, як i в iнших мiсцевостях, були масово арештованi представники мiсцевої iнтелiгенцiї, серед них i моя тiтка Iванна, сiльська вчителька. У червнi 1941 року з 19 арештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до страти. Утримували в’язнiв у Бережанах.

З початком вiйни село чекало повернення полiтв’язнiв. Замість того пiшли чутки про страшнi мордування у в’язницях. У перших числах липня родини подалися до Бережанської в’язницi на розшуки близьких. Задля безпеки жiнки взяли i нас, пiдлiткiв 10–12 рокiв. Там ми застали гори понiвечених трупiв у пiдвалах.

На Прикарпатті знайшли поховання жертв НКВД. Обережно, ФОТО

Залитi кров’ю камери i коридори. Кривава стежка вела на подвiр’я. Там вже лежали рядами винесенi тiла, з обрiзаними вухами, носами, зчорнiлими обличчями. Липневої спеки стояв страшний сморiд. Лунали голосiння, крики розпачу, прокляття.

Тiтку Iванну ми знайшли на березi рiки Золота Липа, бiля замку, який НКВД використовував як катiвню. Поруч були ще двоє чоловiкiв, хтось вже прикрив ковдрою їх голi понiвеченi тiла. Усе тiло тiтки вiд нiг до плечей було вкрите глибокими подряпинами. Обличчя зчорнiле. Вийняли з рота ганчiрку – язик вирвано.

Вище зап’ястя – наскрiзнi рани вiд ножа, живiт розрiзаний вiд низу до грудей, у статевий орган забита пляшка. Ще двоє дiвчат iз Нараєва були замордованi у подiбний спосiб. Iншi тiла мали не менш страшні слiди знущань: вибранi очi, вiдрiзанi статевi органи, обрубанi пальцi, потрощенi голови.

Мiсцевi мешканцi розповiли, що впродовж тижня навколо в’язницi ревiли двигуни тракторiв, якi не могли повнiстю заглушити крики катованих. Розшукували своїх рiдних в основному по одежi.

Довго ще виловлювали тiла i з рiки Золота Липа, куди їх поскидали енкаведисти. Кiльканадцять кiлометрiв пливли вони у кривавiй водi аж до греблi в селi Саранчуки, де страшнi понівеченi трупи виловлювали i хоронили селяни. Неопiзнаних хоронили у спiльних могилах. Багато замордованих поховано у iнших навколишнiх селах.

                                        Розкопки в Дем’яновому Лазі. Кляп у роті черепа жертви

Нараївцi знайшли i поховали 12 закатованих односельцiв. Тіла ще трьох, засуджених до страти, вiдшукали пiзнiше, восени, у закиданiй камiнням ямi бiля Бережанського лiсу. У одного з них, Павлiва Т. Г., були обрубанi ноги. Чотирьох так i не знайшли. 15 iз 19 замордованих полiтв’язнiв села були вiком до 23 рокiв".

А зараз зверніть увагу на наступне свідчення. Ця "розповідь розстріляного" містить унікальні "кадри" моменту і технології акту імпер-більшовицького злочину. Таких зразків – одиниці. Бо інші десятки мільйонів особистостей-Всесвітів замовкли назавжди.

СВІДЧЕННЯ РОЖІЯ МИРОСЛАВА

Селянин с. Романів Перемишлянського району Львівської
області.

"Був червень 1941 р. До камери приводили все нових арештантів із сіл Бібереччини. При брамі стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір, коло шостої години, той міліціонер сказав нам: “Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали знову!” А ми йому говоримо: “То відімкни нам двері і випусти!”

Він відповів, що не має ключів, бо їх забрали з собою енкаведисти. “Можу вам подати хіба якусь штабу, рятуйтеся!” Ми вже хотіли брати лавку в нашій камері і виломлювати ґрати та втікати через вікно.

З нами сидів арештований адвокат з Бібрки Кульчицький. Він говорив: “Люди добрі, то так не можна. Ану ж це підступ з їх боку й вони повернуться ще заки ми повтікаємо. А тоді буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то вони, як вернуться, переконаються, що ми не винні. А як будемо пробувати тікати, то тоді впевняться, що ми мали нечисту совість. Нас, певно, забрали, як закладників, а таких ніхто не мав права стріляти. Тож без суду навіть большевики не мають права карати – я якийсь адвокат і знав їх кодекс!” (Яка наївність чесної, ні в чому не винної людини – В. Г.) Так ми чекали. Енкаведисти повернулися через дві години. […]  

Повернувшись, вони викликали арештованих поодинці з камер і водили їх до пивниці розстрілювати. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика, – він дуже плакав, як його вели.

Найбільше просився Микола Дучій. “Товариші, та я ваш, бідняк, я маю жінку, дитину, змилуйтеся, не вбивайте мене!” Ті лиш сміялися, а один сказав: “Нічево, ето точно, как зуб вирвать: болит – раз и по всьом!” Потім чути було з пивниці лиш постріли.

                                        Дем'янів Лаз. Черепи закатованих, підготовлені до експертизи

Після кількох екзекуцій трійка енкаведистів ішла на “дижурку”, правдоподібно пити горілку, бо, як прийшли по мене, то від них заносило горілкою. Своєї смерті я був певний, як мене викликали. Двоє взяли мене під пахви, а третій з револьвером йшов позаду. Завели мене до пивниці. Уже за порогом темної пивниці ті два, що вели мене під пахви, пустили, і в тій хвилині поклав на моє плече руку задній.

В секунді я якось відчув, що він підносить свою праву руку і мені здавалося, що навіть цокнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Пролунав постріл!

І, як нині пам’ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив свідомість. Як довго я лежав непритомний, я не знав. Потім серед темряви я якось прочуняв. Мені здалося, що я хіба на другому світі, бо пригадав, що мене розстрілювали.

Перше враження було, що мені дуже стерпли ноги і одна рука. Дуже боліли, аж пекли вони. В роті було повно солоної теплої крові. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я помалу зсунув із себе. То був труп розстріляного біберецького адвоката Кульчицького, що нас під вечір переконував не втікати, бо він знав большевицькі кодекси. Я мав прострілені обидві щоки і лежав на трупах. Хтось у цій купі трупів ще харчав. […]"

                                            Дем’янів Лаз. Жіночі коси, вийняті з другої могили з черепами

На жаль, багато інших свідчень і документів доведеться вивести за межі статті. Але на завершення я поділюся з вами вічною тугою багатьох своїх односельчан, яку вони відкрили колись моїй матері-харків’янці.

У 30-ті роки молодь села Голинь Калуського району Івано-Франківської обл., як і у всій Західній Україні, марила волею. Це була особлива віра, мрія, фактор честі, стрижень моралі людини і спільноти.

Найкращі пішли в підпільну ОУН. Поміркованіші просто зачитувалися українською літературою, історією і т. п.

Великий гурт голинської молоді став активістом "Просвіти" - ставили українські п’єси, читали вірші, створили хор… Діяла сильна футбольна команда.

                                     Дем’янів Лаз. Дірчастий перелом склепіння черепа квадратної форми.

                                                       Чотирикутні багнети були лише в Червоній армії

І ось після "визволення" 1939 року в один день чотирнадцять молодих голинян зникли безвісти. Хтось дізнався, що їх забрало НКВД. Але тільки з початком війни 1941 р. родичі зниклих змогли відвідати їх в Івано-Франківській (тоді Станіславській) тюрмі – знайти тіла.

Кров була всюди. Було саме так, як в наведених вище свідченнях. Довго шукали рідні тіла з-поміж сотень трупів. Їх знайшли в одній з катівень тієї тюрми. Я запам’ятав опис тіла одного юнака, який ось-ось мав одружуватися зі своєю красунею-дівчиною.

Так от, його тіло було розіп’яте-прибите цвяхами до стіни. А в розірваному животі … лежала голова його коханої…

Все!!! Вривайтеся земле і небо у рокіт страждань моїх. Живем не лишень за себе – ми мусимо жити й за них. Це Василь Симоненко. Йому, до речі, імпер-кати дозволили дожити до неповних 29-ти. "Уж больно он любил Украину"…

У статті використано матеріали Центру досліджень визвольного руху, Музею совєцької окупації, Київського "Меморіалу" ім. В. Стуса, товариства "Пошук", яким автор безмежно вдячний за святу роботу.

В 1937-1938 годах главный палач Лубянки Василий Блохин участвовал в самых громких расстрелах. Он командовал расстрелом маршала Тухачевского и других высокопоставленных военных. На его личном счету более десяти тысяч жертв. Недавно ему поставили новый памятник...

Имя бессменного палача сталинской эпохи Василия Михайловича Блохина сегодня на слуху. Его подписью скреплено огромное множество хранящихся в архиве Лубянки актов о приведении расстрельных приговоров в исполнение.

Людям, не посвященным в тонкости палаческого ремесла Блохина, приходилось испытывать шок и трепет, когда им доводилось видеть его в деле. Одно из редких свидетельств оставил начальник УНКВД по Калининской области Дмитрий Токарев.

Он рассказал о прибытии весной 1940-го в Калинин группы высокопоставленных работников НКВД во главе с Блохиным для расстрела поляков, содержавшихся в Осташковском лагере.

Когда все было готово к началу первого расстрела, Блохин, как рассказал Токарев, зашел за ним:

«Ну, пойдем…» Мы пошли, и тут я увидел весь этот ужас…

Блохин натянул свою специальную одежду: коричневую кожаную кепку, длинный кожаный коричневый фартук, кожаные коричневые перчатки с крагами выше локтей.

На меня это произвело огромное впечатление — я увидел палача!» В первую же ночь команда под руководством Блохина расстреляла 343 человека. В последующие дни Блохин распорядился доставлять ему для расстрела партии не более 250 человек.

Весной 1940-го под руководством и при непосредственном участии Блохина в Калинине было расстреляно 6311 военнопленных поляков. Можно предположить, что подобной «ударной» акцией он удвоил свой предыдущий личный счет расстрелянных.

По отношению к непосредственно не участвовавшему в расстрелах Токареву Блохин проявил снисходительное «благородство» профессионального палача, сознающего, что не все способны на то, на что способен он. Составляя для премирования список участников расстрелов, он включил в него и начальника УНКВД Токарева...

Кем же был этот человек, чьей рукой вершился сталинский произвол?

Скупые строчки его автобиографии повествуют о том, что он родился в 1895-м в селе Гавриловское Суздальского района Ивановской области в семье крестьянина-бедняка. С 1905-го одновременно с учебой работал пастухом, затем каменщиком, работал и в хозяйстве отца. 5 июня 1915-го зачислен рядовым в 82-й пехотный полк во Владимире, дослужился до младшего унтер-офицера.

Со 2 июня 1917-го — старший унтер-офицер 218-го  Горбатовского пехотного полка на германском фронте, был ранен, лечился в госпитале в Полоцке до 29 декабря 1917-го. Затем до октября 1918-го, оставаясь в стороне от политических бурь, он крестьянствовал в хозяйстве отца, а 25 октября 1918-го добровольцем поступил на службу в Яновский волостной военкомат Суздальского района.

Вскоре Блохин сделал и свой политический выбор — в апреле 1921-го вступил в коммунистическую партию и тут же, 25 мая 1921-го, был назначен в 62-й батальон войск ВЧК в Ставрополе.

Теперь развивается его чекистская карьера. С 24 ноября 1921-го он помкомвзвода в отряде особого назначения при Коллегии ВЧК, с 5 мая 1922-го комвзвода там же, с 16 июля 1924-го помощник командира 61-й дивизии особого назначения при Коллегии ОГПУ. 22 августа 1924-го Блохин выдвигается на должность комиссара особых поручений Спецотделения при Коллегии ОГПУ.

Теперь, помимо прочего, в его обязанности входит и приведение расстрельных приговоров в исполнение. И действительно, с весны 1925-го подпись Блохина регулярно встречается под расстрельными актами.

Может быть, он и дальше был бы всего лишь одним из рядовых расстрельщиков, но внезапно открылась высокая вакансия. 3 марта 1926-го Блохин был назначен временно исполняющим должность коменданта ОГПУ (вместо отсутствующего К.И. Вейса). А уже 1 июня 1926-го Блохина утвердили в этой должности.

Судьба его предшественника Карла Вейса оказалась незавидной. В подписанном Ягодой приказе ОГПУ № 131/47 от 5 июля 1926-го говорилось о причинах его снятия с должности и осуждения:

«31 мая 1926 г. постановлением Коллегии ОГПУ Комендант ВЧК/ОГПУ Вейс Карл Иванович приговорен к лишению свободы на 10 лет со строгой изоляцией по обвинению его в сношениях с сотрудниками иностранных миссий, явными шпионами. Имеющимися в деле установленными данными Вейс характеризуется как совершенно разложившийся, утративший всякое понимание лежавшей на нем, как чекисте и коммунаре, ответственности и не остановившимся перед фактом крайней дискредитации Объединенного Государственного Политического Управления, сотрудником которого он состоял».

В отличие от Вейса Блохин вел себя правильно и на посту коменданта бессменно проработал долгие годы вплоть до выхода на пенсию.

Будучи на работе в ОГПУ, Блохин экстерном сдал зачеты во втуз в 1932-м, окончил 3 курса строительного факультета в Институте повышения квалификации инженерно-технических работников. Но на этом его образование и закончилось.

Действовавшая под руководством Блохина расстрельная команда, или «спецгруппа», как ее назвали в документах, формировалась из сотрудников разных подразделений. В конце 1920-х — начале 1930-х здесь были сотрудники специального отделения при Коллегии ОГПУ, которое занималось охраной советских вождей и персонально Сталина. То есть совмещали дело охраны вождей с участием в регулярных расстрелах «врагов народа».

В штате центрального аппарата ОГПУ они значились как «комиссары для особых поручений»: А.П. Рогов, И.Ф. Юсис, Ф.И. Сотников, Р.М. Габалин, А.К. Чернов, П.П. Пакалн, Я.Ф. Родованский. Другая часть исполнителей служила в комендатуре ОГПУ. Это сам Блохин, а также П.И. Маго и В.И. Шигалев.

Позднее в «спецгруппу» вошли И.И. Шигалев (брат В.И. Шигалева), П.А. Яковлев (начальник правительственного гаража, затем начальник автоотдела ОГПУ), И.И. Антонов, А.Д. Дмитриев, А.М. Емельянов, Э.А. Мач, И.И. Фельдман, Д.Э. Семенихин.

Нелегка была судьба палачей. В семьях их видели довольно редко, а когда те приходили после ночной «работы», то чаще всего были пьяны. Неудивительно, что умирали исполнители рано, до срока, или сходили с ума.

Умерли своей смертью Григорий Хрусталев — в октябре 1930-го; Иван Юсис — в 1931-м; Петр Маго — в 1941-м; Василий Шигалев — в 1942-м, а его брат Иван Шигалев — в 1945-м. Многие уволились на пенсию, получив инвалидность по причине шизофрении, как Александр Емельянов, или нервно-психической болезни, как Эрнст Мач.

Но репрессии не обошли и самих расстрельщиков. Часть из них попала в руки Блохину — были доставлены в расстрельное помещение уже в качестве жертвы. Так в 1937 г. были расстреляны Григорий Голов, Петр Пакалн, Фердинанд Сотников. Интересно, что чувствовали Блохин и Маго, когда расстреливали своих бывших товарищей?

Особо нервировали палачей отдельные приговоренные, которые в момент расстрела славили Сталина.

Возглавлявший группу расстрельщиков, приводивших в исполнение решения «тройки» УНКВД Московской области в 1937—1938 годах, Исай Берг, будучи арестованным, показал, что он получил от начальства строгое указание «не допускать таких явлений в дальнейшем» и среди работников спецгруппы НКВД «поднимать настроение, стараться доказать им, что люди,  которых они стреляют, — враги». Хотя тут же Берг признал: «Много мы стреляли и невиновных».

Берг прославился тем, что при его непосредственном участии в московском НКВД была создана машина-«душегубка», в которой приговоренные умерщвлялись выхлопным газом.

Отчасти это берегло нервы московским палачам. Загрузили в Таганской или Бутырской тюрьмах живых — в Бутове выгрузили мертвых, и вся работа. И никаких славословий Сталину. Сам Берг пояснил следствию, что без такого усовершенствования «невозможно было исполнить столь большое количество расстрелов».

И в центральной группе расстрельщиков под руководством Блохина предписали «проводить воспитательную работу среди приговоренных к расстрелу, чтобы они в столь неподходящий момент не марали имя вождя».

В 1937-1938 годах Блохин участвовал в самых громких расстрелах. Он командовал расстрелом маршала Тухачевского и высокопоставленных военных, приговоренных вместе с ним. При расстреле присутствовали прокурор СССР Вышинский, председатель Военной коллегии Верховного суда Ульрих.

                                      Пам'ятник родини Блохіних на Донському кладовищі у Москві.

                                              Навіть кат заслуговує на вічну пам'ять і прощення.

Иногда баловал своим присутствием и сам «железный нарком» Ежов. При нем расстрельное действо обретало черты художественной постановки. Осенью 1937-го: «Перед расстрелом своего приятеля в прошлом Яковлева Ежов поставил его рядом с собой — наблюдать за приведением приговора в исполнение». Яковлев, встав рядом с Ежовым, обратился к нему со следующими словами: «Николай Иванович! Вижу по твоим глазам, что ты меня жалеешь». Ежов ничего не ответил, но заметно смутился и тотчас же велел расстрелять Яковлева.

Не менее запоминающаяся сцена разыгралась, когда в марте 1938-го приводили в исполнение приговор по делу Бухарина, Рыкова, Ягоды и других осужденных на показательном «Процессе правотроцкистского блока».

Ягоду расстреливали последним, а до этого его и Бухарина посадили на стулья и заставили смотреть, как приводится в исполнение приговор в отношении других осужденных. Ежов присутствовал и, вероятнее всего, был автором подобной изощренной затеи.

Перед расстрелом Ежов велел начальнику кремлевской охраны Дагину избить бывшего наркома внутренних дел Ягоду: «А ну-ка дай ему за всех нас». В то же время расстрел собутыльника Буланова расстроил Ежова, и он даже приказал сначала дать ему коньяку.

Удивительно, скольких своих бывших коллег, да и начальников, которым он раньше глядел в рот, расстрелял Блохин.

Близость к разоблаченному руководству НКВД могла стоить и ему самому жизни. Но Сталин ценил надежных «исполнителей», и его почему-то не пугало, что они, привыкшие стрелять в затылок, постоянно маячат у него за спиной в качестве охраны.

В начале 1939-го, когда Берия вовсю чистил НКВД от ежовских кадров, поступил материал о том, что комендант Блохин был слишком близок к бывшему секретарю НКВД Буланову, да и к самому расстрелянному наркому Ягоде. Тогда это рассматривалось как доказательство участия в их «заговорщических планах».

Берия, подготовив постановление на арест Блохина, отправился к Сталину за санкцией. Однако, к своему удивлению, получил отказ. В 1953-м Берия показал на следствии: «Со мной И.В. Сталин не согласился, заявив, что таких людей сажать не надо, они выполняют черновую работу. Тут же он вызвал начальника охраны Н.С. Власика и спросил его,  участвует ли Блохин в исполнении приговоров и нужно ли его арестовать? Власик ответил, что участвует и с ним вместе участвует его помощник А.М. Раков, и положительно отозвался о Блохине».

Берия, вернувшись в свой кабинет, вызвал к себе Блохина и работников «спецгруппы» для разговора. Результаты «воспитательной» беседы нарком отразил на отправленном в архив, так и не исполненном постановлении:

«Сов. секретно. Вызван был мною Блохин и руководящие сотрудники комендатуры, которым мною было сообщено кое-что из показаний на них. Обещались крепко поработать и впредь быть преданными партии и Советской власти. 20 февраля 1939 г. Л. Берия».

Больше к вопросу о Блохине Сталин не возвращался.

Обычно приговоренных привозили к месту расстрела в Варсонофьевский переулок, где их дожидался Блохин с командой. Но иногда Блохину самому приходилось ехать за жертвой. Так было в 1940 г., когда потребовалось доставить из Сухановской тюрьмы на расстрел приговоренного к ВМН бывшего кандидата в члены политбюро Роберта Эйхе.

Непосредственно перед отправкой на расстрел его жестоко били в кабинете Берии в Сухановской тюрьме: «У Эйхе при избиении был выбит и вытек глаз. После избиения, когда Берия убедился, что никакого признания в шпионаже он от Эйхе не может добиться, он приказал увести его на расстрел». А 6 февраля 1940-го Блохину выпала честь расстрелять и самого наркома Ежова.

Руководство ценило Блохина. Он быстро рос в званиях: в 1935-м — капитан ГБ, в 1940-м — майор ГБ, в 1943-м — полковник ГБ, в 1944-м — комиссар ГБ, а в июле 1945-го получает звание генерал-майора. Был также щедро осыпан государственными наградами: орденом Ленина (1945), тремя орденами Красного Знамени (1940, 1944, 1949), орденами Отечественной войны I степени (1945), Трудового Красного Знамени (1943), Красной Звезды (1936), «Знак Почета» (1937), а также двумя значками «Почетного чекиста» и золотыми часами. Был награжден и почетным оружием — маузером, хотя расстреливать предпочитал из немецкого «вальтера» (не так сильно нагревался).

Когда исполнилось 20 лет пребывания Блохина в должности коменданта, он был премирован легковым автомобилем «М-20» («Победа»). Обращает на себя внимание то, что Блохин и его подручные из «спецгруппы» обычно щедро награждались не после, а до проведения серьезных расстрельных кампаний.

По различным оценкам, общее количество расстрелянных лично Блохиным за все годы его службы на Лубянке составляет не менее 10—15 тысяч человек.

Сразу же после смерти Сталина и вторичного прихода Берии к руководству «органами» Блохин был отправлен на пенсию. Бывший комендант Блохин приказом МВД СССР № 107 от 2 апреля 1953-го был уволен по болезни с объявлением благодарности за 34-летнюю «безупречную службу» в органах ОГПУ—НКВД—МГБ—МВД СССР.

Как пояснил Берия, Блохина освободили от должности как «засидевшегося» — был такой бюрократический термин, обозначавший долгое пребывание работника в одной и той же должности и утрату им должной активности и эффективности работы. Хотя, как мы знаем, работа у Блохина была как раз вовсе не сидячая, и здоровье на ней он изрядно подрастерял.

Итак, в 1953-м Блохина торжественно проводили на заслуженный отдых. После смерти диктатора нужда в его услугах отпала. Нет, конечно, пришедший ему на смену новый комендант, полковник Д.В. Бровкин, вовсе не рисковал остаться без «ночной работы», просто ее масштаб сразу стал не тот.

Хотя на смену прежним жертвам подоспели те, которые раньше сами чинили суд и расправу: при новом послесталинском руководстве стали казнить бывших подручных Берии и Абакумова. Их дела активно расследовались, и оказалось, на пенсии Блохину тоже нет покоя. Он зачастил на допросы в Генеральную прокуратуру.

В ходе расследования дела Берии и его ближайших подручных понадобились поистине бесценные знания бывшего коменданта. Ведь он был исполнителем всех самых важных казней. И все же Блохин не был приобщен в качестве обвиняемого, хотя он и был исполнителем преступных акций.

Наверное, решили: ведь это просто палач, выполнял приказ. Работа у него такая, и ничего личного.

После увольнения Блохину за 36 лет выслуги в органах была назначена пенсия в размере 3150 рублей. Однако после лишения генеральского звания 23 ноября 1954 г. выплата пенсии от КГБ была прекращена. Не ясно, успел ли он оформить себе обычную пенсию по старости.

Согласно медицинскому заключению Блохин страдал гипертонической болезнью 3-й степени и умер 3 февраля 1955 от инфаркта миокарда.

По иронии судьбы, Блохина похоронили там же, где покоится прах большинства его жертв, — на Донском кладбище. Хотя тела расстрелянных сжигались здесь же в крематории и прах ссыпался в безымянные общие ямы, а вот на могиле Блохина недавно появилось новое красивое надгробие с портретом. Не забывают!