Жінка сива моя,

Вік люблю тебе я.

Так змогла ти зачарувати.

Щоби це зрозуміти,

Життя треба прожити –

Ні за чим не пошкодувати.

Моя жінка, хоч сива,

Бажана і красива,

Як колись ми побрались весною.

Відчайдушно любили,

Дітей наших зростили,

І зовсім не шукали спокою.

Сива жінка моя,

Ти вечірня зоря,

Засну тихо я, й далі полину.

Невід*ємна, одна,

Друг, товариш, жона,

Замінила ти княжу дружину.

Переростає в поступ

перший крок,

Земля, як дзвін,

гуде тривожним гулом

На Україні біло від кісток,

Кривово-чорно тут

від зрад минулих.

Вже довгі сотні літ лежать

в землі

Найкращі зерна з колосків

свободи

Не люди тут поховані в землі -

Тут дозріва новий посів

свободи...

Данило Кулиняк.

(диптих)

 Іде зсутулена, зігнута,

Ціпочком помічає путь.

А ноги, як важкії пута,

Ніяк їй ходу не дають.

Гофрованим папером шкіра

Застигла на її лиці,

І руки землянисто-сірі

Прихистком стали для рубців.

Беззубий рот, на диво вперто,

Затягує бліді вуста.

У голові думки потерті,

У серці всілась самота.

В очах з’єдналися печалі,

Не чітко мовляться слова…

Як жити в білім Світі далі?

Коли душа іще жива.

         ***

Про старість – підсумок життя,

Чомусь ми згадуємо запізно…

Колись весна в твоє життя

Вплітала солов’їну пісню.

Чи думалось про дні «старі»?

Та ні. Були ж усі бадьорі,

Такі міцні та молоді,

І радісно сіяли зорі.

Здавалось, весни і літа

Нас не покинуть до останку,

Та з часом ритміка не та

Вселялась у осінні ранки.

І прикро так. На схилі літ

Більш відчуваємо ми втому,

Поки що дужий чоловік

Не усвідомлює по тому,

Що гальмуватиме хода,

На сивих крилах не злетіти.

Життєва істина проста

Живеш допоки; маєш жити.

А старість зовсім не напасть,

Хоч холодом обійме груди,

Їй трішки радості додасть

Тепло, що подарують люди.

          Євдокія Тернова.

Створив Майдан подружню пару, 

Свободи духом повінчав.

Ради життя, а не піару

Він сотворіння розпочав.

Зійшлися південь, схід і захід,

Щоб розгалузилось життя,

І як цілком природній захід

В них народилося б дитя.

Час підійнять Народну волю

На рівень Світо-сприйняття

Обрати вкотре кращу долю

Задля достойного життя.

Нехай складеться все на диво:

За покликом природніх прав

Законодавчу ініціативу,

Нарешті, щоб Народ узяв.

Які чудові аватари,

Які чарівнії жінки.

Із них люба була б до пари

Й мені. Тепер, і навіки.

Душевні, продуктивні, творчі,

Розважливі, на співчуття легкі.

Я вам подякувати хочу

За те, що чуйні ви такі.

Буває вам самотньо в свято –

Я вам заглядую в віконце,

Серед приємних є багато:

Лазоревка, «Моє ти», Сонце… 

Створив Майдан подружню пару,

Свободи духом повінчав.

Ради життя, а не піару

Він сотворіння розпочав.

Зійшлися південь, схід і захід,

Щоб розгалузилось життя,

І як цілком природній захід

В них народилося б дитя.

Час підійнять Народну волю

На рівень Світо-сприйняття

Обрати вкотре кращу долю

Задля достойного життя.

Нехай складеться все на диво:

За покликом природніх прав

Законодавчу ініціативу,

Нарешті, щоб Народ узяв.

- Привіт, люде,  від Тараса,
Шевченком ще звали.
Як ви,  любі,  там без мене?
Як там ваші справи?

- Пам`ятаєм тебе,  діду,
Пам`ятаєм,  любий.
Ти прославив Україну,
Вивів нас у люди.

- Чи живете ви з панами?
Чи вже на свободі?
Чи зостались козаками,
В славі та скорботі?

- Ні ж бо, діду, не з панами.
Наче й на свободі,
Але стали козаками
Не усі в народі.

- Добре,  діти, добре те,
Що ви на свободі.
Але сердечко козацьке
Має буть в народі.

Як живеться в Україні,
Що є нині вільна?
Що за влада у країні,
Чи не божевільна?

- Тяжко,  батьку,  нам живеться.
Тяжко,  хоч ти трісни.
Наш народ на  все ведеться.
При владі ж  -  егоїсти.

- Чом у вас на Україні
Такі лихі справи?
Сподіваюсь, ви єдині,
І в тім ваша слава?

- Скільки років творим, діду,
 Вільну ми державу,
Граємося в  Україну,
І не маєм слави.

Але є плюси,  рідненький:
Віра ще не згасла.
Беремо "Кобзар" старенький,
А там слова  страсні.

Автор: Артем Демяненко.

Тарас закарбувався у душі моїй навік!
Були лихі часи в житті країни,
Та  не про себе думав мужній  чоловік -
Він переймався долею Вкраїни.

О, як боявся, що одурять і  покинуть
ЇЇ вві сні, а потім - окрадуть.
Йому ж боліла доля Батьківщини
Й дороговказом осявала путь.

Подумать тільки:  довгих десять років
Заслання, туги, болю і жалю...
І тисячі муштрованих солдатських кроків
Не перекреслили оте його "люблю..."

Як він любив... Він так любив Вкраїну, 
Безмежжя верб, степів і солов'їв,
Убогих, вдів і землю-сиротину,
Й ненавидів панів, жандармів і царів.

Поет леліяв мрію - жити без обману.
Ридали вірші та кляли недолю,
Повстати звали і порвать кайдани,
І кров'ю ворогів скропити волю!

Та не дали... І відняли Вітчизну,
І доконали генія ще в розквіті життя...
Я не справляю по тобі,  Тарасе, тризну -
А йду з живим тобою в майбуття!

 Автор: Ірина Шостак.

Шевченкові слова

Народжуються в серці,

Тарас через віки

Із них до нас озветься.

Його сумні рядки

Душі торкнулись знову,

Піднять зуміли дух

Наснаги та любові.

Любити Україну

У них заповідав,

Як добре вільним бути,

Щораз усім казав.

З отого Кобзаря

До мене виринають

Шевченкові думки,

Що націю єднають.

І буду я любити

І Україну, й мову…

В Шевченка я черпаю

Те мудре,  віще слово.

Автор: Володимир Габрель.

Ми всі – з лозової колиски,

І в ній малим лежав Тарас.

Під сволоком, німа, зависла.

Щоб нам нагадувать не раз,

Як у кріпацькій тій хатині

Почув журливу пісню він,

Як з крапель крові на калині

Далекий і тривожний дзвін.

Бо саме у слідах Тараса

Його розбурхана душа.

Блага до всіх вона відразу

І поміж нас тепер руша.

«Хай слово наше не вмирає»

Звучить як щире каяття.

Нема, Тарасе, того раю…

Але з-поміж марнот життя

«Ще наша правда не пропала», -

Ми щиро твердим Кобзарю,

Бо є між нас борців немало,

Хто вірить у ясну зорю.

Твій гнівний дух ніхто не зрадить,

Такі не стануть поміж нас.

І українська буде влада,

Тобі клянемося, Тарас.

Автор: Валентина Поїзник.