Про Никифора. част.1.

Казкова і реальна Никифорова Криниця

Дорогою до Кракова — польської туристичної Мекки — український мандрівник може заїхати в містечко Криниця Малопольського воєводства. Це не лише відомий бальнеологічний та гірськолижний курорт. Про Криницю знають в усьому світі завдяки геніальному художнику-примітивісту Никифору, чий музей вартує відвідати кожному гостеві містечка. Адже життя митця, про яке розповідають тутешні експонати, не менш дивовижне, ніж його картини.

Наївність і геніальність — речі сумісні

Здається, ніхто, з наших художників не сягнув тої слави, яку за життя мав Никифор із Криниці. Лише в Парижі його акваре­лі виставлялися 14 разів і щоразу мали ве­личезний успіх. Напевне, найбільшим шо­ком це було для мешканців самої Криниці, їм важко було уявити цього жебрака, без­хатька, дивака, містечкове посміховисько як всесвітньо відомого художника.

Але ще і сьогодні багато людей не розу­міють і не сприймають примітивізму; або, як точніше кажуть, «наївного мистецтва». Тим часом Руссо, Піросмані, Генераліч, а також багато українців, як-от Марія Примаченко, вважаються видатними у своїй «номінації». Таїна притягальності «наївного мистецтва» у щирості, безпосередності, а то й дитячості митця-самоука, якому невідомий академізм, однаково, як і формалізм, байдужість, ци­нізм... Це однозначно мистецтво. Але — інак­ше. Одним з найвідоміших наївних малярів був власне Никифор (1895-1968 роки).

Зустріч у Криниці

Основне місце дії — містечко Крини­ця (Малопольське воєводство, повіт Новий Санч). Воно дуже схоже на інші прикарпат­ські містечка: Моршин, Трускавець або ж Яремче. Першу письмову згадку про це лем­ківське село маємо з 1547 року. І.вже тоді Криниця була відома своїми мінеральними джерелами. Хоч перший будиночок для охо­чих тут лікуватися спорудили у 1793 році, а перші купальні — ще через 14 років, бурхли­вий розвиток курорту7 почався щойно у дру­гій половині XIX століття. Цьому сприяли і і лагідний клімат, і мальовничі гірські краєвиди, і шалена реклама. Зрештою Крини­ця «роздвоюється» на лемківське (ду­же свідоме й культурне) Криницю-село і польське суто курортне Криницю-містечко.

Отож уявіть собі її у 30-ті роки XX століття. Вулицями прогулюється не­спішне курортне панство. Хто приїхав таки лікуватися, хто — з нудьги, хто — задля курортних романів. Скажімо, у тому ж таки 1939 році містечко від­відали 32 тисячі курортників. Але по­вернемося трохи назад, у рік 1932-й. Ось вулицею іде високий стрункий і красивий джентльмен. Яка постава! Які благородні манери! Просто-та­ки англійський аристократ. Це Роман Турин, адміністратор пансіонатів. «За сумісництвом» — ще й відомий львів­ський художник.

Те, що він побачив перед собою, немало здивувало пана Турина. На підмурівку сидів якийсь жебрак і ...ма­лював. Той чоловік виглядав наче на­вмисне дібраною яскравою проти­лежністю до високого джентльмена в елегантному костюмі. Вуличний ма­ляр був якраз невисоким, на собі мав справжнє лахміття. Увесь його вигляд свідчив про крайню упослідженість, жорстоку долю і щоденну боротьбу за кусень хліба. Таким же жалюгідним було і мистецьке спорядження незна­йомця: «недогризки» олівців, обгорт­ковий папір, найдешевші (і майже змальовані) акварельки...

Глянувши на малюнок жебрака, Роман Турин помітив те, чого дотепер ніхто не помічав: чоловік, що сидить перед ним, великий і самобутній ху­дожник. Власне він, Роман Турин, зго­дом відкрив світові Никифора, як Колумб — Америку.

Скоро адміністратор курорту ді­знався, що отой жебрак — син, певне, найнещаснішої в Криниці жінки Євдокії Дровняк. Ця глухоніма селян­ка не мала геть-таки нічого, зокрема і власного кута. Найчастіше перебива­лася тим, що мила у пансіонатах під­логу. А якщо не знаходила праці у Кри­ниці, мандрувала довколишніми села­ми. За собою завжди вела сина Епіфана. Хто був його батьком, досьогодні залишилося таємницею...