Як убивали в'язнів у тюрмах 1941 року

06.09.2012 _ Володимир Гонський (http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/09/6/91318/)

"Беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у "Кракiвських Вiстях", але не всі. Деякi були визнанi занадто страшними".

Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
…Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили…
Тремтіть, убивці, думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!

В. Симоненко, 1962 р.

Чомусь ніхто з помітних істориків чи політиків не здогадується дослідити і розповісти нам (наголошую, - не тільки дослідити, але й розповісти) про роль і місце українців у Другій світовій війні, яка розпочалася у вересні 1939 року нападом Німеччини на Польшу?

І чому ми так рідко і байдуже згадуємо цю дату. Мовляв, це там, далеко, у них,  нас воно не стосується?

Хто з українців-командирів чи рядових відзначився при героїчній обороні Варшави? Скільки нас полягло тоді, під час німецько-польської війни? Відсоток же українців у тодішній польській армії був не меншим, ніж у радянській…

А чому ті, хто з усіх політичних боків "єднає" Україну від Ужгорода до Луганська, до цього часу не здогадаються пропіаритися мислію: що фактично ця війна для України розпочалася ще раніше. 15 березня 1939 року регулярні війська Угорщини з благословіння Гітлера вдерлися в Карпатську Українську Державу і по-звірячому її знищили разом з тисячами українських патріотів – не тільки закарпатців.

Це була коротка, кривава, але воістину Вітчизняна війна – у Карпатській Січі воювали й добровольці-галичани, і "східняки" (ті, кому вдалося втекти від голодомору та репресій, ветерани армій УНР тощо).

Карпатська Січ - армія Карпатської України. ФОТО

Ту війну фінансово, інформаційно і т. п. підтримував увесь український (і не тільки) світ. Там були епопейні зразки українскої доблесті, честі, героїзму, лицарства! Яких нам зараз так не вистачає для світла на морально-психологічних маяках, для імунітету від хохляцького жлобства і малоросійської чмошності…

А зараз повернімося до червня 1941 р. Про героїзм радянських воїнів, залишених напризволяще Сталіним та його бездарно-жорстокими полководцями, вже сказано багато. Хай земля буде їм пухом… Історія знає небагато прикладів такого злочинно-байдужого ставлення вождів до своїх воїнів.

Але  історія взагалі не знає аналогів тих сатанинських вчинків, до яких я хочу привернути вашу увагу у цій статті.  

У перші дні війни в умовах масового відступу й поразок агонізуючий більшовицький режим вирішив максимально довершити знищення української еліти чи просто більш-менш свідомого українського "елементу".

                                 Тіла замордованих, розкладені для упізнання на подвір’ї в’язниці № 1
                                                  (по вул. Лонцького), м. Львів. Червень 1941 р.

По всій Україні прокотилася хвиля арештів і розстрілів десятків тисяч тих, кого не встигли знищити "розкуркуленнями", голодоморами чи репресіями.

Назустріч ешелонам з мобілізованими воїнами РА, на Схід, у Сибір і тундру (не на фронт!), йшли десятки ешелонів, набитих тисячами новітніх "врагов народа".

Про це чудово і страшно написано в книзі спогадів київського вченого Михайла Ільяшука "Сталинским курсом", виданій Київським "Меморіалом" на чолі з невтомним Р. Круциком. Обов’язково знайдіть і прочитайте!

Як розстрілювали в'язнів у Львові влітку 1941-го. ФОТО

В’язнів же західноукраїнських міст (і не тільки – наприклад, Вінниці) та містечок взагалі вирішили "эвакуировать по 1 категории", тобто умертвити. Телефоном в усі обласні та районні каральні органи було передано відповідне розпорядження. У Львівській області воно називалося санкцією Прокурора області від 26 червня 1941 р.

Жаль, що обмеження розмірів інтернет-статті не дозволяють навести всі документальні свідчення катів і жертв. Тому наведу тільки найпоказовіші зі скороченнями:

1.  "Докладная записка
“Об эвакуации тюрем Западных областей СССР”. 

Львовская область

Подготовительная работа к эвакуации и сама эвакуация тюрем началась с 22 июня с.г. В 4-х тюрьмах содержалось 5424 заключенных. В первый же день вторжения немцев в СССР в тюрьмах были исполнены приговора по отношению к 108 заключенным, осужденным к ВМН.

[…] тюрьмами Львовской области было расстреляно 2464 заключенных […]

Все расстрелянные заключенные погребены в ямах, вырытых в подвалах тюрем, в гор. Золочеве – в саду […]

Дрогобычская область

В двух тюрьмах гор. Самбор и Стрий (сведений о тюрьме в гор. Перемышль не имеем) – содержалось 2242 заключенных. Во время эвакуации расстреляно по обеим тюрьмам 1101 заключенных […]

27 июня при эвакуации в тюрьме гор. Самбор осталось 80 незарытых трупов, на просьбы начальника тюрьмы к руководству Горотдела НКГБ и НКВД оказать ему помощь в зарытии трупов – они ответили категорическим отказом. […]

В тюрьме гор. Самбор – надзиратель Либман при эвакуации застрелился. […] Надзиратель Савкун дезертировал […]

Один із "розстрільних" списків в’язниці № 4 (Бригідки), м. Львів.26.06.1941 р.

Станиславская область

Из трех тюрем гор. Станислав (Івано-Франківськ - ІП), Коломия и Печенежино этапировано 1376 заключенных. В тюрьме гор. Станислав осталось – 647 заключенных. В основном из числа обвиняемых за бытовые преступления. Остальные заключенные расстреляны […]

[…] По всем тюрьмам Западных областей УССР только личный состав тюрем приводил приговоры в исполнение и никакой помощи со стороны НКГБ не было оказано.

Начальник тюремного управления НКВД УССР Капитан госбезопасности Филиппов (підпис)

2. "…начальником 2-го отдела УНКГБ тов. Гончаровым, сотрудником УНКГБ дворкиным, Начальником Тюремного отделения УНКВД тов. Станом при участии других сотрудников НКГБ и НКВД, оставшиеся на прогулочном дворе около 2000 заключенных (Луцької тюрми – В. Г.) были расстреляны. Весь учетный материал и личные дела заключенных сожжены.

Знищення в'язнів Луцької тюрми. Як це було. ФОТО

Зам. Нач. тюрьмы тов. Лескиным перевезены в Киев […] Нач[альник] тюремного пр[авления] НКВД УССР Капитан госбезопасности Филиппов № 85426 28 июня 1941 г."

3. " …Заключенные (тюрми №3 м. Острог – В. Г.)  в количестве 77 человек расстреляны, трупы зарыты […] Зам. нач. тюремного управления НКВД УССР – политрук Демехин.
28 июня 41"

                     

Выше изложенное получилось вследствие того, что нач. НКГБ тов. Максимов 28.06.41 взял в свое распоряжение 60 з/к, уничтожив их в подвале тюрьмы, а трупы в эту ночь не убрал несмотря на неоднократные напоминания руководства тюрьмы […] 

8.07.41 г. Капитан (підпис)"

Таких звітів сатани знайдено вже чимало. Слід зауважити, що розстріли відбувались і після складення цих звітів. В’язні, про яких у звітах ідеться як про залишених у тюрмах, пізніше також були розстріляні. В останні дні перед утечею тюремників розстріли проводили вже без жодних списків, іноді просто в камерах.

Очевидно, що справжньої кількості замордованих та імен усіх загиблих не довідаємося вже ніколи. Так, немає списків жертв Перемишльської в’язниці (Перемишль тоді був ще українським).

Їх гнали двома пішими етапами на Схід. Один з етапів був оточений німецькими військами і більшість в’язнів розбіглися. Другий, згідно зі свідченнями, – близько 200 осіб, був знищений біля Старого Самбора – конвоїри живими поскидали в’язнів до соляних шахт Саліни.

Трагедія Саліни. НКВД зробило шахту братською могилою. ФОТО

Встановлено лише 5 імен. Усі списки, які не були втрачені під час відступу "червоних", роками зберігались у центральних архівах КҐБ під грифом "цілком таємно".

Багаторічні дослідження різних джерел дали можливість встановити загальне число жертв в’язничного терору, розгорненого під час відступу більшовиків із Західної України, – понад 22 тис. осіб, із них близько 5 тис. – на Львівщині, понад 3 тис. – на Тернопільщині.

Львівське товариство "Пошук" на основі різних джерел склало іменний мартиролог замордованих, який і надалі поповнюється. Результати досліджень "Пошуку" опубліковані у книзі "Західноукраїнська трагедія 1941".

                                            Ексгумація жертв НКВС 1941 р. на подвір’ї в’язниці № 2
                                                         (Замарстинівської), м. Львів. 1991 р.

Події того часу розкривають безпрецедентний за жорстокістю та цинізмом масовий терор, який мав світовий резонанс і був яскраво відображений у тодішній західноукраїнській та європейській пресі.

Після відступу "червоних" мешканці великих і малих міст кидалися до покинутих в’язниць, розбивали двері камер, сподіваючись звільнити ув’язнених. На жаль, живих знаходили рідко.

Повсюдно люди натрапляли на свіжо закопані ями, замуровані підвали, казани зі звареними нещасними, а також на гори мертвих понівечених тіл, залишених на території в’язниць. Знищення в’язнів супроводжувалося нечуваними тортурами. Про це свідчать очевидці тих кривавих злочинів.

Відразу зауважу для особливо вразливих читачів: деталі цих свідчень не тільки малоестетичні, але й важкоймовірні для тих, хто вперше читає чи чує про них. Може, і для автора. Якби він сам не чув їх від багатьох свідків, у правдивості яких не доводилося сумніватися.  Ось деякі свідчення, що їх зібрало товариство "Пошук".

Може, хоч цей шок, ці замежеві жахи нарешті струсонуть байдужу совкову свідомість ментальних рабів постгеноцидного українського суспільства?:

СВІДЧЕННЯ ІВАНА ЧАПЛІ

Селянин с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.

"У 1939 році Червону армію ми зустрічали урочисто… Потім почали організовувати колгоспи. Люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в пивницях. У Нагуєвичах, звідки я родом, мали вивозити на Сибір чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола оборонив. Я працював сільським ковалем і не сподівався жодного лиха.

По обіді 22 червня 1941 року в Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Підбузького УНКВД (тоді там був райцентр). Зразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на емеритурі (пенсії).

Був заарештований голова товариства “Рідна школа”  селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Підбузького райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я.

Усіх нас завезли у Підбуж. Там уже сиділи арештовані Андрій Юринець – директор Підбузької школи, крамар Ілько Опацький, його брат – швець, кілька інших працівників з Підбужа, і ще багато мешканців навколишніх сіл.

Дня 26 червня о 10 годині вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціянтів та 3 невідомі особи викликали з тюрми Підбузького УНКВД 20 в’язнів і повезли вантажівкою у напрямі Дрогобича.

                                Дослідження масового поховання у м. Володимир-Волинському. 1997 р.

Червоні кати обманювали нас, що пускають на волю, однак це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що в’язні їдуть на роботу.

За кілометр перед Нагуєвичами, в урочищі “Остислав’я” машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висідати, бо машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. […] Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. […]  На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти. […]

Кати добивали людей чоботами, лопатами, ломами, від яких череп тріскав на голові. Так було замордовано 16 людей. […]  Завдяки безладній стрілянині і темряві та поспіхові міліціянтів, які поспішали по наступну партію арештованих, нам чотирьом удалося лишитися живими.

Не знаю, як про це довідався прокурор Строков, бо вже 27.06 приїжджав у Нагуєвичі шукати за мною, та мене, пораненого, добре переховали родичі. Напевно, кати боялися лишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли.

Коли більшовики потікали перед німецьким військом, люди пішли в “Остислав’я” і знайшли там, вивезли помордовані тіла. У Корнеля Камінського було порізане усе тіло. Степан Дум’як мав розрубаний живіт. Іванові Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткали травою.

Отакими нелюдами були наші “визволителі”. За що мордували вони безвинних мирних людей? Однак ніхто не може знищити живе слово і дух волелюбного народу".

СПОГАДИ ІВАНА КІНДРАТА

Народився 1923 р., доктор медицини, Рочестер, США.

"У червні 1941 р. я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбкiвськiй 10 у Львовi. 29 червня наблизилися війська Вермахту, у мiстi була паніка й безлад. Залишалися війська окремого призначення НКВД.

Знайомий, що мешкав навпроти в’язницi по вул. Лонцького, розповiв, що в нiч з 28 червня чув звiдти глухi пострiли i божевiльнi крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвiдку. Замуровану тепер i закриту тодi тюремну браму пiдiрвали в’язкою гранат.

Перед входом на подвiр’я побачили 8 мертвих чоловiкiв i жiнок, бiля муру – ще двi жiнки, ще живi, але скривавленi i непритомнi. Надалi вияснилося, що це були не в’язнi, а найманi робiтники, яких знищили останнiми, як свiдкiв кривавого злочину. Обидвi жiнки скоро померли. Убитi вони всi 10 були уколами багнетiв, дехто мав по кiльканадцять ран у грудях i животах.

Гріх комунізму. Нам усім треба покаятися, як це зробили німці

З подвiр’я дверi вели до великого примiщення, з горою трупiв аж пiд стелю. Нижнi були ще теплi. Вiк жертв – мiж 15 i 60 роками, але переважна бiльшiсть 20–35 рокiв. Лежали у рiзних позах, з вiдкритими очима i з масками жаху на обличчях. Мiж ними чимало жiнок.

На лiвiй стiнi було розп’ято трьох чоловiкiв, ледь покритих одягом з плеч, з вiдтятими статевими членами. Пiд ними на пiдлозi, у напiвсидячих похилених позах – двi монашки, з тими органами в ротi.

Виявленi нами жертви енкаведистського садизму були вбитi пострiлами в рот або в потилицю. Але ще бiльше було заколотих багнетами в живiт. Однi – голi чи майже голi, iншi – в порядному вуличному одязі. Один був у краватцi, напевно, щойно арештований.

                          Дослідження масового поховання поблизу Івано-Франківська. Дем’янів Лаз. 1989 р.

З центрального примiщення, затопленого калюжами кровi, вели два коридори. Я подався направо, в надiї вiдшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повiшений на шнурi чоловiк у вiйськових штанях i чоботах. Його рiст вищий за той гак. На стiнi вишкрябаний напис: “Да здравствует свободная Россия”. Жертва – майор радянської авiацiї.

До однiєї з наступних камер тяжко було пiдступитися. По той бiк дверей – кiльканадцять тiл, притулених обличчями до щiлини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.

У наступнiй камерi – двi дуже молодi i навiть посмертi вродливi жiнки, задушенi, iз шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят iз розтрощеними черепами. На одвiрку – свiжi плями розлитого мозку.

Ще один вияв звiрства – повiдтинанi пальцi, знята пасами шкiра на спинах. Накручували шкiру на патик поступово, з дня у день. Закiнчували один пас – починали другий. Ретельно надрiзали скальпелем, стерилізуючи попереднi мiсця, щоб катований не помер передчасно.

Дем'янів Лаз. Геноцид Галичини

[…] Потрапляю у більше приміщення, iз столом посерединi. На столi прив’язаний оголений чоловiк з неймовірно скорченим обличчям. Тiло вкрите скляним ковпаком. На животi – рани з дивними дiрами. Нараз з дір вилазять один за одним кiлька щурiв. Це – один з багатьох видiв тортур енкаведистiв. Пiд ковпак до живого в’язня запускали голодних щурів.

Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину 12 лiт життя. Напiвпритомний вiд жаху, вибiг iз в’язницi. Нiхто з нас так i не натрапив на живих.

У розбитiй крамницi беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв, розп’ятих священика i монашку у головному примiщеннi. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у "Кракiвських Вiстях", та не всi, деякi були визнанi нецензурними. Такi дикi злочини показувати не ризикнули. Пiзнiше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городi коло рiдної хати".

СПОГАДИ МИХАЙЛА МІРУСА

Народився 1929 р., мешканець м. Чорткова Тернопільської
області.

"Почувши, що німці, які вступили до міста, відчинили в’язницю, я, як і інші мешканці Чорткова, вирушив туди. Побачене вкарбувалося в пам’ять страшною картиною на все життя. Вздовж мурiв простягалися акуратно скопанi газони клумби iз свiжонасадженими квiтами.

На просторому подвiр’ї було пусто. […] Чоловiк i жiнка, обоє мертвi, були притуленi до стiни i пiдпертi кiлками, щоб не впали. У нього дiтородний орган перетягнутий колючим дротом, у неї також жмут дроту в статевому органi. […]

                                                       Дем’янів Лаз. Черепи на одежі закатованих

На весь обсяг першого (приміщення – В. Г.) була викопана яма, завалена трупами. Згори їх присипано тонким шаром землi, видно, що роботу не встигли закiнчити. Згори лежали ще двоє, напевно, виконавцi тої роботи. Там були i лопати. […]

Обличчя чоловiка було наче спалене чи ошпарене, аж почорнiле. Посерединi знаходився металевий бак, вiд якого вiдходили труби завтовшки як рука або товщi. Тими трубами поступала пара i виїдала плоть. Пiд очима, задушених парою – мiшечки. Вух не було, геть повiдпадали, i носи також".

СПОГАДИ ЮЛIАНА ПАВЛІВА

Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопiльської
областi 1930 р.

"Навеснi 1941 року у селi Нараїв, як i в iнших мiсцевостях, були масово арештованi представники мiсцевої iнтелiгенцiї, серед них i моя тiтка Iванна, сiльська вчителька. У червнi 1941 року з 19 арештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до страти. Утримували в’язнiв у Бережанах.

З початком вiйни село чекало повернення полiтв’язнiв. Замість того пiшли чутки про страшнi мордування у в’язницях. У перших числах липня родини подалися до Бережанської в’язницi на розшуки близьких. Задля безпеки жiнки взяли i нас, пiдлiткiв 10–12 рокiв. Там ми застали гори понiвечених трупiв у пiдвалах.

На Прикарпатті знайшли поховання жертв НКВД. Обережно, ФОТО

Залитi кров’ю камери i коридори. Кривава стежка вела на подвiр’я. Там вже лежали рядами винесенi тiла, з обрiзаними вухами, носами, зчорнiлими обличчями. Липневої спеки стояв страшний сморiд. Лунали голосiння, крики розпачу, прокляття.

Тiтку Iванну ми знайшли на березi рiки Золота Липа, бiля замку, який НКВД використовував як катiвню. Поруч були ще двоє чоловiкiв, хтось вже прикрив ковдрою їх голi понiвеченi тiла. Усе тiло тiтки вiд нiг до плечей було вкрите глибокими подряпинами. Обличчя зчорнiле. Вийняли з рота ганчiрку – язик вирвано.

Вище зап’ястя – наскрiзнi рани вiд ножа, живiт розрiзаний вiд низу до грудей, у статевий орган забита пляшка. Ще двоє дiвчат iз Нараєва були замордованi у подiбний спосiб. Iншi тiла мали не менш страшні слiди знущань: вибранi очi, вiдрiзанi статевi органи, обрубанi пальцi, потрощенi голови.

Мiсцевi мешканцi розповiли, що впродовж тижня навколо в’язницi ревiли двигуни тракторiв, якi не могли повнiстю заглушити крики катованих. Розшукували своїх рiдних в основному по одежi.

Довго ще виловлювали тiла i з рiки Золота Липа, куди їх поскидали енкаведисти. Кiльканадцять кiлометрiв пливли вони у кривавiй водi аж до греблi в селi Саранчуки, де страшнi понівеченi трупи виловлювали i хоронили селяни. Неопiзнаних хоронили у спiльних могилах. Багато замордованих поховано у iнших навколишнiх селах.

                                        Розкопки в Дем’яновому Лазі. Кляп у роті черепа жертви

Нараївцi знайшли i поховали 12 закатованих односельцiв. Тіла ще трьох, засуджених до страти, вiдшукали пiзнiше, восени, у закиданiй камiнням ямi бiля Бережанського лiсу. У одного з них, Павлiва Т. Г., були обрубанi ноги. Чотирьох так i не знайшли. 15 iз 19 замордованих полiтв’язнiв села були вiком до 23 рокiв".

А зараз зверніть увагу на наступне свідчення. Ця "розповідь розстріляного" містить унікальні "кадри" моменту і технології акту імпер-більшовицького злочину. Таких зразків – одиниці. Бо інші десятки мільйонів особистостей-Всесвітів замовкли назавжди.

СВІДЧЕННЯ РОЖІЯ МИРОСЛАВА

Селянин с. Романів Перемишлянського району Львівської
області.

"Був червень 1941 р. До камери приводили все нових арештантів із сіл Бібереччини. При брамі стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір, коло шостої години, той міліціонер сказав нам: “Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали знову!” А ми йому говоримо: “То відімкни нам двері і випусти!”

Він відповів, що не має ключів, бо їх забрали з собою енкаведисти. “Можу вам подати хіба якусь штабу, рятуйтеся!” Ми вже хотіли брати лавку в нашій камері і виломлювати ґрати та втікати через вікно.

З нами сидів арештований адвокат з Бібрки Кульчицький. Він говорив: “Люди добрі, то так не можна. Ану ж це підступ з їх боку й вони повернуться ще заки ми повтікаємо. А тоді буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то вони, як вернуться, переконаються, що ми не винні. А як будемо пробувати тікати, то тоді впевняться, що ми мали нечисту совість. Нас, певно, забрали, як закладників, а таких ніхто не мав права стріляти. Тож без суду навіть большевики не мають права карати – я якийсь адвокат і знав їх кодекс!” (Яка наївність чесної, ні в чому не винної людини – В. Г.) Так ми чекали. Енкаведисти повернулися через дві години. […]  

Повернувшись, вони викликали арештованих поодинці з камер і водили їх до пивниці розстрілювати. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика, – він дуже плакав, як його вели.

Найбільше просився Микола Дучій. “Товариші, та я ваш, бідняк, я маю жінку, дитину, змилуйтеся, не вбивайте мене!” Ті лиш сміялися, а один сказав: “Нічево, ето точно, как зуб вирвать: болит – раз и по всьом!” Потім чути було з пивниці лиш постріли.

                                        Дем'янів Лаз. Черепи закатованих, підготовлені до експертизи

Після кількох екзекуцій трійка енкаведистів ішла на “дижурку”, правдоподібно пити горілку, бо, як прийшли по мене, то від них заносило горілкою. Своєї смерті я був певний, як мене викликали. Двоє взяли мене під пахви, а третій з револьвером йшов позаду. Завели мене до пивниці. Уже за порогом темної пивниці ті два, що вели мене під пахви, пустили, і в тій хвилині поклав на моє плече руку задній.

В секунді я якось відчув, що він підносить свою праву руку і мені здавалося, що навіть цокнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Пролунав постріл!

І, як нині пам’ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив свідомість. Як довго я лежав непритомний, я не знав. Потім серед темряви я якось прочуняв. Мені здалося, що я хіба на другому світі, бо пригадав, що мене розстрілювали.

Перше враження було, що мені дуже стерпли ноги і одна рука. Дуже боліли, аж пекли вони. В роті було повно солоної теплої крові. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я помалу зсунув із себе. То був труп розстріляного біберецького адвоката Кульчицького, що нас під вечір переконував не втікати, бо він знав большевицькі кодекси. Я мав прострілені обидві щоки і лежав на трупах. Хтось у цій купі трупів ще харчав. […]"

                                            Дем’янів Лаз. Жіночі коси, вийняті з другої могили з черепами

На жаль, багато інших свідчень і документів доведеться вивести за межі статті. Але на завершення я поділюся з вами вічною тугою багатьох своїх односельчан, яку вони відкрили колись моїй матері-харків’янці.

У 30-ті роки молодь села Голинь Калуського району Івано-Франківської обл., як і у всій Західній Україні, марила волею. Це була особлива віра, мрія, фактор честі, стрижень моралі людини і спільноти.

Найкращі пішли в підпільну ОУН. Поміркованіші просто зачитувалися українською літературою, історією і т. п.

Великий гурт голинської молоді став активістом "Просвіти" - ставили українські п’єси, читали вірші, створили хор… Діяла сильна футбольна команда.

                                     Дем’янів Лаз. Дірчастий перелом склепіння черепа квадратної форми.

                                                       Чотирикутні багнети були лише в Червоній армії

І ось після "визволення" 1939 року в один день чотирнадцять молодих голинян зникли безвісти. Хтось дізнався, що їх забрало НКВД. Але тільки з початком війни 1941 р. родичі зниклих змогли відвідати їх в Івано-Франківській (тоді Станіславській) тюрмі – знайти тіла.

Кров була всюди. Було саме так, як в наведених вище свідченнях. Довго шукали рідні тіла з-поміж сотень трупів. Їх знайшли в одній з катівень тієї тюрми. Я запам’ятав опис тіла одного юнака, який ось-ось мав одружуватися зі своєю красунею-дівчиною.

Так от, його тіло було розіп’яте-прибите цвяхами до стіни. А в розірваному животі … лежала голова його коханої…

Все!!! Вривайтеся земле і небо у рокіт страждань моїх. Живем не лишень за себе – ми мусимо жити й за них. Це Василь Симоненко. Йому, до речі, імпер-кати дозволили дожити до неповних 29-ти. "Уж больно он любил Украину"…

У статті використано матеріали Центру досліджень визвольного руху, Музею совєцької окупації, Київського "Меморіалу" ім. В. Стуса, товариства "Пошук", яким автор безмежно вдячний за святу роботу.